"Орландо як відображення сучасного українського театрального мистецтва"

#Мистецтво та розваги

Зображення: Sixth frames. Під час вистави 'Орландо'.

Повертаючись з "Орландо", найгостріше питання, яким я задаюся - як писати про поганий театр.

Якої форми може набути критика у спільноті, настільки закапсульованій, що майже кожен відгук тягне за собою конфлікт ролей і інтересів; настільки чутливій і відірваний від реальності розвинутого медіаринку, що навіть епітет "невдалий" може викликати хейт і вимогу пояснення аж до найабсурдніших форматів політкоректного канцеляриту? Як нормалізувати критичне ставлення там, де критика як невдоволення існує переважно у поверхневих відгуках з некоректною термінологією на кшталт "вистава зроблена у стилі перформансу"?

Блукаючи холодним павільйоном КИТ у 30-хвилинному антракті, згадую фразу з анонімної рецензії на роман Софії Андрухович, коли хочеться "зібрати всі свої теоретичні досвіди і написати на полях: ідіть нах*й". Думаю, як часто у моєму житті бажання сказати подібне наштовхувалось, як на довжелезну стіну з напівкрихкого гіпсокартону, на прекрасний сеттинг, що обрамляв подію. Це і величезна робота творчої команди з організаторами, про яку я тепер знаю більше, бо сама працюю менеджеркою, і яку видно миттєво; всі ці вина-від-партнера-у-фойє, чудовий благодійний мерч, експозиції з обʼєктами робочого процесу в просторі, костюми з деталями від українських брендів, які нагадують мені старі покази Фролова на UFW тощо.

Зображення: Sixth frames На заході перед прем'єрою 'Орландо'

Привабливі комунікації часто ускладнюють процес написання, схоже на те, як яскраве упакування перешкоджає насолоді від отриманого подарунка.

Та все ж після показу я не можу позбутися відчуття такого собі привида події, у якого найсуттєвішим був контур; симулякру сучасного театру, про який по постматеріалам можна буде сказати, що він відбувся.

Тому я спробую дійти до суті свого відторгнення.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Я вже двічі знайомилася з романом "Орландо". Перший раз це сталося в дитинстві, коли я читала його в російському перекладі, а вдруге — я вивчала його фрагментами англійською мовою перед прем'єрою. Не планую занурюватися в деталі оригіналу, але після коментарів у threads, де роман охарактеризували як постмодерністський, варто згадати декілька його ключових аспектів.

Обидва досвіди читання підтверджують думку: роман важко назвати феміністичним, проте він формує, розвиває та створює стійке відчуття флюїдності нашого «я», яке не вкладається в традиційні соціальні ролі (можна вважати, що це gender as performance). Для мене особисто важливою є тема любові та втрати, які виступають як маленька смерть — загалом, це ключові, потужні переживання у психіці, що призводять до відмирання попередньої версії себе та переходу в нову.

Зображення: Sixth frames. Під час вистави 'Орландо'.

Зображення: Анастасія Мантач. Прем'єра 'Орландо'.

Безумовно, в даному контексті присутня ідея художника в суспільстві, відстані між мистецтвом і реальним життям (як тривало Орландо намагається знайти синоніми до слова "зелений"!), сучасна критика численних тодішніх уявлень та ще безліч інших аспектів.

Написаний у довгих, безперервних фрагментах, цей роман практично не містить діалогів і являє собою суцільний потік роздумів і описів, де одні образи та переживання плавно переходять в інші. Обставини, країни та спогади в ньому постають без жодних претензій на реалістичність — вони сприймаються як незаперечні факти, подібні до картин, що виникають у сні. Наприклад, трансформація Орландо подається в такому ж дусі — у вигляді офіційного звіту: "вона була жінкою, з цим не посперечаєшся", без будь-якої вигадки чи детального опису самого процесу.

Усе це формує низку проблем, які зазвичай постають під час драматургічної адаптації прозових творів. На мою думку, існує два основні підходи до їх вирішення: перший — це ретельна обробка вихідного матеріалу, де, спираючись на теорію драми, розробляється подієва структура, визначаються ключові конфлікти, а також основні та центральні події. Другий шлях полягає в повній відмові від традиційної інсценізації, створюючи новий твір за зовсім іншими принципами та логікою, який би, немов паливом, використовував образи з роману.

Претензія до вистави, як я її собі формулюю, - у тому, що не видно ні першого, ні другого.

Зображення: Анастасія Мантач. Прем'єра 'Орландо'.

Творча група, до складу якої входять драматургиня Людмила Тимошенко, режисерка Тетяна Костинюк та шоуранерка Марина Кошкіна, вирішила слідувати сюжетній лінії "Орландо". Історія розпочинається з образу молодого привілейованого чоловіка в єлизаветинській Англії, проходячи через зустріч із російською принцесою, її зраду, і завершується трансформацією Орландо в жінку та його фінальною зустріччю з майбутнім чоловіком, Мармадюком.

У виставі, що відбувається всередині незмінної триповерхової конструкції з балок та кабелів, зображуються події з різних епох і країн. Ця структура нагадує фрагмент будівельного майданчика, оточеного коліями для вагонеток, що дозволяє глядачам з різних секторів спостерігати за дією з усіх боків (сценографія Анни Шкрогаль). Використання функціональної сценографії виглядає доцільним, адже намагатися ілюструвати зміни численних сеттингів модерністського роману було б безглуздо. Проте, незважаючи на задум сценографії, простір "Орландо" виявляється ілюстративним, не сприяючи трансформації персонажів і тем, а також не полегшуючи розвиток сценічної дії. Натомість, з часом виникає відчуття, що накопичується безліч елементів, які мій розум сприймає як зайві деталі — вони не слугують ні семіотичними знаками у контексті вистави, ні чуттєвими тригерами, здатними змінити сприйняття, залишаючись лише опціональними стилістичними елементами.

Зображення: Sixth frames. Під час вистави 'Орландо'.

Зображення: Анастасія Мантач. Прем'єра 'Орландо'.

Простір "ремонтного майданчика" вкритий великою кількістю кабелів і дротів, які повсякчас відкидають, перекидають, чіпляють герої. Навіщо? Вони також блимають у згадці про блекаути на самому початку та є елементом образу Канюта, пса і найкращого друга Орландо, як такого собі ремонтника із дротами на спині, що ніби повсякчас фоново виправляє, але насправді ніяк не змінює цей простір. Однак навіщо глядачу як троп повторювана монотонна взаємодія?

Ще один приклад: Клоринда та Фавілла – дві дами при королівському дворі, між якими Орландо обирає свою наречену в епоху Єлизавети. Вони пересуваються на візках з речами, таким чином "завершуючи" середньовічний етап. Обидві одягнені в шкіряні костюми, з виразно сексуалізованою манерою ходи. Яке значення має така тілесність? Які причини стоять за пластичними характеристиками цих двох персонажів на сцені?

Зрештою, коли найзначніший момент у драматургічній адаптації – перетворення Орландо на жінку – відбувається "за лаштунками" і виражається лише зміною костюма, я усвідомлюю ще один важливий аспект. Схоже, що цей театральний підхід на певному етапі втрачає свою суть і починає "переосмислювати сюжет". Як інакше можна пояснити, що трансформації відводиться майже стільки ж сценічного часу, скільки розмовам про Клотильду і Фавіллу, а висвітлення питань стосовно очікувань від жінок у суспільстві зводиться до кількох реплік у двох діалогах?

Зображення: Анастасія Мантач. Прем'єра 'Орландо'.

Зображення: Sixth frames. Під час вистави 'Орландо'.

У прес-релізі команди дивно, але досить чітко окреслено основну тему вистави – "пошук себе та своєї ідентичності" (цитата Марини Кошкіної). Ключовим моментом стає несподіване перетворення на жінку, яке запускає процес переосмислення власного "я". Маю підозру, що драматургиня та режисерка, безумовно, мають відповіді на мої розлого висловлені питання, які вони знайшли під час дев'яти місяців роботи. Проте в театрі ця концепція не може залишатися лише декларативною – їй потрібно виявити себе в дії, в трансформаціях образів, обʼєктів, тіл і сценічної реальності, якщо прагне привернути увагу глядачів.

У загальному, більшість моїх зауважень пов’язані з використанням складної структури роману, яку не бажають відкидати. Це означає, що вибирають створювати розмовний драматичний театр. Проте, на відміну від роману, у короткій, кількагодинній виставі, що розкриває історію через дію, не можуть бути представлені численні абстрактні теми — від "свободи, кохання, самотності, гідності та виживання" до "пошуку себе", як зазначається в рекламних матеріалах. Відсутність чітко визначеної основної теми викликає відчуття порожнечі подій на тлі неймовірно красивих костюмів, вишуканих мізансцен і музичних елементів, а також деталей павільйону та виставки, на яких звучать цитати з українського перекладу.

Зображення: Sixth frames. Під час вистави 'Орландо'.

Останнє, мабуть, фрагмент, де задекларовані теми найбільш помітні - послухайте:

"Помилка, однакова як для чоловіків, так і для жінок - відчути гордість за свою статьOf course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help."; "найглибша самотність - відсутність того, хто бачить тебе справжнім".

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Уявляючи, як писатиму, що виставі бракує ключової події і думки, сама міркую про те, чи не бракує її мені. Яким буде головний поінт саме мого тексту? Адже рецензія теж не може зводитись до простого опису сцен, де вийшло чи не вийшло А, В і С.

Раптом усвідомлюю, що найцікавішим аспектом, який я хотів би підкреслити у цьому тексті, є контраст між динамічною формою сучасного театру, яку ми навчилися відтворювати в стилістичному та комунікаційному планах, і здатністю глибоко працювати зі змістом через театральні засоби в межах цієї форми. Я зовсім не прагну створювати ілюзію, що в Україні існує потужний театр міжнародного рівня, заснований лише на прем'єрних фотографіях на фоні банерів партнерів за цінностями. Але й не хочу підживлювати безглузді коментарі на кшталт "актор не справився з роллю", адже кому це насправді важливо?

Натомість хочу вийти за межі симулякрів, шаблонних компліментарних чи хейтерських оцінок і таких само тривіальних постановок у розмові про нас. Тому відповідь на питання, із якого я почала, простіша, ніж здається: перш за все, не уникати діалогу.

Зображення: Sixth frames. Під час вистави 'Орландо'.

Екологічна опера, кабукі, світ очима комах: весняні прем'єри київських театрів