Вадим Яценко розповідає про свою дружину-співачку, неймовірну популярність у соціальних мережах та невдалий досвід на шоу "Голос країни", що стався після успіху його пісні "Цей сон", яка підкорила TikTok.

Вадим Яценко разом із хором "Гомін" Львівського органного залу став справжнім сенсацією після того, як їхнє відео з виконанням пісні Степана Гіги "Цей сон" зібрало більше семи мільйонів переглядів на TikTok. Цей 40-секундний фрагмент зворушливого хорового виконання вже кілька днів обговорює вся Україна. Ще вчора ім'я Вадима знали переважно шанувальники хорової музики, а сьогодні він став новою зіркою української культурної сцени. Цікава іронія: кілька років тому Яценко брав участь у шоу "Голос країни", але жоден з тренерів не звернув на нього уваги.

В інтерв'ю OBOZ.UA Вадим Яценко - керівник хору "Гомін" і головний хормейстер Львівської опери - пояснив, чому вірусна популярність не є випадковістю. Поділився болючими спогадами про те, як війна торкнулася його родини. А також привідкрив завісу в особисте життя - розповів про дружину та сина, зокрема зізнався, чи ревнує його кохана до сотень тисяч вподобайок від прихильниць у соцмережах. Відверта розповідь про шлях до гучного успіху - з перших вуст.

Я не походжу з музичної родини, але з раннього дитинства музика стала невід'ємною частиною мого життя. У моєму рідному селі Потік, що в Київській області, ми почали виступати в місцевому клубі: співали, грали та імпровізували. Саме в той час мої батьки помітили мою пристрасть до музики. Після цього я вступив до музичної школи, і все почало розвиватися природно. У дев'ятирічному віці я переїхав до Києва, де розпочав навчання в музичній школі імені Миколи Лисенка. Це заклад має для мене особливе значення — я завжди буду вдячний цій київській десятирічці. Тут учні отримують не лише відмінні академічні знання, а й можливість розвиватися та бути вільними. Ніхто не заважає виражати себе, і навпаки, педагоги всіляко підтримують та заохочують нашу індивідуальність.

Наступним етапом мого навчання стала консерваторія, де я мав честь вчитися під керівництвом видатного Євгена Савчука. Євген Герасимович - особистість, що має величезний вплив, одна з найзначніших фігур не лише сучасності, а й в історії української хорової культури. Він став моїм другим наставником у Київській консерваторії. Мій перший учитель, Віктор Петриченко, на жаль, пішов з життя занадто рано, і після цього я продовжив своє навчання в класі Євгена Герасимовича. Хто ж такий Євген Савчук? Варто лише згадати його дві значні відзнаки - народний артист України та Герой України. Це унікальна особистість, справжній титан не лише української хорової, а й всієї музичної культури. Доля подарувала мені неймовірну можливість навчатися і працювати з найкращими спеціалістами у своїй сфері - Віктором Петриченком, Миколою Гобдичем, Євгеном Савчуком, Василем Вовкуном. Це люди, які формували моє світосприйняття, і я безмежно вдячний їм за це.

"Якщо говорити саме про Євгена Герасимовича, то його неможливо не помітити: коли він з'являється, то буквально заповнює собою весь простір. У нього просто шалена енергетика, якою заряджає всіх довкола. У нас склалися дуже гарні стосунки - як між викладачем і студентом. І я щиро вдячний Євгену Герасимовичу за ту свободу, яку він мені давав - у виборі програм, репертуару. Він завжди делікатно і дуже влучно мене скеровував - короткими, але влучними порадами. Пам'ятаю одну фразу, яка запам'яталася на все життя і яку тепер сам передаю. Був період, коли на мене навалилося дуже багато справ, проєктів. І я, зізнаюся, трохи почав пропускати репетиції хору консерваторії, яким керував Савчук. Якось він мене зустрів. Каже: "Попалимо?". Стоїмо, говоримо. І він: "Я знаю, що ти молодець, у тебе багато всього відбувається. Але запам'ятай: якщо хочеш бути успішним - маєш усе встигати". Цю фразу я запам'ятав на все життя. І навіть інколи повторюю її колегам. Бо в ній - суть професіоналізму".

"Вже за кілька тижнів після закінчення консерваторії до мене звернулися з пропозицією з Львівської національної опери. Це був Василь Вовкун (гендиректор та худкерівник Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької. - Ред.). Від такої роботи було би трохи дивно відмовитися. Хоча сказати, що залишити столицю просто, буде неправдою. Київ - моє рідне місто, я там виріс, обожнюю всім серцем. І рішення їхати мав ухвалити не сам - ми обговорювали його з дружиною, яка на той час була вагітною, і загалом усією родиною. Але бачення Василя Володимировича, те, що він хотів зробити з Львівською оперою, вражало. Ідея залучати молодь до керівних посад дуже сподобалася. Ми прийшли до театру без великого досвіду, але з величезною вірою і з потужною підтримкою з боку дирекції. Минув час, і тепер можна впевнено сказати: це було правильне рішення".

Чим же Львів відрізняється від Києва? Обидва ці міста мають свою незаперечну красу. На мою думку, Львів більш комфортний для проживання, адже він компактніший, особливо в центральних районах. Коли твої робочі місця, як-от Органний зал та Оперний театр, розташовані всього в 12 хвилинах пішки одне від одного, це надає величезну зручність. У Києві ж доводиться завжди враховувати час на дорогу, незалежно від того, куди ти прямуєш — це може зайняти годину або навіть більше. Це значно впливає на повсякденний ритм життя. Проте, з іншого боку, Київ вражає своїми масштабами та простором. Іноді у Львові відчувається брак такої просторової свободи. Навіть просто вийти в центр міста може бути складно — доводиться постійно лавірувати між туристами (сміється).

"Те, що мене призначили головним хормейстером Львівської опери у 25 років, - чи це рекорд? Думаю, що так. Чи було страшно? Я вже до моменту призначення працював у театрі, тож мав певне розуміння того, як усе відбувається. Плюс підтримка гарного колективу. Нині я залишаюся головним хормейстером Львівського оперного театру, а також керівником хору "Гомін" Львівського органного залу. Слава Богу, вдається поєднувати, знаходити спільну мову. Нам допомагає те, що ми все плануємо наперед, тому накладок не буває".

У серпні муніципальний хор "Гомін" святкуватиме два роки під моїм керівництвом. Коли я приєднався до колективу, він складався лише з чоловіків. Це, звичайно, не є недоліком. Євген Савчук, який раніше очолював чоловічу капелу імені Ревуцького, вважав, що чоловічий хор — це одна з найкрасивіших форм мистецтва. Проте ми усвідомлювали, що, залишаючись виключно чоловічим колективом, ми б зазнали обмежень у виборі репертуару. Багато чудових творів написано для змішаного хору, тому разом із керівниками Тарасом Демком та Іваном Остаповичем ми вирішили розширити склад нашого хору.

"Коли люди чують слово "хор", багатьом здається, що це щось дуже серйозне й академічне. Його звикли сприймати як щось статичне, нерухоме, помпезне, монументальне. Що ми робимо, щоб не лише прославляти музику, а й популяризувати нашу сферу та заробляти? Відверто кажучи, це була одна з головних проблем, з якою зіткнулися на початку нашої роботи. Глядачі, особливо в нашій країні, звикли ходити на хорові концерти безкоштовно. І це було складно змінити. Коли ми починали ставити перші концерти за гроші, люди відверто дивувалися: "Як це так? Раніше слухали безкоштовно, а тепер маємо платити?" І викорінити цю звичку було непросто".

"Дивіться, навіть середньостатистична людина, яка цими днями побачила ці 40 секунд виступу нашого хору у TikTok, що стали відомими на всю Україну, - навряд чи замислюється, хто ці люди на сцені і скільки зусиль вони вклали в те, що відбувається. Тим часом артисти присвятили все життя навчанню: закінчували консерваторії, академії, вкладають усі сили, щоб підготувати концерт, вийти на сцену й дати якісний виступ. Це складна професія. І чому, коли ви працюєте бухгалтером і отримуєте гроші за свою працю, артист хору не має отримувати оплату? Не має бути такого, що "візьміть і роздайте друзям, рідним". Українська культура так ніколи не запрацює. Потрібно залучати різні верстви суспільства - людей різного віку й соціального статусу. І саме тоді це почне працювати хвилеподібною лавиною, як сталося після успіху відео "Цей сон". Важливо робити все грамотно: запрошувати спеціалістів, придумувати нові підходи - по-іншому не буде розвитку".

Я, як керівник, маю свій унікальний стиль, як і кожна людина на цій посаді. Тарас Демко жартував в одному з інтерв'ю: "Іноді він кричить так, що нас навіть чути в офісі". Так, буває, що я можу підвищити голос — коли це дійсно необхідно. Робота з людьми завжди є викликом, адже кожен має свій характер і енергію, і знайти правильний підхід до кожного — не проста задача. Проте я впевнений, що все має відбуватися в атмосфері взаємної поваги та захоплення своєю справою. Це основа нашої роботи. Під час репетицій ситуації можуть бути різними, але я дотримуюсь принципу: якщо вже робити зауваження, то лише коли це справді потрібно. А от "наганяти" без причини — це пережитки минулого, коли все трималося на страху та приниженні, що мені абсолютно чужо.

"Наші репетиції відбуваються у відкритому форматі - кожен охочий глядач може прийти і бути присутнім у цей час в Львівському органному залі. Ми не закриваємо двері. Єдине прохання - не заважати артистам і дотримуватись тиші. Якщо це дотримано, то будь ласка. Нам приємно, коли люди цікавляться тим, як усе відбувається зсередини. Це створює живий зв'язок між глядачем і сценою ще до початку концерту".

Наразі мене часто запитують: те відео, про яке ми з вами говоримо, - це спланований крок чи випадковий успіх, що спричинив такий резонанс? Проводять порівняння з неймовірним успіхом вистави Театру імені Франка "Конотопська відьма", яка також завоювала популярність у TikTok. І справді, є певна схожість. Наша програма "Цей хор, цей хор" з'явилася в репертуарі ще з весни минулого року. Це була моя задумка — організувати виступи з українських ретропісень. Хотілося, щоби це стало стимулом для людей відвідати Органний зал, послухати музику, а якщо їм сподобається, відкривати для себе інші концерти і закохуватися в хорове мистецтво. І це спрацювало: ми почали заповнювати зали на інших наших проєктах. Однак те, що сталося кілька днів тому, значно підвищило нашу впізнаваність — можливо, в сто разів. Квитки на наші виступи розкуплені вже до кінця року.

Моя дружина, Настя Рябошапка, є співачкою. Ми познайомилися ще в восьмому класі, а згодом вирушили разом до консерваторії. Таким чином, я провів з Настею більшу частину свого життя, аніж без неї (усміхається). Нашому синові шість років, і це одне з найкращих досягнень у моєму житті. Максим починає проявляти інтерес до музики, грає на фортепіано — подивимося, може, він теж вирішить вступити до десятирічки, але вже у Львові. Чи відчуває моя дружина ревнощі через ту шалений успіх, який мене зараз оточує? Ми обидва з творчого середовища — і я, і Настя, тому уваги нам не бракує. У неї також чимало підписників у соцмережах, і, відверто кажучи, її популярність почалася раніше за мою. У таких ситуаціях ключовими є довіра та усвідомлення того, що є речі, на які ти не можеш вплинути. Наприклад, повідомлення від фанатів у соцмережах. До цього потрібно ставитися з холодним розумом, адже контролювати чужі думки неможливо. Що стосується моїх повідомлень, то, зізнаюся, я ще не встиг їх переглянути — роботи стільки, що часу бракує.

Дружина походить з Маріуполя. До початку масштабного вторгнення її сім'я спілкувалася лише російською. У світлі трагічних подій останніх років української історії, наша родина пережила болісні моменти. Я і Настя не раз відвідували Маріуполь — навідувалися до родичів і насолоджувалися відпочинком на морі. Місто справді процвітало: з'являлися нові заклади, ремонтувалися дороги, оновлювалися парки. Життя било ключем. Але все змінилося в одну мить — з початком повномасштабного вторгнення, коли почалися бомбардування. На жаль, наша бабуся залишилася в місті, тоді як більшість родичів встигли виїхати, деякі навіть за кілька днів до 24 лютого. Протягом двох тижнів вона ховалася в підвалі з подругами. Коли запаси їжі та води закінчилися, вона сказала: "Мені вже більше 70, втрачати нічого". І вирушила пішки додому — приблизно вісім кілометрів. Вона розповідала, що загиблі лежали просто на дорозі, їх було дуже багато, а ракети пролітали над головою. На третьому тижні окупації їй вдалося потрапити на евакуаційний автобус до Запоріжжя, звідки ми забрали її до Львова.

"Зараз бабуся Катя мешкає недалеко від нас. Ми часто відвозимо до неї малого або ж вона сама приїжджає до нас. Дуже допомагає, особливо в моменти, коли ми з Настею виїжджаємо на гастролі. Наприклад, торік майже місяць перебували у турі з Rock Symphony Orchestra - виступали у Франції, Німеччині, Австрії, Болгарії, Румунії. І на цей час бабуся повністю взяла на себе відповідальність за нашого сина".

"Бабуся Насті понад 70 років розмовляла російською. А зараз її буквально нудить від усього російського - від будь-якого слова. Вона повністю перейшла на українську мову. Я розповідаю це для тих, хто досі стверджує, що "має не ту щелепу", щоб говорити українською. І для тих, хто вважає, що "немає різниці, якою мовою ти спілкуєшся". Є різниця - ще й яка. Я сам виріс у зросійщеному середовищі, в часи мого дитинства з телевізора співали Кіркоров та Басков. Наш справжній рух до самоідентичності почався не у 1991 році, коли здобули незалежність, а значно пізніше. Ми ще довгі роки продовжували жити під російським культурним ковпаком. Нам м'яко й системно вбивали в голову тезу про "один народ" - і це не викликало спротиву. Що казати, якщо ми навіть примудрилися обрати собі президентом Януковича..."

Сьогодні ми спостерігаємо масове відторгнення всього, що пов’язане з Росією, і, на жаль, це відбувається за дуже високою ціною. Наша мета полягає в тому, щоб сприяти цьому процесу не лише в подальшому, а й пришвидшити його. Створити національну ідентичність непросто, коли поруч із тобою, вибачте за вислів, абсолютно безглуздий сусід, який постійно влаштовує війни. Нещодавно ми з хором відвідали Швецію — країну, яка не знала війни вже сотні років. Це справді відчувається у менталітеті їхніх громадян. У них є свій культурний код, який ніхто не намагався знищити, заборонити чи витерти. Натомість наш код знищували протягом століть.

Чи шкодую я про свою участь у проєкті "Голос країни"? Ні, абсолютно не шкодую. У той час я був ще молодим, майже підлітком, і прагнув вийти за межі звичного, спробувати щось нове. Чому тренери не повернулися до мене? Це питання, на яке я не маю відповіді. Можливо, через те, що я з’явився на сцені першим — але не задумувався над цим. Чи засмучуюсь я через це? Ні, зовсім. Я щиро вдячний Богу за те, що все сталося саме так. Я отримав з проєкту все, що міг. Це був важливий досвід — момент, коли я подолав свої страхи і зробив крок вперед. І цього виявилося достатньо. Чому я говорив російською в кадрі? Не хочу нікого звинувачувати, але під час флеш-інтерв'ю мені порадили, що "так буде краще". І, знаєте, у свої двадцять років, коли всі навколо це підтримують, здається, що якщо так кажуть, то так і потрібно робити. Але тепер усе змінилося. Ми, як суспільство, поступово переосмислюємо себе. Все більше намагаємось знайти своє місце. Найголовніше завдання — виграти цю війну. А далі — продовжувати працювати над своїм самоусвідомленням.

"Поки що ми не отримували фідбеку від Степана Гіги щодо гучного відео. Майнові права на його пісню врегульовано - ми маємо чинні договори з агенцією, яка представляє інтереси авторів. Тож, якщо мова йде про Степана Гігу, він має отримувати роялті за виконання його пісень. Так, в одному з інтерв'ю - це була розмова на радіо - я сказав, що не проти виконати цю пісню разом. Але ми не женемося за такими інформаційними приводами. Якщо колись з'являться якісь пропозиції - звісно, розглянемо їх у команді. Але не варто забувати, яке наше головне завдання: розвиток глибинного українського мистецтва. Наразі до нас ніхто з команди Степана Гіги не звертався. Здається, він зараз у концертному турі за кордоном, тож, можливо, навіть ще не бачив відео. У будь-якому разі - пану Степану велика повага за цю пісню, дякуємо за її створення".

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з телеведучим на суддею талант-шоу Ігорем Кондратюком - про неочікуваний фінал конфлікту на мільйони з Козловським, кума-телезірку в РФ та листи від Марченко.