Лесь Курбас: один з найвидатніших діячів Розстріляного відродження. Бесіда з Ганною Веселовською.

У рамках програми "Власні назви", що є спільною ініціативою українського ПЕНу та телеканалу "Еспресо", сьогодні обговорюється постать, вихована в європейських традиціях, яка в перші десятиліття XX століття заснувала український модерний театр. Мова йде про Леся Курбаса.

Лесь Курбас у ті часи робив те саме, що й інші українські великі митці, наприклад Василь і Федір Кричевські. Він синтезував європейську традицію модерну з українською національною традицією. Лесь Курбас, один із найяскравіших представників Розстріляного відродження, - український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист і перекладач.

Засновник шести театральних труп, серед яких Молодий театр та "Березіль", автор концепції умовно-метафоричного театру життя, який став натхненником українського сценічного конструктивізму. Він був експериментатором, що постійно шукає нові форми вираження. Йому вдалося об'єднати елементи модерного європейського театру з традиційною українською сценою, активно впроваджуючи авангардні декорації, світлові ефекти, контраст між світлом і тінню, а також жанр потоку свідомості. Став першим радянським театральним діячем, який удостоївся театральної медалі Парижа, і виховав численну когорту учнів, які стали новим мистецьким поколінням України того часу. У 1937 році його репресували та розстріляли в урочищі Сандармох на Соловках через звинувачення в українському буржуазному націоналізмі.

Сьогодні в мене в гостях Ганна Веселовська, експертка з театрознавства та дослідниця творчої спадщини Леся Курбаса.

Ганна Веселовська, театрознавиця. Фото: скріншот

Що завжди вражало і привертало мою увагу в особі Лесю Курбаса, так це те, що він був вихованець зовсім іншої культурної традиції. Навчання філософії він розпочав у Львівському університеті, а згодом продовжив в Віденському університеті. У 1916 році його шлях привів до Києва, а згодом до Харкова. Яким чином західна культура та традиції вплинули на його театральну діяльність?

Дуже цікаве питання, дякую за нього. Насправді Курбас дійсно був вихований, як ви сказали, в модерній традиції. Він цим дихав і знав добре тогочасний сучасний театр. Документальних стопроцентних підтверджень немає, але є припущення, що він відвідував студію Макса Райнгардта у Відні. Макс Райнгардт - дуже відомий німецький режисер, який тоді працював у Відні, він мав свої школи - студії. Ці школи відвідувало дуже багато людей насправді.

Курбас відвідав ці курси, або ж майстерню, і там він зіткнувся з абсолютно новим підходом до театрального мистецтва. Це був не традиційний метод, до якого звикли на той час українські корифеї, а сучасний підхід, що акцентував увагу на метафорах, символізмі та численних алюзіях, створюючи інтелектуальний театр. Він, безумовно, ввібрав у себе ці новаторські ідеї та, збагачений ними, повернувся до України в 1916 році, відвідавши Київ.

У нього батьки також були акторами, тож він виріс у творчій атмосфері. Коли я дивлюсь на його обличчя, згадую, як він виглядав, мушу зазначити, що це була справді приваблива людина, але в ній також відчувалася особлива аура.

Місце народження Леся Курбаса. Батько - Степан Янович, мати - Ванда Янович, а також сестра Надійка. Декорації 1910-х років.

Ну так, акторська. У нього дуже натхненне обличчя, артистичне. Але насправді той театр у Галичині, в якому працювали його батьки, - це український мандрівний колектив, називався Театр товариства "Руська бесіда", і він якраз не був, за великим рахунком, модерновим колективом. Там були різні матеріальні складнощі. Звичайно, були спроби зробити щось нове, але Курбас не був задоволений працею в цьому колективі - він там працював недовго, буквально півтора року перед Першою світовою війною. І це бажання змінити, тобто реформувати, зробити щось нове в нього було тоді, коли він працював у цьому театрі.

У Київ він їхав із цим бажанням, розумів, що тут можливостей більше.

Я ознайомилася з вашим матеріалом у "Українському тижні", де зазначено, що після свого виїзду в 1916 році він більше не повернувся до праці в Галичині. І ось тепер він знову в Києві. Яка культурна атмосфера панує в столиці в цей період?

Київ у той період був надзвичайно різноманітним містом, де можна було знайти безліч театрів, а також кінематограф і різноманітні розважальні заклади. Це місто пропонувало все, що можна тільки уявити. Я б сказала, що Київ має досить високі культурні стандарти, оскільки тут існувало чітке уявлення про сучасну європейську культуру.

А український театр - це тоді театр Миколи Садовського, стаціонарний український театр. І, власне, Курбас приїжджає на запрошення Миколи Садовського працювати в цьому театрі. Український театр, можна сказати, балансував між тими традиціями, які вже були доволі міцними - це драматургія Карпенка-Карого, корифеїв. Але й були п'єси польських авторів, зокрема романтична поема "Мазепа" Словацького. Тобто це не можна назвати стопроцентно модерновим театром - це таке балансування. І, звичайно, працювало багато російських театрів, російськомовних, антиукраїнських стопроцентно - не можна ж про політичну ситуацію забувати: 1910-ті роки - це дуже чорносотенний період.

Я ознайомилася з свідченнями про Київ тих років, де згадувалося, що між українським і російським театрами в місті існувала певна конкуренція.

Це була справжня конкуренція за увагу глядачів, що набирала серйозного масштабу. Одні й ті ж п'єси виконувались українською та російською мовами, створюючи напружену атмосферу змагання. Наприклад, твори польських драматургів ставилися в обох мовах, що ще більше підкреслювало цю боротьбу за серця та уми глядачів.

Отож, Лесь Курбас вирушає до нового Києва. Як же він розпочинає свою діяльність та які кроки робить для заснування Молодого театру?

Ми маємо свідчення від перших учасників Молодого театру, які зазначають, що вже в березні 1916 року, відразу після прибуття Курбаса, він розпочав виступи. Репертуар вимагав виконання, проте в цей же період він заснував так звану студію Молодого театру.

Колектив Київського "Молодого театру" в день закриття 1-го сезону. 1918 р

Це не Молодий театр. Просто навколо Курбаса об'єднуються молоді таланти, серед яких студенти Київської школи, що носить ім'я Миколи Лисенка, з драматичним напрямком. Він формує своєрідний простір, що є дуже значущим, адже ця динаміка буде супроводжувати його завжди. Спочатку це відбувається інтуїтивно, а згодом свідомо, створюючи коло однодумців, які підтримують його мистецькі ідеї та вподобання. Ця студія працює над тим, щоб вийти за межі усталених кліше, які вже сформувалися на українській сцені.

Це те, що ми звемо Студією нового актора? Чи, можливо, це відбудеться пізніше?

Ні, це пізніше. Це називається Студія Молодого театру. Створена в 1916 році, вона не була офіційно оформлена, тому що вже сам Молодий театр має офіційні документи, товариство на вірі. А це така спільнота людей, які хочуть робити новий театр.

Я розумію, що він займається античною драмою, що є справді важливим. Як на це реагує Київ?

Вони розпочали роботу над "Царем Едіпом". П'єса Софокла "Цар Едіп" була поставлена на сцені лише через два роки, що свідчить про значну підготовку. Навіть читаючи рецензії на виставу 1918 року, можна помітити певну недовіру: як український театр може ставити "Царя Едіпа", особливо молодими, маловідомими акторами? Це викликало питання і скептицизм, проте вже тоді з'явилася й повага до такого сміливого вибору. Це було амбітне рішення, і без цієї амбіції, гадаю, реалізація проекту була б неможливою.

Отже, Київ відреагував на ці експерименти з певною обережністю.

Отже, у 1917 році, коли було засновано Молодий театр, він виник як спільнота, що покладалася на віру. Учасники цього колективу внесли всі доступні їм кошти, оскільки театр не мав жодної державної підтримки. Це, безумовно, викликало у них певне розчарування, адже в той же час паралельно створювався Український національний театр, який отримав фінансування від держави. Молодий театр, навпаки, функціонував як об'єднання, де кожен був змушений діяти самостійно.

А що ви скажете про виставу "Газ"? Я дізналася про неї, коли Вірляна Ткач поділилася своїми враженнями під час розмови в Мистецькому арсеналі. Які ж новаторські елементи та авангардні аспекти притаманні цій постановці?

По-перше, треба сказати, що це вже було через шість років. Тобто в Київ Лесь Курбас приїжджає однією людиною в 1916 році, в 1917-му вже Молодий театр створюється. Потім іще був такий перехідний театр - Київський драматичний театр, мандрівний період. "Газ" - це вже вистава мистецького об'єднання "Березіль", яке було створено в Києві в 1922 році, а вистава - 1923 року.

Зрозуміло. Я навмисне вихоплюю лише тільки поодинокі речі, адже ми не зможемо хронологічно все пройти з вами. У чому був феномен і в чому була проривна сила цієї вистави, що так захоплюється нею Вірляна Ткач, яка працює в театрі "Ла Мама" Нью-Йорку?

Перш за все, це вистава неймовірно революційна для того часу за своїм художнім рішенням. Тобто це відмова від життєподібного, ілюстративного театру, це театр, побудований весь на ідеї і як цю ідею певним абстрактним і символічним способом втілити, реалізувати на сцені.

"Газ" — це п'єса німецького драматурга Георга Кайзера, який здобув велику популярність. Вона є експресіоністською, але відзначається певною депресивною атмосферою. Проте режисер Курбас вніс у неї елементи, які зменшили цю похмуру складову.

Як техніка, технології перемагають людство.

Не зовсім. Там конфлікт розгортається на конкретному заводі, який виробляє газ. Цей газ потрібен для того, щоби продовжувати воєнні дії, і люди, які володіють цим заводом, хочуть виробляти як можна більше газу. Але є інженер, з тверезою позицією, який каже, що якщо ви будете виробляти цей газ далі, то завод вибухне, його потужності цього не витримають. (Ну, всередині цього є ще там любовна історія, але ми не будемо відхилятися.) З ним не погоджуються, завод працює. Зрештою він вибухає і всі робітники гинуть. Для експресіоністів це характерна п'єса з трагічним фіналом і з показом оцієї жадоби людей до збагачення попри здоровий глузд.

Курбас вніс зміни до фіналу. Варто пам’ятати, що це був революційний час, 1923 рік, коли робітничий клас у фіналі піднімався на боротьбу, щоб продовжити будувати, так би мовити, світле завтра.

Проте, не це є найцікавішим аспектом, а художнє рішення, яке вражає Верляна Ткача та багатьох інших. Усі, хто бачить фотографії з того часу, дивуються: як у Києві 1923 року вдалося здійснити таку виставу? Це надзвичайно цікаве конструктивне рішення, за яке відповідав художник Меллер. Він створив пандуси, по яких натовп людей формував щось схоже на великий гвинт. Крім того, там були вражаючі пластичні рішення для масових сцен, що добре видно на фотографіях, де людські тіла і групи людей складають різноманітні комбінації.

Отже, ми можемо спостерігати, як з фізичних тіл людей, разом з масовими сценами, формується певна символіка реальності. Наприклад, я вже згадувала, що цей гвинт, який можна трактувати як уособлення індустріального суспільства, виникає завдяки сценографії та поєднанню людських фігур.

Це було щось немислиме для Києва того часу. Дуже часто кажуть, що ми бачимо в стилі Курбаса вплив Меєрхольда чи вплив німецького експресіонізму. Але ж це було також явище світового рівня. Це не просто впливи були - це дуже потужний геній самого Курбаса.

Вплив Меєрхольда не відчувався. Це стало міфом, який нам потрібно досліджувати. І цей міф не випадковий, адже поет Мандельштам, який на той час перебував у Києві через своє одруження з киянкою, відвідував вистави "Березоля" та писав про них, порівнюючи їх з роботами Меєрхольда.

Я дуже добре розумію. Це та сама історія, що Тютюнник - це наш Шукшин. Така колоніальна штука.

Так, це колоніальна штука. Він це щиро написав, і він написав, що "Березіль" кращий, ніж Меєрхольд. Але він порівнював, а далі з цього виросла історія, що Курбас щось запозичив у Меєрхольда. Так от, по-перше, Курбас його вистав не бачив. Він вистави Меєрхольда побачив пізніше, поїхав уже в 1925-1926-му і побачив вистави Меєрхольда. По-друге, у них абсолютно інші були підходи до того, як я створюю сценічне дійство. Тобто точка відліку для Курбаса - це було перетворення реальності і, як ви самі сказали, в метафорі. А це перетворення робиться різними художніми засобами, які можуть працювати на сцені. Тобто був знайдений свій унікальний шлях насправді, і він цим шляхом ішов. Ну, звичайно, допомагали й інші митці, які поруч із ними працювали, - це і Меллер, якого я вже згадала. Але це був його шлях.

Не потрібно ставити його в один ряд з іншими.

Ми не займаємося порівняннями. Знову ж таки, ми згадуємо Райнгардта, Гордона Крега, Леона Шиллера та Меєрхольда — це лише кілька яскравих особистостей театрального світу того часу. Кожен із них шукав свій унікальний шлях. Звісно, певні елементи можуть здаватися подібними, адже це одна епоха, одна історична доба, але їхні шляхи були різними.

Отже, у 1926-му році Курбас приїздить до Харкова. І це для мене теж дивовижно, як така людина, як Курбас, потрапляє за 40 км від кордону російського - під колосальний російський вплив. І, наскільки я розумію, він потрапляє в місто, де є теж дуже потужна традиція російського театру і яке дуже сильно розбещене "увеселительными заведениями". Я читала його, Курбасові, відгуки щодо харківської публіки, яка спочатку не приймає, де він пише, що це "русотяпські тупоголові міщани", що вони не розуміють його, його постановок. Як Харків зустрів Курбаса і яка реакція в Харкова була на його роботу?

Це, безумовно, надзвичайно сумна історія. Вистава "Золоте черево", написана бельгійським драматургом Кроммелінком, була вперше представлена в Харкові восени 1926 року, і, на жаль, вона викликала багато непорозумінь.

Юрій Шерех написав чудовий відгук про цю виставу, детально пояснивши її суть. Проте харків'яни не оцінили її, адже зал залишався порожнім. Цікаво, що відсутність негативної критики також вражає — реакція була досить стриманою. Той же Смолич опублікував статтю, яка також не виходила за межі поміркованості. Це не схоже на ситуацію з пізніми виставами Курбаса, які, незважаючи на позитивний відгук публіки, піддавалися тиску з боку влади, що прагнула їх знівелювати. Тут же, навпаки, глядачі в Харкові виявилися зовсім не готовими до такого формату. Це інтелектуальний та складний театр, побудований на метафорах і символах, які далеко не завжди легко зрозуміти. Виглядає так, що аудиторії не було бажання занурюватися в ці глибокі коди, розшифровувати їх і намагатися змінити свої сприйняття.

Там розташовувався театр Синельникова – це ж театр російського спрямування.

Так, це російський театр, традиційний, він залишався працювати. І багато було дійсно різних розважальних антреприз. У нас же теж дуже багато було російського театру до повномасштабного вторгнення. І ми теж не змогли отак зразу: нам не треба російського театру в Україні. Хтось казав: а давайте те залишимо, а давайте це... І в той час у Харкові було багато російських антреприз. Я б навіть сказала, це не стільки харківські - кожне літо в Харків заїжджала величезна кількість московських антреприз, вони грали все літо і розбещували публіку - тобто замість того, щоб виховувати, спрямовувати і якось до іншого готувати, про інше говорити, вони просто її розбещували.

Тобто харківська публіка була призвичаєна до театру розважального.

Більша частина, скажімо так.

Ви згадали Шереха (Шевельова), який зазначав, що це стало ударом по харківській аудиторії - театр Курбаса справді був шоком для глядачів Харкова в той період.

Я думаю, що так, тому що він дуже докладно нам пише про цю виставу. І з тогочасного контексту можна зрозуміти, що там було дуже багато сатиризації, іронії в цій виставі по відношенню до харківської публіки. Але навряд чи вона це сприйняла.

Отже, коли ми обговорюємо театральні роботи Курбаса в Харкові, на перший план виходить перша вистава, про яку ви згадали. Яка ж це була постановка?

Першою театральною постановкою в Харкові стала п'єса бельгійського драматурга Фернана Кроммелінка, яка має елементи абсурду. Заголовок твору - "Золоте черево" - натякає на його незвичний зміст. Головний персонаж, поет, який страждає від фінансових труднощів, раптом отримує спадок і стикається з непростим вибором: чи варто ділитися отриманими коштами, чи зберегти їх для себе. Ця трансформація виявляється не на краще, а навпаки, призводить до негативних наслідків. Сюжет наповнений абсурдними моментами, зокрема, один з персонажів радить Огюсту з'їсти золото замість того, щоб ділитися ним. В результаті, поет намагається здійснити цю ідею, але це закінчується його трагічною загибеллю. В основі цієї комедії лежить іронія, яка висміює міщанські цінності, зосереджені лише на матеріальному вимірі. Курбас, режисер вистави, майстерно зобразив цих персонажів у вигляді тварин: вовка та лисиці, що символізувало їх жадібність та хитрість. А сільські жінки, представлені у вигляді пташок, додавали ще більше сатиричного забарвлення до вистави.

Отже, для звичайного непману така постановка виявилася неприємною.

Мені здається, що так відбулося, оскільки він зосередився на одному, тоді як йому говорили абсолютно про інше.

Якщо розглянути мистецьку групу "Березіль" у харківський період, яке враження вона справляла? Адже саме Курбас привіз акторів з Галичини, вірно? Хто складав цей колектив і яке було їхнє оточення?

По-перше, вже в Харкові театр називався не Мистецьке об'єднання "Березіль", а просто "Березіль". Це була умова, що це буде звичайний театр. І це позбавило Курбаса тих студій, бо в нього в Києві це було об'єднання, де було багато різних студій.

Театр "Березіль", Фото: з відкритих джерел

Щодо складу театральної трупи, то серед акторів було чимало тих, хто вже працював з ним у Києві. Крім того, до них приєдналися деякі представники галицького театру, зокрема Софія Федорцева, яка переїхала до Харкова, а також Володимир Блавацький, знаменитий актор, що раніше працював у Галичині і завітав на один сезон. Однак, відчуваючи небезпеку в цьому середовищі, вони повернулися назад до Галичини — зокрема, Блавацький. Проте це був надзвичайно цікавий колектив, про який залишено чимало записів. Серед них Роман Черкашин та Юлія Феміна — люди, які співпрацювали з Курбасом у "Березолі" і залишили чудові спогади, сповнені людських емоцій. Відчувається, що вони були в тісному контакті, захоплені спільною справою театру, і жили ним усім серцем, як я це собі уявляю.

Я правильно розумію, що це була комуна - вони навіть жили на якійсь віллі, яка раніше була не просто віллою.

Комуна зародилася в Києві. Це, безумовно, концепція Курбаса, який прагнув створити спільноту, де кожен був би залучений до однієї справи. Цей дух спільності був помітний і в Молодому театрі, особливо в київський період. Коли вони переїхали до Харкова, то мешкали в одному гуртожитку, і це увесь процес описано дуже яскраво.

Це на цій віллі був раніше публічний дім? Я правильно розумію?

Я не є експертом у питанні Харкова...

Я просто дізналася від Тетяни Пилипчук, яка є директоркою Літературного музею в Харкові. Вони, безумовно, мають більше інформації з цього питання. Після цього він оселився в будинку "Слово" та отримав свою окрему квартиру.

Тобто була очевидна ця ідея комуни, вона його не залишала. Якщо ми візьмемо вже 1933 рік, коли вони працюють над п'єсою Куліша "Маклена Граса", то вони їдуть до Києва - не зовсім до Києва, а під Київ, у Межигір'я, і там працюють над п'єсою. Це було таке бажання творити весь час таке художнє середовище довкола. Не тільки художнє - таку спільноту.

А потім ці постійні гастрольні виїзди. Вони багато разів їздили в Одесу - весь час живуть спільнотою. І ця спільнота живе всередині, вона є дуже новаторська, незважаючи на те що ззовні відбувається. Чи її приймають, чи не приймають - вона однаково лишається такою цільною.

Я не знаю, мені здається, що там було дуже багато внутрішніх суперечностей.

Лесь Курбас та Вадим Меллер. Одеський край, 1927 рік.

Я говорю про саме мистецьке існування.

Творче життя було надзвичайно інтенсивним, адже вимагало величезних зусиль. Курбас постійно наполягав на цій праці, оскільки сам, очевидно, був трудоголіком, завжди зануреним у роботу. Процес ніколи не зупинявся: репетиції, підготовка до вистав, а також участь частини акторів у кінозйомках створювали атмосферу постійного напруження. Можливо, це допомагало їм знайти відстань від зовнішніх подій. Наприклад, ми не маємо конкретної інформації про реакцію Курбаса на процес СВУ (Спілки визволення України), що відбувався в 1930 році. У цей час вони перебували в Харкові, ставили нові прем'єри, але жодних реакцій з їхнього боку не зафіксовано. Можливо, така герметичність сприяла їхньому виживанню в складних умовах.

Курбас безперервно працює разом із Миколою Кулішем, ставлячи вистави, такі як "Народний Малахій", "Мина Мазайло" та "Маклена Граса". У цей непростий час це є надзвичайно ризикованим кроком. Я завжди вражаюсь, як у такі обставини можна було реалізувати такі проекти. Візьмемо, наприклад, "Мина Мазайло" – це насправді був своєрідний виклик системі. Чи усвідомлював він це, коли працював над виставою?

Цей текст описує події 1929 року, коли після виходу "Народного Малахія" спостерігалося нове сприйняття цього твору. "Народний Малахій" являє собою сатиричну критику радянського режиму. Якщо прочитати його сьогодні, стає зрозуміло, що автор висміює не лише радянську владу, але й те, як було реалізовано будівництво соціалістичного суспільства, наголошуючи на безумствах, які залишилися. Головний герой, Народний Малахій, намагається вирішити питання у раднархозі, але не досягає успіху і врешті-решт стає жертвою обставин. Весь сюжет ілюструє повний провал, адже в 1928 році, після святкування десятиріччя Жовтневої революції у 1927, автор показує, що насправді нічого не було досягнуто.

Курбас був особистістю, що завжди перебувала на виду, активно виступаючи на публіці. У своїх критичних виступах він, здається, ніколи не турбувався про те, як його слова можуть бути сприйняті. У нього не було жодних механізмів захисту. Я вважаю, що це свідчить про його творчу, креативну натуру, яка була повністю поглинена своєю справою і щиро в неї вірила, через що будь-які застереження просто не виникали.

Тому, мабуть, він і не зупинявся з тим, щоб, навіть ту ж "Маклену Грасу", - ну, стоп, подумай, чим і як це може позначитися. Такого ні, немає.

Мина Мазайло та ця жінка з Курська, котра стверджує: "Краще бути жертвою насильства, ніж українізованою", - це також досить...

Суть у тому, що "Мину Мазайла" ставили практично всі театри. Це була не заборонена п'єса, і її можна було побачити на сценах театру Франка в Києві та в Дніпропетровську, а також на багатьох інших майданчиках. Ця п'єса була популярною, адже комедійно зображувала дядька Тараса, а також інших персонажів, таких як тьотя з Курська. Всі вони виглядали смішно. Однак, у виставі Курбаса акцент був на комсомольцях, які постали смішними фігурами. Це важливо зрозуміти. Він інтерпретував реальність на свій лад і перетворював її на метафору. Комсомольці, які з'являлися у фіналі його вистави, були лише пародією на цю групу. Тому інші постановки проходили без проблем, тоді як його викликали неоднозначність та запитання.

Ми зараз говоримо про те, що частина публіки чи частина середовища не сприймали Курбаса, не були готові. Власне, ця публіка загальна міщанська - і київська, і харківська. Але ж паралельно відбувається - якраз у 1925 році стартує - літературна дискусія. Хвильовий, азійський ренесанс, сутички між елітарним мистецтвом і масовою культурою - Курбас якимось чином брав у цьому участь? Він десь свою позицію, окрім своєї роботи, озвучував чи ні?

Так, бо після літературної стартувала театральна дискусія. І вона була теж дуже жорстка і гостра. І якраз Курбас і говорив про те, що не треба йти за масовим глядачем, треба з ним працювати, глядач повинен розвиватися. Тобто він ось так висловлювався, і теж дуже сміливо.

Отже, в нашій культурі не було істотних запобіжників. Протягом усього життя в мене склалося враження, що після знищення театру модернізму Курбаса ми залишились з тим, що я називаю "ужвійщиною". Наталя Ужвій, вже поза рамками Курбаса, представляла традиційний театр, який відзначався гучними емоціями і браком нюансів у виконанні, а також глибшого осмислення текстів. Власне, ми опинилися в ситуації, де на десятиліття стали жертвами цієї інерції традиційного театру, від якого досі не можемо відірватися у рамках українського академічного театру. Чи погоджуєтеся ви з цим? Наголошую, це лише моя особиста думка, але я завжди відчував певну неприязнь до Наталі Ужвій і її акторської гри. Можу посилатися на більш авторитетні джерела — наприклад, Кочур висловлювався про це у листах до своєї дружини.

Так, це дійсно так. Коли театр "Березіль" був перейменований на театр Шевченка, розпочався той жахливий етап радянської доби, про який ви згадуєте. Залишилися лише актори, адже режисер виконує роль інтерпретатора, який передає певні смисли. Актори, такі як Бучма, Добровольський, Ужвій та інші, включаючи Мар'яненка в Харкові, залишилися в цій складній ситуації. Вони опинилися на самоті, і, звісно, деякі з них зазнали більшого занепаду, інші – меншого. Дехто, як Бучма, пішов з життя дуже рано. Ця ситуація тривала в українському театрі до 1980-х років.

Тільки тоді, коли прийшло нове покоління, вони намагалися переформатувати, вони намагалися просто по-іншому працювати взагалі з акторами. І ще плюс було накинуто оце кліше формалізованої школи Станіславського - що вчимо всіх по Станіславському, і це вчили всіх у 1950-ті, 1960-ті, 1970-ті, і навіть зараз продовжують.

Ось ще одне прокляття.

Отже, те, що здійснив Курбас, полягає в його здатності виховувати видатних акторів та прокладати унікальний шлях у театральному мистецтві. Проте, це не можна назвати системою, оскільки все це не оформлено в чіткій формі. Багато з його досягнень залишилися невикористаними, і протягом тривалого часу ніхто не звертав на них уваги. Зрозуміло, що коли актор залишається наодинці зі своїми почуттями, він не завжди здатний їх контролювати, що може привести до певних помилок.

З чого ж розпочалося занепад "Березолю"? Чи був початком арешт Курбаса? Яким чином розгорталися події і як Курбас наближався до цієї трагедії?

Знищення театру почалося з величезної кількості статей, публікацій. Це була просто атака на нього з боку різних театральних критиків, журналістів. Різних видань було дуже багато. Почали з "Народного Малахія", 1928-й рік. Потім Курбас переробляє цю виставу. Тобто кінець 1920-х років - це дуже суворий тиск на театр саме "Березіль" у плані того, що "ви не зовсім так працюєте", "ми від вас хочемо одного, а ви робите зовсім інше". І от Курбас, дивна звичайна людина, робить те, що він хоче робити як митець.

Ці статті насправді дуже страшно читати. Їх читаєш - це просто знищення людини. Бо в цих статтях - що він фашист і націоналіст. Словом, це такі знищувальні статті, і вони з'являються десь із початку 1930-х років - таких публікацій багато. Попри це він продовжує працювати.

А арешт відбувся в 1933 році. Мені здається, якби на його місці був хтось інший, наприклад, прагматична особа, то вона б сто разів усвідомила, що навколо неї вже не просто загроза — це справжнє залізне кільце. Але Курбас був іншого складу, адже навіть у таких обставинах він продовжував писати. Це справді дивно: його звинувачували в тяжких злочинах, у виправданні яких важко було б знайти логіку, але він все ж намагався знайти слова для пояснень.

У 1933 році відбувається арешт, а також закриття театральної постановки "Маклена Граса".

Після цього настало слідство, потім – перше заслання, за яким послідувало друге. І в 1937 році його стратили.

Але йому дали лише п'ять років.

Отже, ситуація виглядала так: спочатку вам потрібно виправитися, а потім вже будемо розглядати подальші кроки. Проте він пройшов через два етапи таборів. Під час першого заслання він опинився у відносно нормальних умовах. Він дійсно працював у театрі, ставив вистави. Погодін – це відомий автор того часу, а "Аристократи" – п’єса про злочинців, які намагаються змінитися. Це була велика кількість військових, у них була охорона, дружини, і всі вони відвідували театр, в результаті склалася певна інфраструктура. Курбас працював у цьому середовищі. Оскільки умови були не такими жорсткими, у нього, напевно, ще залишалася якась мрія або надія на повернення. Але згодом з'явився донос. Про це обговорювали багато – хто його написав і хто за цим стояв, і в розмовах звучали прізвища відомих українських акторів, які нібито могли бути причетні до інспірації цього доносу.

Наприклад, про кого саме?

І пані Ужвій згадували. Там кілька акторів, є ця історія. Я думаю, що там було досить складно.

Проте, коли йдеться про Ужвій, варто згадати також і текст самого доносу. Іншими словами, це не просто припущення.

Ми не можемо з упевненістю стверджувати, хто є автором цього документа, проте існує ймовірність, що деякі особи могли бути змушені поставити свої підписи. Я не можу взяти на себе відповідальність за твердження, що саме ці люди створили цей лист.

І вже після цього доносу на нього - що ось такий буржуазний націоналіст, який працює, а він у вас на хорошому рахунку - після цього він і потрапляє на Соловки в 1936 році. Він туди потрапляє - і це вже кінець світу. Але він і там працює, він там теж працює як режисер.

Насправді, вони там зустрічаються з Миколою Кулішем.

Так, Микола Куліш, Зеров - там дуже велика кількість українських літераторів, просто вони різними шляхами потрапляли в різні табори. І очевидно, що табори були різними за рівнем жорстокості.

Оскільки він працював у Медвежегорську, наскільки мені відомо, його спосіб життя був досить вільним - принаймні, так можна сказати.

Що для вас означає осмислити та вшанувати спадщину Курбаса – зануритися у його театральний світ, відчути його інноваційний підхід і відродити ці ідеї сьогодні?

По-перше, це свідчить про те, що нам необхідно звернути увагу на його практичні та теоретичні досягнення. Адже багато акторів готуються і працюють саме за цим підходом, хоча його часто не називають методом. Ми, на жаль, не скористалися цим. Вже проведено численні дослідження про його життя та різноманітні події. Існує чудовий проект Open Kurbas, створений Театральним музеєм, де було відкрито безліч документів, які варто переглянути.

Проте найголовніше для збереження не лише театру, а й кіно, а також усієї візуальної культури — це дотримуватись встановлених ним принципів. Саме це надає нашому театру та культурі в цілому унікальності. Це вирізняє нас серед інших. Ми через це відчуваємо свою ідентичність, пов’язуючи себе з Україною.

Отже, всі ці аспекти є надзвичайно важливими для формування культурного середовища, яке повинно функціонувати і відчуватися по-іншому, не відхиляючись у бік. У нас є цей дивовижний спадок, проте його потенціал ще не реалізовано через практичну діяльність.