Визнання власної цінності є ключовим етапом у процесі подолання психологічної травми.

Яка суть травм і які способи їх лікування? Чому важливо не залишати без уваги психологічні травми? Як адаптуватися в умовах великої війни? Ці та інші важливі питання стали темою обговорення на зустрічі в Zenyk Art Gallery у Львові. Серед учасників були ректорка Українського вільного університету Лариса Дідковська, ректор Львівського національного медичного університету Орест Чемерис та ректор Українського католицького університету Тарас Добко. Модератором зустрічі виступив директор Дому І. Франка Богдан Тихолоз.

Коли мова заходить про фізичні травми, мається на увазі механічне ушкодження тканин або органів. Такі травми можуть бути прооперовані, відновлені, і для них зазвичай існують чіткі методи лікування. Натомість психологічна травма є значно складнішою та індивідуальною проблемою. Це негативний досвід, з яким людина не в змозі впоратися сама, -- зазначає ректор ЛНМУ, хірург Орест Чемерис. -- Особи, які пережили травму, часто змінюються. Тому важливо звертати увагу на їхнє відновлення... Травма завжди супроводжується тривогою, це не стан спокою. Людина втрачає контроль над собою. Як відомо, справжня сила полягає не в умінні керувати іншими, а в здатності керувати власними емоціями та поведінкою.

Ми повинні навчити людей вміло управляти своїми емоціями та звертати увагу на дрібниці в повсякденному житті. Особливо важливо, щоб ті, хто пережив травму, могли організувати свій день. Вони повинні знаходити час для улюблених занять — насолодитися чашкою кави, прогулятися вулицями, провести час з близькими людьми. Навички планування робочого часу, незважаючи на всі труднощі та виклики, є надзвичайно важливими. Саме це вміння дозволяє людині відчувати контроль над своїм життям.

Ректор Українського католицького університету Тарас Добко підкреслив:

Для мене травма має глибоко духовний зміст. Вона завжди пов'язана з істотним емоційним потрясінням, яке перевантажує нашу емоційну чи духовну стійкість. Це призводить до втрати відчуття безпеки та ускладнює здатність регулювати свої емоції, як раніше. Людина може втратити здатність підтримувати стосунки і відчувати особисту дезорієнтацію...

Ректорка УВУ, психологиня й психотерапевтка Лариса Дідковська детально пояснила природу травм:

-- Невилікувана травма залишає слід у пам'яті, стаючи постійним нагадуванням про себе. Вона не інтегрувалася в наше життя, не перетворилася на досвід, що відійшов у минуле. Вона залишається живою і значущою.

Видатний хірург Микола Пирогов назвав війну "травматичною епідемією". Це тоді, коли ми заражаємося травмами тілесними, фізичними. Бо є бойові дії, є ушкодження, є несподівані для людини травми: душевні, психологічні та психічні. І вони теж є епідемією. І зараз ми цю травматичну епідемію маємо п'ятий рік... Якщо починати від 2014 року -- то ще довше. І люди, які живуть на окупованих територіях чи котрі були в полоні, заражені травматичною епідемією...

Безпечних місць у світі сьогодні немає. Які кроки слід вжити, коли насувається епідемія? По-перше, необхідно надавати допомогу тим, хто вже постраждав. І, звичайно, важливо піклуватися про тих, хто ще не зазнав шкоди. Для мене це два основних завдання.

— Травма не загоюється без сторонньої допомоги, — продовжує пані Лариса. — Якщо ми говоримо про посттравматичний стрес, то тут немає можливості для самостійного одужання. Коли горе ділиться з кимось, воно стає легшим. А радість, розділена з іншими, множиться вдвічі. Поряд з людиною, яка переживає травму, повинні бути спеціалісти (психологи, психотерапевти, психіатри) та підтримуюча родина.

На жаль, це не перший і не останній конфлікт на нашій планеті. Ще в часи Першої світової війни почав формуватися психоаналіз. Протягом усіх цих років людство ставило одне й те ж питання: наука, мистецтво, література розвиваються, але чому ж люди все ще вбивають одне одного? Що спонукає їх до таких жахливих вчинків? Де ж тут вища стадія еволюції? Де ж ознаки розумної істоти?

Тварини також вбивають одна одну, але роблять це переважно заради виживання. Проте лев не завдає антилопі страждань, змушуючи її переживати жахливі муки. Жахи, які влаштував людський рід, не можуть зрівнятися з тим, що творять інші живі істоти. Таким чином, ми спостерігаємо одночасний розвиток добра і зла, які існують на одній і тій же рівні.

Ось вже п'ятий рік ми стійко захищаємося та протистоїмо жахливій імперії, чисельність якої значно перевищує нашу. Ми добре усвідомлюємо її імперську пропаганду: "Велика армія, великий народ!". Проте за цією фальшивою величчю приховується справжня пустота... Але ми вистоїмо!

У попередні роки Мюнхенську безпекову конференцію називали "конференцією небезпек". Багато хто, хто відчував глибоке занепокоєння, передбачав, що нас чекають три дні або два тижні... Однак минулого року під час конференції риторика змінилася. Наші військові привезли до Мюнхена шахеди та дрони, і багато людей стояло в черзі, щоб ознайомитися з ними. Після цього наші хлопці почали працювати як інструктори в Європі... З'явився відомий мем: "НАТО – не хвилюйтеся, ЗСУ поруч!".

Наша національна ідентичність за час великої війни зросла у рази. У нас зміцнилися територіальна, національна та мовна ідентичності...

Якщо прагнемо зцілити наші рани, нам потрібно активно діяти. Для цього важливо відновити почуття власної гідності, яке часто страждає внаслідок травматичного досвіду. Ми починаємо відчувати себе невдахами, покинутими та безсилими... Тому ключовим завданням є повернення нашої самооцінки.

-- Життя -- це травма на травмі, -- продовжила Лариса Дідковська. -- Перша травма -- народження, остання -- травма смерті. Посередині - ще кілька десятків травм -- особистісні та сімейні. Але найважливіше -- не те, що зробили з вами інші, а те, що ви зробите з тим, що зробили з вами інші.

Щоб подолати особисту травму, важливо не залишатися жертвою обставин, які нас спіткали, а стати тим, хто досягнув посттравматичного зростання і готовий продовжувати боротьбу. У цьому контексті виникає поняття резильєнтності — здатності долати труднощі та протистояти викликам.

Ми не говоримо про якісь неймовірні досягнення. Справжня сила полягає в тому, щоб піднятися з ліжка, коли відчуваєш, що не можеш цього зробити. Волонтери, які допомагали людям після бомбардувань на вокзалах, навчилися не приймати рішення за інших. Вони запитували: "Ти хочеш чаю чи кави?". Це робило можливим активувати в людині її власну волю, допомагаючи їй стати тією, хто формує своє життя і здійснює власний вибір!

Ще одне важливе питання – це збереження своєї внутрішньої свободи. Можна бути зовні вільним, проте відчувати себе справжнім рабом у власному житті. І навпаки, перебуваючи у в'язниці чи будучи дисидентом, можна залишатися вільною душею. Внутрішня свобода – це потужна опора для будь-якої людини.

І нарешті: справа в дії! Знання надають нам силу, але справжні зміни можливі лише через вчинки. Ми можемо володіти інформацією про те, як слід діяти, і при цьому залишатися бездіяльними. Можемо навчати інших правильним шляхам, але самі при цьому дотримуватися зовсім інших принципів. Як говорить відома британська приказка: "Великі цілі досягаються невеликими кроками!"

Не зможемо підкорити Еверест, якщо залишимося вдома. Не зможемо досягти всіх наших цілей, якщо не почнемо діяти і не зробимо перші кроки для їх здійснення.

Щоб рана загоїлася, необхідно вживати активних заходів! Лише чекати, що вона загоїться сама, — це не варіант. Австрійський психіатр Віктор Франкль, який пережив жахи концтабору, стверджував: "Той, хто знає своє "навіщо", може витримати майже будь-яке "як".

Найбільша цінність у житті - саме життя! І зберегти життя -- найважливіший сенс.

Пам'ятаймо: ті рани, які ми постійно торкаємось, ніколи не загояться... Нам слід звертати увагу на ці травми, адже вони несуть у собі важливі уроки. Поверхневі ушкодження заживають швидше, тоді як глибокі потребують більше часу. Проте всі рани мають здатність до загоєння. Тож давайте не будемо їх знову розкривати та дамо їм можливість вилікуватись.