Участь спільноти в мистецтві та колективне художнє вираження.

Зображення: Богдан Ємець Спільнота мистецтв і участь: спільні риси та відмінності

Ком'юніті арт — це феномен, що виявився та набув популярності в 1960-х роках XX століття. Основною його характеристикою є залучення людей з місцевих спільнот, особливо з вразливих районів, до мистецьких практик, які мають на меті вирішення соціальних викликів. Сьогодні існує безліч відомих художників, котрі реалізують великомасштабні проєкти, зокрема в США, Канаді, Великій Британії та Нідерландах. Це явище також розглядається як форма соціальної роботи. Митці залучають до процесу представників громади, які можуть залишатися неназваними, відображаючи їх культурну ідентичність.

Чому ми рідко бачимо роботи ком'юніті арту в музеях, галереях? Утвердитися ком'юніті арту як мистецтву у повному значенні заважає авангардна традиція фокусування на індивідуумі митця. Один з авторів збірника "Community Art: The Politics of Trespassing" Поль де Брюйне стверджує, що міф про індивідуального митця виник у ментальному просторі капіталізму та ринкової економіки, в якому художні твори часто функціонують як бренд. Вимоги персоналізації мистецтва важко поєднати із соціальною свідомістю та причетністю до суспільно корисного. Можливо, тому частина професійного світу мистецтва насилу сприймає ком'юніті арт. А учасники спільнот насилу сприймають мистецтво як засіб вирішення проблем.

Image source: perimeterbooks.com

Проте, в останні роки спостерігається зростаючий інтерес до учасницьких практик, які з моменту їх активного розвитку в 1980-х пережили різні етапи підйому та спаду. Це явище привертає увагу не лише активістів, а й художників та мислителів. Об'єкти ком'юніті-арту стають важливими центрами привертання уваги, такими як мурали у Філадельфії або Велика стіна Лос-Анджелеса — фреска, створена у 1978 році художницею Джудіт Бака за участі понад 400 людей.

Соціолог мистецтва Паскаль Гілен пропонує аналізувати ком'юніті арт через двовимірну систему координат. Одна з осей має два полюси: з одного боку, мистецтво, яке спонукає до протесту, а з іншого — мистецтво, що інтегрує учасників у панівну культуру, знижуючи рівень суспільного невдоволення. Інша вісь варіюється від абсолютної творчої свободи до адаптації під вимоги організатора, що призводить до обмеження самовираження. У зоні перетину цих двох напрямків, де куратор запрошує учасників до взаємодії з домінуючим культурним контекстом і бере на себе контроль над творчим процесом, ком'юніті арт наближається до партисипативного мистецтва. Це означає залучення спільноти до створення роботи, що втілює ідеї куратора. Такі практики орієнтовані на активну участь людей, їх навчання, спільне проведення часу та досягнення арт-терапевтичного ефекту.

Зображення: Ірина Середа Карткова гра.

На відміну від мистецтва партиципації, де в центрі уваги - об'єкт мистецтва, який формується внесками учасників, в ком'юніті арт саме взаємодія породжує додаткову цінність.

Основними рисами ком'юніті-арту є:

присутність мистецького елементу, взаємодія членів однієї спільноти між собою, а також з художником чи куратором, творчі зусилля, спрямовані на виявлення ідей, обговорення актуальних питань, розповідь власної історії та представлення культури.

Важливим поняттям в партисипації є сама спільнота. Які критерії її характеризують, як визначати її розвиток? Адже це і є кінцевою задачею ком'юніті арту.

За визначенням Чарльза Фогла (Charles Vogl, автор бестселерів про лідерство та побудову спільнот. - Ред.), "Справжнім мірилом успіху спільноти є не кількість її членів, а глибина їх відносин і сила спільної мети," а сама Спільнота -- "це не продукт, який можна виготовити, а стосунки, які потрібно культивувати".

Мистецтво виступає як засіб комунікації та зв'язку, сприяючи налагодженню відносин всередині групи та з зовнішнім світом. Громадські організації, що мають тривалий досвід у сфері залучення, акцентують увагу на тому, що будь-яка форма участі приносить користь громадам. Отже, до нашого кола інтересів потрапляють проєкти участі та ком'юніті-арту, які активізують спільноти і зміцнюють їхню взаємодію.

Не претендуючи на остаточне визначення термінів, а лише позначаючи їх для себе як близькі, ми розширюємо поле для порівняння нечисленних учасницьких практик в Україні.

Зображення: Ірина Середа Гра з картами. Досвід учасників в Україні.

Коли в пошуковому браузері вводиться запит "Community Art в Україні", з'являються посилання на Art Community. Така зміна порядку слів суттєво впливає на сенс. Це не є прямим, але все ж таки непрямим свідченням того, що в Україні вже існує спільнота митців, тоді як концепція мистецтва спільнот лише починає формуватися. Учасницькі проєкти реалізувалися в Києві, Маріуполі, Донецьку, Сумах, Львові, Івано-Франківську, Мелітополі та ряді інших міст. Довгострокові програми активно реалізують такі інституції, як Jam Factory Art Center, Музей Міста у Львові та громадська організація Open Place.

В Україні серед проєктів з учасницькою складовою частіше трапляються назви, які використовують термін партисипативного мистецтва, хоча за суттю їх можна віднести до ком'юніті арту.

В перші роки незалежності України питання вивчення локальних ідентичностей та врахування потреб окремих груп населення не ставилося на порядок денний. Проблеми місцевих громад розглядалися в контексті регіональної прив'язки, орієнтуючись на осі Схід-Захід. Це явище було зумовлене політичною ситуацією в країні. Жителі певних районів або вулиць виявляли невисоку готовність взяти на себе відповідальність за свої спільні простори. Проте, людям часто достатньо невеликого стимулу, аби усвідомити та визначити свою спільноту та її ідентичність.

Завдяки ініціативам від Jam Factory Art Center та Палацу Хоткевича, на культурній карті Львова виник новий район – Підзамче. Центр міської історії представив ментальний образ Сихова, а Музей Міста розробив суб'єктивні карти трьох районів Львова, популяризуючи об'єкти, що відображають місто крізь призму поглядів його молодих мешканців.

Зображення: Ірина Середа

Ситуація кардинально змінилася з початком війни між Росією та Україною. Багато людей були змушені залишити свої домівки, рятуючись від зруйнованих регіонів, і намагалися зберегти свою культурну ідентичність. В Україні почали звучати голоси міст, таких як Маріуполь, Скадовськ, Херсон та інших. Ці громади потребують підтримки та можливості висловити свої проблеми. Для них важливо ділитися своїми переживаннями не лише з метою терапії, але й для того, щоб привернути увагу до справедливості.

Кількість людей, які змінили своє місце проживання, як у межах країни, так і за її межами, настільки велика, що їхні потреби часто не сприймаються суспільством як особливі. Багато хто має знайомих, друзів або рідних, що втратили свої домівки. Практично кожен замислюється над можливістю, що така ж доля може спіткати і його. У багатьох виникає питання: які спогади з життя є найціннішими і що з них можна взяти у тривожний рюкзак? Дехто згадує про фотографії, інші - про символічний ключ, а хтось зберігає свої спогади лише у власній пам'яті.

Зображення: Ірина Середа Резиденції. Артистично-громадська ініціатива "Хто згадує".

Кураторка програми "Хто пам'ятає" у Jam Factory Art Center Анна Гайдай обрала головною темою резиденцій потребу, яка актуалізувалася в результаті міграційних процесів - пам'ять та збереження спогадів.

Запрошені резидент та дві резидентки досліджували різноманітні напрямки, зокрема, візуальний контент, ментальне картографування та тілесні практики. В залежності від формату, група, до складу якої входили учасники, організатори та куратори, мала можливість експериментувати з різними методами роботи зі спогадами. Результатом цих практик стала усвідомлена та рефлексивна потреба зберігати спогади, наповнені різними емоційними відтінками. Художники спонукали до пошуку нових зв’язків між реальністю та підсвідомим, використовуючи такі інструменти, як:

Когнітивне картографування, вправи на розвиток тілесної пам’яті, асоціативне мислення у сприйнятті фізичних об'єктів, діалог як метод відновлення та перетворення спогадів, а також колаж, створений на основі сімейних фотографій.

Зображення: Ірина Середа Ментальне картування

Практика картографування як метод роботи з пам'яттю, уявлюваним простором і плануванням проходила під кураторством Асі Цісар. Учасники_ці відповідали на питання, пов'язані з місцями свого життя, емоціями, зв'язками з родиною, і позначали ці точки на мапі. Так, на перетині психології, географії, історії та соціології з'явилася можливість по-новому пізнати себе, співставляючи час і простір. Замість звиклої офіційної лінійки з біографії "народився у Львові, Кривому Розі, Золочеві..." люди шукали точку на мапі - в конкретному районі, на конкретній вулиці. Це надавало спогаду наочної об'ємності й виводило образи із ілюзорності підсвідомого в реальний світ присутності. Питання, де просили пригадати місця народження, проживання в дитячому віці, уявити майбутнє своїх дітей, поглиблювали зв'язки з родиною, збагачуючи досвід відтінками і деталями. Записування про вибір місця власного поховання додавало іронії та примирення із собою. Когнітивні мапи були спрямовані на персональну роботу, без публічної презентації. Це відкривало свободу рефлексії: більшої зануреності в себе, фіксації відчуттів. Після воркшопу учасники_ці так описували новий досвід:

"Було важко".

Спочатку відчувалося піднесення, але згодом, коли заговорили про щастя, виникла незручність і навіть певна тяжкість. Адже було стільки радісних миттєвостей.

Чудово, що це мало зв'язок з минулим і майбутнім.

"Тема турботи тісно пов'язана з поняттям дому — це те, що викликає бажання оберігати. Я відчуваю глибокий зв'язок зі Львовом, своїм рідним місцем. Це стан тихої опівночі, наповнений спокоєм."

Спочатку мені здавалося, що це буде легка задача — лише вказати Львів і Золочів. Але коли я почала згадувати своїх родичів, усе почало виходити за рамки локального і охоплювати цілу Європу. Виявилося, що багато з моїх близьких навіть знайшли вічний спочинок за межами України.

Ідея резидентки Асі Цісар полягала в тому, щоб сформувати простір для внутрішнього обговорення – "Метою було активізувати думки та ставити під сумнів, створюючи щось, що кидає виклик однозначним відповідям".

Зображення: Ірина Середа Колажі. Комікси. Мейларт

Воркшоп, організований львівським художником-мейлартистом Любомиром Тимківим, зосередився на використанні сімейних фотографій для виготовлення колажів. Учасникам було запропоновано працювати з ксерокопіями вибраних зображень, а також різноманітними матеріалами для декорування, створення текстур і написів. Куратор практики вирішив обмежити використання додаткових об'єктів, предметів або вирізок з журналів, ставлячи за мету зосередитися на зображеннях родичів та вираженні особистих рефлексій через фон і текст. Основною метою цього заняття було знайти символи, які учасники могли б використовувати для вираження своїх почуттів до людей, зображених на фотографіях. Сердечка, рожеві блискітки та яскраві кольори стали знаками любові, ніжності та радості. У створених колажах можна було помітити елементи, що нагадують про кіотні ікони початку ХХ століття, прикрашені вишивкою, бахромою та квітами. Перетворення ікон на кітчеві образи зменшує дистанцію між людиною і божественним, роблячи їх більш доступними. Цей підхід у колажах є простим способом створення легких і приємних зображень, що передають однозначно позитивні емоції.

Якщо інші практики могли зачіпати психологічні травми або приховані переживання, то робота з колажем мала заспокійливий та радісний характер. Це був спосіб звернення до радісних спогадів, можливість робити їх яскравими та проживати їх в новій інтерпретації.

Додаткова опція, яку ведучий воркшопу привніс у процес зі своєї багатолітньої мистецької практики, - елементи мейларту. Йдеться про надсилання роботи через пошту вибраній людині. Так долучався майбутній глядач, що доповнювало процес новими питаннями:

Чи впливає на творчість присутність конкретного адресата? А якщо адресатом будеш ти сам? Що ти хочеш передати собі в майбутньому?

Воркшоп із написання коміксів виглядав, як послідовний запис цитат та коментарів на листках з ілюструванням штампами. Тема - спомин про уявну подію. І знову воркшоп підіймав питання, відповіддю на які був сам творчий процес:

Як можна згадати про те, чого насправді не існувало? Які значні події могли б відбутися в житті, щоб їх варто було пам'ятати?

Сторітеллінг є давнім літературним прийомом. Як він може проявитися в груповому спілкуванні, коли наступний учасник змінює напрямок сюжету? Це чудова вправа для усвідомлення того, як дії кожної людини здатні перетворити реальність, а також для розуміння того, як миттєво ми можемо вплинути на ситуацію через свою фантазію. Ця діяльність, схожа на гру в реальному житті, наділяє автора силою та ставить учасника в двоїсту позицію: він стає водночас формувальником політики і творчим діячем, який прагне внести зміни в цю політику.

Зображення: Богдан Ємець Виставкові практики

Оля Марусин, художниця, яка працює з втіленим співпереживанням, підготувала воркшоп, на якому пропонувала залученим до програми відтворити мовою тіла символ втраченого предмета іншого учасника. Це створювало взаємодію всередині групи по принципу ланцюжка. Завдання, які виконували учасники_ці звучали досить не буденно:

Як здійснити танець каблучки, яку мама вручила батькові на річницю їхнього шлюбу? Яким чином можна без слів передати почуття про втрачену дачу в Криму або перше розчарування в дитинстві?

Чарльз Фогель використовує символи як окремий інструмент для взаємодії з громадами. Це один із найбільш ефективних способів поєднати цінності, ідентичність і зобов'язання. Наприклад, предмети з дитинства, такі як м'яч або велосипед, є символами першої власності та емоційної прив'язаності. Втрата таких речей стає прикладом першого досвіду смутку та розчарування, що є зрозумілим для більшості людей у спільноті.

Практики проходили через кілька етапів. Перший етап полягав у тому, щоб згадати про об'єкт втрати та докладно його описати, а другий - у відтворенні образу, який представив інший учасник. Виклики, які виникли під час воркшопу, полягали в подоланні табу на нераціональну поведінку та дозволі собі бути кумедними. Після групового спілкування відкривалися нові інтерпретації спільних дій: присвячувати увагу і рухи свого тіла втратам іншої особи - це практичний спосіб проявити емпатію; виражати співпереживання через мову тіла - це ризикувати бути вразливим і, таким чином, спонукати до співчуття; використовувати рухи тіла в обмеженому просторі та часі, зосереджуючись на конкретному матеріальному об'єкті - це спосіб пояснити підсвідомі процеси.

Зображення: Богдан Ємець

Учасники програми представляли різноманітну аудиторію, що відрізнялася за гендером, віком та географічним розташуванням, зібрану навколо взаємин з районом Підзамче. У групі були як художники, так і художниці, психологиня, письменниця, а також різноманітні активні споживачі культури. Аудиторія проявляла інтерес до знайомих методів та готовність до новаторських експериментів. Герої програми слідували основній ідеї - відшукати втрачені фрагменти пам'яті та знайти кращі способи збереження своїх та родинних історій. В процесі роботи стали очевидними й приховані значення пам'яті. Це не було простим збереженням, а глибоким осмисленням і прийняттям через пізнання та творчість. Важливою частиною стало колективне дослідження пам'яті, що, за словами художника Йозефа Бойса, є надзвичайно цінним: "Справжнє переживання полягає в наданні сенсу життю, в усвідомленні важливості життя, яке ти ведеш, і в тому, щоб не уникати сумних моментів, які можуть стати тягарем. Усі ці невдачі, що інколи обрушуються на людину, слід відкинути, відкинути старе "я", створивши щось нове. І коли ти твориш щось нове з самого себе, ти неодмінно створюєш щось нове разом з іншими. А коли ти працюєш наодинці, це залишається непоміченим; твоя діяльність стає помітною лише тоді, коли ти ділитися нею з іншими і отримуєш щось натомість".

Фестиваль "Кому відомо в наших сім'ях"

Фіналом програми став фестиваль, на якому були представлені роботи учасників. Гості мали можливість взяти участь у різних воркшопах, що їх проводили резиденти програми та запрошені партнери.

Зображення: Богдан Ємець

Цей огляд творчих процесів дозволяє вивчити вплив, який ком'юніті арт має, мав або може мати в майбутньому. Хоча творення має свою внутрішню цінність і не завжди вимагає публічного висвітлення чи зовнішньої оцінки, демонстрація результатів все ж приносить додаткову вигоду. Саме в цей момент учасник відокремлюється від куратора, здобуваючи власну частку суб'єктивності.

Нові гості мали можливість ознайомитися із творчістю учасників виставки, а також взяти участь у активностях, які вже пройшли тестування в рамках програми. Мистецькі продукти, створені спільно з місцевими мешканцями, були одразу представлені новим відвідувачам фестивалю, започатковуючи процес передачі творчої енергії.

Ком'юніті арт відкриває нові горизонти творчості, вільно виходячи за рамки професійності та буденності. Це дозволяє всім висловлюватись і спілкуватись через творчість, незалежно від статусу художника. Ви можете не вважати себе професіоналом і навіть не займатися мистецтвом у вільний час, але в один прекрасний момент можете створити щось неповторне, надаючи собі право бути митцем.

На думку Бойса, "для створення архітектурних споруд, бронзових чи кам'яних скульптур, а також театральних вистав, необхідно мати духовний підґрунтя соціального мистецтва. Це підґрунтя допомагає кожній людині усвідомити себе як творчу особистість, здатну формувати світ навколо. Формула 'кожна людина — митець', яка викликала чимало занепокоєння і досі часто тлумачиться неправильно, стосується реорганізації соціального життя, в якому кожен зобов'язаний не лише мати можливість, але й активно долучатися, щоб ми могли швидше реалізувати цю трансформацію."

Важко оцінити у кількісних показниках, який вплив на суспільство мають практики участі, проте, продовжуючи ідеї Йозефа Бойса, можна стверджувати, що вплив мистецтва завжди повинен спрямовуватись на покращення нашого соціального життя.

Зображення: Ірина Середа