Автор Андрій Курков висловив думку, що зростаюча інтеграція українців у Словаччину сприяє більш глибокому розумінню словаками України.

Запропонувати нову тему, написати блог або зв'язатися з редакцією: ukraine(собака)spectator.sk.

Підписуйтеся на нас у соціальних мережах: Facebook | Instagram | Telegram

Минулого місяця до Братислави вперше завітав український письменник російського походження, журналіст та кіносценарист Андрій Курков. Письменник представив у столиці Словаччини свій роман "Сірі бджоли", який минулого року словацькою мовою вийшов у видавництві "Slovart".

Твори Андрія Куркова здобули популярність у Європі, ставши бестселерами, і були переведені більш ніж на 40 мов. Зокрема, його книга "Львівська гастроль Джимі Хендрікса" потрапила до лонг-листа Міжнародної Букерівської премії 2023 року.

Наразі головним викликом для українського письменника є підтримка теми російсько-української війни в медійному просторі. "Я намагаюся змусити людей думати про те, що відбувається у нашій країні", -- говорить Курков.

Які способи можуть українці за межами країни використати, щоб європейці не втрачали з поля зору ситуацію з війною? Які рекомендації Ви б надали?

Необхідно виявляти більшу креативність. Війна трансформує все – всі сфери існування, тисячі дрібних нюансів. Ми часто обговорюємо війну в загальних рисах: бойові дії, втрати, руйнування населених пунктів. Проте сьогодні читачі та слухачі більше цікавляться тим, що може їх здивувати. Важливо шукати незвичайні наративи, глибше занурюватися в події, що відбуваються навколо нас.

Наприклад, небагато людей усвідомлюють, що Асоціація українських сомельє також активно протидіє Росії. В Україні налічується понад триста виноробів, багато з яких постраждали внаслідок війни, а деякі втратили все. Українські сомельє виступили з вимогою виключити росіян із Міжнародної асоціації сомельє – і досягли успіху. Російських дегустаторів було усунено від участі в міжнародних конкурсах.

Окрім цього, українські виробники вина активізували свої експортні зусилля, використовуючи підтримку України як частину своєї маркетингової стратегії. Наприклад, у Великобританії, де раніше не імпортували українське вино, була розпочата кампанія з гаслом: "Підтримуй Україну — обирай українське вино". Під час ескалації війни до Великобританії надіслали перші два великі контейнери українського вина.

Існує безліч подібних історій. Вони часто залишаються в тіні, хоча саме ці новини можуть привернути більшу увагу західного читача, ніж звичайні звіти про щоденні теракти в Росії.

Поділіться, будь ласка, з нашими читачами, які ще не знайомі з вашою книгою "Сірі бджоли", про що вона розповідає? Чи можна охарактеризувати цей роман як історію про війну?

"Сірі бджоли" — це оповідь про боротьбу за існування в умовах війни, про те, що стається, коли держава зникає, а людина опиняється наодинці з суворою реальністю: без електрики, газу, медичної допомоги, поліції та інших базових умов для життя. Це, по суті, глибоко людська історія про тих, хто ніколи не цікавився політикою, але змушений зіткнутися з нею, адже війна і політичні зміни зруйнували їхній звичний уклад. Жити так, як раніше, вже неможливо.

Чому саме бджоли?

Це історія про найбільш організованих істот у світі, де кожна деталь запрограмована природою. Я провів паралель: люди Донбасу -- це ті самі бджоли, яких роками експлуатувала місцева влада, переконуючи, що без них усе розвалиться. Мій головний герой, бджоляр Сергійович, заздрить бджолам, бо сам, як і багато мешканців Донбасу, ностальгує за Радянським Союзом. Він вірить, що люди нічого не здатні створити, тоді як бджоли -- створили комунізм, а мурахи -- соціалізм.

Ця оповідь про звичайних людей, які не виявляли інтересу до політики й не брали участі в громадських справах, проте залишалися справжніми українцями. Вони готові боротися за свої переконання, цінують свою землю та рідний дім. Українці — це індивідуалісти, для яких приватна власність має значно більшу вагу, ніж для росіян, які досі залишаються в рамках колгоспної системи з колективною власністю.

Цей роман -- про три України: вільну, окуповану та анексовану. І це, до речі, перший роман, що описує життя в анексованому Криму та трагедію кримських татар.

Село, в якому розгортаються події, знаходиться в так званій "сірій зоні". Ви також згадуєте про "сіру зону в свідомості людей". Які конкретно аспекти ви маєте на увазі?

Не кожна країна опиняється в такій драматичній ситуації, як Україна. Але люди, які живуть у "сірій зоні" свідомості, є в кожній країні. Більшість людей просто існує: їхні голови заповнені телебаченням, радіо, музикою, і вони не звикли думати самостійно. А навіщо думати, якщо все стабільно й організовано? Головне -- отримувати задоволення від життя й гарантувати собі мінімум комфорту.

Я б зазначив, що в Україні "сірі зони" існували ще до початку війни. Багато людей не проявляли інтересу до своєї держави чи її перспектив. Вони вважали, що їхня думка нічого не змінює, і все вирішиться само собою. Однак цей підхід виявився вкрай небезпечним. Адже щоразу під час виборів саме ці громадяни голосують, керуючись не раціональними міркуваннями, а емоціями або особистими симпатіями.

Наприклад, у Житомирі одна жінка проголосувала за Віктора Януковича лише тому, що він великий, "як кабан". Це приклад відсутності відповідальності. Але ж саме від цього вибору залежить майбутнє країни, де житимуть діти й онуки. Донбас був політично пасивним регіоном. І значна частина відповідальності за це лежить на так званій донбаській еліті, яка тримала регіон у радянській ментальності аж до 2014 року.

Як Ви вважаєте, у чому полягає основна різниця між українцями та росіянами?

Як я вже зазначав, українці мають велику прив'язаність до власного саду, землі та приватної власності. Вони завжди готові відстоювати свої погляди та межі. В українців немає місця фаталізму, який, на відміну, є характерним для російської культури. Це поняття, яке було популяризоване такими авторами, як Достоєвський, в його творах демонструвалося, що людина не має контролю над своєю долею. Якщо обставини підштовхують до насильства, то винна не особа, а сама доля. Ця ідея залишається актуальною і сьогодні. Ті, хто йдуть вбивати українців, вважають, що не несуть відповідальності за свої дії, адже вважають це своєю долею. На жаль, Росія та Радянський Союз відзначаються колективною ментальністю, що веде до безвідповідальності.

В українців зовсім інший підхід до життя, якщо українець не задоволений, то він буде скандалити. Обидва Майдани були запереченням українського народу проти рішень влади. Якщо в нас суспільство може заперечувати в такий спосіб, то це означає, що в нас суспільство сильніше за політичну еліту. В Росії немає суспільства, ані громадянського, ані звичайного. Влада до них ставиться, як до скотів, вона їх відправляє на забій і вони йдуть, вони неспроможні протестувати проти речей, які їм не подобаються.

На самому старті масштабної агресії деякі українці мали надію, що російський народ виступить проти свого уряду. Тепер вже не варто розраховувати на це, правда?

Цього не станеться. Я був вражений, дізнавшись, що Росія так і не змогла вивести на світло жодного нового Андрія Сахарова. У Радянському Союзі існували сотні дисидентів, які, попри тюрми, не піддавалися страху і активно боролися за свої ідеали. Серед них були представники Литви, України та Росії, і їхні голоси лунали в усьому світі, заперечуючи репресивну систему. Нині ж ми не чуємо жодного росіянина, навіть серед тих, хто виїхав за кордон. Це не дивно для мене: у Росії панує рабська свідомість. Люди потрапляють за грати на три роки лише за "лайк" у Facebook.

Хочеться з вами поговорити про Словаччину. Які емоції у Вас викликає ця країна?

Я з нею познайомився тільки завдяки війні. Ми стали переміщеними особами й жили в Ужгороді чотири місяці разом з дружиною і старшим сином. Я почав перетинати кордон на автомобілі, залишати його в Кошицях в аеропорту і літати по своїх справах розповідаючи про ситуацію в Україні. Я відразу помітив наскільки легко проходити кордон та як добре до нас відносилися у Кошицях. З того часу я вже був, мабуть, разів сорок в цьому місті. Вже добре знаю місто, ми зупиняємося в одному і тому самому готелі, де нас добре знають і чекають. Якби всі наші сусіди були такі, як Словаччина, то це б було щастя і не було б ніякої війни.

Які населені пункти чи локації в Словаччині справили на вас найбільше враження? Чи було щось, що стало для вас несподіванкою?

Відчуття гармонії життя. Гуляючи Кошицями з дружиною, ми завжди заходимо в кав'ярні та спілкуємося з місцевими. Тутешні люди задоволені своїм життям, люблять свою країну й не прагнуть різких змін.

З одного боку, це має свої переваги: життя тут коштує значно менше, а відпочинок у місцевих барах є доступним для широкого кола людей. Багато хто обирає поселитися тут і швидко звикає до цього спокійного темпу життя. Я жодного разу не спостерігав агресії — ані серед перехожих, ані серед водіїв на дорогах.

Перед війною ви не мали особливих знань про Словацьку республіку, чи не так?

Я нічого не знав про Словаччину до війни.

Чи куштували ви традиційні словацькі страви?

Я неймовірно захоплююсь бринзовими галушками. Вони такі смачні, що я завжди їх замовляю. Також обожнюю гуляш.

Як на Вашу думку можна сприяти кращій інтеграції українців у словацьке суспільство?

Я вважаю, що, якщо людина вже живе в іншій країні, вона повинна цікавитися її культурою, вивчати мову й знайомитися з сусідами. Це обов'язково, аби не відчувати себе відстороненим від життя в новому середовищі.

Мені відомо, що певні українські інтелектуали висловлюють заперечення щодо інтеграції українців у закордонні суспільства, оскільки вони побоюються, що це може загрожувати національній ідентичності. Проте насправді культурна особистість не втрачає себе, а навпаки, інтегрується в нове середовище.

Інтегруючись, вона зберігає свою ідентичність і водночас відкриває можливість для іншого суспільства глибше ознайомитися з українською культурою, мовою та звичаями. З кожним новим інтегрованим українцем словаки отримують більше знань про Україну. Це процес взаємного збагачення, що сприяє зміцненню розуміння між нашими народами.

Які побажання ви б висловили українцям, які нині знаходяться у Словаччині?

Основне — зберігати душевний зв'язок з Україною: стежити за подіями, що відбуваються на батьківщині, та підтримувати спілкування з тими, хто залишився. Ці зв’язки є надзвичайно важливими як для тих, хто залишився вдома, так і для тих, хто виїхав.

Знайти себе за кордоном може бути складно, і я бачив жінок у Франції, які опинилися в безвихідному становищі. Вони приїхали з Донбасу на автомобілі, але, на жаль, їхній транспорт зламався, і вони змушені були залишити його. Їх розмістили в не зовсім зрозумілому місці, проте вони не орієнтувалися в новій країні та не прагнули вивчати мову. Це справжня трагедія.

Важливо підтримувати активність у житті, усвідомлюючи, що обставини вимагають від нас дій для забезпечення як фізичного, так і психологічного благополуччя. Найбільше розчаровує відчуття безпорадності та непотрібності. У ці складні часи необхідно шукати нові хобі, знайомства та своє місце в новому соціумі.