Мама стала рятівницею для свого сина: історія жінки, яка за 45 років донорства віддала понад два відра крові - 20 хвилин

- Донорство нашої колеги Наталії Матвієнко - це тиха молитва за врятування чийогось життя, - це слова заступниці директора Барського гуманітарно-педагогічного коледжу Надії Блідченко. Вона написала їх у привітанні з нагоди прсвоєння пані Матвієно статусу "Почесний донор України".

Оповідаємо про жінку, яка стала героїнею, рятуючи не лише власну дитину.

Наталія Матвієнко з Бара отримала звання Почесного донора України.

* Яке значення має донорство для пані Наталії? Як вона відчуває себе після здачі крові? Які поради надає тим, хто ще сумнівається в рішенні стати донором? На ці питання та багато інших вона відповіла в інтерв'ю журналісту "20 хвилин".

Наталія Матвієнко – це особистість, яку можна охарактеризувати як обдарованого педагога та музиканта з Барського гуманітарно-педагогічного коледжу. Безумовно, її історія заслуговує на увагу! Проте сьогодні ми зосередимось не на її професійних досягненнях. Нещодавно Наталії було надано статус "Почесного донора України", і саме про це хотілося б дізнатися більше.

Втім, розмова журналіста "20 хвилин" з пані Наталією могла закінчитися уже після її перших слів. Чому?

Коли ми вперше віддали кров, нас, студентів, пригостили вином.

— У нашому місті Бар я не єдиний почесний донор, — ділиться пані Наталія. — Можливо, інші люди заслуговують на більше визнання і увагу в газетних статтях, ніж я.

— Але ж ви вже 45 років займаєтеся донорством, пані Наталіє! — звертаюся до співрозмовниці.

Наша розмова тривала майже 45 хвилин.

Невдовзі після завершення бесіди пані Наталія звернулася до автора статті через Вайбер: "Ви змусили мене поділитися своїми думками, хоча зазвичай я не люблю розповідати про своє життя. А тепер… Чи буде можливість ознайомитися зі статтею перед публікацією? Хочу дізнатися, що саме я там сказала про себе".

Чому б і ні? Будь ласка, зверніть увагу на це. Перед тим, як опублікувати, я відправив текст героїні історії.

У 18 років Наталія уперше здала кров. То був 1981-й. Вона -- студентка четвертого курсу Вінницького музичного училища разом з іншими уважно слухала розповідь про важливість донорства. Чи пам'ятає, як усе відбувалося?

-- Звичайно, пам'ятаю, як перший раз здавала кров, -- каже вона. -- Було це на першому поверсі музичного училища. Директором училища у той час працював Юрій Ковальов. До нас приїхали медики з обласної станції переливання крові. Перед тим нам говорили, що донорство це дуже почесна справа. Тому багато студентів виявили бажання здати кров. Щоправда, не всім дозволяли. Насамперед запитували, скільки років, пояснювали, що стати донором можна тільки з 18-ти років. Відмовляли тим, хто мав певні захворювання, чи перехворів, наприклад, хворобою Боткіна, або в кого низький гемоглобін. Про такі застереження запам'ятала відтоді. Кожного з нас обстежили лікарі. Вимірювали тиск. Тоді ж визначили групу крові. У мене -- перша група з позитивним резус-фактором. Проблем із здоров'ям, на щастя, не мала, тому дозволили здійснити першу донацію крові.

Згадую, як лікарі рекомендували після такої процедури насолодитися склянкою червоного вина. Для нас навіть привезли спеціальний напій. Всіх, хто здав кров, пригощали кагором. Після цього ми ще трохи випили в гуртожитку, адже це була порада медиків.

Перед процесом донорства існують певні рекомендації. Однією з них є утримання від вживання алкогольних напоїв. Проте я пам'ятаю один випадок із минулого. Це сталося за часів Радянського Союзу, коли я була свідком, як чоловіки, готуючись здавати кров, вживали по сто грамів горілки. Вони пояснювали це тим, що так їм легше подолати страх. Схоже, тоді до таких речей ставилися менш серйозно, хоча я не можу стверджувати напевно. Сьогодні ж така практика суворо заборонена.

Я досі зберігаю значок, який отримав за свою першу донацію, незважаючи на те, що з того часу вже минуло 45 років! Цей маленький символ у формі сердечка, пофарбований у червоний колір, вручали кожному донору. У мене є чимало таких значків, адже їх надають після здачі крові. Я трохи поділилася ними з друзями, деякі з них загубилися, але той перший значок я зберегла.

Після училища, як кажуть, понеслося. Коли навчалася в Одеській консерваторії, теж здавала кров. Приїхала на роботу у Бар -- тут продовжила донорську справу. Два рази у рік до нас у місто навідуються медики з обласної станції переливання крові. Проводять Дні донора. Обидва рази я добровільно брала у них участь.

Він перебував у такому стані, що не кожен наважувався займатися його лікуванням.

Наталія Матвієнко на власному досвіді зрозуміла, наскільки значущим є донорство.

— У важкі 90-ті роки наш син захворів, — згадує співрозмовниця. — На той момент йому ще не було й двох років. Пам'ятаю, як на його другий день народження ми опинилися на лікарняному ліжку в обласній дитячій лікарні у Вінниці. Не хочу вдаватися в подробиці його недуги, лише можу сказати, що тривога, яку я відчувала в ті складні дні, досі не залишає мене.

Спостерігала, як лікарі дивляться на нас, і в їхніх очах прочитувала, що з моєю дитиною справи йдуть не дуже добре.

Лікувати сина доручили молодому лікарю. Це був Василь Паненко. На той час він тільки прийшов у лікарню. Хотілося, щоб дитину рятував хтось з досвідчених, але ж пацієнти не обирають. Згодом зрозуміли, що нам поталанило з лікарем. Дотепер дякуємо долі, що у той складний час на нашому шляху зустрівся саме Василь Васильович Паненко. Знаємо, що пізніше він керував дитячою лікарнею, тепер очолює колектив найбільшого медичного закладу області -- клінічну лікарню імені Пирогова. У нас дуже гарні спогади про цю людину.

Під час лікування дитина місяць перебувала під крапельницею. Два рази лікар призначав пряме переливання крові від мами до дитини. За час його лікування я чотири рази здавала кров. Лікар застосовував інші складні лікувальні процедури. Головне, що вони дали позитивний результат. Сина вилікували. На той час я вже 13 років здавала кров для порятунку чужих людей. Коли ж мою кров переливали рідній маленькій дитині, як кажуть, усім єством відчула, наскільки важливим є донорство.

Питаю пані Наталію, як справи у її сина. Вона усміхається і відповідає: "Наш Олег, так його звуть, почувається чудово. Він щасливий з двома своїми доньками: одна з них вже десять років, а її молодша сестричка ще зовсім крихітка — їй лише три роки."

Ти вже усвідомлюєш, хто був твоїм рятівником у дитинстві. Цю історію я не раз розповідав тобі. Ми багаторазово обмірковували ідею відвідати нашого благодійника Василя Васильовича. Я щиро хочу ще раз подякувати йому за те, що врятував тебе. Проте, на жаль, обставини завжди стають на заваді. Але ми все ж знайдемо можливість завітати до нього.

У житті моєї співрозмовниці трапився ще один випадок, коли їй випала нагода стати доноркою для близьких. В той момент вона перебувала в пологовому відділенні, готуючись до народження дитини. Коли виникла потреба здати кров, Наталія не замислюючись вирішила допомогти.

Під час однієї донації я віддаю близько 500 мілілітрів крові.

Інколи доводиться чути, що донорство виснажує організм людини. Кажуть, що обезкровлення забирає сили. Через це багато людей не діляться своєю кров'ю з іншими. Вони усвідомлюють, що у лікарняних закладах завжди потрібні запаси крові, особливо зараз, у час війни, все одно не пропонують цілющі краплини. Бояться ризикувати.

-- Як ви себе почуваєте після здійснення донації? -- запитую в Наталії Матвієнко.

— Я почуваюся чудово, — говорить моя співрозмовниця. — Здається, що після здачі крові людина повинна відчути втрату сил, але насправді все навпаки. Як дивно це не звучить, але я відчуваю новий приплив енергії. Жодного дискомфорту не було. Це справжня правда, нічого не перебільшую, просто ділюся своїми враженнями. Чула, що інші донори теж стикаються з подібними відчуттями.

Ось моя точка зору: якщо людина перебуває в доброму здоров'ї, вона повинна підтримувати інших. Це особливо важливо для молоді, адже ніколи не знаєш, кому саме може бути корисною твоя кров.

Я знайомий з викладачами нашого коледжу, які регулярно здають кров. Серед них є Наталія Федорчук, Андрій Мілінчук, а також В'ячеслав Крупський, який наразі служить у війську, захищаючи нашу країну. Ще одна з наших активісток - Дарина Дмитришина. Студенти також беруть участь у цій благородній справі.

Скільки разів протягом усього часу ви здавали кров, пані Наталіє? Можете назвати хоча б приблизну цифру?

-- За один раз я здаю 490 мілілітрів крові, -- розповідає співрозмовниця. -- Якщо підрахувати лише 40 донацій, то виходить майже 20 літрів. Чому я згадую про цифру "40"? Адже саме за таку кількість донацій присвоюють статус Почесного донора. Це те, що зафіксовано у моїй книжці донора, яку мені видали, коли я вже більше 10 років здавала кров. До 2005 року в цій книжці немає жодного запису про здачу крові. Якщо додати до 40 зафіксованих донацій усі ті, що не були записані, то загальна кількість зданої крові виявиться ще більшою.

Маю ще два роки на донорство

У травні нинішнього року до Бара знову приїдуть медики обласної станції переливання крові. У місті відбудеться День донора. Моя співрозмовниця Наталія Матвієнко знає про це. Не розуміла іншого.

-- Я чомусь вважала, що донором можна бути тільки до 60 років, -- говорить співрозмовниця. -- Але це не так. Мені роз'яснили, що крайній термін донорства -- 65 років. Отож, ще два роки маю можливість допомагати рятувати людей. Після травня наступний День донора у нашому місті предбачається у грудні 2026 року. В обох випадках планую бути серед тих, хто прийде у ці дні до лікарні поділитися краплинами своєї крові заради тих, кому вона потрібна.

Спокійна молитва за існування.

Колеги з коледжу висловили свої вітання Наталії Матвієнко, відзначивши її статус Почесного донора. У зв'язку з цією важливою подією на веб-сайті навчального закладу була опублікована стаття про її доноорську діяльність. Наталія не приховує, що текст справив на неї враження. Особливо зворушили її яскраві образи та вдалі порівняння донорства з музикою та гуманізмом. Автором цієї публікації стала Надія Блідченко, заступниця директора коледжу.

— Донорство нашої колеги — це спокійна молитва за життя, що перетворилася на конкретні вчинки, — зазначено на веб-сайті коледжу про внесок пані Матвієнко в донорство.

Ось альтернативний варіант вашого тексту: "Або інший вислів пані Блідченко: 'Нагорода Почесний донор України символізує тривале, скромне та самовіддане служіння людям, яке за своєю природою є таким же піднесеним, як класична музика. Це підтвердження того, що мистецтво і гуманізм завжди перебувають поруч один з одним'."

Яка ж роль музики у всьому цьому, запитає читач? Як уже згадувалося, Наталія Матвієнко має за плечима два музичних навчальні заклади – училище та консерваторію. Вона майстерно володіє народними інструментами, а з дитинства її супроводжує гра на баяні. Під час нашої бесіди вона згадала, як у своїх дитячих роках приїжджала на літні канікули до бабусі в село. Вдень вона пасла корів, допомагаючи по господарству, але з нетерпінням чекала на вечір, коли зможе насолоджуватися музикою.

-- Увечері брала баян, виходила на галявину, де збиралася молодь і влаштовувала танці для хлопців і дівчат, -- каже співрозмовниця.

Батько порадив мені зайнятися музикою. Він був досить суворим до мене. Змушував ретельно вивчати музичну теорію і майстерно грати на інструменті. Це справді непростий шлях, без сумніву.

— Я щаслива, що батько підтримав мене в виборі кар'єри, — ділиться пані Наталія. — Моя професія приносить мені велике задоволення.

-- Ми щиро вдячні вам за кожну краплину крові, яка стала можливістю для когось зустріти новий ранок, -- такими словами завершили свої поздоровлення викладачі коледжу на честь Наталії Матвієнко.

Ці слова могли б підтримати ті, кому влили рятівну життєдайну кровицю донора Наталії Матвієнко. Вона їх не знає. І вони її не знають. Зате врятовані від хвороби відчули силу життя -- ту силу, якою донор поділилася з ними.