Ранні поезії Ліни Костенко: без обмежень та цензури.

Новий подих у костенківських "Вітрилах" від Києва та Риги.

Цікава випадковість – саме ця антологія Ліни Костенко нещодавно стала об'єктом уваги в українських медіа. На початку червня Іван Малкович завітав до поетеси в супроводі піар-менеджера видавництва "А-ба-ба-га-ла-ма-га" Володимира Яковлєва. Він передав Ліні Костенко "Вітрила" та пояснив, що "Володя придбав вашу книгу на аукціоні" і попросив її підписати.

Рекламное объявление

Багато кого розчулила емоційна реакція поетеси на стару книжечку пожовклого паперу, яку вона скоренько продивилася: "Боже, як дивно. Яке видання... Господи. В мене десь є один примірничок. Але так багато книг, рукописів, що я хотіла витягти, подивитися, що там, та не дійшли руки. Боже, це така комедія... Я й забула ці всі вірші".

Не слід дивуватися, що Ліна Василівна не пам'ятає рядки, написані майже 70 років тому: її думки постійно зайняті новими проектами, і в її пам'яті є безліч інших творів. Однак не варто зневажливо ставитися до збірки, спираючись на коментарі Костенко ("така комедія", "я й забула ці вірші"): Ліна Василівна, швидше за все, мала на увазі "комедію життя". Це спогади про радянські реалії, плин часу та зміну епох...

Насправді критики та літературознавці високо оцінювали "Вітрила". Посилань можна навести багато, аде достатньо згадати есей Івана Дзюби "Є поети для епох". В ньому дебютній збірці Костенко "Проміння Землі" (1957) присвячено лише два абзаци, а наступним "Вітрилам" (1958) - сім сторінок.

Передусім Дзюба акцентує на часовому та атмосферному контексті тих віршів: "Оцінюючи цю [збірку] в порівнянні з висотою, до якої згодом підніметься творчість Ліни Костенко, можна виявити в ній елементи поетичної риторики, характерної для перших років після сталінської "відлиги"". Водночас критик помічає в рядках Костенко початкові зерна того важливого, що в її творчості "продовжить розвиватися та поглиблюватися".

Відтак збірка "Вітрила" й сьогодні варта читацької уваги. А з антицензурними примітками авторки - тим більше. Адже шанувальники творчості Ліни Костенко добре знають про її складні стосунки з цензурою. Після "Проміння Землі" та "Вітрил" більш-менш спокійно вийде лише третя збірка - "Мандрівки серця" (1961). А потім буде розсипаний набір "Зоряного інтегралу" (1963), скасований вихід томика в серії "Бібліотека поета" (1966), а також - збірки "Княжа гора" (1972).

Завдяки цій книзі з музейного архіву в Ризі, ми маємо можливість дослідити естетику діяльності радянської цензури періоду ранньої відлиги, виявити її впливи та проаналізувати початкові ідеї поетеси.

"Моїй любій Візмі - на добру пам'ять про мене. Ліна"

Отже, в ризькому варіанті "Вітрил" міститься чотири записи (а також одне закреслення), зроблені рукою Ліни Костенко.

Відкриваючи цю книгу, насамперед звертає на себе увагу дарчий напис: "Моїй милій, моїй хорошій, моїй любій Візмі - на добру пам'ять про мене. Ліна. Москва. 25.V.58". Сьогодні в поезіях нового збірника "Вітер з Марса" (2026) Костенко використовує топонім "москва" з маленької літери. Проте сімдесят років тому все було інакше.

Рекламное объявление

Зображення: надане автором.

Костенко поїхала до Москви навчатися в Літературному інституті, тому що в Києві вона тоді була в своєрідній душевній і творчій облозі. Це було 1952 року, тобто ще за Сталіна. Останній рік життя диктатора, страшний, непередбачуваний: в Києві - ще більше, ніж у Москві. Втім після смерті людожера та початку відлиги стало безпечніше. А Літературний інститут взагалі був одним з головним осередків свободи (відносної і максимально можливої в умовах радянщини). В ньому вчилися люди з усіх усюд, в тому числі - зі Східної Європи, яка після Другої світової теж опинилася за "залізною завісою".

В спогадах про навчання в Літінституті Костенко каже: "Зі мною в кімнаті жили Майя Аугсткална, театрознавець з Риги, Весте Паас (історикиня кіно, - Авт.) з Естонії, Візма Белшевіца - латвійська поетеса". Судячи з таких слів, може скластися враження, що вони довго мешкали разом. Але подивімося на біографії: Белшевіца поступила до інституту в 1955 році, Костенко закінчила його в 1956-му. Виходить, такий "золотий склад" кімнати існував лише один рік - але скільки спогадів, яка міцна творча дружба, що закарбувалися у пам'яті.

Тепер давайте ще раз розглянемо запис Ліни - Візмі: погодьтеся, це нагадує наші сімейні листи та поштівки. Не скажеш, що один геній поезії звертається до іншого. Слова щирі, теплі, прості і зрозумілі. Важливо одне — це люди, які близькі одне одному. І молоді. Їм ще належало стати великими.

Опис трудового процесу як антицензурна практика

Вдивімося уважніше у скан - сторінку справа, там, де "Ліна Костенко. Вітрила. Лірика". Добре видно, що на зворотній стороні листа, десь між "Вітрилами" та "Лірикою" щось рішуче закреслено. Можна здогадатися, що то анонс від видавництва. І от його початок:

"Вітрила" — це друга антологія віршів молодої поетеси Л. Костенко. У цій книзі зібрані ліричні твори, в яких авторка щиро і відверто прославляє красу своєї батьківщини, велич трудівника та глибину таких прекрасних почуттів, як кохання.

Причини незадоволення автора можна зрозуміти – характерна канцелярська манера радянських видавництв: "збірка віршів молодої поетеси, в якій автор щиро висвітлює...". Однак, нещодавнє відео "А-ба-ба-га-ла-ма-ги" демонструє, що саме це стало найбільшим ударом для авторки.

Ліна Василівна почала гортати книгу з кінця, нічого не зачитуючи. І лише коли дійшла до анонсу, не втрималась: "Хе-хе... "велич людини-трудівника, глибину прекрасного людського почуття - кохання"... Ой, боже...". І трошки ошелешено подивилася на співрозмовників. Спробуємо уточнити причини її невдоволення.

Изображение: Макс Требухов

Рекламное объявление

Для цього повернімося до зауваження Дзюби про риторику перших років відлиги у "Вітрилах". Ось продовження тієї тези: "Підходячи історично, не можна не звернути уваги на той дух демократизму й поваги до особи, який відбився у віршах про людей праці ("Новобудова", "Поштова скринька", "Виноградарі", "Обурення")". Так це, по суті, про те ж, що й в анонсі, але без пафосу "величі людини-трудівника".

Цей текст має свій унікальний літературний контекст, і найзручніше розпочати його аналіз на прикладі творчості Белшевіци. Її перший поетичний виступ відбувся в газетному виданні "Padomju Jaunatne / Радянська молодь" (1947), за місяць до досягнення 17-річного віку, з віршем "Zemes atmoda / Пробудження землі". У той час радянська латвійська критика звинуватила молоду авторку в майже аморальному втіленні, оскільки образи рідних пагорбів у її поезії викликали асоціації з жіночими формами. У наступному творі, написаному юною Візмою, тематика вже була зосереджена на "людині праці" — "Vīrs darvo jumtu / Чоловік просмолює дах". Тут можна простежити тематичні зв’язки з костенківськими творами "Новобудова" та "Поштова скринька", про які згадував Дзюба.

Таким чином, варто відзначити схожість у тривалих творчих підходах і методах двох поетес в умовах тоталітарного режиму. На відміну від багатьох своїх contemporaries, вони категорично відмовлялися від написання віршів-«паровозиків», які могли б відкрити збірки і прославити Леніна, Партію, чи Великий Жовтень. Межею компромісу для обох поетес стала тема праці як процесу та образ "людини праці". І це, по суті, вважалося цілком прийнятним, оскільки, за словами Дзюби, було проявом "духу демократизму".

Проте непокірні поетки вбачали в цьому явищі неприємний присмак примусу. Саме тому Ліна Костенко вирішила викреслити такий анонс у 1958 році, а в 2026 році, іронічно додавши "хе-хе", зачитала канцелярський, дерев'яний рядок з нього про "велич людини-трудівника". В свою чергу, Візма Белшевіца не охоче згадувала про свою дебютну збірку 1955 року "Visu ziemu šogad pavasaris / Цьогоріч усю зиму весна", в якій акцентувалося на щасливому майбутньому, обіцяне відновленням після війни.

Час невпинно минав, і ось уже "рідна Партія" разом зі своєю цензурою вимагали від поетес, які набирали популярності, більшої відданості. Однак Костенко та Белшевіца залишалися непохитними у своїх поглядах. Внаслідок цього обидві стикалися з серйозними труднощами у спілкуванні з цензурою та публікацією своїх творів.

Творець, контроль інформації та поезія про конфлікти. Хто здобув перемогу?

До речі про війну. Ще одним можливим компромісом у випадку з Костенко ставала тема "Великої Вітчизняної". При цьому кожна з двох сторін чекала на своє. Влада - на "паровозик" з переможними сурмами. А поетка просто творила - тонке та незабутнє. Найкращий приклад - "Мій перший вірш, написаний в окопі", з якого починалася збірка "Над берегами вічної ріки", видана після 16 років заборон.

У таких ситуаціях поетеса вміло маніпулювала цензурою. У багатьох її віршах, присвячених війні та представлених крізь призму дитячого сприйняття, відсутні бажані верхівки кон'юнктури. Натомість вона передає оголені емоції, біль і психологічні аспекти, які об'єднуються в єдину світоглядну перспективу.

Схожий творчий підхід до теми цензури можна спостерігати у Костенко та в її збірці "Вітрила". Формально ця колекція також відкривається віршем, присвяченим війні, але поданим через призму дитячого сприйняття — у буквальному сенсі. Все розпочинається з рядків: "У дитинстві моєму / були очі такі блакитні, як пам’ятати". Проте згодом ці очі стають наповненими важкими відтінками війни...

У цій антології також присутній ще один вірш, що торкається воєнних тем - "Снопи". Основна ідея залишається незмінною - молитва за мир, проте сюжет вражає своєю несподіваністю, силою та драматизмом. Окупанти просуваються по спустошеними шляхами України, і для полегшення свого руху укладають колію з зрілих пшеничних снопів. Але ось…

Мандрівник схилився над ямами.

Рекламное объявление

Змахнув сльозу.

Мабуть, селянин...

На нашій планеті могли б відсутніми бути війни.

якби тільки один так розплакався.

Людський загарбник, який також, до речі, є "людиною праці"... Хоча це всього лише маленький і обмежений приклад, але ж "гідний німець" – лише через 13 років після завершення тієї війни! І зараз, через 12 років після початку нинішнього конфлікту, це певним чином перегукується з сучасними дискусіями про "гідних руських"...

Як подолати цензуру за допомогою незвичних наративів.

Вірш "Лідія Койдула на чужині", до якого ми прийдемо після "Снопів", більш крамольний. Але радянська цензура того просто не зрозуміла.

Зображення: надане автором.

Костенко, дом 14.

Лідія Койдула (Янссен, 1843-1886) – ключова постать в естонській літературі: поетеса, драматургиня та перша жінка-журналістка в Естонії. Вона була надзвичайно харизматичною особистістю, з глибоким творчим світоглядом і привабливою зовнішністю.

У Костенко Койдула сумує за своєю прекрасною, чесною, проте нещасливою батьківщиною Еесті (самоназва країни). Жінці важко бути далеко від рідної землі: "Я ламаю свої руки - / у мене зламані крила" (прототип майбутніх відомих рядків "Людина, здавалося б, не літає... / але має крила"). І в заключенні: "Якісь далекі кораблі зникали, / а птахи шуміли своїми крилами...". Ці рядки сповнені смутку і глибокого болю...

А тепер кілька слів з біографії Койдули. Народилась і жила в Естонії (в Пярну, Тарту), але одружившись у 1873 році, поїхала з чоловіком-лікарем до Кронштадта, де мешкала останні 13 років. То ж важливо зрозуміти, що кораблі вдалині - не "якісь", а з ВМФ Російської імперії. Отака історія та географія принципово змінюють сприйняття сумного вірша. Бо від Кронштадта до Естонії навіть із транспортними можливостями XIX сторіччя - не так далеко. Не кажучи вже про те, що поруч з цим островом-фортецею - Петербург з його величезною естонською діаспорою, котра зіграла видатну роль у формуванні естонської нації, як і латиська діаспора - латиської ( до речі, чоловік Койдули був латишем).

Отже у вірші йдеться про зовсім іншу чужинність Койдули та нещасливість її країни. І плач "самотньої [у чужому російському Кронштадті] жінки" - за Еесті, поневоленою Росією.

Рекламное объявление

Легко уявити, що цей вірш виник у контексті бесід в балтійсько-українській кімнаті гуртожитку Літературного інституту. Проте у біографіях цензорів Костенко немає згадок про подібний досвід. Саме тому вони не помітили таких очевидних алюзій, зрозумілих для тих, хто обізнаний. З іншого боку, Костенко, ймовірно, передбачила можливість більш освічених цензорів, зокрема в питанні Кронштадту. У 1876-1878 роках Койдула разом із чоловіком проживали в Європі, хоча й у містах, віддалених від моря (таких як Бреслау/Вроцлав, Страсбург, Відень), але все ж...

А тепер, розібравши деякі цензурні контексти та сенси, вшиті у "Вітрила", можемо перейти до антицензурних виправлень 28-річної Ліни.

Шукаємо надійний шлях у "Ведіть мене, шляхи..."

Для цього повернімося до 12-ї сторінки збірки, де вірш "Заведіть мене, дороги, у моє кохане місто". Він закарбувався в пам'яті читачів і критиків афористичним фіналом: "Навіть плаваючі квіти / мають корінь у землі". Та звісно не вони були сумнівними для радянщини. Прогляньмо всю поезію з правками Костенко (до речі, на тому ж розвороті можна повністю прочитати воєнні "Снопи").

Зображення: надане автором.

Отже, весь вірш акцентований на образі білої лілеї. Інша рослинність, куга, не така гарна та романтична, приземлена (чи приводнена), здається лише тлом, важким і темнуватим, аби яскравіше світила лілея.

Чому ж цензурі знадобилося замінювати придніпровський очерет на придніпровську кугу? Це якась дивна трансформація. Очерет, куга, рогіз, комиш... По всій Україні тисячі, навіть сотні тисяч людей плутають ці терміни, ніби спеціально, щоб розумники могли їх час від часу виправляти: "Це не комиш, а рогіз! А це не очерет, а куга!"

То ж у чому сенс, в чому врешті-решт крамола? Може, в тому, що "очерет" має більш розгалужену образну систему у фольклорі, класиці. Наприклад, магічний контекст - чарівна сопілка з очерету; бунтівний - сховище козаків, повстанців; робочий - матеріал для даху (а в СРСР дитячий труд заборонений!). "Куга" ж в усіх сенсах більш легка. От, здається, і все. Але чи достатньо цього, аби вимагати заміни? І чи не надто це тонко для радянської цензури - асоціації 3-го рівня...

Однак, можу запропонувати іншу версію, яка має свої цікаві деталі, майже детективного характеру, проте не є очевидною. Справжнє прізвище видатного українського мислителя і літератора Василя Барки - Очерет. У 1958 році він лише починав працювати над своїм шедевром, романом про Голодомор "Жовтий князь". Тим не менш, до цього часу він вже здобув велику популярність у емігрантських колах як поет, письменник, есеїст і журналіст, а отже, був відомий і радянським спецслужбам. Особливо їх насторожували його антирадянські твори, зокрема роман "Рай" (1953) і співпраця з радіостанціями, які почали транслювати з Америки. Проте його знали саме під псевдонімом "Василь Барка". Це ім'я він обрав після того, як потрапив у полон і опинився за лінією фронту в 1940-х роках, щоб захистити себе та відвернути увагу від своїх близьких, які залишилися в СРСР. Але навряд чи справжнє прізвище Очерет, зафіксоване в офіційних документах за кордоном, залишалося невідомим для радянських спецслужб. Питання полягає в тому, чи могла особа Барка-Очерет на 1958 рік потрапити до списків цензурованих КДБ. Хоча точно сказати не можна, таке припущення цілком ймовірне.

Цікава деталь для розуміння контексту. Костенко створила вірш "Заведіть мене, дороги", в якому виражає свої почуття до рідного Ржищева. Завершальний афоризм "Навіть плаваючі квіти / мають корінь у землі" символізує її незмінну прив’язаність до рідних країв. Але уважне око цензора могло б інтерпретувати цю фразу і як метафору емігрантського досвіду Барки-Очерета. Варто зазначити, що він народився в селі Солониця поблизу Лубен, на берегах річки Сули, яка через кількадесят кілометрів впадає в Дніпро. Цікаво, чи можна вважати його таким же представником Очерета-Придніпровського?

Повертаючись до аспектів естетики, можна відзначити, що початкова версія вірша виглядає більш гармонійно. Фраза "Я назву одну з прикмет" підтримує особистісну структуру твору завдяки більш збалансованому чергуванню "Я". Крім того, фонетично вислів "придніпровський очерет" звучить приємніше завдяки алітерації і виглядає природніше в порівнянні з акцентованою пісенною формою "придніпровськую кугу".

Про що мовчить "На старовинній ратуші годинник"

Тепер звернімо увагу на ще один цензурований вірш з колекції "Вітрила".

Цікавим є літературознавчий аналіз, проведений В'ячеславом Брюховецьким. У своєму есе про творчість Ліни Костенко він посилається на рядок "На старовинній ратуші годинник давно спинився", щоб підкреслити важливу ідею. Зазначаючи притчевий характер багатьох віршів Костенко, Брюховецький відзначає, що "її поезії часто закінчуються афористичним висновком, а іноді — оригінальною максимою".

Рекламное объявление

І от якраз вірш про годинник, що застиг, стає для дослідника зразком того, як авторка часом "органічно "розливає" його [афоризм-висновок] в цілому творі. І хоча прикінцевий наголос залишається виразним, він уже невіддільний од усієї плоті твору". Брюховецький цитує три останні рядки вірша у книжному варіанті ("бо кожен мав / має / матиме"), що добре ілюструють його думку, оскільки за всієї своєї естетичної витонченості та емоційної сили ніяк не можуть стати висновком.

Зображення: надане автором.

Костенко 28

І от тепер давайте чітко пропишемо чотири рядки, викреслені цензурою і наново вписані Ліною:

Проте, коли зупиняється час.

великий,

справедливий

невблаганний -

якою суєтою видається

щоденний поспіх незначỳщих справ.

Виявляється, в авторському задумі тут було не тільки зображення й осмислення людської аморфності, заглибленості у поточні справи, а прозорий натяк на всю систему зі зламаним механізмом (принаймні часовим). Що для радянської цензури було нестерпно.

Хоча оригінальна версія автора усуває тривимірну елегантність цензурованого кінця книги, це, схоже, не заперечує думку Брюховецького про афоризм, "гармонійно вплетений у структуру твору".

При цьому хтось може естетськи зазначити, а чи не краще було так, як надруковано в книзі, затвердженій "Главлітом"? (Цензура часто є сестрою недоказаності, мода на яку не проходить). Не знаю, не знаю... Мені особисто здаються важливими і творчо продуктивними ці чотири викреслені рядки, складені на самому початку "відлиги", в часи світлих марень. Ще до хронологічного початку "шістдесятництва", вони провіщували сумні настрої Костенко другої половини 1960-х, пори "підкручування гайок". Коли сам вигляд "індиферентної барвистої людської маси", що "вирувала" на Хрещатику та не хотіла знати про дисидентів і посилення репресій, доводив поетесу до сліз...

"Гранітні риби". Хто повинен бути обізнаний про них і з яких причин?

Тепер перейдемо до третього і останнього з цензурованих віршів у цій збірці. Це, безумовно, найбільш обговорюваний та відомий твір серед тих, які ми аналізуємо. Навіть "ризький варіант", з яким ми незабаром ознайомимося, містив найбільшу кількість різних фіналів. Вперше "Гранітні риби" були опубліковані в липневому номері журналу "Жовтень" у 1957 році. Однак цей варіант фіналу виявився дещо неточним, і Ліна Костенко незабаром його суттєво переписала, тому ми не будемо його наводити.

Розглядаємо зображення зі сторінки книги.

Зображення: надане автором.

Ми спостерігаємо два можливі завершення: "літературне" та "ризьке".

Також часто можна зустріти альтернативний варіант фінальних рядків. (Цей варіант згадується і в дослідженні Дзюби, яке було згадане раніше):

Взявши інструмент, я поглибив лінії.

Розпечений граніт, що має велику твердість, відзначається своєю міццю.

аби люди усвідомлювали

як же важко рибам

над морем залишатись без води

Тут вектор редагування порівняно з "книжним варіантом" зрозумілий. По-перше, замість майже нейтрального "важко" - болюче "нестерпно". По-друге, замість ефектного, але декларативного "навічно" наочне - "над морем". І ще підкреслено в чому саме біль - залишитись без води, будучи так близько до моря, просто над ним.

Сприйнявши це, розшифровуємо та чітко випишемо "ризький варіант":

Взявши інструмент, я поглибив лінії.

Тесав граніт над морем голубим,

щоб в oceanі дізналося,

як великі риби

нестерпно задихаються над ним

На перший погляд, зміни можуть виглядати незначними, але їхній вплив на твір вражає. Зокрема, дієслово "задихаються" вражає своєю емоційною силою, контрастуючи з попередніми висловлюваннями "залишатись без води", "важко" або "нестерпно". Отже, на початку вірша ми спостерігаємо жахливий фінал процесу: "Знесилені подачками прибою, / закам'яніли у страшній судомі". А в завершенні твору відкривається його справжня суть: картина нестерпної задухи і неможливості дихати. Безумовно, цензура вбачала в цьому натяк на радянську реальність і не змогла це витримати.

Важливо також, що з безцензурного "ризького варіанту" прибрані "люди" та "вода". Бо вони стають зайвими в такій образній системі... Іван Дзюба, маючи перед собою варіант з "людьми та водою" писав: "Мистецтво пов'язує "мучення природи" із внутрішнім світом людини". І це було справедливо - але для того варіанту. А без "людей" та "води" метафорика "Гранітних риб" змінюється докорінно: "великі риби" - це і є люди. Великі люди! Відтак про їхнє трагічне буття і небуття має знати "море". Сáме "море" - як мислячий універсум, людський соляріс. Оте невпинне людське море понад "асфальтом перем'ятим" (мабуть що гладенько укладеним). Як часто це море не знає про великих риб над ним, котрі задихаються.

Цей текст є своєрідним продовженням теми, яку розпочато в "На старовинній ратуші годинник", але в іншому матеріальному контексті та образній системі. Таким чином, при неупередженому аналізі ці дві поезії, розташовані одна за одною, ілюструють два тісно пов'язаних явища. У першій поезії йдеться про механізм масової байдужості, тоді як у другій – про важку долю тих небагатьох, хто залишається небайдужим.

Післяслово. Вивчення, що не проходить через призму імперського ядра.

У імперії, в тому числі і під час радянського періоду, було зроблено чимало зусиль для того, щоб всі види зв'язків проходили через центральні міста - Москву і Петербург. Це особливо стосувалося культурної сфери: завдяки певній системі фінансування, структурі творчих об'єднань, фестивалів, конгресів і форумів. Тому, навіть після багатьох років незалежності, ми, маючи спільного ворога у вигляді того ж імперського центру, знаємо одне про одного значно менше, ніж повинні.

Ще одна проблема полягає в тому, що держава-агресор, Росія закриває свої архіви, що ускладнює гуманітарні пошуки, дослідження. А там багато що накопичено з контрольованих колись територій. Тим більше треба цінувати те, що в наших демократичних країнах, як от Україна, Латвія, архіви відкрити. І в них можна знайти багато цікавого - для обох сторін.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Подяка за поради, надані під час створення матеріалу, - поету, перекладачу Марісу Салейсу та сину Візми Белшевіци, поету, перекладачу Янісу Елсбергсу.

Ознайомтеся також з темою: "Мріяла стати військовою": про що висловлювалася Ліна Костенко під час презентації своєї нової книги.