Режисер Бертран Норман: Українці демонструють істинну вартість миру.

Бертран Норман — документаліст, що спеціалізується на створенні фільмів про українців, їхнє повсякденне життя та культурні досягнення. Його творчий шлях налічує близько 15 стрічок, присвячених різним аспектам життя. З 2014 року Бертран постійно відвідує Україну, займаючись кількома власними проєктами, які детально вивчають українську культуру, історію та сучасність.

Як ви вважаєте, які зміни відбулися в Україні та її громадянах за цей період?

Україна дуже змінилася. Багато людей, які раніше не чітко усвідомлювали свою національну ідентичність, після Майдану та початку повномасштабної війни зрозуміли, що вони українці, навіть якщо їхнє коріння не українське. Це питання цінностей: жити разом у країні, де є демократія, справедливість і свобода.

Українці почали активно вивчати свою історію та культуру. Звернув увагу, що чимало людей, які раніше спілкувалися російською, тепер обирають українську. Це явище охоплює всі регіони країни, хоча особливо помітне на сході. Революція Гідності справила значний вплив на цю трансформацію. Якщо раніше багато хто не наважувався на протест, то сьогодні вони не лише не бояться, а й готові до рішучих дій, борючись за свої права до останнього. Як француз, я вважаю це вражаючим явищем. У Франції мир триває вже 80 років, що охопило три покоління. Люди звикли до стабільності, сприймаючи її як належне, що призвело до зменшення сміливості.

На мою думку, в країнах Європейського Союзу не завжди усвідомлюють важливість миру, сприймаючи його як щось само собою зрозуміле.

Так, проте мир не можна вважати абсолютно гарантованим. Українці демонструють справжню вартість миру і тих цінностей, які є для нас важливими. Цей контраст справді вражає.

Ще однією важливою зміною є те, що численні українці переселилися до Європи і тепер мають змогу краще пізнати європейські країни. Вони активно вивчають мови та інтегруються в нові суспільства. Я мав нагоду спілкуватися з молодими українцями у Бельгії, Нідерландах, Франції, Німеччині та Польщі, які всього за кілька місяців здобули навички вільного спілкування на місцевих мовах. Це свідчить про те, що українці стали набагато ближчими до Європи в порівнянні з минулим.

Також Україна зробила величезний прорив у технологіях, особливо у військових. Наприклад, у сфері безпілотників українці стали справжніми майстрами і навіть лідерами в деяких областях.

Міжнародні заходи часто проводять у Львові через близькість до кордону та безпеку. А також через те що, не всі іноземці готові їхати до Києва. Наскільки ви були готові до погіршення ситуації (що власне цього разу і сталося)?

Я був у Києві минулого року, і тоді ситуація не була такою напруженою. Але останні місяці обстріли посилилися, і ситуація ускладнилася. Я знав про це перед приїздом і був готовий.

У Парижі чи відмовляли вас їхати до України коли чи родина?

Колеги, я розумію, що це дійсно небезпечно. Проте вважаю, що абсурдно надмірно захищати людей однієї країни, коли в іншій ситуація значно складніша. Моя сім'я, зокрема донька, обізнана про мої подорожі. Звісно, вони переживають, але вже звикли до того, що це невід'ємна частина моєї професії.

Раніше ви відвідували нас для збору матеріалів для документального проекту. На якому етапі його реалізації ви зараз перебуваєте? І чим саме займаєтеся в даний момент?

Цього разу я завітав, щоб обговорити актуальні та майбутні проекти. Разом із українським співпродюсером ми працюємо над кількома художніми та документальними фільмами. Один із них, який зняв режисер з Донецька, що зараз проживає у Великій Британії — Євген Кошин, був обраний у Польщі для демонстрації перед фахівцями кіноіндустрії як проект на стадії розробки. Наразі ми активно шукаємо фінансування та партнерів у Європі.

Щодо документального проєкту, присвяченого студентам з Донецька, які знайшли новий дім у Вінниці, я займаюся зйомками історій людей, що формують сучасну українську ідентичність, починаючи з 2014 року. У Вінниці я мав можливість спостерігати за студентами, які разом із викладачами переселилися з Донецька. Це стало важливою частиною процесу усвідомлення української ідентичності. Я добре пам’ятаю, як вони брали участь у рольовій грі, що відтворювала події поділу Берліна у 1945 році, представляючи різні країни. Їхнє бажання об'єднати місто замість його розділення свідчило про їхнє мислення та ціннісні орієнтири. Спостерігати за цими молодими українцями, які є майбутнім нашої країни, було надзвичайно цікаво для мене як кінематографіста.

Мій співпартнер в Україні виявляє великий інтерес до цього документального проекту. Тому в даний момент ми активно шукаємо фінансову підтримку для його завершення. Для нас важливо не лише довести проект до кінця, але й знайти відповідну платформу для його демонстрації, можливо, на кінофестивалі.

Якщо нам вдасться забезпечити фінансування та завершити виробництво фільму без попередніх замовлень, ми плануємо представити його на фестивалях із надією, що він приверне увагу та буде показаний на одному з телеканалів. В іншому випадку, як це сталося з моїм попереднім проектом "Елегія в часи війни", присвяченим українському балету, ми можемо спробувати попередньо продати права на трансляцію телеканалам. Цей фільм успішно транслювався на франко-німецькому каналі Arte та японському NHK.

Я планую й надалі розвивати свою діяльність у цьому напрямку. Під час цього візиту я відвідав кілька вистав і концертів, зокрема у Національній опері України, Філармонії та Київському муніципальному театрі опери та балету. Разом із моїм співпродюсером ми обговорили плани на майбутні проекти, які стосуються цих закладів, зокрема нові зйомки балетів для міжнародної аудиторії.

Що спонукає вас так захоплюватися балетом в образах?

Це кінематографічне мистецтво, ідеальне для зйомок. Камера ніби сама рухається за рухами танцівників. Я відчув це багато років тому в репетиційній залі, коли знімав артистів. Балет створений для того, щоб його фільмували, адже це дуже пластичне мистецтво. І естетично вишукане.

В Україні з грудня цього року до березня наступного заплановано культурний сезон, що відбудеться у Франції. У рамках цього заходу будуть представлені українські фільми, література та театральні вистави. Проте за межами України все ще спостерігається нестача якісного українського контенту. Як ви вважаєте, чи потрібно розширювати такі ініціативи, щоб західна публіка краще знайомилася з Україною? Якщо так, то які саме проекти могли б бути корисними?

Раніше Україна сприймалася як частина Радянського Союзу. Проте після Помаранчевої революції та Революції Гідності у Франції почали усвідомлювати, що Україна є самостійною країною з унікальною культурною спадщиною та мовою. Наразі з'являються праці, присвячені українській історії, зокрема книги французько-українського історика Ярослава Лебединського. Його дослідження доступно і зрозуміло висвітлюють важливі моменти історії України.

Французи можуть ознайомитися з українською культурою завдяки кінематографу, зокрема анімаційній стрічці "Мавка". Також існують документальні фільми, такі як "20 днів у Маріуполі". Проте цього недостатньо, особливо в менших містах Франції, де існує обмежена кількість українських організацій та культурних заходів.

Після 2022 року у Франції дізналися більше про Україну, але, знов таки, через призму війни -- історії біженців чи військових. І багато хто зазначає, що потрібно переходити до культурних символів, які б асоціювалися з Україною. Наприклад, спільні кінопроєкти чи фестивалі.

Які у вас були асоціації з Україною до 2014 року?

Для мене особисто Україна невідривно пов'язана з безліччю видатних імен та мистецьких творів. Це стосується як літератури, так і таких жанрів, як кіно, балет, сучасний танець та музика. Наприклад, я відкрив для себе талановитих українських композиторів та рок-гурти, серед яких "Океан Ельзи". Я відвідав кілька концертів Святослава Вакарчука в Парижі, зокрема в грудні минулого року і два роки тому. Багато французів також знайомі з "Океаном Ельзи" та високо цінують їхню творчість.

Співпраця між Францією та Україною триває, можливо не так швидко, але й в бізнесі. Думаю, що після війни вона посилиться. А зараз формується новий зв'язок завдяки талановитим українцям, які проявляють себе в багатьох сферах.

Українські художники, такі як Соня Делоне та Серж Лифар, здобули популярність у Франції, але Росія неодноразово намагалася привласнити їхні імена, пов'язуючи їх із власною культурною спадщиною. Після 2022 року Росія активно намагається очорнити українську культуру у Франції. Які методи вона використовує для досягнення своїх цілей?

Я помітив, що деякі люди, реальні люди, регулярно публікують пости у соцмережах з критикою президента України чи уряду, повторюючи пропагандистські російські наративи. На кшталт, що Україна історично пов'язана з Росією. Якщо чесно, то подібні пости виглядають як оплачена робота, адже звичайна людина з нормальним життям не може щодня створювати стільки контенту.

Крім того, деякі впливові люди у Франції, можливо, політики чи бізнесмени з діловими зв'язками з Росією, говорять про ситуацію неоднозначно, іноді навіть побічно захищаючи Росію. Їм подобається, що в Росії, за наявності зв'язків із владою, усе вирішується швидко, без бюрократії та правил, які діють для всіх у демократичних країнах.

Французький режисер Бертран Норман, фото: www.facebook.com/bertrand.normand.52

А як щодо засобів масової інформації?

У французьких медіа, зокрема на каналі CNews, який належить мільярдеру та відзначається правими поглядами, інформація часто подається з певною упередженістю, яка виявляє толерантність до Росії.

На мою думку, на французькому телебаченні бракує українських експертів, які могли б представляти український погляд.

Думаю, так. Я знаю кілька таких експертів, але їх має бути більше, щоб ефективно протистояти пропаганді.

Росія, в свою чергу, намагається підірвати авторитет Макрона через соціальні мережі, де активно поширюються заклики до його відставки або проведення нових виборів. Це виглядає незвично для Франції, адже зазвичай французи висловлюють критику президенту, але не закликають до термінового усунення його з посади. Такі дії виглядають як штучно організовані та сплановані.

У багатьох країнах Європейського Союзу активно піднімають питання про безпосередню загрозу з боку Росії та намагаються знайти способи підготуватися до можливих викликів, включаючи інформування громадян. Як ви вважаєте, чи усвідомлюють французи цю небезпеку насправді? Виглядає так, що вони мають певне розуміння загрози, хоча ще не зовсім готові до її подолання.

Думаю, що усвідомлюють, але ще не повністю готові. За останні два-три роки ситуація змінилася: люди частіше чують про це від президента, міністрів і військових. На телебаченні з'являються інтерв'ю з генералами та колишніми офіцерами НАТО, які раніше не були відомими на широкий загал. Недавно головнокомандувач французької армії провів конференцію, де пояснив поточні виклики та необхідність підготовки. Йому довіряють, адже він викликає повагу. Хоча він пішов на пенсію, його наступник також компетентний. Французи звикають слухати військових, що раніше було незвичним.

Президент Макрон став першим європейським лідером, який висловив можливість відправлення французьких військ в Україну, що викликало значне обурення. Однак згодом ця ідея була підтримана і іншими політиками, і французьке суспільство почало сприймати її більш спокійно. Громадяни підтримують зусилля уряду щодо зміцнення збройних сил, які після розпаду СРСР зазнали значних скорочень, подібно до інших європейських держав. Парадоксально, але країни, які стали частиною НАТО, зменшили свої армії, прагнучи до миру. Аргументи Путіна про "загрозу з боку НАТО" не мають жодних підстав. Нині європейські держави, включаючи Францію, змушені відновлювати свій військовий потенціал, щоб бути готовими до можливих викликів.