Микола Княжицький: Відсутність опору Путіну, або Жахливий портрет російського провінційного життя — Блоги | OBOZ.UA

Я подивився фільм "Пан Ніхто проти Путіна", який отримав "Оскар". Це не російський фільм -- він дансько-чеський. Режисер -- американець, а співавтор і головний герой -- росіянин Павло Таланкін. Власне, він і розповідає про своє маленьке містечко з населенням у десять тисяч і містоутворюючим комбінатом серед уральських гір.

Я не збираюся розмірковувати про те, що було б бажано, якби переміг український фільм або стрічка, пов'язана з Україною. Це, безумовно, було б ідеально. Проте перемогу отримав фільм, у якому самотній персонаж стикається з моральним вибором: відмовитися від Путіна, його пропаганди і, зрештою, вирішити втекти з Росії.

Цей фільм присвячений російській культурі, і саме тому я був зацікавлений у його перегляді.

У минулому, під час служби в радянській армії, один із замполітів ставив мені запитання про те, чи я прислухаюся до закордонних радіостанцій.

-- Звичайно, -- казав я правду, бо вже почалася перебудова.

Чому б і ні?

— Щоб зрозуміти ворога, потрібно його добре вивчити, — промовив я, зберігаючи звичну іронію радянських висловів і не виявляючи жодних емоцій на своєму обличчі.

Ось тому я дивився цей фільм. Щоб відчути Росію, а не щоб насолоджуватися мистецтвом кінематографа.

Щоб уникнути ілюзій, начебто Росія незабаром розпадеться, або що тамтешні люди повстануть проти Путіна, чи, навпаки, що це просто одні орки, які мають ненависть до українців.

Ситуація значно складніша. І це "складніше" потребує нашого вивчення та усвідомлення.

Головний персонаж ділиться своїми спогадами про те, як з малечку відчував себе одиноким і виділявся серед своїх однолітків. Його сприйняття світу є винятковим і незрозумілим для багатьох жителів його рідного міста. Проте ще більше захоплення викликають його оточуючі — діти та дорослі з цього уральського містечка.

Ось вчитель історії, який бажає зустрітися з своїми кумирами Берією та Судоплатовим. Для автора, який вважає себе "білою вороною", це виглядає дивно. Берія відповідає за загибель сотень тисяч людей у ГУЛАГу, а Судоплатов став організатором вбивства Троцького сокирою, а також атентату на Коновальця, якого автор вважає видатним українським героєм.

Цей викладач, що виглядає або як хвора людина, або як алкоголік, вважається найкращим у всьому місті.

Автор, слідуючи вказівкам керівництва, почав записувати уроки пропаганди в школах після початку війни між Росією та Україною. Ці відеоматеріали надсилаються "вищому керівництву" для підтвердження відданості путінській політиці.

Учні ростуть, ходять на свята "побєдоносія", їх мобілізують на війну проти нас. Деякі йдуть добровольцями.

Вони досі живуть за старими радянськими уявленнями, з побоюванням ставляться до влади та шанують її. Їм байдуже, з ким і за які причини вести боротьбу. Як тільки влада заявила, що ворогом є "укронацисти", вони без вагань стають на цю сторону.

Ця пропаганда, що походить з Кремля, є прямолінійною, зрозумілою і нав'язливою. Її основна мета полягає в тому, щоб запропонувати бодай якесь пояснення сенсу життя і буття. Останнім часом це торкається і питання смерті, адже деякі з них втрачають життя на полі бою.

Але основна проблема полягає в тому, що це суспільство не ставить собі запитань: хто є правим, яка мета життя, чому вчиняти вбивства. Вони просто існують: споживають їжу, п’ють пиво, висловлюють свої почуття один одному незалежно від статі, йдуть на війну, гинуть і приносять у світ нових людей. І вони бояться замислитися.

Авторитаризм і диктатура ведуть до виродження і деградації народу. Саме це і знімає автор.

Він щиро цінує своїх героїв, і вони відповідають йому взаємністю, хоча й вважають його трохи дивним. І як єдиний у своєму місті, він не приймає війну та пропаганду, але боїться висловити свої думки вголос. Не через страх бути покараним, а через побоювання, що його не зрозуміють. Ці люди, яких він обожнює, з якими проводить час за келихом, і які стають персонажами його творчості.

Він робить вчинок: знімає все це, хоче показати світові уроки пропаганди в школі, тікає. Але навіть на врученні "Оскара" боїться публічно засудити російсько-українську війну. Говорить про "всі війни". Бо ж яка різниця: напад Росії на Україну, американців на Іран чи політика Трампа щодо мігрантів у США?

Для нього — як для автора, режисера та члена оскарівського журі — це не має значення. Але насправді різниця є колосальною.

Цікаво, що в цьому фільмі обличчя навіть малюків не приховують, прізвища згадуються без вагань, а про можливі наслідки ніхто не замислюється. Якби цього уникали, ми б не отримали настільки яскравого уявлення про жахливу реальність російської глибинки.

Цих росіян не піддасться "бусифікації". Вони без особливих протестів приймають мобілізацію, стають добровольцями та, немов машини, знищують все на своєму шляху, не побоюючись смерті. Ось такі це люди.

Я не бачу в цьому фільмі нічого видатного як у мистецькому явищі. Але саму роботу вважаю корисною -- і для нас, і для світу.

Як і дивне життя його автора -- героя, який у свій спосіб не приймає агресію власного народу проти нас. Він не бореться, але обурюється. Щоб світ це почув.