Ленс Оппенгайм вважає, що Роберт Паттінсон є видатним актором свого часу. Він порівнює його з легендарним Джеком Ніколсоном.

#Мистецтво та розваги #мистецтво, культура, розваги та ЗМІ

"Праймтайм" відтворює атмосферу телевізійної епохи початку 2000-х із неймовірною деталізацією. Як вам вдалося так глибоко зануритися в естетику того часу, включаючи фігуру Кріса Гансена, у свої тридцять років?

У дитинстві я був одержимий "Південним парком" та eBaum's World -- сайтом із комедійними відео. Я постійно натрапляв на пародії на якогось Кріса Гансена й гадки не мав, хто це, бо ніколи не бачив самого шоу. Коли я зрештою відкрив для себе "Спіймати хижака", у мене почалася обсесія. Я передивився всі випуски, які міг знайти. Мене сильно зачепило те, що Кріс Гансен був не просто журналістом, а немов міфологічною постаттю з величезною владою. Його коронні фрази та гострі репліки нагадували мені Тоні Монтану з "Обличчя зі шрамом" - одного з моїх найулюбленіших фільмів дитинства.

У цій програмі є щось неймовірно захоплююче, особливо в театральності моментів, коли Гансен буквально знищує чиєсь життя на очах у глядачів. На фоні всього цього можна помітити невисокого актора, який намагається вжитися в роль дитини. І я не міг не замислитися – що ж відбувається? Це шоу, де Кріс Гансен виступає в ролі ведучого, або ж це пранк, чи, може, новинна програма? Що я насправді спостерігаю? Такі відчуття виникають рідко, принаймні в мої молодші роки. Сьогодні все важче розрізнити реальність від вигадки, але враження від спотворення дійсності в цьому шоу справило на мене сильне враження. Я постійно задавався питанням: що відбувається, коли серйозний репортаж перетворюється на комерційний продукт під великим тиском? Саме цю тему, здається, я прагнув відобразити у своєму фільмі: як це впливає на тих, хто займається цим, та на телевізійну індустрію в цілому.

Яким чином це кардинально відрізняється від традиційної журналістики? Адже яскраве й шокуюче висвітлення особистостей завжди було невід'ємною складовою цього ремесла.

Вважаю, що діяльність Кріса Гансена та його образ у фільмі суттєво відрізняються від тих часів, коли він тільки починав. У стрічці ми бачимо його в розпалі подій. Мене зацікавила етап його кар'єри до "Спіймати хижака", коли він майже йшов за прикладом таких особистостей, як Майк Воллес — безкомпромісний журналіст-розслідувач, який мав надзвичайно креативні способи викриття істини. Саме Воллес, по суті, став піонером у передачі правди з екрана, використовуючи приховані камери, перш ніж це стало звичним прийомом у журналістиці.

Сцена з кінострічки "Праймтайм"

Отже, ви абсолютно праві: він не обов'язково був першим, проте, на мою думку, став найвідомішим завдяки своєму унікальному формату. Справа не лише в технології чи методах, а скоріше в його особистості. Його вміння взаємодіяти з чоловіками, які мали жахливі наміри, вражало: він не тільки зупиняв їх, але й миттєво перетворював всю ситуацію на розвагу. Роберт і я намагалися зрозуміти, що робить його таким впливовим. Він просто "запрошував сісти", і ця людина, незалежно від обставин, залишалася на місці, не намагаючись втекти. Гансен виглядав як найвпливовіша постать у всесвіті серед цих звичайних обстановок. Саме з'ясування того, що робило його таким, стало нашим першим кроком у створенні фільму.

Яким чином ви працювали над відображенням амбівалентності Гансена, уникаючи при цьому імітації? Які підходи ви використовували для вивчення його різних аспектів?

Я не відчував великого страху перед тим, що можу звестися до імітації, оскільки частково прагнув визнати ті образи, на яких формувався. Мені хотілося вшанувати як пародії, так і справжній образ, що став мені близьким. Я розпочав з уявлення про Кріса Гансена, яке носив у собі з дитинства, а завершив образом, який сформувався у моєму дорослому житті.

Декілька років тому я завершив роботу над фільмом під назвою Spermworld. Моя дружина, добре знаючи про мою пристрасть до Кріса Гансена, зробила мені сюрприз: вона замовила привітання на платформі Cameo. Це місце, де за певну суму, наприклад, п'ятдесят доларів, можна отримати відеозвернення від знаменитості. І ось, Крис Гансен особисто привітав мене з premiere Spermworld, а потім зацікавлено розповів про свої нові проекти, такі як Hansen vs. Predator, Have a Seat with Chris Hansen та свій новий кримінальний стрімінговий канал True Blue. Це був неймовірний подарунок, але в тому відео я зрозумів щось справді важливе. Він прекрасно усвідомлював свою медійну постать, яка виникла з його шоу, і вмів на цьому заробляти, зберігаючи при цьому свою прихильність до безкомпромісної журналістики, з якої колись починав. Це завдання полягало не лише в створенні портрету людини, яка стала мемом, але й у збереженні його людяності, щоб подати Гансена як суперечливого героя — адже саме таким він є для мене.

Сцена з кінострічки "Праймтайм"

Отже, я годинами переглядав усі його доступні відео на Cameo, вечірні шоу та інтерв’ю, намагаючись зрозуміти, як він змінює свої образи. Не думаю, що він надає перевагу певному стилю, і не вважаю, що його кінематографічний персонаж усвідомлює це. Він – людина-загадка. Загадка, що втілює в собі розгубленість особи, яка трансформується в медійну ікону, втрачаючи при цьому себе, і те, які наслідки це може мати на психічному, фізичному та духовному рівнях, перетворюючи дуже складні теми на щось розважальне.

Мені здається, саме це і привернуло увагу Роба до цього персонажа. До речі, він дізнався про шоу завдяки мемам. Крім того, він опинився в Лос-Анджелесі приблизно в той же час, коли шоу виходило в ефір, ходив на прослуховування і мешкав в Oakwood, де на початку фільму проживає персонаж Скайлера. Роб самостійно шукав цей сценарій, який Аджон Сінгх написав без замовлення і безкоштовно. Ніхто в Голлівуді не був зацікавлений у зйомках цього фільму, і сценарій завис у цифровому просторі в чиїхось поштових скриньках. Його обходили стороною цілий рік, поки його не виявили Роберт і продюсер Брайтон Маккласкі.

Це не вперше, коли ви зображуєте живих людей у світі одержимості та ілюзій, хоча раніше ви робили це через документальні фільми. Що саме вас зацікавило в цих історіях?

Я думаю про фільми, через які захотів сам знімати кіно. Про Close-up Аббаса Кіаростамі, про The Queen of Versailles Лорен Грінфілд, про Dark Days Марка Сінгера та про всі ці чудові документальні стрічки. А ще про такі фільми, як "Людина на Місяці" Мілоша Формана, що також змішував правду й вигадку та був в чомусь споріднений з Енді Кауфманом.

А ще я виріс у Флориді - а це місце часто здається абсолютно нереальним. Люди, що туди переїжджають, тікають від чогось, намагаючись винайти нову версію себе. Я виріс серед таких і вважаю це доволі людським імпульсом - взяти нову маску залежно від обставин. Мабуть, тому у фільмах мене приваблювала ідея не просто дивитися на реальність об'єктивно, а радше так, як каже Вернер Герцог: "щойно вмикаєш камеру, народжується вигадка". Я намагався закарбувати суб'єктивну позицію героїв перед камерою, і єдиний спосіб цього досягти -- це дуже добре їх пізнати. Лише так люди погоджуються з тобою співпрацювати, і лише тоді можна створити щось на кшталт емоційного IMAX -- жити всередині емоцій і використовувати усі засоби наративного кіно, щоб формально зануритися в їхню щоденну драму. Тому перехід до ігрового кіно не здався мені чимось аж таким іншим.

Сцена з кінострічки "Праймтайм"

З Робертом, який не є актором методу й вражає своєю відданістю, ми місяцями говорили про сценарій і персонажа. Втім, щоразу на майданчику він робив щось цілком протилежне всьому, що ми обговорювали -- абсолютно непередбачуваний. Він завжди дивував мене й насамперед самого себе чимось майже тваринним. Я якось сказав йому, що він грає всі версії Кріса Гансена, які будь-коли існували в медіа, а ще Джеррі Магуайра й Дракулу, і все це в одній вражаючій ролі, яка ретроспективно знову нагадує мені Тоні Монтану, а також Ніколаса Кейджа в "Очах змії" чи Майкла Дугласа в ролі Гордона Гекко у "Волл-стріт". Це ролі, більші за життя, які водночас міцно стоять на ґрунті цілком реальної версії.

JFK [Олівера Стоуна] був надважливим фільмом у дитинстві, мене так надихала ідея створити майже галюцинаторну версію реальних подій. У разі JFK мені подобалося, що режисер робить це за мізерних історичних свідчень, але з власним конкретним ракурсом він створив емоційне й дуже сюрреалістичне полотно, яке просто приголомшило мене. Мені хотілося, щоб "Праймтайм" мав щось спільне з такими стрічками, як JFK, "Природжені вбивці", Body Doubleде Пальми, Ace in the Hole Біллі Вайлдера та "Демон-коханець" Олів'є Ассаяса. Я був одержимий усіма цими фільмами. Саме вони раз у раз спливали в моїй голові, коли я вперше прочитав сценарій, який написав Аджон Сінгх.

Ви щойно згадали свої кінематографічні й телевізійні обсесії, і як фанатка "Загублених" я не можу не запитати про роль серіалу у вашому фільмі. Виявляється, "Праймтайм" і "Загублені" мають багато спільного -- обидва існують у замкненій реальності - на острові метафоричному в одному випадку й буквальному в іншому.

Так, безсумнівно! Як ви можете помітити, я також є великим прихильником "Загублених", і мені було надзвичайно приємно знову переглянути всі епізоди. Це, безумовно, має глибокий вплив на кіно.

Я прагнув, щоб друга половина фільму занурила глядачів у галюциногенний світ. Коли Кріс Гансен дивиться "Загублених", на екрані з’являються полярні ведмеді, і він відчуває тваринну боротьбу за виживання. По суті, мені хотілося, щоб Кріс Гансен загубився у "Загублених". Я бажав, щоб фільм набув такого духу, що всі персонажі втрачали б орієнтири у своєму нестримному прагненні стати найкращим шоу на телебаченні й перевершити "Загублених", намагаючись впіймати найбільшого з хижаків. Це лише відправляло їх у іншу реальність з новими правилами, які ніхто не міг зрозуміти, так само як і на тому острові.

Сцена з кінострічки "Праймтайм"

Розкажіть про кастинг Скайлера Джізондо на роль приманки, який також постає альтернативним віддзеркаленням героя Паттінсона. Наскільки на гру обох акторів вплинули їхні власні образи й досвіди в медіа індустрії?

Як не дивно, але я ріс, дивлячись на Скайлера Джізондо, хоча ми однолітки. Я добре пам'ятаю його серію в "Докторі Хаусі", і хотів з ним попрацювати ще відтоді, як побачив Licorice Pizza. Це трохи незбагненно, що світ, який ми зображуємо, був частиною його життя. Він ходив на проби до телевізійних шоу, знімався в купі серіалів -- раджу заглянути в його IMDb, там сотні сторінок. Мені подобалося, що я можу зробити зі Скайлером і що він може дати мені. Ми багато імпровізували, і це нагадувало роботу з героєм документального фільму: він потрапив у саму суть цієї ролі приманки. Він вніс у роль чимало з власного досвіду -- коли актор у постійному хаосі намагається переконатися, що йому дістанеться екранний час або хоч якийсь титр, щоб мати медичну страховку й квиток Гільдії кіноакторів.

Сцена з кінострічки "Праймтайм"

Що стосується Роба, думаю, багато хто погодиться з тим, що він є найвидатнішим актором нашого часу. Він - наш Джек Ніколсон. Його можливості вражають: він може вжитися в роль абсолютно реалістичного персонажа, як у "Любить не любить", а також продемонструвати щось унікальне, як у "Сяйві". Його гра — це поєднання концептуальної складності, емоційної насиченості і глибокої людяності, а співпраця з ним стала однією з найбільших радостей у моєму житті. Він чудово усвідомлює, що означає бути голодним і відчайдушним актором. Можливо, в сценарії він відчував певний резонанс з образом людини, яка раптово здобуває популярність і починає губитися в потоці медійних образів і уявлень. Мене глибоко зворушує сама думка про те, що він ризикнув і довірився мені.

В цьому сенсі "Праймтайм" для мене - не просто про ефірний час на ТБ, а про стан душі. Це про відчуття, коли хочеш досягти всього, про що колись мріяв, і тобі дають таку можливість - а тоді мрія може обернутися на кошмар. Мені довелося зібратися й дорости до цього завдання, і я весь час боявся, що все зіпсую і мрія обернеться на оману. Але ось я сиджу перед вами на Венеційському кінофестивалі за кілька годин до прем'єри, і я неймовірно вдячний Робу за те, що він повірив у моє бачення, і за те, що дозволив залучити всіх моїх постійних співавторів. Я привів чимало близьких людей, щоб зробити цей дуже особистий фільм, який відображає всі почуття, що я будь-коли відчував як режисер.

Ознайомтесь також з темою "Любить — не любить": весільна церемонія на грані скасування.