Координаторка українського кінофестивалю в Братиславі: "Ми обговорюємо війну через призму людяності" - novyny.sme.sk

Пропонуємо вам подати свою ідею для нової теми, написати статтю для блогу або зв’язатися з нашою редакцією за адресою: ukraine(собака)spectator.sk.

Слідкуйте за нашими новинами в соціальних мережах: Facebook | Instagram | Telegram

Сьогодні в кінотеатрі Lumière в Братиславі стартує фестиваль українського кіно, який обіцяє бути насиченим та цікавим. З 14 по 16 травня глядачі матимуть змогу насолодитися сучасними українськими фільмами – від творів, що здобули нагороди на міжнародних фестивалях, до оригінальних короткометражок, які демонструють сміливі авторські ідеї та концепції.

Фестиваль матиме не лише вечірню програму для дорослих, але й спеціальні ранкові сеанси анімації для школярів.

Подію організовує братиславський Goethe-Institut у співпраці з Ukrainian Film Festival у Берліні, кінотеатром Lumière та за підтримки Австрійського культурного форуму.

"Фільми фестивалю не пропонують однозначних відповідей, проте сприяють обговоренню нашого спільного досвіду у світі. Вони відкривають можливість для діалогу," -- зазначила кураторка української програми в Goethe-Institut Анна Сєдих.

Ми обговорили з Анною, як виникла концепція фестивалю, процес відбору фільмів та те, як українське кіно намагається знайти спільну мову зі словацьким суспільством.

Поділись, будь ласка, історією, як зародилася концепція проведення Днів українського кіно?

Концепція Днів українського кіно виникла в колективі Goethe-Institut у Братиславі як логічний розвиток української програми, яку ми започаткували після початку повномасштабного вторгнення. Ще в 2022 році Інститут відреагував на події, що відбувалися в Україні, і створив спеціальний культурний напрям для підтримки українців. Саме туди мене запросили на посаду кураторки української програми.

Спільно зі словацьким автором і журналістом Міхалом Гворецьким ми заснували український книжковий клуб. Протягом більше ніж двох років ми разом із українцями та словаками знайомимося з українською літературою в перекладі. Щомісяця ми також проводимо кінопокази, які стали основою для розробки повноцінної програми Днів українського кіно.

Ми хотіли зібрати не просто окремі покази, а сформувати концепцію, яка б резонувала в словацькому суспільстві. Загалом у своїй роботі розумію наскільки важливо говорити про війну та про Україну загалом.

Чи ви спільно з партнерами Інституту займалися відбором фільмів? Яка концепція керувала цим процесом?

При організації фестивалю ми отримали значну підтримку від команди Ukrainian Film Festival in Berlin. Вони провели незалежний відбір фільмів для нас і допомогли вирішити питання з правами. Разом ми розробили стратегію, як ефективніше донести до словацької аудиторії інформацію про українське кіно.

Ми не ставили метою організувати фестиваль виключно "для своїх", лише для українців. Наша амбіція полягала в тому, щоб представити Україні через фільми, які можуть резонувати з словацькою аудиторією. Для нас було критично важливо знайти способи висвітлити тему війни так, щоб нас почули -- особливо серед місцевих жителів.

Звідки з'явилася назва фестивалю -- "Vysídlenia" (Displaced Selves)? Та що вона означає?

Під час співпраці з кураторською групою виникла ідея фестивалю, що обертається навколо концепції динамічної ідентичності. Ця ідея стала основою для назви фестивалю — Displaced. Однак, оскільки захід проходитиме в Словаччині, ми вирішили знайти словацький еквівалент. Це виявилося досить складним завданням, адже українське слово важко перевести дослівно, а в словацькій мові взагалі немає множини від терміна "виселений" — vysídlenia сприймається більше як поетичне тлумачення. Отже, обрана назва стала метафорою ідентичності, яка постійно змінюється — нерідко не за власним бажанням, а під впливом зовнішніх, зокрема політичних, факторів.

На кінопоказах будуть презентовані лише українські фільми?

У програмі представлено кілька фільмів, які були зняті в рамках міжнародної копродукції, зокрема зі Словаччиною та Чехією. Це цілком зрозуміло, адже в сучасному кінематографі рідко зустрічаються проекти, що виникають виключно в межах однієї країни. Продюсери, фінансування та виробничі партнери часто об'єднуються з різних держав для реалізації спільних ідей.

Більшість стрічок у програмі -- роботи українських режисерів і режисерок. Винятком є словацький режисер Роберт Мігалі, чий короткометражний фільм також увійшов до програми. Він особливо актуальний для словацької аудиторії.

Серед прикладів копродукцій можна згадати фільм "Крихка пам'ять" (Fragile Memory) режисера Ігоря Іванка, який був створений в партнерстві зі Словаччиною, а також "Я померла в Ірпені" (I Died in Irpin) від Анастасії Фалілеєвої, що виник у рамках співпраці зі Словаччиною та Чехією.

Спочатку ми розглядали можливість створення програми виключно з копродукцій, але врешті-решт вирішили відмовитися від цього підходу. Значно важливіше було забезпечити, щоб фільми об’єднувалися не лише за виробничими ознаками, а й за тематичними та концептуальними елементами — щоб вони гармонійно відображали основну ідею фестивалю.

Чи включали до фестивалю також дитячі фільми?

Окрема частина фестивалю 15-16 травня включає й ранкові покази для шкіл. Це добрі, світлі анімації без слів для дітей 7-12 років. Вони торкаються різних тем -- від екології до самотності чи навіть війни, але в терапевтичній, м'якій формі. Ми розіслали запрошення понад 50 словацьким та українським школам.

Як за твоїми спостереженнями словаки реагують на українські фільми? Чи є особливі теми, які їх цікавлять?

Ми робимо цей фестиваль і я не знаю, скільки людей прийде, яка буде публіка. Скільки буде словаків, скільки українців -- усе покаже лише досвід.

Коли ми започаткували український книжковий клуб при Goethe-Institut, я була переконана, що нашими основними учасниками стануть українці. Проте, реальність виявилася зовсім іншою. Протягом двох років до нас регулярно приходять, переважно, словаки. Іноді в нашому клубі збирається від 30 до 40 людей, які дійсно зацікавлені в українській літературі. Ми вибираємо книги українських авторів, переважно в перекладах словацькою, а іноді й чеською. І люди прагнуть читати, слухати та обговорювати. Українців також було, але їхня кількість виявилася значно меншою.

А от коли ми запустили кінопрограму, усе вийшло інакше. Саме на покази почала приходити молодь з України. Українських глядачів і глядачок було більше, ніж словаків. Чому -- не знаю. Можливо, це про формат, можливо йдеться про спосіб сприйняття.

У багатьох країнах спостерігається втома від обговорення війни, і Словаччина не є винятком. Яким чином це позначилося на концепції фестивальної програми?

Коли ми почали працювати над програмою фестивалю, то від самого початку обговорювали з партнерами та представниками кінотеатру важливий момент -- як подавати тему війни. У Словаччині відчувається втома від цієї теми. Ми розуміли, що не можемо прямо виносити "війну" в назву фестивалю чи використовувати темну, важку візуальну стилістику у дизайн. Це не тому, що ми боїмося говорити про війну, а тому, що знаємо: такі формати можуть відштовхнути глядачів, а не заохотити їх прийти.

Нам важливо, щоб люди все ж таки захотіли прийти й побачити ці фільми. Навіть коли команда Ukrainian Film Festival in Berlin створила для нас чудовий трейлер, ми згодом вирішили трохи його змінити -- зробити акценти світлішими. Бо зрозуміли, що людям потрібно більше світла, надії, тепла. І саме через такі теми дружби, турботи, тварин, чогось простого й людського, ми можемо створити простір для глибших розмов.

На справді, люди не уникають складних тем — просто не завжди наважуються зробити перший крок. У середу ввечері хтось може подумати: "Завітати на серйозний фільм чи залишитися вдома з чашкою чаю та книгою?" І часто обирає другий варіант. Саме тому наш вибір фільмів ґрунтується на зваженому підході.

Один із фільмів у нашій програмі – "Ми, наші улюбленці та війна" (Us, Our Pets and the War) від Антона Птушкіна. Ця стрічка з одного боку розповідає про тварин, а з іншого – про війну. Проте без війни не було б і потреби рятувати цих істот. Спочатку ми планували показувати фільм лише для підлітків в рамках шкільних програм, але згодом вирішили розширити аудиторію. Це стрічка, яка, на мою думку, може привернути увагу багатьох різних глядачів.

Чи є у цій програмі фільми, які справили на тебе особливе враження?

Мені дійсно імпонують усі стрічки, які ми обрали, але є кілька, що справили на мене особливе враження. Однією з них є українсько-нідерландський документальний фільм "Nice Ladies". Ця стрічка розповідає про харківських черлідерок, яким вже за 50, і без війни вона, напевно, ніколи б не з'явилася. Фільм торкається теми війни, що впливає на всі сфери нашого життя, але в ньому також є багато світла: відданість спорту, любов до танцю та сила жіночої дружби. Це складне, але водночас енергійне та надихаюче кіно – справжній захват!

Мій ще один улюблений фільм — "Крихка пам'ять" Ігоря Іванка. Це надзвичайно особиста стрічка, що досліджує теми пам'яті та забуття, зокрема через призму хвороби Альцгеймера, яка вразила дідуся самого режисера. Фільм вражає своєю глибиною, архівними кадрами і неймовірною чутливістю.

Обов'язково зверніть увагу на анімаційний фільм "Я померла в Ірпені". За всього лише 11 хвилин він здатний передати надзвичайно потужну історію. І це не лише моя особиста думка — фільм отримує визнання на міжнародних фестивалях, зокрема на одному з найавторитетніших у світі — Міжнародному фестивалі короткометражного кіно в Клермон-Феррані.

Також я б рекомендувала звернути увагу на короткометражний фільм словацького режисера Роберта Мігая під назвою "Найкрасивіший куточок у світі", який ми плануємо показати 15 травня. Це дуже актуальне, політизоване та сміливе кіно, що досліджує словацьке суспільство. Головна героїня – українська редакторка, яка намагається осягнути місцеву дійсність. Вона ставить людям провокаційні запитання, зокрема про фашизм, і спостерігати за їхніми реакціями дійсно цікаво. Цей фільм, безумовно, буде корисним для перегляду як українцям, так і словакам.

Чи вважаєш ти, що культура здатна реально впливати на сприйняття війни, особливо в часи, коли суспільство відчуває виснаження?

Так, я щиро в це вірю. Проте для успіху важливо правильно підібрати оптику — як ми висловлюємося, через що і про що йдеться. Наприклад, я не вважаю, що наша фестивальна програма є ідеальною моделлю. Це лише експеримент. Можливо, ми десь помиляємося. У наступний раз ми можемо обрати іншу центральну тему. Але зрозуміти, що спрацьовує, можна лише через проби та помилки — завдяки живому діалогу з публікою.

Я постійно відчуваю це під час наших зустрічей книжкового клубу. Протягом останніх двох років до нас регулярно приєднуються словаки. І щоразу мене вражає питання: "Чому вони це роблять?" Але вони приходять, читають, обговорюють, а іноді навіть діляться своїми особистими історіями. У когось українське коріння з боку бабусі, а хтось прагне глибше пізнати культуру.

Бачу, що найкраще спрацьовують особисті, інтимні історії -- родинні, побутові. Навіть коли ми торкаємося політики, краще говорити через щось дуже людське й близьке.

Тому важливо словакам показувати й інші акценти, додати теми дружби, кохання, любові до тварин, спорту, побуту -- все це показує, що ми такі самі. І цей людський фактор об'єднує. І якщо в цій історії є щось, що викликає в іншої людини відгук -- то це і є той міст, який будує культура.

Наприклад, мене глибоко вражає те, що словацька дитина може захоплюватися українською казкою. Уявіть, як батьки обирають для своєї дитини книжку українського автора в перекладі. Це, здавалося б, дрібниці, але саме вони створюють важливі зв'язки.

Однак важливо уникати ситуації, коли ми взагалі не обговорюємо війну. Адже навіть якщо стрічка була створена словацьким режисером, проте її сюжет стосується війни в Україні, це все ще має значення для нас. У кожній історії цих фільмів, навіть якщо вона не є очевидною, тема війни все ж присутня.