Путін і Трамп. Альянс ідеологічних нарцисів, що трансформує глобальну політику.

Чому президенти авторитарної Росії та демократичної Америки раптом опинилися з одного боку барикад -- проти ліберального світу? Наскільки це справді "раптом"? У чому подібність ідеологій Владіміра Путіна й Дональда Трампа? Як пов'язані їхні погляди із психологією влади та нарцисизмом? Наскільки далеко вони можуть зайти -- і куди завести за собою Україну й світ?

У цій публікації я не маю наміру ставити діагнози. Аналізуючи поведінку Путіна та Трампа, я спираюся лише на інформацію з відкритих джерел та відомі психологічні теорії.

Перед тим, як розпочати аналіз, варто навести ключові характеристики нарцисичної особистості. Це не лише відчуття власної унікальності, а й глибока впевненість у своїй обраності, яка потребує постійного зовнішнього підтвердження. Нарцис часто вдається до маніпуляцій, не визнає своїх помилок і дуже болісно реагує на критику, сприймаючи її як особисту образу. Для нього важливіше не просто досягти згоди, а отримати захоплення — без цього він почувається втрачено. У ситуаціях стресу або втрати контролю нарцис втрачає зв'язок із реальністю, замінюючи факти власними уявленнями про "правду". Це запускає механізм нарцисичної агресії — руйнівну реакцію на будь-яку загрозу для себе.

На основі цих характеристик я буду проводити аналіз поведінки та мовлення наших персонажів.

У Путіна і Трампа це виявляється по-своєму, проте обидва прагнуть до однієї мети: сформувати навколо себе ауру незамінності та переваги.

Дональд Трамп побудував свою кар'єру та політичну ідентичність на культі успіху. Його імідж великого бізнесмена цілеспрямовано культивувався десятиліттями -- через телешоу The Apprentice, книги із заголовками на кшталт The Art of the Deal, інтерв'ю та провокаційні висловлювання. Передвиборчий слоган Make America Great Again апелював до національної величі, але насправді був продовженням його особистої грандіозної риторики. Усе -- від золотих інтер'єрів Trump Tower до мітингів, вибудуваних як шоу із Трампом у ролі центральної зірки, -- працювало на підтримку образа не просто лідера, а месії, здатного "врятувати Америку".

Владімір Путін, навпаки, починав як тінь -- скромний офіцер КДБ і технократ у команді Собчака. (Тут зазначу, що немає чистих психотипів, особистість завжди мозаїчна. Але Путін -- точно не "моль, яка все життя бореться зі своїми внутрішніми комплексами". Те, що ми бачимо зовні, часто не відповідає внутрішньому змісту. Є нарциси грандіозні, а є -- вразливі. І влада дала Путіну можливість стати невразливим нарцисом). Із приходом до влади його політтехнологи почали формувати новий образ -- збірний символ державності. Телекадри, де він пірнає з аквалангом за "стародавніми амфорами", літає на винищувачі, керує "Ладою" або "навчає білих журавлів літати", стали частиною культивованого міфу про лідера, який не просто управляє -- він всесильний, мужній, проникає в будь-які сфери та скрізь незамінний. Такі образи доповнюються різкими висловлюваннями ("мочити в сортирі"), що закріплюють сприйняття Путіна як сильного та рішучого "батька нації".

Спільне для обох -- прагнення не просто бути при владі, а бути вищими за владу, стати живим символом.

Відмінність -- у стилях. Трамп демонстративний, театральний, ексцентричний. Путін холодніший, і його грандіозність подається як наслідок служіння, а не особистих амбіцій (що не скасовує нарцисичної природи образу).

І Трамп, і Путін вміло використовують цей механізм, адаптуючи свої слова та вчинки до емоційних потреб своїх слухачів.

Дональд Трамп сформував свою політичну кар'єру на безперервному емоційному збуренні. Він не просто висловлює думки — він викликає реакцію. Його мітинги перетворюються на видовищні шоу, де енергія натовпу стає для нього джерелом натхнення. Мова Трампа поєднує в собі гнів, презирство, зневагу та штучну простоту. Він обіцяє "відновити робочі місця", "забезпечити безпеку кордону", "покарати Китай", "притягнути Клінтон до відповідальності" — все це в контексті емоційного сприйняття: ми — добрі, вони — вороги.

Сучасним прикладом є риторика, пов'язана з виборами 2020 року. Дональд Трамп досі не визнав своєї поразки, наполягаючи на тому, що голосування було сфальсифіковане. Це не просто заперечення; це емоційна маніпуляція, яка охопила мільйони його прихильників. Під слоганами "Збережемо Америку" та "Зупинимо крадіжку" він створив атмосферу масового обурення, що в січні 2021 року призвела до штурму Капітолія — події, безпосередньо викликаної його словами. У цьому можна спостерігати класичний нарцисичний механізм: якщо я зазнав поразки, значить, в усьому винен світ. А якщо винен — потрібно його "виправити".

Владімір Путін демонструє тонкий, але водночас розрахунковий підхід у своїй політиці. Він систематично використовує страх і образу як основні емоційні інструменти впливу на російське суспільство. Основна маніпулятивна схема побудована на ідеях, що "нас принижують", "Захід знищує наші цінності", "Україна є маріонеткою США", "ми під загрозою". З 2012 року його промови все більше набирають рис міфологічної драми, де Росія постає як останній форпост традиційного світу, а він — її захисник. У цій концепції Захід виступає як ворог, "лібералізм" сприймається як деградація, а "колективний Захід" — як загроза існуванню нації.

Хрестоматійний приклад -- анексія Криму 2014 року, подана як відновлення історичної справедливості, а насправді -- емоційний тригер для мобілізації внутрішньої підтримки. Сюди ж заяви перед повномасштабним вторгненням в Україну 2022 року: про "геноцид на Донбасі", "історичну єдність народів", "загрозу НАТО". Усі вони апелюють не до раціональності, а до образи, страху та псевдопатріотичного болю. Війна стає емоційною маніпуляцією в масштабі держави.

Спільне: обидва керівники застосовують емоції як ключовий політичний інструмент.

Різниця полягає в тому, що Трамп діє відкрито, викликаючи провокації та конфлікти. Натомість Путін використовує систематичну пропаганду, формуючи в суспільстві відчуття постійної небезпеки, від якої лише він здатен захистити.

У кожному з цих випадків це не є піклуванням про людей, а скоріше способом збереження влади.

Для особистостей з нарцисичними рисами помилка є не стільки можливістю для саморефлексії, скільки загрозою для їхнього грандіозного іміджу. Тому такі лідери ніколи не зізнаються у своїх промахах: вони заперечують очевидні факти, перекладають провину на інших або створюють альтернативну реальність, де винні всі, крім них самих. У випадку Трампа та Путіна цей захисний механізм спрацьовує автоматично.

Дональд Трамп постійно робить гучні заяви, не беручи на себе відповідальність за їхнє невиконання. Яскравий приклад цього — його неодноразові висловлювання про те, що він "зможе закінчити війну в Україні всього за добу". Така риторика свідчить не про стратегічне мислення лідера, а про впевненість людини, яка вважає, що її харизма і особистий авторитет можуть миттєво вирішити навіть найскладніші міжнародні ситуації. Коли йому ставлять запитання про конкретні деталі, він часто ухиляється або стверджує, що "не може розкрити свій план", бо тоді "ніхто не зверне на нього уваги". Це дозволяє йому уникати критики та підтримувати образ "єдиного, хто здатен на неможливе". І якщо ця обіцянка не буде виконана, він без вагань покладе провину на інших: Зеленського, Байдена, НАТО — на будь-кого, але тільки не на себе.

Володимир Путін категорично відкидає будь-які ознаки невдач, що стосуються як військових дій на фронті, так і економічних проблем. Втрати військ, поразки під Києвом, Харковом і Херсоном не лише ігноруються, а й подаються як "тактичні маневри". Навіть після атак на Кримський міст та інцидентів у Бєлгородській області, які змусили тисячі росіян покинути свої домівки, Кремль продовжує утримувати образ беззаперечної військової та політичної сили. Водночас жоден із серйозних провалів, включаючи залежність від іранських дронів або невдачі мобілізаційної кампанії, не отримує офіційного визнання.

Економічні наслідки санкцій, зниження якості життя, зростання внутрішнього невдоволення -- все це трактується як "плата за суверенітет" або результат "гібридної війни Заходу проти Росії". Путін не допускає навіть думки, що це -- результат його власних рішень. Він завжди виступає в ролі раціонального далекоглядного та непогрішного лідера. Помилка -- це слабкість. А слабкість є неприпустимою.

Російський лідер В.Путін на стадіоні "Лужники" провів мітинг-концерт, присвячений восьмим роковинам "возз'єднання" Криму з Росією. Це відбулося 18 березня 2022 року.

Спільна риса: обидва керівники постійно уникають визнання своїх помилок.

Відмінності: Трамп веде своєрідне шоу, де невдача стає приводом для нової заяви. Натомість Путін створює ієрархію мовчання, де помилки приховуються або подаються як досягнення, що замасковане під "складне, проте необхідне рішення".

У кожному з цих випадків дійсність спотворюється, щоб зберегти власний імідж.

Нарцисична особистість постійно потребує підтвердження своєї значущості. Для таких лідерів похвала -- не доповнення, а життєво необхідне паливо. Вони не просто цінують лояльність -- вони вимагають захоплення. Будь-яка незгода сприймається як зрада, а єдиний допустимий формат спілкування -- захоплене схвалення.

Дональд Трамп очікує абсолютної відданості від підлеглих і прихильників. Його адміністрація в Білому домі стала ареною постійних чисток: звільняються ті, хто дозволяє собі бути незгодними навіть у приватній формі. Державні інституції функціонують за законами особистої лояльності -- саме так Трамп розуміє владу. Його мітинги стилістично нагадують не політичні заходи, а масові шоу, де він -- зірка, а юрба -- хор схвалення. Він аплодує собі, дякує собі, цитує себе. Невипадково він вимагає, щоб іноземні лідери (зокрема й Зеленський у відомій телефонній розмові) висловлювали йому "подяку" публічно.

Яскравим прикладом даної ситуації є впровадження нових мит у весняний період 2025 року. Трамп різко підвищив митні ставки на імпорт із 185 країн, пояснюючи це необхідністю захисту американської промисловості. Водночас Росія не потрапила під нові обмеження — технічно через те, що її торгівля вже сильно обмежена санкціями. Проте само виключення викликало хвилю критики: союзники США сприйняли це як геополітичний сигнал, особливо в контексті заяв Трампа про "швидку мирну угоду" з Путіним. Як і раніше, Трамп не прагнув до діалогу, а очікував на оплески — визнання його рішучості й "правильності курсу". Для нього будь-яке міжнародне рішення стає платформою для самоствердження, а незгода — особистою образою.

Владімір Путін створює модель владарювання, основану на підкоренні та страху. Його найближче оточення складається з ретельно обраних лоялістів, які не лише не заперечують його рішенням, а й активно підтримують навіть найабсурдніші його ідеї. Яскравим прикладом цього є показове засідання Ради безпеки РФ у лютому 2022 року, яке відбулося за кілька днів до початку вторгнення в Україну. Це стало класичним моментом ритуального підкорення: чиновники з наляканими виразами обличчя вимовляли необхідні слова, фактично підтверджуючи вже ухвалені рішення. Будь-хто, хто хоч трохи відхиляється від офіційної лінії, миттєво виключається з кола довірених осіб — будь то політики, генерали, олігархи чи навіть митці.

Ще один показовий випадок — це так звані "прямі лінії" з президентом, під час яких від громадян більше очікують не запитань, а висловлення любові та вдячності. Ці зустрічі стають театром схвалення, де Путін постає як мудрий керівник, рятівник і добродій. Усе, що виходить за межі цього сценарію, жорстко відсікається.

Спільне: обидва лідери не переносять рівного діалогу. Їм потрібна не згода, а захоплення -- публічне, безумовне, таке, що повторює наратив їхньої вищості.

Різниця між ними полягає в тому, що Трамп працює в рамках шоу, використовуючи свою харизму та емоції, прагнучи отримати визнання в ролі публічної фігури. Натомість Путін створює ієрархічну систему лояльності, де захоплення і підтримка є ключовими для виживання в межах цієї вертикалі.

Для нарциса критика не є приводом для роздумів, а сприймається як атака на його "величне Я". Він не може розрізнити аргументовану думку від особистої образи і сприймає будь-яку незгоду як ворожий напад. Це призводить до агресивного знецінення, бажання помсти, придушення супротивників та прагнення контролювати істину. Влада для нього перетворюється на засіб підтвердження власної значущості і усунення тих, хто ставить під сумнів його авторитет.

Дональд Трамп майже не знає меж у своїх атаках на опонентів. Його стиль спілкування не підпадає під політичну дискусію, а більше нагадує приниження. Журналісти, сенатори, особисті асистенти та навіть партійні союзники — всі, хто наважується з ним не погодитися, стають жертвами його насмішок і епітетів. Його мова — це сплав грубості та тролінгу, що має на меті публічне знищення репутації: "Сонний Джо" (Байден), "Крива Гілларі" (Клінтон), "недоумкувата" (Камала Гарріс), "невдаха" (ДеСантіс), "зрадник" (Пенс).

Особливість Трампа в тому, що він не бореться з аргументами -- він бореться з людьми. Його мета -- не переконати, а знищити репутаційно. Він перетворює опонентів на мішені для аудиторії. Водночас критиків іззовні та незгодних усередині сприймає однаково вороже: наприклад, негайно публічно вилаяв колишнього генерально прокурора Вільяма Барра, який не підтримав теорії про фальсифікацію виборів. Кожен, хто виходить за межі особистої лояльності, перетворюється на ворога.

Володимир Путін діє з іншою інтенсивністю, але використовує ту ж саму логіку. Його протистояння опонентам є системним, всебічним і часто має незворотні наслідки. Протягом багатьох років у своїх публічних виступах він постійно звертається до висловлювання Барака Обами про те, що "Росія – це регіональна держава", сприймаючи це як особисту образу. Він формує свою зовнішню та внутрішню політику в якості відповіді на відчуту приниження, що вимагає помсти.

Система придушення інакомислення в Росії базується не на словесних маніпуляціях, а на страху. Незалежні засоби масової інформації або знищені, або витіснені за межі країни, а політики, які мають іншу думку, зазнають жорстоких репресій — як фізично, так і метафорично. Бориса Нємцова вбито, Алєксєй Навальний помер у в'язниці, десятки активістів знаходяться за гратами або в еміграції. Принцип "немає людини — немає проблеми" не є простою цитатою, а відображає суть. Модель Путіна не визнає альтернативних джерел влади: критик стає загрозою, а загрозу необхідно ліквідувати.

Спільна риса: як Трамп, так і Путін не виносять критики, демонструючи агресивну реакцію на неї, і намагаються знизити авторитет своїх супротивників будь-яким способом.

Відмінність: Трамп використовує театральні засоби та словесні атаки, щоб висміювати своїх опонентів. Натомість Путін вживає більш системний підхід: спочатку завдає морального удару, а згодом позбавляє їх можливостей існування — фізично або юридично. У Трампа — це твіт, а у Путіна — судовий вирок.

Нарцисичні лідери рідко обмежуються лише прагненням до влади чи контролю. Їм потрібно підтвердження своєї унікальності — через ідеї, які вони перетворюють на місію. Їхні погляди перестають бути політичними засобами і перетворюються на відображення їхнього «величного Я». Не дивно, що як Трамп, так і Путін опираються на ідеологічні конструкції, в яких немає місця для рівності, сумнівів чи відкритого діалогу. Їхні особисті амбіції переплітаються з ідеями національної переваги, імперської унікальності або «права сильного».

Ось чому наступним ключовим етапом аналізу є дослідження світоглядних принципів Трампа та Путіна. Ці принципи не лише роз'яснюють їхні вчинки, а й надають величі їхнім діям в очах як самих лідерів, так і їхніх шанувальників.

Дональд Трамп підтримує концепцію "Америка передусім", що відображає його політичну стратегію. Його бачення світу є складною комбінацією: соціального дарвінізму (де нерівність вважається природним відбором), консервативного популізму (з акцентом на традиційні цінності та антиглобалізацію) і аспектів філософії "Темного просвітництва".

Трамп і його команда виявилися під впливом ідей філософа Кертіса Ярвіна, який висунув концепцію Темного Просвітництва. Ця концепція ставить під сумнів демократію та пропагує панування освічених еліт.

Ось уривок з книги "Темне просвітництво. Американські консерватори проти Імперії та Собору": "Основним спільним знаменником усіх неореакціонерів є їхня критика сучасного світу, зосереджена на запереченні демократії в усіх її проявах. Багато з них колись були лібертаріанцями, але прийшли до висновку, що свобода і демократія не можуть співіснувати. ...Демократичні системи, в яких влада належить 'народу', такі як демократія і комунізм, виявляються менш фінансово стабільними, ніж аристократичні. Вони частіше стикаються з рецесіями, накопичують борги і є більш вразливими до біржових катастроф. У таких системах ресурси часто витрачаються неефективно. В аристократичній системі кожен витрачений долар приносить більше вигоди для суспільства".

Прихильники цієї теорії ведуть запеклі дискусії щодо оптимальної форми влади: одні підтримують теократію, тоді як інші, зокрема Ярвін, пропонують ідею перетворення держав на корпорації, де монарх виконує роль генерального директора, а еліта стає акціонерами. Основна ідея "Темного просвітництва" полягає у поверненні до ієрархічної структури суспільства, в якому владу мають "Білі королі", що ухвалюють рішення лише серед своїх однодумців.

У цій концептуальній рамці демократія виявляється кволою та малоефективною. Вона, здавалося б, сприяє підйому маніпулятивної більшості, веде до соціальної деградації та інституційної нестійкості. Натомість пропонується модель правління, в основі якої лежить інтелектуальна та технологічна еліта: технократи, великі корпорації, нова аристократія. Соціальні ієрархії сприймаються як природний порядок речей, тоді як прагнення до рівності вважається згубним. На думку неореакціонерів, правити повинні лише найталановитіші та найздібніші.

Хто та яким чином передав ці концепції Трампу? Пітер Тіль і Джей Ді Венс стали тією сполучною ланкою, яка зв’язала радикальну теорію Ярвіна з політичною практикою президента.

Пітер Тіль — це мільярдер, технічний експерт та один із засновників PayPal і Palantir, а також один із перших інвесторів Facebook. Він має критичний погляд на ліберальну демократію і виявляє інтерес до неореакційних ідей, активно фінансуючи проекти Ярвіна. Тіль виступає не лише як фінансовий меценат, а й як стратег, що формує альянси між правими інтелектуалами, технологічними лідерами та політиками, які прагнуть зруйнувати існуючий ліберальний порядок. Він інвестував 10 мільйонів доларів у кампанію сенатора Джея Ді Венса, що дозволило йому увійти в велику політику.

Джей Ді Венс, нинішній віцепрезидент, раніше відзначався поміркованими консервативними поглядами. Однак під впливом Тіля та Ярвіна він перетворився на голос "трампістського постлібералізму". Його політична мова відображає ідеї "Темного просвітництва", адаптовані для ширшої аудиторії: він виступає проти "глибинної держави", глобалізації, міграції, а також корпоративних і культурних еліт.

Яка ж зв'язка між Трампом та такими особами, як Тіль, Венс і Ярвін? Хоча їхній зв'язок не є формальним, він має символічне значення. Схоже, Трамп не знайомий з працями Ярвіна і не використовує філософські терміни. Проте саме він інтуїтивно зруйнував стару політичну систему, створивши попит на нову ідеологію. Його харизма, спонтанність і антиелітарна риторика сприяли появі нових політичних мислителів і діячів.

Трамп є руйнівником, але не конструктором. Він задав напрям, проте не розробив ідеологічну базу. Цю задачу взяли на себе Венс і Тіль. Перший надає трампізму організаційні рамки та інтелектуальний наповненість, тоді як другий відповідає за фінансування, формування та інтеграцію основних учасників у єдину мережу.

Цікаво, що Венс обійняв посаду віцепрезидента США у 2025 році. Це підкреслює, що Трамп високо цінує не лише вірність, але й стратегічний розум. Тим часом Тіль перетворився на провідника радикальних інтелектуальних концепцій у політичну практику — від криптовалютного бізнесу до роботи в Сенаті.

У новій схемі Трамп втілює харизму та знищення традиційного порядку; Тіль представляє капітал, стратегію та технологічну базу; Венс формулює ідеологію та політичну структуру нового правого проекту. Якщо Трамп є хвилею, то Венс вже формує інфраструктуру, що її підтримує. А Тіль виступає як архітектор цього берега.

Російський лідер Владімір Путін у своїх виступах часто посилається на концепції неоєвразійства, основним теоретиком якого є Алєксандр Дуґін. Можна навіть стверджувати, що це стало його одержимою ідеєю, що вказує на більш глибокі психічні зміни, які аналізують фахівці в галузі психіатрії.

У неоєвразійстві версії Дуґіна російський етнос вважається "найпріоритетнішим євразійським етносом", що має виконати цивілізаційну місію формування Євразійської імперії, яка охопить весь континент. Головною загрозою оголошується США та "англосаксонський світ" загалом. Найкращою формою правління заявляється диктатура й тоталітарний устрій держави з повним ідеологічним контролем над суспільством.

Основою євразійської концепції є критика європоцентризму та переконання в унікальному історичному розвитку Росії. У цій риториці виразно відчуваються теми "загниваючого Заходу" та місії Росії як рятівника цивілізації.

Євразійська концепція базується на уявленнях про майбутній "захід Європи". Прихильники євразійства стверджували, що Росія не належить до Європи, а виступає як унікальний культурно-географічний простір — Євразія. Її представники вважали, що Росія не повинна піддаватися західним впливам; навпаки, вона повинна стати ядром нової цивілізації, що об'єднує Захід і Схід. Іншими словами, основна ідея неоєвразійства полягає в політичному дарвінізмі, де панує право сильнішого, а одні народи мають визначати долю інших. Це нагадує концепцію надлюдини з Третього Райху, лише замасковану під привабливими термінами та оманливими цінностями.

Ще один видатний представник ідеології путінської Росії, Владіслав Сурков, у своїй статті "Куди подівся хаос? Розпакування стабільності" зазначає: "Згідно з теорією, ентропія (невизначеність і хаос) має тенденцію зростати в замкнених системах, що робить відкриття системи простим, але оманливим рішенням для зменшення хаосу". Він підкреслює, що "розгерметизація цієї 'соціальної установки', яка наразі функціонує ефективно, може викликати непередбачувані викиди громадянського невдоволення і призвести до незворотної дестабілізації — варто згадати події 80-х і 90-х років. Соціальна ентропія є дуже небезпечною. Працювати з нею в наших умовах не рекомендується. Її слід виносити кудись подалі, експортувати для утилізації на чужих територіях", — додав колишній радник президента Володимира Путіна.

Сурков нагадав, що експорт хаосу -- річ не нова, а імперські технології ефективні й сьогодні, коли імперії перетворилися на наддержави. Він навів як приклад кримський консенсус, назвавши його показником "консолідації суспільства за рахунок хаотизації сусідньої країни".

Безсумнівно, що, спираючись на свої власні погляди, президент демократичної Америки Дональд Трамп і авторитарний лідер Росії Володимир Путін сьогодні діють відповідно до своїх унікальних принципів, які, втім, перетнулися в контексті абсолютної влади. Це створює певний момент партнерства між ними.

Перед вибухом нарцисичної агресії, поки хтось із них не усвідомить, що не досяг своїх цілей.

Для нарциса втрата влади -- це особистий апокаліпсис. Влада -- його головне дзеркало, в якому відображається велич. Без неї він втрачає не тільки статус, а й відчуття себе. У такі моменти можливо все: від істеричної люті до руйнівної помсти, від тотального заперечення реальності до відчайдушних спроб повернутися -- за всяку ціну.

Дональд Трамп, програвши вибори 2020 року, відмовився визнати поразку й моментально запустив альтернативний наратив: "перемогу було вкрадено", "Америка в небезпеці", "тільки я можу її врятувати". Його реакція на втрату влади -- це не відступ, а стрімке повернення на сцену, де він -- єдиний герой. Після невдалого замаху 2024 року він вимовив фразу, що стала частиною нового культу особистості: "Мене врятував Бог, аби повернути Америці велич". Так трагедія перетворюється на міф, а лідер -- на месію.

Якщо Путін не виправдає очікувань Трампа щодо швидкого завершення війни в Україні, Трамп, найімовірніше, не візьме на себе відповідальності. Він уже створив образ сильного лідера, який "змусить усіх сісти за стіл" за день. Тому будь-яка відмова або затягування з боку Путіна інтерпретуватиметься як зрада особистої довіри. Трамп або дистанціюється від Путіна, або обрушить на нього хвилю риторичних атак, зображуючи його слабким, неефективним і "негодящим лідером" -- як це вже було з іншими "союзниками", які відмовилися грати за його правилами. Його репутація та імідж вищі за будь-які домовленості.

Володимир Путін, навпаки, вважає за краще замовчувати свої невдачі або подавляти альтернативні точки зору. Його знамените висловлювання "А навіщо нам такий світ, у якому немає Росії?" насправді несе в собі інший зміст: "А навіщо нам світ, де немає Путіна?". Будь-яка втрата контролю, навіть у символічному сенсі, викликає у нього механізм самознищення. Він не допускає можливості поразки, а натомість знищує джерела загрози — як зовнішні, так і внутрішні.

Якщо Трамп усе-таки зважиться на жорсткі кроки щодо Росії -- нові санкції, мита, торговельні обмеження -- реакція Путіна буде стримано-ображеною. Офіційно -- холодний тон, заяви про "двоєдушність США", звинувачення в зраді. Неофіційно ж розпочнеться пошук нових важелів впливу, спроби переграти ситуацію через Китай, країни БРІКС або посилення дестабілізації в Європі. Путін не вдасться до прямої конфронтації, але активує стратегію "повільного отруєння довіри" -- як він робить це з іншими "незручними партнерами". Трамп у його системі координат не може бути вищий за нього -- і якщо насмілюється тиснути, отже, його потрібно знецінити.

Спільне між Трампом і Путіним полягає в тому, що обидва не знають, як приймати поразки. Проте для кожного з них значення невдачі має свої унікальні відтінки.

Різниця: Трамп перетворює свої невдачі на особисту легенду та прагне нової платформи. Путін, хоча й залишається в тіні, з однаковою жорстокістю знищує все, що нагадує про його поразки. Якщо їхні інтереси зіткнуться, їхній нарцисизм зробить неможливим будь-який альянс: вони не можуть витримати присутності рівних, навіть на короткий час.

Коли нарцис керує, це вже стає загрозливим. А якщо їх двоє, і обидва мають вплив на світові справи, то це перетворюється на структурну небезпеку для глобальної стабільності. Дональд Трамп і Владімір Путін — це два політичних діяча, чия поведінка визначається психологічними рисами, які не лише формують їхній стиль управління, але й впливають на курс міжнародної політики. Їхні амбіції, образи, страхи втрати контролю та потреба в самоствердженні можуть стати тригером для конфліктів, підривати альянси та змінювати політичну картину світу.

Іхні зв'язки є ситуативними, а альянси формуються не на основі ідеологічних переконань, а на взаємному визнанні величі. Доки кожен із них відчуває себе переможцем, вони можуть співпрацювати. Але варто одному з них почати втрачати контроль або не відповідати очікуванням іншого — як одразу виникає боротьба за знищення. Нарцис не приймає ні поразки, ні рівноправності. А нарцис, що має владу, зовсім не терпить жодних конкурентів у своїй сфері впливу.

Це саме те, що перетворює дует Трампа і Путіна на серйозну загрозу. Хоча їхні погляди можуть суттєво відрізнятися — "русскій мір" протистоїть America First — їхня стратегія дій залишається схожою:

обидва відмовляються від будь-якої вразливості та поступок;

-- обоє обожнюють силу та винятковість;

-- обоє вибудовують картину світу, в якій вони -- спасителі, а незгодні -- вороги.

Це має й важливу рису: обидва не здатні відступити, їх дії керуються не розрахунками, а твердою вірою у своє право.

Саме ці комбінації в історії ставали основою для найбільших трагедій (Гітлер і Сталін також були прикладами нарцисизму) – коли лідер не лише робить помилки, але й не здатен визнати їх. Коли невдача перетворюється на бажання помсти, а влада набуває ознак релігійного культу.

Отже, питання: "Які наслідки матиме повернення Трампа до Білого дому в умовах, якщо Путін продовжить конфлікт?" — це не просто теоретичний сценарій, а реальний екзистенційний виклик. Він вимагає не лише аналітичного підходу, але й глибокого психологічного сприйняття ситуації, з якою стикається світ.

Україна опинилася в центрі психологічного протистояння двох нарцисичних керівників, котрі обидва намагаються перенести свої амбіції, страхи та прагнення на цю країну.

Для Путіна Україна є символом втрати влади. Її незалежність сприймається як особиста поразка, а опір — як образа. Визнати поразку для нього означало б визнати свою слабкість, а отже, і свою вразливість. Тому його поведінка буде непередбачуваною, а ризики зростатимуть. Якщо війну неможливо виграти, то її слід перетворити на безкінечний конфлікт. Якщо територію не вдається утримати, її можна знищити.

Для Трампа Україна є не метою, а елементом його іміджу. Він прагне досягти статусу того, хто "зупинив війну за один день", і в разі невдачі звинуватить у цьому не себе, а саму Україну. Якщо Київ протистоятиме несправедливим умовам, Трамп може відсторонитися, зобразивши українців як "невдячних" або "перешкоду для миру". Його підтримка завжди умовна і залежить від рівня лояльності.

Справжня ситуація в Україні виглядає так: між двома нарцисами неможливо досягти стабільного миру. Їхні інтереси завжди є короткостроковими, а симпатії — лише засобом для досягнення мети. Отже, єдиним надійним партнером для України є інституційна Європа, заснована на чітких правилах, а не на випадкових капризах.

І саме зараз Європа має зробити вибір: або вона перетворює Україну на частину своєї архітектури безпеки, або рано чи пізно прокинеться на місці України.