Позивний Трейл: "Світ не з'явиться сам по собі. Він стає реальністю лише завдяки потужній позиції."

Коли ми зустрічаємося з головним сержантом РУБпАК 21 ОП БпС "KRAKEN" 3-го АК, який має позивний Трейл, в Києві починає лунати сигнал повітряної тривоги. Я запитую його про враження від столиці. Він відповідає: "Мій перший досвід з цими місцевими умовами був минулого літа, коли ми організовували окремий медичний батальйон і певний час мешкали в Києві. Саме тоді почалися перші масштабні атаки дронів, коли на місто намагалися надіслати по 400-500 БПЛА."

Під час однієї з тих нічних атак я вирішив відкрити штори і побачив справжнє видовище: переді мною розгорнулася сцена, схожа на "Зоряні війни". Трасери літали, лазери мерехтіли, а навколо все вибухало. У той момент подумав: "Чи не краще повернутися до Ізюму? Там, здавалося, було якось спокійніше".

А вчора їхав у метро і бачив, як під час тривоги люди з речами починають збиратися на станції. Я розумію, що вони йдуть туди, щоб ночувати. Коли ти на таке дивишся, у тебе природно з'являється лише одне бажання: зробити максимум з того, що від тебе залежить, щоб якомога швидше припинити всі ці страждання наших людей.

Напередодні нашої зустрічі Трейл щойно повернувся зі Швейцарії, де брав участь у міжнародному трейловому змаганні Swiss Peaks Trail, де увійшов до числа 30 найкращих атлетів, подолавши понад 400 кілометрів за п'ять днів. Спорт був його пристрастю з дитинства, а до служби в армії він багато років працював у ресторанному бізнесі - відкривав бари, керував мережевими проектами та мав власні заклади. З цієї теми ми й розпочали нашу бесіду.

Які уроки з бізнесу стали корисними в армійському житті?

Насамперед, слід зазначити, що найціннішим ресурсом у нашому житті є люди. Наприклад, у навчанні тактики для малих груп існує вислів: один - це нуль, а двоє - це вже одне ціле. Це означає, що найменшою боєздатною одиницею є пара. Двоє людей утворюють команду, і лише в такому спільному форматі можна досягти значних результатів. Поодинці ви навряд чи зможете бути максимально ефективними та досягти великих успіхів. Тому те, що має найбільшу цінність, - це люди, які нас оточують, наша команда. У бізнес-середовищі це був колектив, а тепер - побратими.

Де легше налагоджувати спілкування: у мирному житті чи під час війни?

Це, безумовно, два різні universums. Однак важко визначити, де спілкуватися легше. Тут все абсолютно інше. Потрібно пристосуватися, застосувати всі навички, які ти здобув раніше, вже на своєму місці. Лише тоді все почне функціонувати.

Отже, які навички з вашого минулого досвіду сьогодні є корисними для вас?

Здатність ухвалювати рішення та нести за них відповідальність, а також уміння ефективно спілкуватися — це ключові аспекти роботи, які вимагають чутливості до потреб інших і вміння донести власну точку зору. Це стосується як взаємодії з вищим командуванням, так і з рядовими військовослужбовцями. Як головний сержант роти, я виконую роль посередника між особовим складом і командиром. Я, як колишній солдат, добре розумію труднощі, з якими стикаються бійці, і їхні запити. Водночас я маю усвідомлювати стратегічні наміри командира, завдання, які він ставить, і передати цю інформацію підлеглим: пояснити, чому важливо виконувати ці завдання, чому саме таким чином і до яких цілей ми прагнемо. Отже, комунікаційні навички є надзвичайно важливими в моїй ролі.

Що є важливішим для головного сержанта: здобути авторитет чи продемонструвати компетентність?

- Бути компетентним авторитетом (посміхається. - О.М.). Звичайно, ти повинен бути авторитетом. Кредо сержанта - "Слідуй за мною, роби, як я", яке передбачає, що ти маєш вести людей за собою не просто через команду: "Я сказав - ви зробили". Це так не працює! Ти ведеш за собою, перш за все, власним прикладом. Він полягає не в тому, що ти біжиш вперед, а всі решта за тобою. Йдеться про твої знання, навички, фізичну форму, витривалість, фаховість. Оця сукупність якраз і формує авторитет. Тоді це все слугує тому, щоб ти міг бути ефективним на своєму місці.

На мою думку, у цій ситуації ще залишається багато аспектів, пов'язаних із довірою.

- Безумовно! Як кажуть: довіра дуже довго і важко здобувається, але легко втрачається. На щастя, у нас в корпусі сержантська ланка є дуже повноцінною. Тобто сержанти справді є тими, ким вони покликані і повинні бути. І ось цей момент турботи про особовий склад також присутній. Тож деколи ти допомагаєш вирішити навіть якісь особисті проблеми бійців, але, окрім цього, ти турбуєшся про них і через навчання. Адже якщо вони навчені та підготовлені, то це сприяє двом речам. Перше - ефективному виконанню бойових завдань. Друге - банальній виживаності. Якщо вони належним чином підготовлені, то шансів, що все пройде успішно й без втрат, набагато більше.

Що, на вашу думку, є найбільшим викликом у вашій професії? Адже всі люди унікальні: кожен має свій життєвий шлях, психологічні особливості та фізичну форму. Яким чином вам вдається знаходити спільну мову з кожним військовим?

- Найскладніше - управляти собою. Взагалі я дивлюся на свою посаду та обов'язки сержанта не через призму повноважень: що я можу комусь сказати і що хтось повинен зробити. Мені здається, це трохи "совєцький" підхід. Звичайно, дисципліна присутня: є наказ - його потрібно виконувати. Але передусім я сприймаю свою роль через власну особистість. Тому найважче, як я сказав, - управляти собою, бути самокритичним, постійно вдосконалюватися, розвиватися, щоб бути справжнім авторитетом і прикладом для інших. А коли ти вже впорався із собою, значно простіше знаходити спільну мову з людьми. Тут, безумовно, важлива й емпатія. Загалом у нас здоровий мікроклімат. Ти розумієш, що кожна людина - особистість, і намагаєшся зважати на її фізичні та емоційні особливості, щоб знайти до кожного свій підхід.

Для цього необхідно мати достатньо знань про своїх воїнів, чи не так?

Звичайно! У нас існує культура сержантського корпусу. Ми завжди підтримуємо тісний контакт з особовим складом, знаємо, де хто перебуває, як живе та чим цікавиться. Є ті, хто захоплюється музикою і навіть створює власні пісні. У нас також є спортсмени та театрали. Дуже важливо бути в курсі життя свого підрозділу, щоб мати спільну мову. Це функціонує в обидва боки: коли люди бачать, що тобі небайдужі їхні справи, вони сприймають тебе зовсім інакше. Коли ти підходиш до них і говориш: "Отже, хлопці, у нас є нове завдання", вони сприймають тебе як свого, а не як чужого, хто з кабінету спустився і починає щось розповідати. Вони розуміють, що ти тут з ними і готовий разом виконувати поставлені завдання.

З юних років ви активно займалися різноманітними спортивними дисциплінами: тенісом, дзюдо, народними танцями, плаванням, а тепер ще й трейловим бігом. Це, безумовно, говорить не лише про вашу фізичну підготовку, а й про такі важливі якості, як дисципліна, наполегливість і цілеспрямованість. Яким чином цей досвід вплинув на вашу кар'єру у військовій службі?

Теніс став невід'ємною частиною мого життя, навчав мене важливим урокам. Він довів, що для досягнення успіху спочатку необхідно вміти приймати поразки, аналізувати їх, вчитися на своїх помилках і розвиватися.

Дійсно, спорт займав важливе місце у моєму житті з самого дитинства. Я завжди мав цікавість до різних активностей. Які переваги приносить спорт, окрім очевидних, таких як фізична форма і витривалість? Він значно розширює горизонти, оскільки ти потрапляєш у різні середовища, береш участь у численних змаганнях і знайомишся з великою кількістю людей. Усе це сприяє формуванню твоєї особистості та відкриває нові можливості для спілкування. Ти вчишся взаємодіяти з оточуючими, а також отримуєш цінний досвід у подоланні труднощів і досягненні цілей.

- Розкажіть про ці змагання, з яких ви нещодавно повернулися.

Останні кілька років, як до, так і під час служби, я активно займаюся бігом, і особливо трейловим, тобто гірським. Я брав участь у ряді змагань в Україні, а ті, про які ви згадали, проходили в швейцарських Альпах. Цього року відбулося ювілейне 10-те змагання Swiss Peaks Trail, яке є одним з найпрестижніших і водночас найскладніших трейлових заходів у світі. В програмі були дві надзвичайно важкі ультрадистанції, і я взяв участь в одній з них — на 400 кілометрів з майже 28-29 тисячами метрів набору висоти. Я подолав цю дистанцію за трохи більше ніж 123 години. Для мене це стало величезною честю, викликом і відповідальністю. Коли їдеш на такі змагання, розумієш, що серед українців лише небагато мають можливість виступати на такому рівні. Ти представляєш не тільки свою країну, а й Збройні Сили, зокрема, Третій армійський корпус, 21-й полк безпілотних систем "KRAKEN" та свою роту. На тебе покладено особливу увагу, і ти сам ставиш перед собою високі вимоги. Це не стає тягарем, а, навпаки, заряджає енергією — ти прагнеш віддатися процесу на повну, щоб яскраво заявити про свій підрозділ і Україну. Я вважаю, що мені це вдалося, адже я фінішував на 27-му місці серед 260 учасників з усього світу. Я потрапив у топ-30 поруч із спортсменами, які тренуються в країнах без війни і мають можливість постійно перебувати в горах. А я, через завантаженість службою, жодного разу не мав можливості тренуватися в горах цього року. Харківщина — це досить рівнинна місцевість, яка не зовсім підходить для таких тренувань. Проте я зміг досягти рівня підготовлених атлетів.

Були під час змагань і смішні випадки. Дистанція ж дуже довга і так чи інакше ти в якісь періоди з кимось пересікаєшся. От на черговій гірці спокійно долаю дистанцію, а за мною хлопець, який вже ледь може йти. Кажу йому: "Я взагалі-то за рік у горах навіть не був". Він на мене дивиться такими широко розплющеними очима: "Як це взагалі можливо?!" (всміхається. - О.М.). Насправді, постійність, систематичність перемагають всі несприятливі умови і навіть талант. Бути талановитим, вмотивованим, мати класні умови для тренувань - це все дуже добре. Але якщо в тебе немає систематичності і дисципліни, то тебе це ні до чого не приведе.

- Там не було росіян?

- На щастя, ні.

- Їхнє?

- Спільно (усміхається. - О.М.).

- Учасники знали, що ви - військовий?

Я відкрито спілкувався на цю тему. Крім того, мої соціальні мережі не є закритими, і там можна знайти цю інформацію. Насправді, це викликало дуже позитивну реакцію: коли люди дізнавалися, що я з України, і особливо, що я служу у війську, вони починали ділитися власними історіями про взаємодію з нашою діаспорою. Багато з них розповідали, як вони збирали кошти та підтримували Україну. Атлети, з якими я спілкувався, демонстрували достатній рівень розуміння ситуації та виявляли активний інтерес до того, як насправді все виглядає. Загалом, ставлення було дуже позитивним. Для мене було важливо відкрито заявляти про своє походження, щоб Україна залишалася на слуху і актуальною на міжнародній арені.

У вашій кар'єрі вже були етапи, пов'язані з бізнесом і спортом, що, безсумнівно, надали вам певний досвід. Але яке з викликів виявилось найскладнішим під час вашої служби? Я не впевнений, що це стосується фізичної підготовки, хоча вона дійсно є серйозною в Третьому армійському корпусі.

У нас існує особливий підхід: ми не жаліємо себе, і наші інструктори також не проявляють поблажливості під час навчань. Це справді вірний підхід. Краще, щоб навчання давалося нам нелегко, адже тоді виконання завдань буде значно простішим.

Якщо запитати, що було найскладнішим (кілька секунд мовчить. - О.М.)... Чесно кажучи, не можу сказати. Я ніколи не сидів і не думав: "Як же це все важко!". В бізнесі і в армії я підходжу до всього з точки зору: це не проблема, а новий виклик, і мені потрібно знайти способи його вирішення. Якщо ти сприймаєш ситуації як проблеми, вони завжди будуть з тобою. Викликів дійсно багато, особливо на службі. Коли ти займаєш посаду з певною відповідальністю, проблеми з'являються з усіх боків. Проте, якщо ти дивишся на це як на нові завдання, акцентуєш на конструктивному підході, просто шукаєш, як їх вирішити — це і є правильний підхід. Перевага Третього армійського корпусу в тому, що ми діємо без зайвого пафосу і пропаганди; насправді, ми справжня велика сім'я. Якщо тобі бракує знань або ресурсів, ти можеш легко зв'язатися з кимось, просто зателефонувати й сказати: "Привіт, мені потрібна допомога в цьому. Можеш допомогти?". І тобі завжди відмовлять. Можна сказати, що це і є секрет успіху Третього армійського корпусу, чому ми залишаємося одним з найефективніших підрозділів у Силах оборони. У нас немає закритості, всі працюють разом на досягнення спільних цілей. Тому я не можу визначити щось особливе, що було б для мене найскладнішим, адже я не акцентуюсь на цьому.

- Як ви взагалі прийняли рішення піти воювати?

Прийняття рішення для мене не стало складним, адже все розвивалося цілком природно. Повномасштабне вторгнення застало мене у Львові, де я відразу отримав запрошення від знайомих приєднатися до добровольчого формування. Тоді ми не мали чіткого уявлення про те, що нас чекає попереду. Готувалися навіть до можливого десанту російських військ у Львові (усміхається - О.М.). Завдяки своїй медичній освіті, я став медиком у цьому підрозділі без жодних вагань. До травня ми активно займалися навчаннями і зборами, що було дуже корисно, адже я здобув багато важливих військових навичок. Проте ситуація не розвивалася, і почали з'являтися дивні завдання, такі як чергування на блокпостах. Я подумав: "Блокпости у Львові? Я можу бути значно кориснішим десь інакше." Тому поступово відійшов від цього та зосередився на тому, що міг зробити в той час, а саме - фінансово підтримувати підрозділи, оскільки мій бізнес продовжував працювати. Це тривало з першого дня війни. Прокинувшись о п'ятій ранку 24 лютого 2022 року, я зрозумів, що відбувається, і перше, що зробив, - це записав відео-звернення до команди: "Друзі, я не бачу причин, чому ми не можемо продовжувати працювати. Поки безпекова ситуація дозволяє, немає жодних заборон, тож ідемо на роботу. Немає місця для суму" (усміхається - О.М.). Мій бізнес не зупинявся ні на день. Я швидко визначив відсоток прибутку, який ми направлятимемо на допомогу. Спочатку це були щоденні перекази на рахунки НБУ та великі фонди, але з часом я зрозумів, що для ефективної підтримки потрібно зосередитися на конкретному підрозділі. Так ми почали співпрацювати з першим механізованим батальйоном Третьої штурмової бригади, здебільшого допомагаючи з ремонтом автомобільної техніки. Це тривало до грудня 2023 року. Проте я постійно думав про те, що економічний фронт - це важливо, але без мене там можуть впоратися. Це спонукало мене до рішення підписати контракт і піти служити, адже я здоровий, сильний, розумний і можу зробити багато корисного для армії. Тож я обговорив це з рідними...

Що вам повідомили?

Коли я зателефонував мамі та повідомив, що потрібно йти служити, вона зробила коротку паузу на п'ять секунд і відповіла: "Я це передбачала". Вона не могла очікувати нічого іншого, адже добре знає мене. Звичайно, як будь-яка мати, вона відчуває тривогу та переживання, і це абсолютно нормально. Але, на щастя, ніхто з моїх близьких не висловив думки на кшталт: "Ти що, зовсім з глузду з'їхав?! Навіщо тобі це потрібно?!". Усі сприйняли це цілком адекватно.

Тоді я зв'язався з рекрутерами Трійки у Львові, з якими ми вже мали добрі стосунки. Я сказав: "Хлопці, мені знадобиться приблизно пів року, щоб вирішити всі бізнес-справи та юридичні питання. Давайте поки що пошукаємо підрозділ, куди я міг би приєднатися". Ми домовились. В результаті я отримав пропозицію від медичної роти Третьої штурмової бригади, і в липні 2024 року підписав контракт. Я вирушив на проходження БЗВП. Мені пощастило – я поїхав на тренування до Великої Британії. Повернувшись, у вересні я прибув до зони виконання, де розпочалася моя служба в бригаді.

Яким чином ви вперше зустрілися з війною у своїй професійній діяльності?

Я фактично виконував обов'язки хірурга в стабілізаційному пункті. Ми були першою станцією для евакуації всіх поранених, розташованою приблизно за десять кілометрів від фронту. У ті часи дрони використовувалися не так широко, тому війна мала свої особливості. Пам'ятаю, як приїжджав на стабік, і протягом цілого дня безперервно лунав гул артилерії — ніколи не затихаючи. Це було вражаюче відчуття. Не можу сказати, що це мене дуже лякало, але було незвично, адже ми перебували в самому центрі подій.

Евакуації теж були не такими, як зараз. На той час ще проводилися активні штурмові дії, тому кількість поранених була значною. У нас дуже якісно працювали евакуаційні групи. Якщо ми знали, що той чи інший батальйон розпочинає штурмові дії, то перші поранені поступали на наш стабік вже через кілька годин після поранення. Тобто у нас завжди це все працювало на дуже високому рівні.

Я пропрацював на цій посаді з осені 2024 року до літа 2025 року, коли розпочалася корпусна реформа. Третій армійський корпус, як відомо, став прикладом швидкості та якості формування, першим зайнявши визначену смугу відповідальності. Постало питання про створення підрозділів, так званого корпусного комплекту, серед яких був і окремий медичний батальйон. Кілька військовослужбовців з медичної роти бригади, в тому числі й я, були обрані для участі в його формуванні. Я брав активну участь у рекрутингу та організаційних процесах. Таким чином, ми працювали протягом двох місяців і в серпні повернулися назад у зону виконання завдань. Це був мій перший досвід у Донеччині, зокрема в добре відомому місті Святогірськ, яке російські війська намагаються захопити. Однак наш командир Андрій Євгенійович продемонстрував, що ситуація зовсім інша. Ми деякий час працювали в цьому регіоні, але у мене з'явилося внутрішнє бажання бути ближче до бойових дій. Я давно цікавився безпілотниками та інноваціями, бачив у цьому багато можливостей і перспективи. Взимку мені надійшла пропозиція від мого теперішнього командира - друга Долини, приєднатися до його підрозділу в складі 21-го окремого полку безпілотних систем "KRAKEN" Третього армійського корпусу. Я звернувся до свого командування, пояснив свої наміри та причини, чому хочу перевестися. Вони поставилися до цього з розумінням. Після завершення певних завдань у лютому 2026 року я приєднався до полку "KRAKEN". Зараз я продовжую службу у роті ударних безпілотних авіаційних комплексів на посаді головного сержанта.

- Ви одразу прийшли на цю посаду?

Отже, після того як я став частиною підрозділу, я вирушив на професійне навчання. Це було не лише моїм особистим бажанням, а й ініціативою командира. У нас є чудова школа "Kill House", яка дійсно пропонує якісну підготовку. І на правах реклами (усміхається) зазначу, що її двері відкриті як для військових, так і для цивільних осіб. Для тих, хто обмірковує можливість вступу до війська, це чудовий спосіб випробувати свої сили, зрозуміти, як все працює, і отримати нові знання. Я пройшов там базовий курс з управління FPV-дронами. Після повернення до підрозділу, через деякий час, я відвідав ще одне навчання. Це був сержантський курс, на якому навчали стати справжніми сержантами. Я здобув безліч корисних знань та інструментів, що суттєво підвищило мій професійний рівень. З того часу продовжую свою роботу в підрозділі.

Які, на вашу думку, особливості мають виділяти бійця "KRAKEN" у порівнянні з представниками інших підрозділів?

Давайте розглянемо це питання. Я б, напевно, не акцентував увагу на окремому бійцеві "KRAKEN", а зосередився б на військовослужбовці Третього армійського корпусу. Тут, власне, йдеться про братерство і ту сімейну атмосферу, яку ми маємо. У нас є дуже високі внутрішні стандарти, яким усі намагаються відповідати. Це середовище, де кожен мотивований і захоплений спільною метою. Ми маємо спільне бачення того, за що боремося, як це робимо і чому. Саме це, напевно, відрізняє нас від інших підрозділів. У нас на високому рівні професіоналізм, дисципліна, мотивація та усвідомленість. Окремо ми розвиваємо хорунжий напрямок — це ті, хто відповідає за свідомість бійців та за те, щоб усі усвідомлювали шлях, яким ми йдемо. Нам важливо, щоб це не стало поверхневою пропагандою, а щоб кожен дійсно відчував значущість подій, до яких він причетний. Адже в історичному контексті ми зараз переживаємо третій етап визвольних змагань. Це вперше має шанс закінчитись успіхом, що дозволить нам здобути справжню незалежну державу та стати потужною єдиною нацією. Це не менш важливі аспекти, ніж повернення територій. Ми повинні бути тим монолітом, який забезпечить нам світле, успішне і величне майбутнє.

- Але чи не відчуваєте ви, що сьогодні між військовими та цивільними поступово виникає певна прірва, що може завадити стати цим монолітом? Ми ж всі спостерігаємо, що відбувається на вулицях під час так званої бусифікації, як реагують люди. Чи бачите ви тут певне непорозуміння, яке нам аж ніяк не на руку?

- Знову скажу з власного прикладу. От що мотивувало мене йти служити? Перш за все, коли я дивлюся на себе в дзеркало, хочу поважати того чоловіка, якого там бачу. Не влада тебе має мотивувати, не контракти чи гроші. Це твій обов'язок і твоя особиста відповідальність. Без пафосу, це найвища мотивація, яка може бути. Якщо її немає... Знаєте, мені, насправді, шкода тих людей, які зараз мають можливість бути дотичними до цих епохальних, визначних подій, але уникають цього.

Другий момент, який мене особисто мотивував. Я собі уявляю десь своє майбутнє, щасливе. Дасть Бог мені колись мати дітей. І от я думаю про ситуацію, коли моя дитина трішки підросте, піде вчитися до школи, де вони проходитимуть тему новітньої історії України. Вона прийде додому і спитає: "Тату, а що ти робив під час російсько-української війни?". І я хочу, щоби мені було що їй відповісти. Щоб я не розказував про те, що три роки не виходив з квартири або тікав лісами, полями й річками до Румунії.

Знаєте, ми дуже часто ставимо питання іншим, щось від них вимагаємо. Але дуже часто при цьому забуваємо про себе - що до себе треба так само. Якщо люди частіше ставитимуть питання особисто собі, ця прірва, про яку ви кажете, дуже швидко зменшуватиметься.

- Що б ви сказали цивільному чоловіку, який боїться мобілізації, пояснюючи це нерозумінням того, що на нього чекає у війську?

Зверніть увагу, в даний момент ми активно розвиваємося та розширюємо свої горизонти. Якщо розглянути наші потреби в кадрах, зокрема на прикладі вакансії оператора БПЛА літакового типу, то можна сказати, що ми потребуємо не лише цієї конкретної бойової посади. Нам також необхідні водії, діловоди, копірайтери, SMM-фахівці, IT-експерти, 3D-моделювальники та інженери. Це свідчить про те, що існує безліч інших можливостей, окрім однієї бойової позиції. Якщо ти станеш 3D-моделювальником у нашій команді, ти будеш займатися саме цим напрямком. Андрій Євгенійович, наприклад, відкрито висловлює думку, що основною причиною СЗЧ (синдромом загальної втоми) є не стільки втома військових від війни, скільки відсутність адекватного підходу до них та відчуття нереалізованості. У нас існує власна культура, де ми справді цінуємо навички наших військовослужбовців. Більше того, якщо хтось хоче розвивати свої здібності, ми маємо всі необхідні ресурси для цього. Навчання у Третьому армійському корпусі – це окрема тема, адже ми пропонуємо різноманітні курси та тренінги. Через деякий час ти можеш вийти з військової служби як спеціаліст ще вищого рівня у своїй сфері. Служба не означає ставити своє життя на паузу або рухатися до негативних наслідків. Якщо порівняти з умовами 2022 року, коли все було невизначено і неясно, то зараз ситуація стала набагато яснішою.

Є ще один важливий момент в цьому всьому: ми всі в Україні дуже любимо говорити про наші права. Але окрім них, є ще й обов'язки. І це природно, що наші права повинні виходити з виконання нами наших обов'язків. Бо право ти здобуваєш на базі того, що ти виконуєш свої обов'язки. Я закликаю усіх до свідомості. Ми ж усі - дорослі люди. Треба й поводитися по-дорослому.

Ще одним доводом, який наводять цивільні чоловіки, про яких я говорила, є те, що влада досі не визначила конкретні терміни служби. Для теперішніх військових питання ротації також є надзвичайно актуальним. Мабуть, і ви б хотіли отримати можливість перепочити хоча б на півроку. Яка ваша думка з цього приводу?

- Звичайно, нам деколи буває важко - як фізично, так і морально. Під час служби різне буває. Ми всі це розуміємо. Але дуже допомагає повернути свої думки у правильний напрямок, коли ти зупиняєшся і просто міркуєш: а що ми тут взагалі всі робимо? Коли ти розумієш, що твоя служба, як і служба усіх твоїх побратимів, всіх військовослужбовців Сил оборони України - це не просто виконання службових обов'язків. Ми безпосередньо протидіємо збройній агресії росії проти України. Наша служба покликана на те, щоб робити все можливе для якнайшвидшого припинення страждань нашого народу, збереження людських життів і захисту українських міст та сіл від руйнувань. Коли ти думаєш про це в такому контексті, то чи потрібно тобі відпочивати? Розуміння взагалі, для чого це все, дає тобі сили й надихає рухатися далі.

Сподіваюсь, що незабаром настане час, коли ми всі зможемо насолодитися відпочинком. Проте наразі необхідно докладати зусиль. Мир не з’явиться сам по собі, і ніхто не принесе його на наших плечах. Він здійсниться лише завдяки силі та встановленню стабільності на фронті. Тому нам усім потрібно ще багато працювати разом.

Отже, ви не вірите в можливість переговорів?

- Я не є експертом у сфері дипломатії, щоб коментувати ці зусилля. У нас є чимало професіоналів, які займаються політичними та геополітичними питаннями. Нехай це залишиться в їхніх руках, а нам потрібно зосередитися на досягненні успіху на фронті. Наші перемовини проходять саме тут. Це відповідальність кожного з нас. Ми повинні зосередитися на цьому і зробити все можливе.

- Очевидно, ніхто не знає і зараз не зможе сказати, скільки це ще може тривати. Є купа факторів, які впливають на завершення війни. Але якщо розглядати ваше життя, як ультрамарафон, ви зараз на якому кілометрі?

- Знаєте, людям, напевно, здебільшого хочеться уявляти, що вони лише на старті й усе ще попереду. Але ви правильно сказали, що ніхто не знає, що на нас очікує. Тому треба жити сьогоднішнім днем. Той момент, у якому я зараз перебуваю, і є для мене найкращим. Саме на ньому я маю бути зосереджений. Як каже Біблія: "Завтра саме про себе потурбується". Тому я не знаю, на якому зараз кілометрі, але точно знаю, що перебуваю там, де маю бути, де хочу бути і де можу бути найбільш корисним та ефективним.