Продюсерка Крістіна Кісєльовайте висловила думку, що міжнародна співпраця є ключовим фактором для виживання.

Протягом останніх кількох років я здобула досвід співпраці з трьома провідними національними драматичними театрами України. Завдяки міжнародним проектам, я також мала можливість взаємодіяти з кількома іншими театральними установами. Мій фокус зосереджений на міжнародному секторі, який є для мене найбільш захоплюючим і перспективним напрямом у цій галузі.

Изображение: Луи Бодемо для KЇ Platforma

Майстер-клас Флорентіни Гользінгер у Києві.

Приводом для цього тексту став проєкт організації КЇ Platforma -- дослідницький візит австрійської хореографки Флорентіни Гользінгер з командою до Києва, Одеси та Львова. Наші розмови стосувалися не лише її мистецької роботи, а й того, як влаштована система міжнародних копродукцій у її компанії, і чи можлива подібна система в Україні.

Рекламное сообщение

Ось альтернативний варіант вашого тексту: "Також варто звернути увагу на перформерку Флорентіну Гользінгер, яка зазначила: 'Багато людей відвідують наші вистави лише з метою заглянути нам під спідниці.'"

Міжнародна співпраця в українському театрі, як правило, є наслідком випадкових обставин, а не продуманих стратегій чи системного підходу. Наразі кожен намагається робити те, що може, у межах своїх можливостей, без єдиного спільного бачення. Лише кілька українських театрів інтегрують міжнародну співпрацю як важливий елемент своєї стратегії та інвестицій. В Європі, в умовах скорочення культурних бюджетів через мілітаризацію, театри все більше зосереджуються на об’єднанні зусиль і копродукціях, що стало необхідним для їхнього виживання в ситуації, коли фінансування окремих інституцій зменшується. Мені подобається підхід фінських театрів: незважаючи на географічну віддаленість від центральної Європи, вони активно заявляють про себе, беручи участь у масштабних виставах на міжнародних фестивалях. Статус копродюсера підвищує їхню видимість та дозволяє їм виступати як рівноправні партнери, а не просто як учасники чужих проектів.

У цій статті я хочу виокремити два поняття, які в Україні почали плутати: солідарність і співпрацю. Солідарність — це емоційний порив, що має свій термін придатності, і, на жаль, він часто не приносить тривалих результатів: подія відбулася, увага була прикута, і на цьому все закінчується. Співпраця ж — це більш стійка структура, що вимагає стратегічного підходу та часу для розвитку. Її необхідно розвивати вже зараз, поки світ ще звертає увагу на Україну, адже з кожним днем готовність міжнародної спільноти зменшується, а ми, у свою чергу, дедалі більше прив'язуємося до застарілої системи, від якої буде важко відмовитися.

Изображение: Варвара Барбадос для KЇ Platforma

Майстер-клас Флорентіни Гользінгер у Києві.

Фінансування в цій галузі більше не передбачається.

Традиційні фінансові джерела української культури — державне фінансування, спонсорська підтримка на місцевому рівні та доходи від внутрішньої аудиторії — зазнають значного скорочення і страждають від інфляційних процесів. В умовах війни державний бюджет логічно зосереджується на оборонних витратах. Бізнес, який раніше інвестував у культуру з метою підвищення репутації, або зовсім відмовляється від таких витрат, або сам зазнає фінансових труднощів: склади і логістичні центри зазнають ударів, що впливає навіть на ті компанії, які протягом тривалого часу були основними спонсорами культурних проектів. А в тих випадках, коли залишаються кошти, бізнес все частіше віддає перевагу культурному маркетингу — одноразовій рекламі, яка, хоч і надає аудиторії можливість відпочити, проте не залишає нічого суттєвого для самого сектору.

Війна також вплинула на зміну аудиторії: все частіше вона обирає простіші розваги замість складних продуктів, які могли б гідно представляти Україну на міжнародній арені. Це зрозуміло з психологічної точки зору, проте може мати негативні наслідки для галузі. KЇ FEST 2026 довів, що ми здатні збирати людей разом: за чотири дні відбулося тринадцять подій, які відвідали понад чотири тисячі осіб. Проте, зізнаюсь, ми ще не реалізовували квитки, а самі їх купували для закордонних гостей. Наступного року плануємо продавати квитки на кожну подію, що стане реальним показником нашої аудиторії.

Усі ці аспекти спонукають мене до думки, що міжнародна співпраця вже не є просто варіантом чи додатковим елементом театральної стратегії; це стала необхідність для виживання галузі, як з економічної точки зору, так і в контексті здатності утримувати глядача, який готовий обирати більш складні продукти.

Изображение: Варвара Барбадос для KЇ Platforma

Майстер-клас Флорентіни Гользінгер у Києві.

Три етапи співробітництва

Рекламное сообщение

Перший аспект — це солідарність: спорадичні заходи, панелі з участю українських представників, флешмоби, які ініціюються західними організаціями з метою продемонструвати підтримку Україні. Це функціонує приблизно так, як прапор на профілі в соціальних мережах. Іноді в рамках таких заходів виникає якась мікроугода щодо фінансування, але це не призводить до створення стійкого спільного продукту: бракує як контрактів, так і подальших кроків. Це скоріше елемент культурно-дипломатичного контексту, а не реальна стратегія, на основі якої можна було б розвивати економіку інституцій.

Другий аспект — це точкова співпраця. Зараз дедалі частіше надходять запити з-за кордону, а також відбуваються візити іноземних митців, які прагнуть ознайомитися з нашим культурним середовищем. Західні партнери беруть за основу українські теми, художників, історії чи навіть ветеранів, створюючи на цій основі свої проєкти — з власним бюджетом, програмою та звітністю, які їм потрібні переважно для покращення репутації. Українська сторона, в такому випадку, виступає скоріше як джерело контенту, ніж як співтворець: ми можемо виконувати роль консультантів, але не партнерів у створенні. Часто це великі та престижні проєкти, і сама увага до України має свої плюси — це вже крок до визнання нас як партнерів. Однак, зазвичай, українська сторона не отримує ні авторських прав, ні частки прибутку, ні досвіду, який би зміцнив нашу інституційну спроможність. У ситуації фінансової нестачі ми змушені приймати такі умови, адже навіть мінімальна винагорода виглядає кращою, ніж її відсутність. Такі співпраці складають абсолютну більшість.

Третій -- копродукція: найвищий і найскладніший рівень співпраці. Це спільне виробництво з розділенням повноважень і спільним ризиком. В основі копродукції зазвичай лежать гроші, і саме вони дають партнерам змогу бути на рівних: ми інвестуємо не тільки контент і досвід, а й кошти, і тоді вже можемо говорити про власні бенефіти й відсотки -- умови, які можна обговорювати. Тут ідеться про роки: 18-26 місяців минає, перш ніж буде підписано перший контракт.

Изображение: Варвара Барбадос для KЇ Platforma

Майстер-клас Флорентіни Гользінгер у Києві.

Візит Флорентіни Гользінгер став для КЇ Platforma важливим першим кроком у напрямку глибшої співпраці. Ми запросили її в рамках рівноправного партнерства, залучивши наших колег, усвідомлюючи, що вона зможе більш детально ознайомитися з нашою темою та українськими митцями, яких згодом зможе включити у повноцінний процес створення продукту з самого початку. Це надає КЇ Platforma можливість претендувати на рівноправне партнерство, інвестуючи власні ресурси в розробку прем'єри. Для нас це також відкриває перспективу представити цю виставу на нашому фестивалі за значно вигіднішими умовами в майбутньому. Якщо б це була театральна копродукція, театр міг би включити цю виставу у свій репертуар на певний час, взявши на себе, наприклад, виготовлення декорацій для прем'єри або залучивши свій хор, балет чи оркестр – справжню співпрацю, а не одноразове виступ. Копродукція зазвичай є об'єднанням трьох, п'яти або навіть десяти партнерів: театрів, фондів, фестивалів, що надає новому проєкту значну інституційну підтримку.

Оскільки театральна система в Україні після розпаду СРСР не зазнала суттєвих реформ, для наших театрів, навіть національного рівня, досягнення рівня співпраці з європейськими партнерами залишається практично недосяжним. У стратегіях вітчизняних театрів відсутня акцентуація на створенні якісного конкурентного продукту, пошуку нових ідей або експериментах: директора насамперед турбує питання, чи буде вистава комерційно успішною. У копродукціях з п’ятьма партнерами з різних країн Європи ситуація виглядає по-іншому: фінансові внески кожного з учасників визначають графік прем'єр — спочатку ми показуємо виставу у себе кілька разів, а потім вона вирушає в гастрольний тур, адже якісний продукт вже створено завдяки цій спільній роботі. Така співпраця має потенціал для тривалої презентації на фестивалях, де кожен учасник підтверджує свою участь, що, в свою чергу, підвищує їх видимість та репутацію. Багато театрів прагнуть цього, але це вимагає переосмислення цінностей та розробки стратегії, а не лише випадкового бажання отримати успішний запрошення.

Изображение: Варвара Барбадос для KЇ Platforma

Майстер-клас Флорентіни Гользінгер у Києві.

Складові копродукції

Ключове уточнення: мова йде не про гастрольну модель, що ґрунтується на прибутках, а про визнання, престиж і видимість. Копродукція є складовою ринкової економіки театральної сфери Європи, де фінансові ресурси обмінюються на видимість, аналогічно тому, як бізнес інвестує в події для асоціації свого бренду з ними. В Україні театральний ринок лише починає формуватися.

По-перше, питання фінансування. Жоден український театр не в змозі реалізувати постановку на рівні Гользінгер без сторонньої допомоги. Більш того, жоден театр у Європі також не може організувати подібний проект самостійно. У команді Гользінгер чітко визначені ролі: одні займаються переговорами, інші — фінансуванням та продакшном. Для успішної реалізації такої вистави необхідно мати партнерів та розподіляти бюджет. Це спрощує завдання як для театру, так і для фестивалю, а також забезпечує гонорари на фестивалях та майбутні тури: чим більше партнерів, тим більше шансів, що вистава буде показана в їхніх країнах. Відтак, цей дохід вже не залежить від бюджету конкретного театру чи можливостей українського бізнесу на п'ятому році війни. Інвестиція, скажімо, в 500 тисяч гривень у виставу перспективного режисера може забезпечити якісний продукт, який не лише зіграє кілька вистав вдома, але й продовжить своє життя за кордоном. Це можливо, проте вимагає висококласного менеджменту, якого систематично не вистачає в українських театрах. Аналогічно, якщо театр вірить у режисера та прагне співпраці, він може залучати партнерів ще на етапі обговорення концепції. Хоча війна ускладнює довгострокове планування, це не робить його неможливим — ми вже достатньо адаптувалися до нових умов, щоб продовжувати цю роботу.

Рекламное сообщение

Другий аспект – це компетенції. Навіть одне партнерство на рівних, як копродюсер, може значно зміцнити інституційний статус театру, і така рівність має свою ціну: українським культурним установам доведеться швидко опанувати те, чого ми уникали протягом багатьох років, – міжнародні контракти, страхування, бюджетування спільних проектів, організацію гастролей та звітність за грантами на кшталт Creative Europe. Театр, який не має власних фінансових ресурсів для інвестицій, може подати заявку на грант як копродюсер, залучивши кількох партнерів одночасно – це підвищує шанси на успіх. Якщо сектор розвиватиметься в цьому напрямку, це стане поштовхом для реформ: керівники театрів перестануть стверджувати, що все гаразд лише через наявність каси. Основна мета полягає не в продажах, а в репутації. Створити виставу, яка матиме високий продаж, не складно – достатньо залучити відомого актора, вкласти кошти в таргетовану рекламу, і касовий результат не забариться. Питання лише в тому, чи принесе це користь культурі, чи залишиться лише комерційним проектом під її маскою.

Изображение: Варвара Барбадос для KЇ Platforma

Майстер-клас Флорентіни Гользінгер у Києві.

Третій аспект – здатність працювати на довгострокову перспективу, без якої перші два пункти не матимуть шансів на успіх. Такі проекти не є миттєвими явищами, як численні заходи, що витрачають ресурси, проходять та зникають з поля зору. Адже саме сталість є запорукою розвитку. Сучасний інтерес міжнародної спільноти до України – це унікальне історичне вікно, яке з кожним днем закривається, і рано чи пізно увага переміститься на інші кризи, а підтримка України перестане бути лише рядком у грантових заявках західних фондів. Спершу формується режисерське бачення, а далі довгострокову гру ведуть менеджери. Але чи готові ми стати рівноправними партнерами у питаннях документообігу, бюджетування та комунікації? За цим стоїть також нестача адміністративної інфраструктури: у театрах часто немає навіть спеціалізованої особи для роботи з грантовою звітністю та переговорами – все лягає на плечі одного адміністратора, який одночасно займається креативом і веденням соціальних мереж. Це все ще нагадує радянську модель управління, і поки керівники зосереджуються лише на кількості створюваного продукту, у державному драматичному театрі не з'явиться жодної вдалої копродукції. Контракти, бухгалтерія, менеджмент – це складні і нудні, але необхідні елементи, без інвестицій у які справжнє масштабування буде неможливим.

Останній аспект, який заслуговує на увагу, – це продюсерська інтуїція: розуміння, хто дійсно є релевантним та надійним партнером, і як саме змінюються тенденції в індустрії. Не кожна міжнародна співпраця є показником успіху, і не всі закордонні театри чи режисери підходять для співпраці. Багато наших "міжнародних" проєктів навіть не мають елементарного аналізу попередніх робіт режисера, внаслідок чого результати можуть бути незадовільними або ж проєкт закривається, не вписавшись у традиційний репертуар.

Які зміни необхідно внести?

Гроші зазвичай дають на проєкти, і зазвичай це разова підтримка, яка, на жаль, не дає можливості для розвитку самої інституції. Коли всі живуть у статусі гасіння пожежі, мова про підвищення кваліфікації навіть не йде: лікарі, попри багаторічний досвід, все одно їздять на підвищення кваліфікації, а більшість театральних діячів, які курують величезні бюджети з величезним штатом людей, навіть не займаються вивченням іноземної мови. Це наслідок великої прогалини в самій культурній політиці й байдужості до процесів усередині інституцій.

Ось чому перший крок є водночас простим і складним: варто уникати залежності від єдиного джерела фінансування, навіть якщо це державні кошти, адже культура завжди стає першою жертвою під час кризових ситуацій. Цей підхід буде ефективним, якщо керівників призначатимуть через відкриті конкурси, а не за звичкою.

Изображение: Варвара Барбадос для KЇ Platforma

Майстер-клас Флорентіни Гользінгер у Києві.

Другий крок -- рішення, прийняте системою чи хоча б однією інституцією, що в продюсерську інфраструктуру треба інвестувати так само серйозно, як в артистичну програму. Велике партнерство народжується в довгих, теплих, довірливих перемовинах, а перший контракт -- результат серйозної роботи. В Україні бракує саме традиції сталості й уміння грати в довгу: місяці майже невидимих процесів комунікації в нас звикли знецінювати, хоча це і є та інвестиція, яка згодом окупається.

Третій етап — це щоденна праця, і саме тому він є найскладнішим: необхідно навчитися розрізняти партнера, який прагне співавторства і довготривалих відносин, від того, хто лише бажає запозичити вашу історію. Висловлюю це відкрито, адже усвідомлюю тенденції: попереду нас чекає нова хвиля зацікавленості до українського контенту, зокрема в контексті повернення людей з фронту. Саме на цій темі ми перевіримо, наскільки ми засвоїли уроки. Тут ми можемо стати рівноправними партнерами або ж просто втратимо можливість розповідати свою історію, яку потім викладе хтось інший, з власної точки зору. Щоб досягти партнерства, іноді потрібно вміти відмовитися від миттєвих фінансових вигод на користь стосунків, які виявляться набагато ціннішими через два роки, ніж один разовий інфопривід.

Зміни можуть і мають ініціювати самі інституції - хай потроху, хай по одній. У нас є те, чого не було до 2022 року, -- реальна, хай і болісно здобута, увага світу, перевірені у стресі команди й досвід, який ще два роки тому здавався неможливим. Сектор виживе, якщо за кризові роки встигне перетворити цей досвід на реальні робочі стосунки, підтверджені компетенції та тверде місце на міжнародному ринку. Вікно зараз відкрите -- і (на відміну від багатьох речей у війні) як ним скористатися, залежить від нас. Саме зараз час перетворювати разові запрошення на довгострокові угоди -- чекати моменту, коли з'явиться більше ресурсу, немає сенсу: після війни на сектор чекає економічна криза, і покоління, яке зараз працює в культурі, може просто не застати кращих часів.

Ознайомтеся з думкою Райнера Сімона: "У Берліні чимало театрів займаються 'театром з музикою', але Neuköllner Oper вирізняється як нестандартний, проте все ж залишається оперним театром".