Пропозиція з Росії на величезні суми, конфлікти до гучних суперечок з Олексієм Гнатковським та особисте звернення до Наталії Сумської. Інтерв'ю з Романом Луцьким.

Роман Луцький — це актор, який значно перевищує межі українського кінематографу. У його творчому доробку можна знайти такі роботи, як "Відблиск" Валентина Васяновича, що був представлений на Венеційському кінофестивалі, "Під вулканом", за роль у якому він отримав відзнаку в Марракеші, а також "Реновація", що принесла йому найпрестижнішу кінопремію Литви. Нещодавно Луцький здобув звання народного артиста України, проте не збирається відпочивати на лаврах: він продовжує жити та працювати в Івано-Франківську, відмовляється від ролей, які суперечать його професійному розвитку, а здобуті нагороди відвозить батькам у рідне село.

В інтерв'ю OBOZ.UA актор розповів, чому не переїхав до Києва, як в одній гримерці уживається з колегами та друзями Олексієм Гнатковським та Іваном Бліндаром, чому вважає суперечки - нормальною частиною роботи. А ще розкрив, як дружина-психіатриня допомагає йому розбирати персонажів, згадав про пропозицію знятися в російській спортивній драмі з величезним бюджетом і мільйонами доларів та пояснив, чому свого часу не погодився говорити українською у фільмі "Параджанов".

Романе, вам всього 40 років, а ви вже удостоєні звання народного артиста України. Це досить незвичайне досягнення серед акторів. Для порівняння, у світі естради є подібні випадки: Тіна Кароль отримала це звання у 32 роки, а Наталя Бучинська - у 27. Вам же присвоїли його у 39. Чи вважаєте ви, що це сталося занадто рано?

На мою думку, ні. Це нормально. Я спокійно ставлюся до всіх цих титулів. Згоден, що вони певною мірою є залишком радянської системи. Але альтернативних систем нагородження митців, якими б держави віддячували, наразі немає. Раніше було прийнято надавати такі звання, в основному, артистам похилого віку. Один колега, який має для мене велике значення, якось сказав дуже влучно: "А навіщо це потрібно? Прожити життя, отримати нагороду - і померти? Нагороджувати варто й молодих". І я вважаю, що в цьому є справедливість. Якщо людина активно працює і розвивається, чому б не визнати її заслуги?

Цікаво, хто зателефонував вам першим, щоб привітати?

- Чесно - не пам'ятаю. Тоді багато хто писав, багато хто телефонував. Я розумію, що зараз красиво було б сказати: "Першою зателефонувала дружина, мама, баба, діда, брат, сват..." Але справді не пам'ятаю. Треба було всім відповідати, подякувати, і воно якось одне на одне наклалося.

Яке значення це звання має для вас?

Ой, навіть не впевнений. Мабуть, у мене змінилася зарплата (сміється). Адже моя основна діяльність - це театр. Поки що не відчуваю якихось значних змін. У мене навіть немає вдома жодного умовного пантеону з нагородами. Всі вони залишилися в селі (актор родом з Боднарева, що в Калуському районі, неподалік Івано-Франківська. - Ред.).

- У мам і тат?

Так, я все їм передаю. А вони вже на місці влаштовують з цим те, що їм заманеться (сміється).

Чи мама все це тримає на пам'ять?

Часом задумуюсь: чи справді мені потрібні всі ці нагороди вдома? Хоча деякі з них дуже естетично виглядають. Наприклад, ось цей журавель, який нещодавно "приїхав" до мене (у червні Луцький отримав головну кінопремію Литви "Срібний Журавель" за свою роль у фільмі литовської режисерки Габріеле Урбонайте "Реновація". - Авт.). Я міркую, що якщо розміщу їх вдома, то вони завжди будуть на виду. І що, чи не почну я тоді задовольнятися досягнутим і вважати, що вже все зроблено? Це не те, чого я хочу. Тому мені вистачає знати, що ці нагороди існують. Коли приїжджаю до батьків у село, бачу їх — і на цьому все. Вони просто стоять.

Ви згадали про вашу матір. Мені справді імпонує ваша роль у стрічці "Ну, мам". Ви виглядаєте настільки природно, що здається, ніби просто живете в кадрі, а не виконуватимете роль. Як вам було працювати з Наталією Сумською, яка зіграла вашу маму?

Мій перший досвід співпраці з Наталією Сумською відбувся під час зйомок "Сторожової застави", де вона виконувала роль родички Росанки – моєї коханої. Мені дуже сподобалася наша спільна робота. Відразу ж виникли теплі та добрі стосунки. Запам’ятався момент, коли я попросив її записати відеопривітання для мого тата на день народження під час зйомок. Ми вже були знайомі з театрального середовища, і я завжди радий, коли знову маю можливість працювати з нею.

Ви зізнаєтеся, що регулярно чуєте питання: "Ми думали, ти вже в Києві" або "Ти все ще не переїхав до Києва?". Чи справді у вас не виникало таких думок?

Я завжди мріяв переїхати до Києва відразу після закінчення інституту. Це був 2008 рік, і я палко прагнув зніматися в різних проектах. Проте в цей час наш театр, Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, очолив Ростислав Держипільський. Він був моїм викладачем і на той момент став наймолодшим керівником державного театру в Україні у віці 32 років. Я зацікавився: чому б не залишитися тут? Я вирішив залишитися в театрі, вдосконалювати свої навички, а коли з’явиться потреба, завжди можна буде поїхати до Києва. Сполучення між містами досить зручне, тож можна легко відіграти виставу і вже вранці бути в столиці. У нашому театрі дійсно чудова атмосфера, і зараз він переживає новий етап розвитку: багато молодих людей, енергії, він буквально кипить творчістю. І, звісно, у мене вистачає часу на кінопроекти. Я також мав можливість працювати не лише в Києві, а й у Варшаві, оскільки хотів спробувати свої сили на польському ринку.

Розкажіть людині, яка відвідала Івано-Франківськ лише один раз, у чому полягають відмінності між цим містом та Києвом. Ваш колега Олексій Гнатковський поділився своїми враженнями під час інтерв'ю: "У Києві всі постійно квапляться, але не намагаються випередити, а скоріше доганяють - за часом та грошима. Там можна виконати лише кілька завдань за день, оскільки дорога між ними займає чимало часу. Натомість у Франківську ти встигаєш усе. Більше того, прогулюючись містом, ти можеш займатися справами і, заодно, зупинитися на каву чи відпочити на лавці".

Київ мені дуже підходить своїм енергійним ритмом – я справжній прихильник великих міст. І хоча Івано-Франківськ також мені до вподоби, між ними є явна різниця. У Києві все відбувається на швидкій хвилі, і я відчуваю себе в цьому темпі природно: встигну не тільки попрацювати, а й випити каву, і поспілкуватися з друзями. Проте, в Києві домінує робочий настрій. А от в Івано-Франківську, хоча теж є робота, атмосфера більш розслаблена (усміхається).

Кажуть, що справжній характер колеги виявляється в спільній гримерці. Ви проводите час у ній разом з Олексієм Гнатковським та Іваном Бліндаром. Чи трапляється, що після вистави ви залишаєтеся на розмову, чи зазвичай після роботи кожен поспішає додому?

- Як-коли. Раніше було більше часу, тому могли довше спілкуватися після вистави. Зараз усе трохи змінилося, але можемо посидіти, викурити по цигарці. Круто, коли ми збираємося втрьох. Бо буває, що зустрічаємося вдвох, а коли всі троє - це взагалі клас.

Чи є постановки, в яких ви троє берете участь?

Раніше було більше учасників, та й тепер нас вистачає. У нашій групі панує неймовірна атмосфера, яку важко описати словами... Це справжня братерська компанія, з особливим ставленням один до одного. В нас царює здорова та позитивна енергія. Конфліктів і напруги не існує, ми відчуваємо себе комфортно разом – навіть у гримерці, а в житті ми справжні друзі.

Чи вірите ви в дружбу між акторами? Адже нерідко можна почути, що якщо дати двом друзям одну й ту ж роль, відразу стане очевидно, які у них справжні стосунки.

Це питання стосується професійних відносин, а не особистих. На початкових етапах кар'єри особисте та робоче можуть переплітатися, але з часом стає зрозуміло, що існує чіткий поділ між цими двома сферами. Наприклад, ми з Олексієм мали безліч дискусій під час роботи над спільною виставою. Ми могли запекло сперечатися, іноді навіть до крику, але зрештою завжди знаходили спільну мову, і вистава виходила вдалою. Це цілком нормально і не має нічого спільного з дружбою. Проте я усвідомлюю, що можуть бути й інші випадки. Я сам був свідком подібних ситуацій. Не хочу нікого ображати, але якщо людина має інфантильні риси, їй може бути важче відокремити особисті емоції від професійних. Але слід розуміти, що це не лише питання характеру. Актори, як правило, більш емоційні, адже обрали професію, в якій на них звернено увагу багатьох глядачів.

Театральний світ не такий уже й простий: конкуренція велика, всі актори прагнуть отримати свої ролі. Чи траплялися у вас неприємні випадки з цього приводу?

- Звісно, конкуренція є, але вона вписується в здорові рамки. Я чув різні історії, театральні легенди, але в нашому театрі з таким не стикався. І кажу це не тому, що тут працюю і хочу показати його лише з хорошої сторони. Просто справді такого не було. Звичайно, колеги можуть по-дружньому підколювати одне одного. Бували в нас і так звані зелені вистави на закриття сезону, коли актори імпровізують, жартуючи, можуть змінити звичний хід постановки. От із тим же Олексієм Гнатковським ми таке любимо. Коли я був молодшим, то хотів знати текст до останньої літери. Зараз вже не нервую, якщо раптом щось забув. Навпаки, обожнюю моменти, коли треба викрутитися, підхопити ситуацію, зімпровізувати. Це дуже класно. Ми з Олексієм уміємо з таким працювати.

В даний момент я навіть не можу пригадати всі театральні пригоди. Потрібно зібратися з кількома акторами, і тоді починається: "А ти пам'ятаєш? А як же?" — і спогади самі спливають на поверхню. Наприклад, старші колеги ділились історією про те, як на Івана Купала одна з героїнь мала кинути вінок у воду і вимовити: "Пливи, мій віночку, пливи". І саме в цей момент хтось із-за лаштунків вдарив по стіні якимось театральним реквізитом — такий гучний звук, що після цього було важко продовжити бажати вінку щасливої долі. Або я пригадую випадок, коли мені потрібно було зіграти сантехніка і вийти на сцену з валізою. Я вхопив її в останній момент — а в ній було стільки всього, що накидали (сміється). Такі ситуації трапляються. Але вони абсолютно безневинні.

- Цікаво, коли ви розбираєте ролі, радитеся з дружиною? Вона психотерапевтка, тож, мабуть, може глибоко розібратися в психології персонажа.

Ми отримуємо справжнє задоволення, особливо коли обговорюємо кінематограф. Проте, перш за все, вона є лікарем-психіатром і керівником відділення, а психотерапія є лише її додатковою спеціалізацією. Іноді вона здатна так детально аналізувати поведінку персонажів, що я раптом починаю бачити, як всі частини історії з'єднуються. Проте є важливий нюанс: пояснити все логічно — це одне, а знайти в поведінці героя те, що суперечить цій логіці — зовсім інше. Саме такі моменти часто роблять персонажа захоплюючим. У результаті він стає багатогранним, і спостерігати за його розвитком стає дуже цікаво.

Відомо, що ви дуже вибіркові у виборі ролей. У одному з інтерв'ю ви зазначали, що за рік відмовилися від десятка телевізійних проектів та п’яти чи шести повнометражних стрічок. Тим часом, багато акторів говорять: "Я готовий виконати будь-яку роль, аби тільки не залишатися без роботи". Як вам вдається дотримуватись своїх принципів?

Я не прагну розділяти кіно на серйозне і розважальне, проте існують ролі, які мені не близькі, та ті, що гармоніюють із моїм професійним шляхом. Хотілося б продовжувати працювати в подібних проєктах. Щоб залишатися в цій сфері, іноді необхідно відмовлятися від певних пропозицій. Навіть трохи оберігати себе від розважального контенту. Наприклад, якби я колись не відмовився від багатьох можливостей, можливо, не зміг би знятися у фільмі "Відблиск" Валентина Васяновича.

- Ви думаєте, Васянович не запросив би вас?

- Думаю, що ні. Тому що на той момент йому, наскільки розумію, не хотілося медійних облич. І це не просто моє припущення - мені здається, саме так і було. І далі: якби не знявся у Васяновича, мене, можливо, не запросили б у "Реновацію" литовської режисерки. Вона побачила "Відблиск", сама мені написала і запропонувала роль без кастингу. А вже після цього фільму я отримав найвищу національну кінопремію Литви. Розумієте? Воно справді працює як ланцюжок: одна хороша робота відкриває наступні можливості.

Чи траплялися вам такі пропозиції, від яких ви відмовилися, а згодом відчули жалку?

- Не можу сказати, що прямо шкодував. Бувало, звичайно, прикро. Дивлюся потім на якийсь фільм, від якого відмовився, і думаю: "От тут, мабуть, треба було таки погодитися, зайти в проєкт". Але куди без цього? Якщо ти хочеш якось відокремити себе від чогось, що тобі не підходить або здається неправильним, ти не застрахований від помилок. І це нормально. Хоча я навіть не знаю, чи назвав би це помилкою. Просто так буває.

- Ви згадали про кастинги. Ми нещодавно мали інтерв'ю з акторкою Катериною Варченко, і вона розповіла, що знає, з ким її найчастіше пробують на одні й ті самі ролі. Назвала Любаву Грешнову та Анастасію Цимбалару. А ви знаєте, кого запрошують на ті самі кастинги, що і вас?

- Не можу сказати, що це відбувається часто чи, навпаки, рідко, але таке буває. Наприклад, в одній групі на кастингах я перетинаюся з Андрієм Ісаєнком. Також з Артемієм Єгоровим.

Часто в ЗМІ ви отримуєте титул українського Бреда Пітта. Як ви ставитеся до такого порівняння?

- Це порівняння з'явилося давно, здається, ще у 2016 році. Можливо, першою так сказала відома кастинг-директорка Алла Самойленко, я вже точно не пам'ятаю. Спочатку, звичайно, це було приємно. А потім почав думати: а навіщо мене з кимось порівнювати? І з Бредом Піттом ми все-таки з різних історій. Але порівнюють - нехай. Не можу сказати, що мене це ображає чи якось обмежує. Просто розумію, що не на все можу впливати, тому й не бачу сенсу перейматися.

У 2024 році ви отримали нагороду за найкращу чоловічу роль на Міжнародному кінофестивалі в Марракеші за фільм "Під вулканом". Я мала можливість переглянути цю стрічку на кінофестивалі "Молодість", проте показ було перервано через повітряну тривогу. Це виявилося надзвичайно символічним: війна буквально вторглася в кінозал, де демонстрували фільм про перші дні повномасштабної агресії. Як вам вдавалося знову занурюватися в ці важкі спогади під час роботи над проектом?

Ми розпочали зйомки фільму на початку 2024 року. На той момент ми вже частково пристосувалися до нових обставин. Не можу сказати, що стало простіше - труднощі залишаються, але ми навчилися існувати в цих умовах. Під час підготовки до своєї ролі мені знову довелося зануритися в новини перших днів великої війни. І я усвідомив цікаву річ: багато деталей, які колись були мені добре відомі, раптом стерлися з моєї пам'яті - це свого роду захисний механізм психіки. Це не означає, що ці спогади втратили свою значущість, а скоріше те, що психіка не може постійно перебувати в стані стресу. Мені здається, саме тому багато людей сьогодні обирають легші фільми або комедії - це ще один спосіб хоча б на деякий час захистити себе від болю.

- А було таке, що не хотілося взагалі повертатися до якихось спогадів?

Ні, це невід'ємна частина мого існування. Я залишався в Україні протягом усіх цих подій і переживав їх на власному досвіді. Пам'ятаю, як на початку повномасштабного вторгнення звучали сирени, які перевертали мої переживання з ніг на голову. Сьогодні ми вже настільки звикли до них, що реагуємо по-іншому. Коли я готувався до ролі і перечитував новини тих днів, намагався відтворити ті емоції. Не можу сказати, що це сильно мене травмувало. Найбільше вразило інше: наскільки людина здатна адаптуватися. Ми вміємо звикати навіть до найскладніших умов.

У дитячі роки ми вивчали Другу світову війну через підручники, переглядали старі чорно-білі хроніки і дивувалися: "Як же люди могли витримувати таке?" Здавалося, що війна – це щось далеке і незрозуміле. Але тепер ми самі опинилися в подібних умовах. Якщо моя бабуся пережила дитинство в часи війни, то сьогодні такими ж є мій син та багато інших дітей...

- А коли ви знімалися в "Медовому місяці" - ще одній стрічці про перші дні вторгнення, - чи поверталися подумки до власних переживань 24 лютого?

Фільми "Під вулканом" та "Медовий місяць" знімалися практично в один час. Однак для роботи над "Медовим місяцем" мені знадобилося глибше дослідити досвід, якого я сам не пережив, а саме – окупацію Київщини. Це вимагало від мене проведення ретельних розслідувань: я шукав свідчення та новини з певних місць, звертаючись не лише до українських, а й до закордонних медіа. Мене цікавило, що відбувалося насправді і які випробування переживали люди. Натомість, для "Під вулканом" я багато часу проводив, переглядаючи власні зйомки, які робив на телефон у перші дні війни, згадуючи ті моменти. Пам’ятаю, що в перші години вторгнення у мене з'явився інстинкт виживання, коли починаєш діяти максимально раціонально і рішуче. Перше, що спало на думку: чи не сплив термін дії закордонного паспорта моєї дитини? Близько четвертої ранку я попросив сина піднятися, сфотографував його – на всяк випадок. Тоді ще працювали ЦНАПи, і ми не знали, що нас чекає в майбутньому, тому було важливо, щоб у дитини був готовий паспорт.

- Нещодавно ви знялися у фільмі "Потяг "Червона рута", який днями стартує в прокаті. А що для вас особисто означає ця легендарна пісня?

- Для мене - це справжня машина часу, бо миттєво повертає в дитинство. Добре пам'ятаю, як у неділю вдома по місцевому телебаченню постійно звучали ці пісні. І щоразу, коли зараз чую "Червону руту", перед очима постає той безтурботний час. Найбільшим планом на день тоді було піти на річку чи погуляти з друзями. Не треба було ні про що думати - просто жити й насолоджуватися моментом.

- Акторська професія - це хороші гроші? Ви почуваєтеся фінансово вільно чи все-таки постійно думаєте, де ще підзаробити?

- Дивіться, якщо відверто, якби я не відмовлявся від усіх тих проєктів, які мені пропонували, то міг би сказати, що живу спокійно і мені всього вистачає. Але в мене є мета - зніматися в хорошому кіно. І ця мета потребує певних жертв. Я вважаю, що вони виправдані. До того ж я працюю в театрі, у мене є стабільна робота, дружина теж працює. Зйомки час від часу є. Що ще потрібно? Якщо твоєю головною метою є накопичення матеріального капіталу, тоді це інша історія. Тоді треба погоджуватися на різну рекламу, брати все, що дає можливість заробити більше. У мене мета трохи інша. Хоча зараз я трохи знизив планку, тому що розумію: в Україні буде дещо менше робіт. Але кіноіндустрія все одно адаптується, розвивається і росте. І, до речі, не тільки я так вибираю ролі. У моєї дружини критерії ще жорсткіші. Я можу їй сказати: "Мені запропонували ось це", а вона: "А навіщо ти туди йдеш? А для чого тобі це?". Іноді вона ставить мені рівно ті запитання, які сам собі ставлю.

- В одному з інтерв'ю ви розповідали, що в молодості намагалися вивчати російську, щоб мати можливість зніматися в кіно. Як це було?

- Я намагався вчити російську у 2010 році, коли приїхав до Києва на одну зі студій. Мені сказали: "Ромо, якщо хочеш зніматися, потрібна російська". А в мене на той момент була одна думка: кіно, кіно, кіно - я хочу зніматися. Російську розумів, але вона в мене дика, не можу нею спілкуватися. Були спроби, але це мене дуже виснажувало. Пам'ятаю, міг хвилин десять говорити російською, а потім це переходило на якийсь кавказький акцент (сміється). Коротше кажучи, закинув я те діло.

"Параджанов" - до речі, єдиний мій фільм, де знімався російською. Його креативним продюсером був Роман Балаян, режисерами стрічки стали Олена Фетісова і Серж Аведікян, який у фільмі також зіграв Параджанова. Ще на етапі відбору Олена запропонувала мені говорити в кадрі українською: "А може, б ти хотів?" Я взяв час на подумати, але зрештою відмовився. Мене завжди вибішували фільми, де українці й росіяни говорили різними мовами. Бо, як правило, якщо персонаж говорить українською, то він обов'язково якийсь хитрий, простакуватий. А російською - освічені, інтелігентні, центральні герої. Мене це страшенно дратувало. Тому я не хотів цієї мовної мішанини. Якщо вже всі говорять російською - нехай усі говорять російською.

До того ж я думав і про саму історію. У картині є моменти про зйомки "Тіней забутих предків", де між Параджановим та Іллєнком були творчі суперечки. І я уявив: мій герой говорить українською, Параджанов - російською, вони конфліктують щодо однієї сцени, а потім мій персонаж зрештою визнає: "Так, ти був правий". У мене від самої цієї картинки виникало якесь відторгнення. Тим паче було очевидно, що Іллєнко володів російською - він навчався, якийсь час жив у Москві. І я досі стою на тому, що зробив все тоді правильно.

У 2020 році мені надійшла пропозиція знятися у кліпі гурту "Ленінград". Однак, після того як я ознайомився з висловлюваннями Шнурова щодо України та Криму, я вирішив відмовитися. Також мені пропонували ролі у кіно. Пам'ятаю, з Росії намагалися залучити мене до одного великого проєкту – спортивної драми про хокей. Обіцяли зйомки по всій країні, згадували про "Мосфільм" і говорили про шалені бюджети – мільйони доларів та головну роль. Але я відмовився. Ви серйозно?

Не пропустіть інтерв'ю з Юрієм Горбуновим на OBOZ.UA, в якому він розповідає про те, як змусив Шона Пенна з'явитися у своєму фільмі "Потяг "Червона Рута", чому у нього виникають конфлікти з Бокланом, а також розкриває деталі свого шлюбу з Осадчою.