Олесь Ульяненко. "Хрест на Сатурні". Витяг.

Фото: YAR

Ганна раптово згадала про своє рідне містечко Смілу, населення якого налічує близько ста тисяч. В її пам'яті спливли образи сім'ї: батька Костянтина, який був нащадком пожежників, та матері, що викладала англійську мову в місцевій школі. А потім вона подумала про своє весілля. Проте спогади про дитинство не прийшли їй на думку. І справа тут не в тому, що для її віку це ще занадто рано, щоб згадувати щасливі миті ранніх років, а скоріше в тому, що ті, хто має все, зазвичай не переймаються минулим і майбутнім. Але це триває до тих пір, поки не станеться якась жахлива життєва колізія, що вразить до глибини душі.

Весілля Ганні пам'яталося десь так: гарний наречений із густою чорною шевелюрою, синіми очима. Борис довго домагався її руки. А тому зараз сидів щасливий і трохи розімлілий під пекучим серпневим сонцем. Гості розташувалися обабіч довгого столу. По один бік цивільні, по інший -- пожежники. Сиділи мовчки й чинно. Заради справедливости можна сказати, що провінційні свята чи весілля проходять досить часто спокійно і врівноважено.

І ось тут, у цій пекучій полудневій теплоті, розчинилася музика. Вона звучала зовсім не так, як на весільних гуляннях. Замість того, щоб гучно лунати, мелодія лилася тихо й ніжно, наче хтось грав на прозорих, кришталевих інструментах десь високо в небесах. Раптом з’явилася дівчинка, років дев'яти або десяти. Вона була в рожевій сукенці, у білосніжних гольфиках, з золотистим волоссям та очима, що нагадували зелену порцеляну. Дівчинка почала танцювати, граційно пересуваючи свої довгі, стрункі ніжки. Її танець був таким нудно-солодким, що всі присутні відчули незручність. Саме про це згадала Ганна Щербак, коли погляд її зупинився на стіні перукарні "Чарівниця". Потім в її пам’яті раптово спливло дещо снобістське та трохи вульгарне — невиразне торохкотіння Елі. І вже в перукарні, дивлячись у дзеркало, вона усвідомила, що знову бачить це "щось". Саме бачить, а не лише пригадує. Ця історія, хоч і доволі звичайна та проста, все ж інтригує своєю простотою. І не більше.

У колодязі її пам'яти сплив листопадовий чорнильний вечір перед весіллям, зовсім іншим, -- Ганна мала вийти за Федька Колесниченка. І саме того дня Федька Колесниченка порізали двоє вурок, що втекли з "хімії" в Черкасах. Знайшли його мертвим, під самісінький ранок, без усіляких трагічних подробиць, проте ще кілька днів щось довідувалися, з'ясовуючи його особу, а наречена та гості чекали на нього, і родичі мотлялися областю, розшукуючи непутящого Федька, який давно дубів у місцевій трупарні. Це ще одна частина її спогаду.

Проте передчуття, мов незасвічені локомотиви, зі свистом проносились повз неї. Наразі, розглядаючи пляму зношеного асфальту, що вигоріла під березневим сонцем, вона зупинилась на середині дороги і промовила:

Сни мої, Елько, наповнені якимись незвичайними...

-- Які саме? -- запитала Еля, клацаючи і відбиваючи срібний блиск двох ножиць.

Незвичайні...

-- А саме?.. Поверніть голову. Ось так. Поверніть, будь ласка, голову.

Церква, свято весільних обіцянок... А поруч — ворожка. Які в тебе думки про таких знахарок?

-- Га? Нічого, -- і несподівано змінивши голос під когось, Елька протягла: -- Д-а-а-рагая, у прєдидущєй жизні ви билі Клєопатрой... Ха! Ідіотизм усе це. Я атеїстка. Одвічна і спадкова.

Ганна всміхнулася широко й радісно і вже стрімко вийшла на вулицю.

Ні, їй не вдалося вийти, як раптом знову сталася ця подія на самому виході; вона не встигла, як кішка, витончено вигнути спину в розкішному хутрі. І навіть не встигла усвідомити, що сталося, коли побачила себе. Якась дівчина, немов дерев'яна, повільно пересувала ноги, проходячи через розпечене сонцем невиразне полотно площі. Лише згодом, у розкоші дорогих килимів і кришталю, вона впізнала себе в тій дівчині, коли над нею нависло важке, майже чоловіче обличчя місцевої ворожки Клави. Клава схопила її за руку, відкинула, немов тримала слизьку змію, а не її ніжну руку, яка за двадцять років існування жодного разу не знала важкої праці.

— Хрест... — проскрипіла Клавка, її чоло покрили дрібні краплі поту, а верхня губа піднялася. — Хрест. Хрест на Сатурні. Іди з Богом, малюче...

-- Що...

Кажу, іди своїм шляхом. Не збираюся я тобі ворожити...

Я произведу оплату...

-- Нічого мені не треба. У тебе хрест на Сатурні.

І ось перед Ганною з'явилася фіолетова безодня березня, а поруч залишилося лише порожнє місце від візка. І раптом лункий крик, що його підхопила налякана Елька.

— Вкрали дитину!

***

Олесь Ульяненко (1962-2010) — видатний український автор, який залишив помітний слід у сучасній літературі. Він написав більше двадцяти романів, серед яких можна відзначити такі твори, як "Сталінка", "Жінка його мрії", "Знак Саваофа", "Квіти Содому", "Дофін Сатани" та "Хрест на Сатурні". Його творчість стала культовою для багатьох читачів.

Роман "Сталінка" став етапним твором -- одним із засадничих текстів нової української літератури та визнаною класикою. Саме за нього Ульяненко отримав Шевченківську премію, ставши наймолодшим її лауреатом (отримав нагороду у 35 років).

Проза Ульяненка завжди порушувала існуючі норми та викликала численні скандали. Після публікації його роману "Знак Саваофа" Московський патріархат УПЦ наклав на нього анафему. Роман "Жінка його мрії" став причиною судового процесу: книга була визнана "порнографічною", її вилучили з продажу, а самому автору загрожувало ув'язнення. Ульяненко став першим і єдиним письменником незалежної України, який у судовій справі відстояв своє право на творчу свободу і здобув перемогу. Роман повторно видали, але вже через пів року після цього Ульяненка виявили мертвим у його квартирі.

Обставини її смерті залишаються таємничими і досі не піддані розслідуванню. Олесю Ульяненку було всього 47 років. Вона знайшла вічний спочинок у Києві на Байковому кладовищі, на ділянці №33.