Княжицький розмірковує про значення спільної історії, яке виражає кіно.

Були з донькою у кіно. Одеський міжнародний кінофестиваль нині відбувається в Києві

Я висловлюю свою глибоку вдячність директору Польського Інституту в Києві, Ярославу Годуну, за можливість відвідати перегляд захоплюючого фільму польсько-ірландсько-українського виробництва "Санаторій Горького. Поєдинок", створеного режисером Лукашем Палковським.

Це фільм про польську інтелігенцію в лавах Збройних сил Польщі, яка захищала незалежність своєї країни на початку Другої світової війни. Події розгортаються після радянського вторгнення до Польщі 1939 року: польський офіцер і піаніст Кароль Ґрабовський опиняється в таборі для військовополонених у Козельську, де майор НКВС намагається схилити його до співпраці. Саме це психологічне протистояння є центральною лінією картини Лукаша Палковського.

Цікаво, що в Україні прем'єра фільму відбулася на фестивалі всього через кілька днів після 1 вересня — дня, коли розпочалася Друга світова війна. Лише через кілька тижнів після нападу на Польщу, нацистська Німеччина була атакована з боку Радянського Союзу. Тисячі польських офіцерів опинилися в руках радянських військових.

Ця справжня історія лягла в основу сценарію фільму "Санаторій Горького. Поєдинок". Стрічка, створена Лукашом Палковським, базується на реальних подіях.

Обдарований польський піаніст Кароль Ґрабовський опиняється в радянському таборі, де йому пропонують співпрацю, сподіваючись, що він зрадить свою країну та стане відомим представником радянської пропаганди. Однак Ґрабовський рішуче відмовляється від цієї пропозиції.

Під час короткої зустрічі з дружиною вона фактично ставить його перед головним моральним вибором: ти повинен чинити так, як говорить тобі твоя совість. Так, ти можеш погодитися на співпрацю з окупаційним режимом. Так, ми будемо жити разом. Але яке це буде життя? Чи зможеш ти вільно жити, відчуваючи себе зрадником?

Питання зради і творчості, зради та майбутнього, зради й компромісу не нове ані в кінематографі, ані в літературі.

У "Санаторії Горького. Поєдинку" Лукаша Палковського надзвичайно багато асоціацій із тим, що відбувається зараз.

Колись театр Ростислава Держипільського представив виставу "Дзяди" Адама Міцкевича, трансформувавши персонажів польського повстання в образи азовців. Це дозволило провести безпосередню аналогію між польськими в'язнями Російської імперії та українськими полоненими.

Так само зараз, коли дивишся фільм Лукаша Палковського про представників польської інтелігенції, які відмовляються від співпраці з Радянським Союзом, а згодом гинуть у розстрільних ямах Катині, Харкова чи інших місць радянського терору, неможливо не думати про Україну сьогодні. Фінал історії Ґрабовського безпосередньо пов'язаний із Катинню: навесні 1940 року його разом з іншими полоненими відправляють туди.

У "Санаторії Горького. Поєдинку" є вражаючий епізод.

Енкаведист, що прагне залучити польського піаніста до своїх лав, звертається до нього з проханням навчити його сина грати на фортепіано.

І ось хлопчика просять зіграти те, чого навчив його вчитель.

Син радянського енкаведиста починає виконувати польський гімн.

Польські в'язні підводяться і розпочинають спів.

У цей момент я спостерігав за українським залом.

Аудиторія вітала стоячи.

Українці вшанували польський гімн та його незламну стійкість, яка витримала тиск радянської пропаганди і репресивного апарату НКВС.

Оскільки в той момент українці відчували себе частиною польського народу, так само, як і Лукаш Палковський разом із командою "Санаторію Горького. Поєдинку", які під час створення цього фільму відчували себе українцями.

Такі миті, як ніщо інше, яскраво демонструють, що співпраця між нашими націями в боротьбі проти імперської Росії є набагато важливішою, ніж будь-які спроби посіяти між ними розбрат.

Під час перегляду "Санаторій Горького. Поєдинок" Лукаша Палковського, у мене виникли спогади про ще один фільм, який на сьогоднішній день незаслужено відійшов у тінь, але також торкається теми Христа та Юди — питання вірності та зради.

Це "Сходження" від Лариси Шепітько.

Шепітько екранізувала повість Василя Бикова "Сотников", створивши фільм під назвою "Сходження".

Це оповідь про двох партизанів, які опиняються в руках німецьких військ. Один із них вирішує зустріти свою смерть з гідністю, тоді як інший робить вибір на користь зради.

Вірність і зрада, життя і смерть, свобода та ціна компромісу – це ключові теми цього фільму.

Фільм "Сходження" настільки вразив європейську аудиторію, що ще за часів Радянського Союзу був удостоєний головної нагороди на Берлінському міжнародному кінофестивалі.

Але чи був цей фільм радянським за своєю суттю?

Його дорога до глядачів не була легкою. Виходу фільму на екрани значною мірою посприяв тодішній перший секретар Компартії Білорусі Петро Машеров — колишній партизан, який глибоко зрозумів історію Бикова і Шепітька. Його вважали певною мірою партійним дисидентом.

Проте не менш істотно відзначити і постать Василя Бикова.

Один із найзначніших авторів Білорусі. Він творив білоруською мовою, активно підтримував білоруську культуру та національну самобутність, виступав проти режиму Лукашенка, змушений був емігрувати, критикував російський імперіалізм і агресію в Чечні.

Василь Биков помер у 2003 році, ставши справжнім символом і білоруського таланту, і білоруської боротьби за свободу.

Мені дуже сумно було дізнатися, що на одному з львівських будинків, де раніше функціонувала школа, в якій здобувала освіту Лариса Шепітько, безжально знищили пам'ятну дошку, встановлену на її честь.

Згоден: на старій радянській дошці могли бути елементи, що вимагали деколонізації.

Тоді місцева адміністрація запевнила, що замість цього буде встановлено нову меморіальну дошку, присвячену видатній львів'янці та талановитій режисерці.

Проте нової дошки все ще не з'явилося.

На її місці залишається біла пляма.

Така ж біла пляма, що присутня в умах багатьох українців стосовно їхньої історії.

І є ще одна біла пляма, яка, на жаль, присутня в свідомості деяких поляків. Вони в змозі вбачати ворога серед українців, але не помічають його в російській імперії, що протягом століть знищувала поляків, українців та білорусів.

Мистецтво іноді вловлює те, що політики або ігнорують, або не в змозі усвідомити.

Воно зберігає пам'ять.

І воно має силу об'єднувати нації перед лицем спільної загрози.

Саме тому сцена, в якій український зал аплодує польському гімну, для мене значить набагато більше, ніж просто епізод кінофестивалю.

Це підкреслює, що українці і поляки можуть знаходити спільні риси в своїх історіях.

Здатні відчути чужий біль як свій. Чужу боротьбу за свободу -- як власну боротьбу.

І усвідомити головне: сьогодні ми знову стикаємося з тією ж імперією.

"Санаторій Горького. Поєдинок" під керівництвом режисера Лукаша Палковського з’явиться в українських кінотеатрах 10 вересня.