Олена Апчел: "У військовій службі жінкам не вибачають помилок"

LB.UA - для тих, хто здатен аналізувати та розмірковувати.

Підтримайте нас!

Два роки тому ти -- співочільниця найбільшого німецького театрального фестивалю Theatertreffen і багато працюєш над появою у ньому української повістки. У тебе успішна кар'єра, ти жінка, закон не вимагає від тебе мобілізації, але ти приймаєш рішення стати до лав Сил оборони України.

Ти родом із Донеччини, і більша частина тих місць, де ти виросла, сьогодні або знищені, або окуповані, або те й інше.

Ти є дружиною військовослужбовця.

Ти — жінка, яка пройшла через багато випробувань у своєму житті, живучи на Донеччині, Харківщині, Львівщині, Київщині, а також у Криму, Польщі та Німеччині. Твій шлях включає досвід перебування в російському полоні, а також багатий волонтерський стаж.

Кожна з цих оповідей могла б стати основою для тривалої бесіди. Мені б хотілося не лише зрозуміти, а й почути, що означає бути Оленою Апчел.

Давай почнемо з того моменту, коли людина прокидається і намагається зібрати докупи всі свої ідентичності...

Все залежить від того, де я опинилася вранці. Наразі ми знаходимося на Покровщині (інтерв'ю було записане на початку червня 2025 року — Ред.), і я виконую нову роль, очолюючи пункт управління артилерійської розвідки у дивізіоні артрозвідки в складі артилерійської бригади Національної гвардії.

Мій ранок проходить дуже швидко. Потрібно миттєво приймати рішення, адже немає часу на роздуми. Я прокидаюся раніше за своїх товаришів, оскільки для мене важливо знайти кілька хвилин на ранкові ритуали: вмитися, подумати на мить, зробити розтяжку, нанести на обличчя сонцезахисний крем та розчесати волосся. У чоловічих колективах не вистачає простору для цього. Часто ж мене просто будять дзвінки та термінові справи.

Зображення: кадр з відео Олена Апчел

У світі, в якому я перебуваю, простір Олени значно скоротився, перетворившись на вразливі частинки.

Моя перша професія – режисерка естрадних шоу та масових заходів. Проте те, чим я займалася, зовсім не відповідало моїм інтересам: шоу-бізнес і корпоративи не відображали мою сутність. Тому я паралельно шукала свою справжню ідентичність. Зайнялася низовим, незалежним, соціально свідомим перформативним мистецтвом, переважно в рамках авторського недержавного театру.

Я є дослідницею, яка працювала над дисертацією в науковому середовищі Харківської академії культури. Проте, мені не зовсім відповідали методи, які там застосовувалися — ці нескінченні "нехіпанські" способи осмислення науки, яка насправді повинна спонукати нас до нових відкриттів.

У Німеччині я відчував певну нудьгу, займаючись лише фестивалем, незважаючи на те, що викликів було безліч, і жодної миті спокою. Взаємодія з проросійськими, навіть русофільськими колами німецького суспільства, особливо у елітних мистецько-культурних та освітніх сферах, ставала справжнім випробуванням.

Гідність тих, хто не має голосу, і відповідальність тих, хто мовчить.

Для мене надзвичайно важливими були соціальні ініціативи, підтримка сімей, які приїжджали лікувати своїх дітей від травм, завданих війною. Я також активно займався роботою з біженцями. Зосередження на новітніх технологіях стало ключовим для надання допомоги армії. Разом із колегами з Латинської Америки та Сирії ми реалізували проекти, щоб зрозуміти, як можуть перетинатися наші досвіди. Постколоніальна адвокація потребує спільників, не лише тих, хто готовий надати фінансову підтримку або виступати "рупором", але й тих, хто може висловити співчуття, слухати та мовчати разом.

Фото: зі сторінки Олени Апчел Олена Апчел під час Teatretrefen.

У "Рубежі" я не мав змоги брати участь у подіях. У новій частині мій командир впевнений, що адвокаційна діяльність є необхідною. Проте не існує ніяких послаблень, які б дозволяли мені зменшити навантаження, адже це - бойова служба. Я ніколи не стикався з таким серйозним викликом.

"Я відчуваю брак суспільної підтримки у своєму рішенні приєднатися до служби."

Давай згадаємо той вирішальний момент, коли приймалося рішення про мобілізацію. Тоді ми багато спілкувалися, і я відчувала до тебе змішані емоції — злість і заздрість. Адже в той же час я теж думала про мобілізацію, але не могла на це наважитися. Коли ж настав той момент, коли ти усвідомив: все, я не просто повертаюся в Україну, а вступаю до армії?

Я, по-перше, дуже-дуже тобі вдячна. Ти одна з небагатьох, хто щиро мені сказав, що злиться на мене і щиро підтримував. Це великий привілей і досягнення -- дійти того рівня поваги, коли можна висловити незадоволення, але стати пліч-о-пліч та взяти за руку.

Більшість близьких людей, на жаль, не змогли справитися з цим і знайти спосіб підтримувати цією твердою любов'ю. Складно, коли хтось каже: "Ти так багато можеш зробити для України. Що ж ти пішла в цю армію?" Коли підписуєш контракт, немає зворотньої дороги. Тільки складне поранення (і то не факт) може мене вивести з цієї історії. Декрет зробить тільки паузу.

Коли ти опинився в цій ситуації, важливо усвідомлювати, що можеш зіткнутися з непорозумінням або навіть гнівом з боку інших. Однак, при цьому, важливо відчувати, що тебе приймають і що ця підтримка виражається через справжню, непохитну любов. Це має величезне значення.

Зображення: кадр з відео Олена Апчел і Іванна Скиба-Якубова

Я тебе переб'ю і проговорю, з чого складається ця злість. Це страх. Мені страшно тебе втратити. Це шкодування про речі, які ти могла би зробити як режисерка, менеджерка культури, адвокатка України на міжнародній сцені. І це почуття провини за моє неприйняте рішення. Але я на тебе не просто злюсь -- я тобі дуже дякую.

Не пам'ятаю жодного ранку, коли б я прокинулась і сказала собі: "Сьогодні я вирушаю на службу".

Початок війни дуже вплинув на мою ідентичність. Я змінювалася під час Революції Гідності з такою інтенсивністю, якої більше ніколи в житті не переживала: коли в одну ніч 18-19 лютого стаєш зрілішим на тисячоліття.

І ось ти знову в Харкові — і за один день 1 березня (1 березня 2014 року — це день, коли проросійські мітингувальники силоміць захопили будівлю обласної ради - Ред.) ти відчуваєш, як стаєш мудрішим на цілу епоху.

У той день у будівлі ХОДА нас було зовсім небагато. Це відчуття меншості, коли ти борешся за щось, що перевищує твоє власне "я", але ще не повністю зрозуміле і не до кінця сформоване в тобі. Нас атакували, кричали: "Їб*ш бандеровку!". Я діставала паспорт і показувала, що у мене донецька прописка, що шокувало тих людей. Вони робили паузу у своїх діях, а потім починали бити по-іншому. Зараз я можу говорити про це з гумором, але насправді це зовсім не смішно.

Більшість родини не розуміла мене. Вони не були проросійськими, але проукраїнський наратив їм теж не підходив. Ми сварилися щодня, і це відстоювання цінностей, які в тобі ще не сформовані, у боротьбі з найріднішими накачує якийсь м'яз -- сердечно-інтелектуально-ментально-духовно-емоційно-езотеричний. Я вмію пояснити їхню позицію будь-кому, окрім як їм самим. І ти постійно чужа всюди, всюди недо- якась. Тут не допасована до цієї нарації, там -- до тієї.

І ось, починаючи свою першу волонтерську діяльність, ти відчуваєш себе справжньою супергероїнею, коли купуєш цигарки, солодощі та шкарпетки. Але раптом розумієш, що насправді людям потрібні запчастини для танків.

Потім, в той час, коли "Айдар" ще був добровольчим батальйоном, до нього приєдналися перші жінки-добровольці. Я була вражена і переповнена вдячністю. Зараз більшість із них є активними учасницями жіночого ветеранського руху. В той момент я думала: що мені слід зробити, щоб навчитися? Чи маю я на це право? Чи зможу впоратися з цим?

Сумніви переважали над впевненістю. І цей стан тривав. Між виснаженням і злетами волонтерської роботи, між втомою та емоційним піднесенням у сприйнятті і поширенні розповіді про величну нову Україну.

Фото: зі сторінки Олени Апчел Апчел під час Акція у Варшаві на підтримку України

Я провела чотири роки за межами країни, присвячуючи свій час безперервній волонтерській роботі. Я доставляла амуніцію та техніку в міста, розташовані неподалік від фронту, усвідомлюючи, що поки маю можливість, я виконую свою місію.

І в якийсь момент, можливо, під час бесід з улюбленим Кадановим (Олег Каданов - музикант, актор, поет, а тепер і військовослужбовець -- Ред.), який також ставив собі схожі запитання - "де я зможу бути більш корисним: працюючи руками чи продовжуючи шукати і доставляти?", рішення почало формуватися. Я підійшла до цього максимально раціонально. Потрібно було підлікуватися, здати житло, оформити документи, займатися тренуваннями та активно набиратися знань.

Я вирушала з надією потрапити до підрозділів Сил спеціальних операцій, адже там були мої колеги, але все склалося зовсім інакше. Існує безліч труднощів, з якими стикається жінка, що бажає служити в армії. Армія є відображенням суспільства в цілому. На жаль, суспільство залишається частково мізогінним, шовіністичним, сексистським, расистським і гомофобним — і всі ці негативні риси також впливають на мене.

Тривалий процес інтерв'ю, зустрічей, умовлянь, дискусій, обіцянок і підготовки. Потрібно було вкласти значну частину своїх волонтерських зусиль, тобто прийти "з багажем", щоб переконати.

Фото: зі сторінки Олени Апчел Олена Апчел і Олег Каданов

Чи ти відчуваєш жалкування з приводу цього вибору?

Мені бракує соціальної підтримки. У такі хвилини в моїй душі виникає питання: чому? чому? Але вибір вже зроблено. В певному сенсі я тримаюся за цей опорний пункт, адже розірвати контракт неможливо.

Я не можу сказати, що я жалкую -- у мені проявляються сумніви, болі. Але охання-ахання ми як генерація мусимо залишити в попередньому столітті. З повагою до рішень і з пошуком, як зробити так, щоб було легше в цій крихкості і відвазі -- бути, жити, існувати.

"Вплив проникнення" або "У військовій службі жінкам не вибачають помилок"

Ти приходиш у військо з чіткою феміністичною повісткою. З відсутністю бажання мати справу із заскорузлими ієрархічними структурами. І не просто зі своїм наративом, а з бажанням щось змінити в структурі. І що відбувається?

Цей велетень справді величезний. Я намагаюся спілкуватися з товаришами по службі. Це має ефект лише на особистісному рівні. Поки що мені не вдалось знайти достатньо однодумців у військових рядах.

На сьогоднішній день я просто існую. Кожна патріархальна система накладає на нас вимоги: бути не надто розумною, але водночас достатньо мудрою, не виявляти зайвої хитромудрості, але при цьому зберігати певний рівень розуміння. Усі ці випробування зосереджені в одному місці.

Мені насправді дуже важко.

Коли ми обговорюємо труднощі, з якими стикається феміністичний дискурс у сучасному суспільстві, ми часто недооцінюємо власні досягнення, які стали можливими завдяки зусиллям попередніх поколінь жінок. Наприклад, якщо подивитися на те, як ці питання проявляються в армії, стає зрозуміло, наскільки великий прогрес було досягнуто суспільством, і як важливо продовжувати цей рух далі.

Я глибоко вдячна всім посестрам, які брали участь у реалізації проекту "Невидимий батальйон" та діяльності Жіночого ветеранського руху. Їхня робота в сфері адвокації гендерної рівності є надзвичайно важливою. Від 2017 року ми маємо закон, який забезпечує рівні можливості для жінок у бойових підрозділах. Варто згадати, що на початку війни жінки виконували бойові завдання, але їх офіційно реєстрували як банщиць або швачок. У багатьох нормативних документах зазначається про рівний доступ і гендерну рівність, але важливо розуміти, як саме ці принципи втілюються в життя, які трактування існують і хто їх визначає.

Зображення: з профілю Олени Апчел Олена Апчел приймає присягу на службу у Збройних Силах України.

Глибока травма та розумова пасивність.

Зазвичай, коли згадують термін "мізогінія", багато хто лише сміється. Мої знайомі іноді вживають чи роблять щось, а потім запитують: "Це вже мізогінія чи ще ні?" Нині єдиний шлях — це іронія та сарказм.

У цій грі проходить юність перед зрілістю. Така жорстока гра. Приблизно як підлітки себе поводять: ти не можеш повірити, що юні люди можуть бути такими жорстокими.

Я завжди дуже обережна, адже помилки у нашій сфері не прощаються. Якщо чоловік-вояка дозволить собі випити і вчинить щось недоречне, його, звичайно, покарають, з цього згодом посміються, і ще не раз нагадають про цей випадок. Однак, якщо жінка в армії помилиться, це залишиться в пам’яті назавжди. Це постійне перебування під «мікроскопом» змушує мене уважно стежити за своїми діями.

Я не зав'язую шнурівки на берцях так, як зазвичай, а просто повертаюся вбік, де немає загрози. Я не можу собі дозволити вийти без бюстгальтера, хоча раніше багато років не носила його. Є безліч звичних речей, які я більше не можу собі дозволити, зокрема, реагувати на грубість. Часто я просто мовчу, адже не маю сил реагувати на все, що відбувається навколо.

Я вигадала одну гру, наприклад, з потисканням рук. Це всього лише маленький жест, але він слугує початковою точкою для спілкування. Ось ми зібралися в колі, я – єдина представниця жіночої статі, і раптом до нас приєднується новий учасник, який вітається з усіма, крім мене. У такій ситуації у мене виникає кілька варіантів реакції.

Як жінка, що служить у війську, я можу зробити вигляд, що все добре. Можу емоційно відреагувати й сказати: "Я б теж хотіла, щоб ви мені потиснули руку." Проте я обрала інший підхід — самоіронію, якщо це не командири, а сержанти чи рядові. Можу жартівливо зауважити: "Вибач, але жінки — це теж люди, твоя рука не відсохне, протягни її, будь ласка."

Чоловіки часто вітаються зі мною ось так (показує, ніби схоплює не всю долоню, а лише пальці). І в цей момент я вживаю "ефект пенетрації", тобто проникаю глибоко в їхню долоню — це їх дуже збиває з пантелику.

Коли я можу собі дозволити такий рівень іронії, беру за руку людину, яка не привіталася, і кажу: "Я дуже співчуваю вашій трансгенераційній травмі мізогінією і сексизмом, яка не дозволяє вам зрозуміти всю глибину можливостей, які розкриваються перед вами, коли ви зауважуєте присутність у вашому житті половини людства".

Але на це йде дуже багато ресурсу. Під час навчання це теж заважало, це ставлення до тебе, як до квіточки, призводить до того, що ти не можеш набути навичок, які абсолютно необхідні в бою.

Зображення: з профілю Олени Апчел Олена Апчел служить у Збройних Силах України.

Коли ми виїжджали на перші бойові евакуації, я благала, випрошувала можливість виїхати. І коли це один або два легких "триста", то "добре, їдь". А якщо серйозніша ситуація, казали: "Ні-ні, Олен, цього разу ми їдемо". І ти кожен раз: "Чуваки, якщо прилетить зараз нам по бліндажу, і вийде так, що будете поранені ви втрьох, я не зможу справитися, бо я не набула досвіду..." І я їду. Випрошувала, шантажувала, щоби набути це. Тому що це -- про безпеку.

Мені майже сорок, я служу у війську, володію зброєю і трохи знаюся на бою. У багатьох питаннях відчуваю впевненість, але, повертаючись додому темною вулицею, знову опиняюся наодинці зі своїми думками. Вони нагадують мені ті часи, коли я ще була молодою і йшла по своїм новотроїцьким кучугурам, уважно розглядаючи, де лежить яка цеглина чи арматура. Тоді я намагалася впевнитися, що в кишені в мене є достатньо довгий і гострий ключ від гаража.

Цей стан оніміння, що виникає, коли порушуються певні межі стосовно нас, має глибокі коріння, схожі на осоку. Це травма, що передається з покоління в покоління, і ми є щасливим першим поколінням, яке хоча б почало відверто обговорювати цю тему. Можливо, ми доживемо до часу, коли будуть розпочаті адміністративні та кримінальні справи у зв'язку з порушеннями нашої безпеки.

Проте це залишиться з нами, і ми передамо це нашим дочкам, від цього не вдасться втекти.

Або от момент, коли ти подаєш руку, а він тягне її поцілувати. І перед тобою вже троє дівчат дозволили це зробити, і я прям фізично намагаюся її забрати, і все одно ці "губьонки" тягнуться, і ти потім не можеш позбутися цього липкого відчуття. Господи, вже йди ця епоха, зникніть геть. Ти намагаєшся заховатися з однієї сторони, а з іншої -- ніби пояснити тілом, поглядом і словами, що так не окей, але це дуже енергозатратно. Мусиш демонструвати цілому світу щось про свої кордони, хоча це мусило би бути частиною суспільної домовленості.

Думаю, що серед певної кількості наших слухачів, а можливо і слухачок, зараз може виникнути думка: ви серйозно? Ти маєш справу зі смертю, з війною, і ви серйозно сидите і пів години говорите про те, що хтось там тобі ручку поцілував?

(обертається в об'єктив) Ага!

Зображення: кадр з відео Олена Апчел

Чому?

Мій страх перед росіянами значно менший, ніж страх перед мізогінією. Це спостерігається і в науці, і в театральному мистецтві.

Це такий гігантський слон у кімнаті, який ми постійно ігноруємо, але він насправді впливає на наше життя.

Щоб знайти порятунок, ми прагнемо зосередитися на написанні книг, дисертацій, створенні музики, вихованні дітей або розвитку бізнесу, при цьому намагаючись ігнорувати вплив зовнішніх обставин. Витрати енергії на те, щоб дотримуватися правил патріархату і зберігати свою ідентичність, займають значно більше часу та зусиль, ніж будь-яка інша діяльність.

Зрозуміло, що я відчуваю страх, коли поруч лунає звук КАБ, але як тільки загроза фізичної небезпеки відступає, всі мої думки зосереджуються на тому, як сприймають мене як жінку.

"Ми не знаємо, що можна порадити чоловіку, чия дружина перебуває на службі."

Ми поговорили про неконвенційні стосунки. А давай тепер поговоримо про конвенційні. Ти не тільки військовослужбовиця, ти -- дружина військовослужбовця, власне, ти заміжня за своїм побратимом. Що таке шлюб двох військових?

Поки що ми не маємо чіткої відповіді, але активно працюємо над формуванням розуміння ситуації. На даний момент у нас виникає більше запитань, пов'язаних з людськими та дружніми стосунками, ніж безпосередньо про війну. Але цей аспект також тисне на нас. Суспільство добре усвідомлює багато стереотипів, зокрема нових міфів — як повинна виглядати і діяти дружина військового. Є чимало відео, де дівчата в домашньому одязі проводжають своїх хлопців з пікселями або мультиками, а чоловіки дарують величезні букети троянд матерям, дружинам та дітям. Проте ми майже не маємо уявлення про те, яким чином має поводитися чоловік, чия дружина служить у війську, і це питання залишається для нас відкритим.

У нашій родині ми намагаємося створювати особливі традиції. Це поки що досить важко, адже всім нам нелегко. Мій чоловік також є митцем — актором та добровольцем. Він вирушив на фронт на другому році війни і повернувся тільки на четвертому. Його шлях реабілітації та повернення до професії був довгим, і з початком повномасштабного вторгнення ми знову вступили в цей складний етап.

Наразі він іде своїм шляхом. Я стараюся підтримувати його емоційно, наскільки це можливо, і також очікую, щоб він був поруч зі мною на емоційному рівні.

Зображення: з профілю Олени Апчел Олена Апчел служить у Збройних Силах України.

Вимагаєш або запрошуєш?

Вимагаю інколи. Інколи насильно.

Зрозумій, у чому справа: необхідно провести глибоку внутрішню роботу. Це мій найкращий товариш, з яким ми можемо обговорювати все на світі, крім наших стосунків. Це складна мережа травм, успіхів і численних труднощів, яка має значний вплив.

Я деякий час очікувала, потім зверталася з проханнями, запрошувала. Ми пережили етап, коли я ставила вимоги, а тепер знову розпочинаємо новий шлях.

Ми намагаємося. Після першої ротації ми повернулися приблизно в один і той же час, тож обмінялися букетами та запросили одне одного на смачну трапезу. Ось так проходять наші ранкові проводи: зазвичай виїжджаєш в зону о четвертій, п’ятій чи шостій ранку. Я провожаю його, а він мене. Треба ще освоїти мистецтво пакування бандеролей.

Або, наприклад, зараз я перебуваю в зоні, де він проходить ППД на Київщині. Це абсолютно новий досвід для мене. Якщо я не отримую відповіді або все гаразд, у мене виникає паніка, і я кажу: "А? А?! Тепер ти усвідомлюєш, як реагуєш, коли кілька днів немає новин!". Він відповідає: "Тепер я це розумію. Мені потрібно було опинитися в безпеці, щоб усвідомити, які жахи та катастрофи малює уявлення, коли твоя друга половинка — в небезпечній зоні, а ти — ні".

Мені дуже би було цінно послухати, як би він говорив з чоловіками, пояснюючи їм, як важливо відписувати. Навіть коли не можеш -- просто дві літери. Цей досвід важливо передати.

Але ми переживаємо справжні труднощі. Це справжній виклик. Ми обидва – складні особистості, а до того ж ще й війна, я – з Донеччини, а він – з Галичини. Це унікальний досвід інтеграції в нову реальність. Для мене це абсолютно нова і захоплююча культура.

Я щиро ціную його родину, адже в ній втілені всі ті цінності, які я зустрічала в книгах. Проте, на жаль, у нас не було змоги краще познайомитися з його рідними — часу було обмаль, адже ми одружилися півтора року тому.

Ми були друзями протягом багатьох років, і лише з початком повномасштабного вторгнення усвідомили, що між нами виникли романтичні почуття. Я привезла йому трохи амуніції, ми сіли на набережній, подивилися один одному в очі — і зрозуміли, що дружба дружбою, але між нами є щось глибше. Можливо, страх перед кінцем світу спонукав нас діяти.

Зображення: кадр з відео Олена Апчел "Суспільство готове бачити бабусь, але не має простору для пань"

Я би хотіла на завершення поговорити про жіночу тілесність під час війни і у війську зокрема. Що відбувається з твоїми тілесними реакціями? Зі своїм сприйняттям себе, свого дорослішання, того, що ти бачиш в дзеркалі?

Це питання дійсно непросте. Протягом навчання я мала тісний зв'язок зі своїм тілом, займаючись психофізичними практиками, акробатикою, йогою та контактною імпровізацією. Однак із початком війни цей зв'язок почав слабшати.

Коли я перебуваю в армії і нарешті засинаю у своєму спальнику, в голові крутяться думки: "Олено, почекай, у тебе ж є рука й нога..." Я живу в постійному стані напруги, небезпеки та нестачі сну. Дома мені подобається спати без одягу. Але тут, коли я намагаюся розслабитися, часто розкидаю руки та ноги, немов зірка, хоча місця в двоспальному ліжку завжди не вистачає. У спальнику ж я відчуваю, як все стискається навколо мене — мізинець постійно впирається в край мішка, і я відчуваю себе в обмеженнях. Цей стан, зокрема через потребу в безпеці, не дозволяє моєму тілу повністю відпочити.

Те, що я бачу в дзеркалі... Я майже перестала посміхатися. Я почала пізнавати в дзеркалі маму і бабусю. Мені здавалося, це мусило би зі мною статися пізніше. Вже після того, як випустяться зі школи мої діти. А я їх ще не народила.

Час невпинно йде, а вікові трансформації стають все помітнішими. Проте, як усвідомлена феміністка, я завжди нагадую собі: "Так, кожне тіло має свою красу, і в будь-якому віці ти заслуговуєш на визнання своєї привабливості".

Я впевнена, що можу стати чудовою бабусею після 70 років, але абсолютно не маю уявлення, як впоратися з тілесними змінами під час передклімаксу, під час клімаксу та після нього. Це зовсім інший етап життя, ніж у наших матерів, коли ми ще були молодими.

Це серйозна проблема: суспільство охоче приймає образ бабусь, але майже не визнає місця для жінок зрілого віку. Я усвідомлюю, що незабаром опинюся на порозі цього статусу, і це викликає у мене страх. Проте я готова провести з цим відкриту розмову.

Зображення: з профілю Олени Апчел Апчел у Збройних Силах України.

Дозволь, я спровокую тебе трохи на роздуми. Ти згадувала, що очікувала побачити це в дзеркалі: "коли в мене вже будуть діти, а я їх ще не народила". Чи задумувалася ти про те, що, попри всі військові виклики і соціальні питання, нашою справжньою метою в умовах війни могла б бути лише поява нових життів?

Я думаю, що це дуже індивідуальні процеси. Через те, що займаюся амбівалентними речами, у мене і думки з цього приводу амбівалентні.

З точки зору екології, можливо, і не варто зараз народжувати. З точки зору того, що українців поменшало, можливо і варто зараз народити по троє-п'ятеро. З точки зору того, як ми європеїзуємося, може, і супер, щоби ми народжували після 40, а не займалися цим у 18, коли жити хочеться. З точки зору здоров'я і того, що моєю мрією, наприклад, було в 40 вже мати пару дружбанів і подружок, своїх дітей, яким уже по 20, може, треба було народити у 17-21. Уже б ці прекрасні юнаки і юнки жили б своїм життям і приїжджали до мене поїсти раз на пару тижнів. А, може, б і не приїжджали.

Виходить, що тобі немає куди приїхати на обід, адже ти на службі.

Дивишся, і виникає двоїстість.

"Спалити хату -- це маніфестація вітальності і перебирання пам'яті"

Коли ти потрапила до переліку лідерів УП-100, ти в своїй промові висловила думку, яка мене не покидає: "Мені хочеться повернутися до свого дому в Донеччині і мати право його знищити". Це справді жахливо. Що ти маєш на увазі?

Це стосується права на власність. Це протест проти безперервного знищення всіх форм ідентичності. Я пригадую, як одна ніч у подруги в Брюсселі стала для мене особливою — в її чотириповерховому сімейному домі, переповненому безліччю родинних реліквій, що дійшли до нас від багатьох поколінь. Я розглядала старовинні шкатулки мого дідуся, різноманітні картини, які належали пра-прародичам... І в той момент у мені прокидалася пам'ять про спалені землі, які пережили голодомори, війни та переселення.

Ця хата бабусі, з трьома вікнами та стінами з глини, була збудована руками її батьків. Саме тут, у цьому місці, де мати залишила свій слід, я провела свої юнацькі роки. Хоча я не вкоренилася так, як вона, мені вдалося посіяти певне насіння усвідомлення. Йдеться не про матеріальні речі, а про права, спадковість і необхідність збереження цієї спадковості.

Зображення: з особистого архіву Олени Апчел.

Я стикаюся з тим, що реальність вимагає постійно починати все з нуля. Зараз у нас немає грошей, немає ні часу, ні можливостей, але ми з чоловіком все ж вирішили збудувати власний дім. Я не можу зрозуміти, як це вдасться. У мене в голові крутяться думки: піу-піу-бах! -- а мені потрібно вибрати підлогу. Яка ж підлога підійде?!

Проте лише таким чином я здатен виявити свою життєву силу, в якій відчуваю величезну потребу.

Право знищити власний дім — це також прояв життєвого духу. Я не планую повертатися в цей будинок. Він зруйнований, і його захопили російські військові. Але для мене важливо зберігати право на нього. Не можна так поводитися з людьми, не можна забирати в нас усе. Я вже 11 років у мандрах, і я не приймаю цю ситуацію. Я не хочу більше емігрувати або змінювати своє місце проживання.

Для мене це про життєву силу -- мати право спалити ці лахи.

Коли ми прощалися з мамою, перебирали її особисті речі: частину віддали родичкам і сусідкам, а деякі просто спалили. Так само, коли ховали бабусю, частина речей також зникала в полум'ї. Це те, що не підходить для пам'яті, або те, що занадто болісне для нагадування. Згадую, як у Довженка написано: "Якби хто знав, як добре стає, коли вмирають прабаби, хата стає вмить чистою, світлою".

Це процес очищення після втрати, можливість переглянути і змінити структуру свого простору, а також ухвалити рішення: це залишиться зі мною як спогад, це буде частиною пам'яті, але не буде супроводжувати мене далі. Я не прагну передати це у спадок, але прагну, щоб це стало чимось цінним для інших. А все, що не має значення, має бути перетворене на попіл історії. Я бажаю мати можливість до цього звертатися.

Безумовно, для появи нового необхідно, щоб щось старе залишилося позаду, щоб щось зникло або знищилося.

На мою думку, саме в цьому й полягає сила нашого дракона, про якого ми ведемо мову. Це і спроможність, і бажання знищити все зайве та непотрібне.

Зображення: з профілю Олени Апчел, де вона служить у Збройних Силах України.