"Молитва..." переносила і продовжує нести національний код через віки.

У багатьох культурах, поряд із національним гімном, існує ще один – неофіційний, що відображає духовність народу. Україна також має свій такий витвір. Це "Молитва за Україну".

Нещодавно у Верховній Раді України було зареєстровано проєкт постанови, що передбачає офіційне визнання "Молитви за Україну" ("Боже великий, єдиний...") як духовного гімну країни. Це рішення закріпить те, що вже давно стало невід'ємною частиною української культури. Протягом багатьох років "Молитва..." звучить у храмах та під час державних заходів, у моменти скорботи і радості. З цього року її важливість підкреслює також Національний день молитви за Україну, що відзначається 24 лютого — в день початку повномасштабної агресії Росії.

Історія цього твору - це значно більше, ніж історія одного вірша, пісні, хорової композиції. Це історія молитви, яка пережила своїх авторів, імперії, заборони й війни та залишається живою й сьогодні.

СЛОВО НА ЗАХИСТ ПАФОСУ можна перефразувати як: ЗАХИСНЕ СЛОВО ДЛЯ ПАФОСУ.

Поза сумнівом, "Молитва за Україну" Кониського і Лисенка - річ високо пафосна. Але сьогодні слово пафос має радше негативну конотацію: щось помпезне, часто фальшиве й пустопорожнє. Після тривалої інтоксикації радянськими лозунгами, а до того - імперськими, ми звикли з недовірою ставитися до високих слів і сенсів на п'єдесталі.

Проте в античній Греції термін "pathos" мав зовсім інше значення: він вказував на пристрасть, емоційне збурення та піднесений стан. Пафос виникає в моменти, коли слово здатне глибоко вразити, надихнути та піднести людину вище звичайного життя. Схоже, що основна проблема нашої епохи полягає не в свідомій відмові від величного та красивого слова, а в тому, що ми втомилися від нього.

Пафос сам по собі не має сили. Арістотель недаремно ставив його поряд з етосом і логосом — довірою до промовця та переконливістю аргументів. У сучасну епоху фейків, симуляцій і всепроникної недовіри важко покладатися як на логос, так і на етос. Схоже, що Арістотель виявився переможеним, а кініки — на коні. Проте іноді виникають ситуації, коли стає зрозуміло, що для пафосу ще не все втрачено.

"МОЛИТВА ЗА УКРАЇНУ" В XXI СТОЛІТТІ: ІСТОРІЯ ОЧЕВИДЦЯ

Ця подія сталася в Києві наприкінці серпня 2022 року, в перший рік Великої війни. День був похмурий і дощовий, з мокрим іржавим листям каштанів, що вже натякало на наближення осені. Тролейбус №8 повільно рухався з центру до Севастопольської площі. У салоні панувала певна тіснота та духота: молоді, літні, кілька дітей і двоє військових. Хтось розмовляв тихо, хтось глянув у телефон. В серці важко билося, адже новини про російські обстріли не давали спокою. Раптом в салоні сталося щось незвичайне. Від передніх дверей повільно просувався місцевий безхатько, знайомий багатьом тутешнім. Чоловік приблизно сорока років, з густим волоссям та бородою, босий і скромно одягнений, але все ж охайний. Він нагадував Діогена з відомої картини Хосе де Рібери. У руках тримав одноразовий паперовий стаканчик для кави, та це не все. Чи декламує він вірш? Так, і це вірш "Молитва за Україну" Кониського: "Боже великий, єдиний..."! Він говорив досить голосно, з відчуттям, але без зайвого пафосу, майстерно поєднуючи високий піднесений тон з інтимним зворушенням. Поволі просуваючись салоном, він продовжував декламувати. Всі затамували подих, зосереджено спостерігаючи за ним. Його слова звучали як у виступі акробата на канаті, що висить над прірвою. Кожен вислів цього незвичайного безхатченка, який перестав бути лише бездомним, а став одним з нас, відгукувався в серцях присутніх. Це було щось неймовірне! Не галас, не п'яні сварки, а "Боже великий, єдиний, нам Україну храни..." лунав у київському тролейбусі. Відчувалося дивовижне єднання людей, які опинилися тут випадково, таке ж, як під час спільної молитви в храмі — "Символу віри" чи "Отче наш...", або ж як колись, разом, до мурашок по тілу, співали український гімн на Майдані. Але тут це відбувалося в більш камерній атмосфері.

Дійшовши до задніх дверей, чоловік замовк. Хтось кидав йому гроші в картонний стаканчик. Хтось зааплодував. Хтось не втримався і заплакав. Так це було несподівано і так... своєчасно і по-справжньому. А потім була зупинка. Диво скінчилося. Усі вийшли, але вийшли - ошляхетнені якісь, наснажені. І клята війна на мить знітилась і відступила.

Дивна думка спала на думку: ось ці рядки, створені в далекому ХІХ столітті, в ХХІ столітті залишилися не просто артефактом літератури та музики, а справжньою живою молитвою.

ТО ХТО ТАКИЙ ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ?

Якщо ім'я Миколи Лисенка, творця композиції "Молитва за Україну", відоме багатьом, то автор слів – Олександр Кониський – менш зрозумілий для широкої аудиторії. Коли нещодавно в Києві вулицю Тургенівську перейменували на його честь, деякі люди дивувалися: "А хто це такий?" Проте Кониський – це дійсно унікальна постать. Він не лише громадський діяч і письменник, але й один з перших дослідників творчості Тараса Шевченка (склав двотомну біографію поета). Більше того, він був невтомним пропагандистом українських ідей у часи, коли незалежна Україна не мала місця на політичній карті світу, а її територія поділялася між Російською та Австро-Угорською імперіями. Відомий український громадсько-політичний діяч і науковець Олександр Лотоцький слушно зауважував: "Можна любити Україну так, як це робив Кониський, але сильніше, ніж він – любити неможливо".

Кониський став одним з перших, хто запропонував концепцію єдиної соборної України та "відкрив шлях для наддніпрянців до Галичини". Сергій Єфремов зазначав: "Саме з Кониського слід починати оповідь про тісне єднання двох частин української землі, розділених кордоном. Хоча раніше існували певні зв'язки, вони були випадковими і між окремими особами, тоді як Кониський зробив їх сталими та систематичними, що призвело до їх зміцнення". Цікаво, що в 1885 році, коли з'явилася пісня "Боже великий, єдиний...", відбулися перші переговори між наддніпрянцями та галичанами про спільну українську долю. Це були початкові кроки, які передували підписанню Акта Злуки в січні 1919 року.

Російський імператорський уряд уважно слідкував за Кониським. Його діяльність не залишалася непоміченою, і він ставав об'єктом численних доносів, внаслідок чого зазнав заслання. У 1861 році III відділ звинуватив його в тому, що "...Кониський захоплюється любов'ю до Малоросії і мріє про відновлення її незалежності". Варто зазначити, що в цьому висловлюванні йдеться про "відновлення незалежності", що натякає на те, що українська незалежність колись існувала, але була втрачена, про що відкрито писали чиновники царського уряду. Для публічного діяча такі звинувачення не стали несподіванкою, і у листі до товариша він зауважив: "Розпочалося слідство... Стараються звинуватити мене, а може, правда переможе неправду. Хто знає. У нас вміють з білого робити чорне. Мене не здивує жодна їхня неправда... Москалі занедбали наш край. Погробували наші гучні зібрання і видали навіть якісь папери. Щоб вони їм не довелися".

Як виникла "Молитва..."

Влітку 1884 року уже й текст був написаний, й музика до нього. 48-річний Олександр Кониський приїхав до Львова. Саме тоді у Львівській духовній семінарії готували до видання збірник українських пісень "Кобзар" і звернулися через Кониського до Миколи Лисенка з проханням надіслати свої твори. Кониський, принагідно, відповів, що написав "Молитву українських дітей", а Лисенко створив до неї музику. У першій редакції твір мав назву "Дитячий гімн" (для 2-голосного хору).

Цей твір був написаний Лисенком як ранкова щоденна молитва для учнів Галичини та був присвячений 25-річчю літературної діяльності Олександра Кониського.

Опублікувати твір на Наддніпрянщині, яка в той час була частиною Російської імперії, стало неможливим через Емський указ, що забороняв українську мову. Тому автор сподівався, що зможе надрукувати його в Галичині та розповсюдити серед учнів і селян. Рукопис із нотами він надіслав Володимиру Шухевичу — відомому галицькому священнику, дідові майбутнього керівника УПА Романа Шухевича. Автор просив видати твір за якомога нижчою ціною, а отримані кошти спрямувати на видання "Кобзаря". Шухевич разом із композитором Анатолем Вахнянином високо оцінили цю композицію, але ввічливо зазначили, що вона занадто складна для виконання дітьми.

Невдовзі після отримання зауважень і побажань, творці внесли зміни до музичної редакції, вирішили відмовитися від первісного дитячого формату та адаптували твір для жіночого хору. Початок червня 1885 року ознаменувався публікацією "Молитви" у Львові. Однак, на Наддніпрянщині, царська цензура швидко заборонила її: "Безумовно заборонено. 8 січня 1886 року. С.-Петербург."

Молитва вперше прозвучала 2 серпня 1885 року в Тернополі під час літературно-музичного вечора за участю студентів зі Львова. Іван Франко високо оцінив цей твір і висловив надію, що він знайде широкий відгук серед українців, сприяючи пробудженню національної свідомості та любові до "цілої, великої та нероздільної Руси-України". Серед перших виконавиць Молитви була юна Соломія Крушельницька, якій на той час було всього 13 років, разом із її сестрами. Вони виступали на вечорі, присвяченому пам'яті Миколи Костомарова, видатної постаті в українській історії, який помер у квітні 1885 року в Санкт-Петербурзі.

Так почалася історія твору, який і досі є однією з найзнаковіших духовних і патріотичних пісень України.

Як "Молитву" передавали з покоління в покоління протягом століття.

Через кілька десятиліть, завдяки аранжуванню Кирила Стеценка та Олександра Кошиця, цей твір набув особливого піднесеного звучання, ставши фактично духовним гімном Української Народної Республіки. Саме тоді він отримав свою сучасну назву "Молитва за Україну". На хвилі національного піднесення його виконували тисячі голосів великих українських хорів під час державних святкувань та народних зібрань у Галичині та Наддніпрянщині.

Олександр Кошиць вніс зміни до початкового рядка тексту Кониського, замінивши його "...молимось, Боже єдиний, Русь-Україну храни" на "...нам Україну храни". Ця нова версія стала класичною. Як диригент Української республіканської капели, Кошиць активно популяризував "Молитву за Україну" під час відомого світового турне, завдяки чому ця пісня стала одним із символів України та її духовної спадщини на міжнародній арені.

Після поразки УНР "Молитва за Україну" подекуди ще звучала в Україні приблизно до кінця 1920-х років. Відомо, що її виконували під час Соборів Української автокефальної православної церкви 1921 і 1927 років у Софії Київській. На початку 1930-х совєтська влада заборонила твір як прояв "українського буржуазного націоналізму".

Замість цього "Молитва..." зберігалася в українських громадах за кордоном — у Канаді, США, Франції, Австралії та інших країнах. Після здобуття незалежності у 1991 році вона повернулася на батьківщину, ставши духовним гімном народу. У 1992 році "Боже великий, єдиний..." було затверджено як гімн новоутвореного Київського патріархату, а сьогодні ця молитва лунає після недільних та святкових служб у більшості українських християнських церков.

ФЕНОМЕН ДУХОВНОГО ГІМНУ

Багато народів мають не лише свої державні гімни, а й інші музичні композиції, які виконують важливу роль в збереженні історичної пам'яті, цінностей та самоусвідомлення нації. Такі мелодії можна зустріти в різних країнах, зокрема в Естонії, США, Венесуелі, Кореї та багатьох інших. У Естонії пісня "Mu isamaa on minu arm" ("Моя Батьківщина - моя любов") стала символом національного опору і виконується на Співочих святах з таким же почуттям, як і основний гімн. У США під час значущих подій часто лунають "America The Beautiful" або "Lift Every Voice and Sing" – пісня, що має особливе значення для афроамериканської громади. У Венесуелі "Alma Llanera" ("Душа рівнин") вважається неофіційним другим гімном країни.

Духовний гімн нації – це своєрідний код, що відображає її ідентичність. Він містить відповідь на питання: "Хто ми?" Порівняння "Молитви за Україну" з російською "Молитвой русских", яка згодом була замінена монархічним гімном "Боже, царя храни", чітко ілюструє відмінності між двома культурними та ментальними традиціями. Український хоровий твір є молитвою за народ і країну, у якій звертаються до Бога з проханнями про "волю, світло, щастя та любов". На противагу цьому, "Боже, царя храни" – це молитва підданих за монарха, який виконує роль посередника між народом та Божеством. Тут вражаючими є та ключові образи, такі як "смирення", "терпіння", "страх", "сила" і "вороги". Протягом часу змінювалися уряди, прапори та офіційні гімни – від імперських до радянських і сучасних російських, проте культ сильної та свавільної влади й ідея великої держави залишалися незмінними. Фактично, це не стільки молитва, скільки "височайший" наказ, що спускається з висоти. Натомість "Боже великий, єдиний, нам Україну храни" – справжня молитва, яку можна проспівати хором на державних заходах у Верховній Раді або промовити в самоті у міському тролейбусі. І навіть без пафосу, її слова завжди залишатимуть глибокий відгук у серці.