Паралелі конфліктів в Україні та Косові: як агресор спотворює реальність, називаючи воєнні злочини фальсифікацією.

Зображення: Ірина Синельник Панорама села Речак з пам’ятного комплексу "Вони вбивали, тому що могли вбивати".

Село Речак розташоване за годину їзди від столиці Косова Приштини. Нині населений пункт має респектабельний вигляд: ошатні, переважно двоповерхові будинки, якісні дороги. Хоча під час війни, за словами місцевих, у результаті обстрілів 70-80 % будинків були спалені чи зруйновані. Зараз тут мешкають понад 2 тис. людей.

Наприкінці січня одна вулиця залишається прикрашеною національними й американськими прапорцями. Не так давно тут пройшли памʼятні заходи до чергових роковин трагедії. Памʼять загиблих, яких вважають мучениками нації, вшанували перші особи держави.

"Наше пам'ятання є бар'єром від забуття і запорукою того, що подібні злочини ніколи не стануться знову", -- зауважила у своїх соціальних мережах президент Косова Вйоса Османі.

Меморіальний комплекс та цвинтар знаходяться на одному з підвищень села. Тут також встановлено пам'ятник Вільяму Волкеру, американському очільнику місії ОБСЄ. Саме він, разом із журналістами, відвідав Речак одразу після трагічних подій, що допомогло цим подіям привернути увагу міжнародної спільноти.

Зображення: Ірина Синельник. Пам'ятник Вільяму Волкеру.

Агрон Мехметі — свідок кривавої трагедії в Речаку, яка трапилася, коли йому було всього 22 роки. Він також виступав на міжнародному суді в Гаазі проти колишнього президента Югославії Слободана Мілошевича. Зараз Агрон працює в муніципалітеті сусіднього міста Штімʼя. Останнім часом він відмовляється від інтерв'ю, адже, як зізнається, після розмови йому важко забути трагічні спогади. Проте він готовий поспілкуватися з журналісткою з України.

Пан Мехметі показує на меморіалі фото рідних: у різанині загинули його дядько і двоюрідна сестра, його ровесниця. "Під час війни багато людей залишили село, але потім частина повернулася. Кузина була теж не вдома, але мій дядько, її батько, покликав додому, сказав, що тут зараз безпечно. Проте трапилося найгірше", -- розповідає Агрон Мехметі. Серед 45 вбитих сербськими військовими найстаршому чоловіку виповнилося майже 100, наймолодшим був 16-річний хлопець. Наш співрозмовник звертає увагу, що на меморіалі по кілька людей мають однакові прізвища, оскільки загинули члени однієї родини.

На момент трагедії в Речаку, за словами Агрона Мехметі, в селі перебували 200-250 людей, у тому числі понад 10 дітей. Уночі 15 січня 1999 року кілька тисяч сербських військових оточили село і розпочали щільні обстріли.

Зображення: з особистого архіву героя Агрон Мехметі.

"Вранці мене розбудив сусід, який жив поруч із нашою родиною, і повідомив, що обстріли набули критичного характеру. Спочатку я не сприйняв його слова серйозно, адже під час війни звуки обстрілів стають звичними. Проте сусід наполягав на тому, що ситуація кардинально змінилася," - ділиться спогадами Агрон.

У одному місці зібралися близько двох десятків сусідів. Обстріли ставали дедалі інтенсивнішими, тож Агрон вирішив пошукати більш безпечне місце, де сербські вогневі мішені не могли б його досягти. Військові та поліція вже увійшли до села. На вулиці панувала небезпека: снайпери вели вогонь, і на очах у Агрона загинув місцевий юнак.

Мехмету вдалося чудом уникнути небезпеки, але він чув звуки пострілів, крики своїх односельців. Військові та поліцейські знищували всіх, кого могли. За його словами, в одній родині дитина була поранена, і за її криком військові виявили та розстріляли решту сім'ї. Він згадує, що під вечір усе затихло. Протягом цього часу він сподівався, що представники ОБСЄ зможуть покласти край насильству.

Увечері в Речак дійсно прибула місія ОБСЄ, і Агрон одним з перших спілкувався з ними. Перекладачу він сказав, що знає про вбивства, як вважає, десь п'яти людей, однак той сказав, що сталося значно жахливіше.

Зображення: Ірина Синельник - жертви. Злочин проти людства чи ж "інсценування та маніпуляція"?

Пан Мехметі стверджує, що сербські військові не дозволяли іноземній місії увійти в Речак під час розправи. Коли представники місії нарешті потрапили в село, їм вдалося евакуювати кількох поранених до лікарні, а Агрон, обходячи будинки односельців, виявив тіла загиблих. Він знайшов приблизно 18 вбитих. Деякі з них були обезголовлені, тоді як інші мали сліди тортур на своїх тілах.

На наступний день після візиту Речака, його зустрів Вільям Волкер. Після цього заходу під час пресконференції в Приштині він охарактеризував події як злочин проти людства і підкреслив важливість вжиття рішучих заходів.

Тіла загиблих у населеному пункті були поміщені в мечеть. Сербські військові наполягали на проведенні медичних експертиз, тоді як косовські албанці прагнули якомога швидше здійснити поховання. Після отримання інформації про інцидент, до села прибув підрозділ Визвольної армії Косова, що призвело до кількаденної ескалації бойових дій.

Зображення: Ірина Синельник Речак - культова споруда мечеті.

19 січня тіла все ж були доставлені до Приштини для проведення експертизи. Серед фахівців, які брали участь у дослідженні, були представники з Сербії та Білорусі, а незалежною експерткою, на думку албанців, виявилася спеціалістка з Фінляндії. За її оцінкою, всі жертви були цивільними особами.

Поховання відбулося лише 11 лютого, і, за словами пана Агрона, це було "катуванням після катувань", оскільки воно відбулося майже через місяць після загибелі людей.

Зображення: Ірина Синельник. Місце спочинку в Речак.

Після трагедії в Речаку минуло вже 26 років, але Сербія до цього часу не визнає своєї вини і навіть більше -- говорить про "фальсифікацію та постановку". У 2021 році за підтримки міністерства внутрішніх справ Сербії був знятий документальний фільм, де стверджується, що це була "постановка" албанців, аби спровокувати НАТО на бомбардування Сербії. А загиблі -- ніяк не цивільні, а переодягнені військові. І це так схоже на те, що заявляє нині Росія про події в Україні.

Сербський журналіст і політолог українського походження Борис Варґа підкреслює, що Сербія не здійснила належного аналізу своєї минулої історії, зокрема в аспекті відповідальності уряду Белграда за конфлікти 90-х років у Хорватії, Боснії та Герцеговині, а також у Косово.

Зображення: з колекції героя Бориса Варги.

"Військові злочини, що мали місце в Сербії в 90-ті роки, залишаються своєрідною забороненою темою. Це особливо помітно в останнє десятиріччя, коли на чолі країни стоїть президент Олександр Вучич, який раніше обіймав посаду міністра інформації за часів Мілошевича, разом із його Сербською прогресивною партією. У Сербії загалом мало відомо про сербські злочини в Косово, оскільки ці події тісно пов'язані з авіаударами НАТО по Сербії та Чорногорії, які тут сприймаються як агресія з боку Заходу, США та ЄС проти сербського народу," - зазначає Варґа.

Він відзначає, що сербські засоби масової інформації активно висвітлювали випадок злочину проти албанських мирних жителів у селі Рачак (алб. Reçak), проте подавали цю подію як сценарій, створений албанцями, і як підставу для початку інтервенції НАТО та відокремлення Косова від Сербії.

Заперечення провини та знецінення розслідувань.

Схожим чином, інформація про вбивства цивільних осіб і випадки зґвалтувань у Бучанському районі Київської області, де загинуло більше ніж 1700 мирних жителів, про тримання понад 350 цивільних у шкільному підвалі в Ягідному на Чернігівщині протягом місяця, а також про масові поховання у Ізюмі на Харківщині в 2022 році, де було виявлено близько 500 трупів жертв катувань, зафіксовані як військові злочини. Проте Росія продовжує заперечувати ці факти, називаючи їх "постановками" або "фальсифікаціями", або ж звинувачує у всьому українську армію.

200 грамів супу на день для двох: жахливі деталі окупації Ягідного в Чернігівській області. Відеоматеріал від "Українського свідка".

Фактчекерка організації StopFake, Олена Чуранова, підкреслює, що відразу після того, як стали відомі злочини російських військових у Бучі, пропагандистська машина Росії активізувала стратегію заперечення та перекладання відповідальності на інших. Міністр закордонних справ РФ, Сергій Лавров, неодноразово стверджував, що нібито не існує списків загиблих у Бучі, що є явною неправдою. Організація StopFake активно спростовує ці дезінформаційні заяви.

Зображення: з особистого архіву Олени Чуранової, Олена Чуранова.

"Основна стратегія і для своєї, і для міжнародної аудиторії -- це заперечення вини Росії в злочинах. Далі Кремль відпрацьовує стратегію перекладання вини, де вже використовуються різні методи -- звинувачення української армії в тому, що сталося, фейки про інсценування злочинів тощо. Будь-які докази, які надаються міжнародними організаціями, також спростовуються Росією за допомогою єдиного аргументу: що начебто усі ці інституції заангажовані, а їхні розслідування ніби не є об'єктивними", -- говорить Чуранова. Крім цього, для іноземної аудиторії знімаються і пропагандистські фільми, які інтерпретують події через російські дезінформаційні наративи, приміром, пропагандистський фільм "Свідок".

Звісно, одразу після оприлюднення доказів злочинів інформаційна кампанія найпотужніша - постійно робляться вкиди різних фейків, теорій змови. Після появи результатів розслідувань Росія дискредитує інституції, які їх проводили, і заявляє, що ці дані не є достовірними. Ще один підхід, який став використовуватись з ходом повномасштабної війни -- акцентування на начебто масових злочинах української армії, замість згадування того, що дійсно сталося на Київщині чи Харківщині.

Фактчекерка помічає певну паралель між діями Росії та подіями, що відбувалися під час воєн на Балканах.

Безумовно, існують певні паралелі. Наприклад, Сербія тривалий час заперечувала факти масових вбивств у Сребрениці, де у 1995 році серби забрали життя до 8 тисяч боснійських мусульман. Аналогічно, виникали фейки про обстріли цивільних у Сараєво, подібно до тих, що зараз поширюються про нібито атаки української армії на мирних жителів. Також варто зазначити, що відбувалася активна кампанія, спрямована на дискредитацію організацій, які займалися розслідуваннями цих злочинів, -- зазначає вона.

Росія отримала важливі уроки з конфліктів, що відбувалися в колишній Югославії.

Борис Варґа підкреслює аналогії у ставленні до воєнних злочинів між Сербією і Росією. На його думку, це нагадує сучасні спроби Росії виправдати події в Бучі та Ірпені. У Сербії, проте, існує більш широке усвідомлення геноциду в Сребрениці, що відбувається через заперечення злочинів та геноциду, які стали складовою частиною політичної стратегії сербських націоналістів. "Їхній основний політичний меседж – "серби не є геноцидним народом" – став аксіомою в суспільстві", – зазначає журналіст та політолог.

Загалом у Сербії наразі немає суспільного запиту щодо істини не лише про злочини у Косово, а й в інших країнах. Початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну розбудив реваншистські настрої серед сербів Західних Балкан. Переважає думка, що албанці Косово за допомогою Заходу насильницки від'єднали Косово. У сербському політичному дискурсі "Косово є серцем Сербії", основною складовою сербської національної ідентичності й історичною колискою сербського православ'я. А міжнародний трибунал з воєнних злочинів колишньої Югославії у сербських ЗМІ переважно вважається антисербським, який нібито найбільше засудив етнічних сербів.

Зображення: Ірина Синельник Меморіал пам’яті загиблих у Речаку.

Крім того, молодь недостатньо обізнана про війни 90-х років. Наприклад, п'ять сербських видавництв відмовилися випускати книгу журналіста Радета Радовановича під назвою "Сміх під шибеницею: чого б ви не хотіли знати про війну в Косово" (серб.: Smeh pod vešalima: Ono što ste želeli da ne znate o ratu na Kosovu).

Водночас Варґа впевнений, що Сербія змінюється: майже три місяці в країні тривають протести і блокади через смерть 15 осіб, які загинули внаслідок обвалу даху нещодавно відремонтованого залізничного вокзалу в Новому Саді. Протестує здебільшого молодь - студенти та учні середніх шкіл. Вони вимагають інших суспільних громадянських цінностей і є шанс, що з часом виникне запит і на зіткнення з минулим. "Це для сербського суспільства буде довгий і непростий шлях", -- зауважує він.

Росія вивчила досвід конфліктів на просторах колишньої Югославії і зараз агресивно проводить пропаганду та дезінформацію, виправдовує злочини, які щодня здійснює в Україні. "А щоб в Росії змінилося ставлення до України та українців, напевно, буде потрібно декілька поколінь, за умов, що Росія позбудеться імперських амбіцій", -- переконанийВарґа.

Військові злочини можна зрозуміти, проте їх не можна виправдати.

Воєнні злочини супроводжують всі війні, говорить психотерапевтка і травмотерапевтка, лейтенант запасу ЗСУ Ганна Стативка. Їх можна пояснити з психологічної точки зору, але аж ніяк не можна виправдати. Вона наголошує, що психологічні експерименти засвідчували здатність людини робити боляче іншим, особливо, якщо авторитетна фігура брала на себе відповідальність за ці дії. Водночас спрацьовує важливе, архаїчне за своїм походженням бажання приналежності до соціальної групи -- і заради цього відчуття людина теж здатна порушити моральні норми.

Фото: Ірина Синельник Ганна Стативка

Психотерапевтка вважає, що неможливо достеменно знати про мету воєнних звірств -- залякування, придушення опору, однак, є можливість в оцінках відштовхуватися від наслідків. "Росіяни робили це з усіма народами, які вони завойовували. Вони діють стратегічно. Звірства -- це лише перший крок, а потім перетворюють завойовані народи на інструмент загарбання нових територій", -- переконана Ганна Стативка.

Вона підкреслює, що воєнні злочини не виникають випадково через скупчення людей з садистськими нахилами або психопатів. "Зовсім ні. Це свідома стратегія держави Росії. Це не дії лише садистів і психопатів, а людей, які виховані в російській культурі, що пропагує принципи сили. Подивіться на російські серіали — там завжди присутні військові, міліція та романтизовані злочинці. З дитинства дитина чує про 'велику Росію', в результаті чого виростає з готовністю чинити те, що дозволяється в її культурному контексті", — зазначає психотерапевтка.

За даними Національної поліції України, з початку повномасштабної агресії Росії проти України було зафіксовано понад 140 тисяч злочинів (на кінець січня 2025 року), які вчинили російські військові або їхні пособники. Проте конфлікт триває, і злочини не зменшуються. Дмитро Науменко, юрист та координатор громадської приймальні чернігівської правозахисної організації "M'ART", активно займається документуванням воєнних злочинів.

За його словами, лише в Чернігівській області з лютого 2022 року зафіксовано 5,5 тис. епізодів, що можуть вважатися воєнними злочинами. Громадська організація "M'ART", що належить до глобальної ініціативи "Трибунал для Путіна", фіксує ці злочини. Офіційну реєстрацію й розслідування виконують правоохоронні органи. Ініціатива, яка об'єднує низку правозахисних організацій, ставить за мету притягнути винних у скоєнні воєнних злочинів в Україні до відповідальності і також працює на міжнародному рівні.

Зображення: з особистого архіву Дмитра Науменка.

"Щодня з'являються нові свідчення воєнних злочинів у регіоні, оскільки армія РФ безперервно обстрілює прикордонні території. Ми фіксуємо цю інформацію з відкритих джерел та під час наших польових місій. Мова йде про злочини проти особистості та злочини проти власності," - роз'яснює юрист.

Національні суди в Україні виносять вироки російським воєнним злочинцям, однак більшість із них є заочними. Непоодинокі випадки, принаймні в Чернігові, що навіть затриманих підозрюваних обмінюють. "Я маю застереження щодо того, коли вироки судів можуть бути реально виконаними. Окреме застереження щодо оскарження вироків через порушення процедур, втрату доказів чи сплив термінів давності", -- додає фахівець.

Коли закінчиться війна в Україні і якими шляхами буде покарано воєнних злочинців — це питання залишається відкритим. Дмитро Науменко вважає, що можливими інстанціями можуть бути як Міжнародний кримінальний суд, так і спеціальний трибунал. "Сьогодні важко робити точні прогнози. Проте, якщо не вірити у справедливість, то вона не відбудеться", — впевнений експерт.

Війна Росії в Україні триває, й окупаційні війська щодня продовжують скоювати воєнні злочини проти українців. Формула "ніколи знову", що тиражувалася в суспільному дискурсі після Другої світової війни, в сучасному світі виявилася занадто слабкою, аби протидіяти новим воєнним звірствам. Ймовірно, тільки справедливе покарання воєнних злочинців може стати справжнім щитом від забуття і примарливою гарантією, що це ніколи більше не повториться.