Сучасна українська класика: чому ми цінуємо та піддаємо критиці літературу 90-х | Еспресо Новини

"Творча свобода та можливість самовираження зазвичай виникають, коли ти стаєш піонером у певній сфері," - зазначила нещодавно авторка Ірена Карпа, розповідаючи про бунтівні молодіжні медіа України на початку 2000-х.

У цьому сенсі серія новітньої української класики від "Видавництва Старого Лева" знакових літературних творів 90-х та ранніх нульових - це скарбниця бунтарства та нестандартних підходів до стилю, словотвору та вибору тем.

Чи не згодні ви, що сучасний письменник часто опиняється в становищі обмеженості, обтяжений численними табу та зобов'язаннями дотримуватися етичних норм? Чи може головний персонаж сучасного твору бути п'яницею та насильником, що жорстоко ставиться до своїх партнерок? Або, скажімо, викладачем-наркоманом, що закручує роман із ученицею? Або ж зануреним у психотичний світ маніяком, що мандрує своїми сновидіннями та фантазіями? Саме тому на Goodreads часто можна натрапити на емоційні відгуки читачів, які, здається, ніколи не знайомились із світовою контркультурною літературою. На це стурбованим книголюбам хочеться відповісти з розумінням: "Не хвилюйтесь, українські автори також писали про це в епохи, коли такі теми не вважалися неприйнятними".

Юрій Андрухович, "Московіада"

Матеріал до цього роману було зібрано в останні роки перед розпадом радянської імперії, коли вона вже гнила на усіх рівнях і затхлий запах від цього процесу густо насичував її столицю. Саме в цей час 29-річний Юрій Андрухович вирушив у Московський літературний інститут імені Горького: "поїхав просто в пащу цього дракона і вийшов із неї цілим", - так коментує події сам автор. Враження від поїздки, очевидно, були настільки сильними, що за три роки, вже в Незалежній Україні, письменник видав реквієм за імперією - "Московіаду: роман жахів". Згодом приставка про "роман жахів" з назви кудись поділася, а дарма - годі знайти гидотніший опис "міста тисячі й однієї катівні", аніж у цьому спогаді з кінця 80-х.

"Віруси млявості та апатії" тут переповнюють не лише сірі коридори гуртожитку інституту, де навчається герой книги. Інертністю, втомою та безвихіддю сповнена кожна крапка на маршруті нашого Отто фон Ф. Яскравий приклад - пивбар на Фонвізіна, де колишня інтелігенція в перемішку з розбишаками-рецидивістами безперервно дудлять розбавлене пиво з півлітрових слоїків. Отто фон Ф. -антигерой- покруч свого часу - не належить сам собі, як і більшість мешканців цього міста, що залипли у ньому, наче комаха у бурштині. Він весь час поривається зустрітися з другом і передати йому свої вірші, тобто на маргінесі у нього жевріє висока мета, проте їй несила продертися крізь вічний дощ, алкогольні марення та загальний занепад.

Отто не одинок у своїй біді: тисячі молодих, натхненних провінціалів прибувають до Москви, вважаючи її Олімпом своїх мрій. Проте, гнила земля швидко висмоктує з них життєву силу, перетворюючи їх, в кращому випадку, на цинічних або алкоголізованих людей. У чому ж причина? Секрет криється в підземеллях цього міста. Нашому антигерою вдасться розкрити його, стати свідком занепаду імперії та вирватися з "драконячої пащі".

Книжка, що стала культовою (даруйте, за тавтологію) для підлітків на початку 2000-х, була написана ще зовсім юним 17-річним автором. "Культ" є однозначно твором контркультурним, який за іронією долі став частиною культури як своєрідний літопис життя української молоді початку нульових.

У вступі до роману п'ятикурсник з львівського біофаку, Юрко Банзай, відправляється на педагогічну практику до затишного містечка Мідні Буки. Провінційна атмосфера виправдовує його песимістичні прогнози. Проте замість того, щоб боротися зі своєю долею, юнак апатично приймає життя в цьому спокійному містечку, цинічно висловлюючи критику на адресу обмежених місцевих жителів та їхніх поглядів на життя й політику. Банзай постає як типовий нігіліст епохи кінця 90-х: з одного боку, він втомлений від боротьби, а з іншого — не визнає жодних зовнішніх авторитетів чи правил. Він сам себе вважає божеством та вчителем, що сховався у своїй уявній вежі з слонової кістки, оточений улюбленою літературою, психоделічною музикою та відповідними речовинами. Відлуння максималізму 90-х виявляється в його категоричності та впевненості у власних переконаннях, адже все навколо підлягає його нищівній критиці.

Світ Банзая починає руйнуватися, коли в нього вривається Дарця, студентка коледжу. Вона є "іншою", на відміну від простих мешканців містечка. Однак, на відміну від Банзая, у неї немає власної вежі-сховища. Дівчина вразлива, і наш герой вирішує покинути свій грішний світ, щоб захистити її. У цей крихкий момент Юрко усвідомлює: Мідні Буки — це не просто миле провінційне містечко, а справжній портал між звичайним світом і царством містичних Лавкрафтівських протобогів. Якби наш герой був більш уважним і, зізнаємося, менш зацикленим на собі, він би помітив усі ті зловісні знаки, які автор майстерно вмістив у першу частину свого твору.

Зрештою, виявиться, що автор просто грається із читачем, зосереджуючи його увагу на учителеві-практикантові. Адже зовсім не Юрко Банзай є ключовою фігурою роману, від якого залежить гармонія світів та порятунок усього живого на Землі.

"Воццек. Острів КРК. АМтм" — автор Юрко Іздрик.

Збірка "Грубенька" об'єднала три важливих прозових твори автора Іздрика. Сьогодні ж ми зосередимо свою увагу на "Воццеку" — романі, який у середині 90-х років викликав значний резонанс і продовжує захоплювати незахищені уми читачів до сьогодні. Після виходу в 1997 році, цю книгу охрестили "складною", "для справжніх літературних поціновувачів" і "одним із найзначніших творів українського постмодернізму", що свідчить про її непросту природу. Незважаючи на це, роман надихнув на створення театральної вистави та музичного перформансу.

Що ж робить роман "непростим чтивом"? Насправді, Іздрик намагається заглянути в розум психічно хворого персонажа - Воццека, відомого також як Йоганн Христіан Войцек, який у 1821 році в Ляйпцигу вчинив вбивство через ревнощі. Ця історія не раз з’являлася в німецькій літературі та драматургії, але справжню увагу привернула лише у руках Іздрика. Проте автор, вводячи образ божевільного європейського романтика в український постмодерн, не наважився зазіхнути на його кохану - А., "жінку з медовим відтінком волосся". Воццек відпускає А., вона перебуває десь далеко з іншим, але герой створює її уявний образ у своїй спотвореній фантазії.

Воццек веде боротьбу з уявною коханкою, намагаючись витіснити її зі своєї свідомості. Несподівано, завдяки алкоголю, він досягає успіху, перетворивши "А." на маленьку "а.", але вона знову з’являється в його снах у вигляді величезної літери. А. стала не стільки реальною жінкою, скільки продуктом його хворобливої уяви, про що свідчить те, що її образ залишився для нього невловимим – Воццек не може згадати, як виглядає кохана, однак чітко відчуває, що саме її присутність завдає йому страждань.

По суті, весь роман являє собою складний візерунок снів і марень людини, замкненої в психіатричній лікарні. Його камера і невитримний головний біль стають єдиними маркерами реальності в цьому безкінечному потоці видінь. Лише зібравши по шматочках різноманітні фрагменти спогадів і персонажів, які постають перед нами від імені героя в абсолютно безладному порядку (що цілком відповідає його психічному стану), можна зрозуміти, як і чому Воццек опинився в ув'язненні. Таким чином, уважний і наполегливий читач зможе виявити, проти кого насправді скоїв злочин Воццек.