Режисерка Олена Подолянко висловила свою точку зору, що Україна є нацією, яка стикається зі складними демографічними викликами.

Яким чином розпочалася ця стрічка?

"Перепис населення" почався для мене зі спогаду дитинства. Я тоді жила у львівському будинку-колодязі зі спільними балконами. Чомусь у памʼяті закарбувався пізній зимовий вечір 2001 року. Мені на той момент було 8 чи 9 років. Дуже пізно постукали в двері, і зайшли обліковці, щоб провести перепис нашої сім'ї.

Це було дуже дивно. Вони ставили багато особистих, персоналізованих запитань. Я маленька це все підслуховувала, хоч тато намагався мене прогнати з кухні. Памʼятаю, що він відповідав не завжди правдиво, і це мене дивувало.

Я, можливо, і не згадала б про це, якби у 2022 році, після завершення роботи над "Поки тут тихо", не почала розмірковувати про новий кінопроект. Несподівано натрапила на інформацію про те, що в 2022 році планувалося розпочати підготовку до другого перепису населення, який, врешті-решт, не відбувся через воєнні події. Ця ідея вразила мене: "Справді, всі ці роки незалежності ми користувалися статистикою, зібраною ще у 2001 році! Чи можуть ці дані бути актуальними?"

Усі усвідомлюють, що масштабне військове вторгнення кардинально трансформувало демографічну ситуацію в Україні. На сьогоднішній день ми не маємо точних відомостей про наших громадян, лише приблизні оцінки, засновані на даних митниці щодо перетину кордонів. Проте ми не знаємо, скільки людей можуть не повернутися. І вже зовсім не згадуючи про жахливі факти, такі як кількість загиблих і зниклих безвісти.

Сцена з стрічки "Перепис населення".

Це все скомбінувалося з дитячим спогадом. Я подумала, що треба щось про це зняти. Так прийшла до того, що цікаво було би дослідити саме сторону державного спостерігача. Незнайомця, який вторгається в чужий особистий простір у неробочий час, коли люди відпочивають, і починає ставити дуже багато особистих питань. Адже у цих опитувальниках не лише якісь статистичні запитання -- там близько 10 сторінок різноманітних запитань про всіх членів родини, дітей, етнічне походження, освіту, площу квартири, нерухомість у власності тощо. Коли ми дивилися архіви, в одному з сюжетів був коментар жінки, яка казала, що їй було неприємно відповідати на питання про дітей, бо у неї були загиблі.

У концепції мого фільму я прагну створити мозаїку з різних квартир, в які заходить обліковиця. Коли я ділюся цією ідеєю, багато хто одразу згадує "Чотири кімнати" Тарантіно, але моїм натхненням слугує більше фільм братів Дарденн "Два дні, одна ніч". У цьому фільмі героїня, яку грає Маріон Котіяр, відвідує квартири, намагаючись переконати колег не звільняти її. Вона входить у приватні простори в найнепередбачуваніших обставинах, і водночас розвивається її особиста історія. Я хотіла б обрати подібний шлях у своєму творінні.

Розкажи більше про дослідження. Наскільки глибоко ти занурювалася і вивчала ті часи?

Звісно, все почалося з вивчення інформації в мережі. Як з'ясувалося, все ще існує веб-сайт, присвячений першому всеукраїнському перепису населення. На ньому міститься основна інформація, яка, по суті, повторює дані з Вікіпедії. Оригінальних репортажів з того часу в мережі не знайти, оскільки в ті часи інтернет не був широко розповсюджений. Але, завдяки інтернету, ми змогли знайти облікові листи та інструкції для переписувачів.

Мені було важливо знайти візуальні свідчення того, як відбувався весь процес: починаючи з того, як виглядали папки обліковців та їх бейджики, і до того, як збирали цю інформацію, як її потім обробляли, як працювали мобільні відділи збору інформації, які розгортались у школах, жеках, будинках культури тощо.

Врешті-решт ми вирішили звернутися до центрального аудіовізуального архіву ім. Пшеничного, хоча жоден з нас, ні я, ні мої продюсери, раніше не мали досвіду роботи з телевізійними архівами. Ми були не впевнені, з чого почати, тому просто зареєструвалися та надіслали запит. Архів надав нам кілька матеріалів, всього чотири репортажі, але лише два з них виявилися дійсно корисними для нашого проекту.

З’ясувалося, що необхідно звертатися до регіональних телевізійних каналів. Для спрощення цього процесу ми залучили Юрія Самусенка, який є архівним продюсером фільму "Кузьма: Страшно веселий" (примітка редактора). Він має великий досвід роботи з архівами, і я щиро вдячна йому за те, що він взяв на себе всю комунікацію з регіональними телеканалами та Суспільним. Адже залишилося небагато матеріалів, оскільки в той період телеканали переходили від аналогових плівок до цифрових форматів. Багато касет перезаписувалися безліч разів і згодом знищувалися.

З’явилися докладні репортажі на цю тему. Телеканал "Київ" підготував великий матеріал, у якому пояснювалося, що таке перепис населення, його значення та процедури проведення. Я звернула увагу на кілька цікавих моментів. Це інформування стало важливим, оскільки багато людей відчували страх перед незнайомцями, які можуть прийти до їхніх домівок, і не хотіли ділитися інформацією. У багатьох ще залишався радянський страх перед владою, і не було впевненості у безпечності всіх цих процесів.

І, власне, через телебачення проводили інформаційні кампанії про те, що перепис населення -- це нормально, що таке проходить у всіх цивілізованих країнах. Повторювали, що не питають документи. Тобто, все записували лише зі слів людини. По суті, людина могла розказати все, що завгодно, це не перевіряли.

Вважаю, ми зібрали всі можливі дані. Ніхто в даний момент не володіє інформацією про цей перепис населення краще, ніж ми.

Чи плануєте ви демонструвати ці сюжети, чи просто скористаєтеся ними як джерелом ідей?

Я не роблю документальний фільм. Це ігровий фільм, і ми розповідаємо про той час. Ми не хочемо все перезнімати, але спираємося на мовний портрет, класні фрази, життєву правду епохи. Хочеться їх узяти та впровадити.

У цю добу справді існувала інша мова та інший матеріальний світ. Наприклад, металопластикові вікна були рідкістю, якщо взагалі присутні, вуличне освітлення відрізнялося, а двері у під'їзди мали інший вигляд. Наскільки ретельно ви вивчаєте ці деталі, і як це впливає на фінансовий аспект вашого фільму?

Це великий тягар на бюджет, але нас рятує те, що велика частина буде знята в інтер'єрах. Я би сказала, що більше половини -- це квартири мешканців і відділ статистики. Якусь таку інституцію у стилі відділу статистики ми можемо знайти, їх багато залишилося застиглих у часі, що нам на руку.

Щодо металопластикових вікон, у нас були певні побоювання. Я провела ґрунтовне дослідження, шукала знімки Львова з 2001 року, адже саме тут проходитиме наша зйомка. На щастя, в цей період у місті спостерігався справжній бум, і багато людей активно замінювали свої вікна.

Ситуація з натурними зйомками може бути ще складнішою. Ми плануємо знайти вулиці у Львові, які допоможуть нам відтворити атмосферу 2001 року. Такі місця існують, зокрема, в районі Підзамче. Сподіваюсь, що наші плани здійсняться завдяки художниці-постановниці Маргариті Кулик, яка вже мала досвід у відтворенні історичних епох у проекті "Ля Палісіада". Тоді ми працювали над 1996 роком, і це було дещо складніше.

У процесі зйомок кінопроекту "Перепис населення".

Ознайомтеся також з "Ля Палісіада": історія в розрізі монтажних фрагментів.

Що спонукало вас вибрати Львів як локацію для зйомок? Чи це пов'язано з вашими спогадами, про які ти згадала, чи, перш за все, з міркувань безпеки?

Знімати в цьому місці, безумовно, безпечніше, але я не уявляла цю історію інакше. Мені в уяві постає образ будинку з загальним балконом, яких у Києві справді не так багато. Хоча я не маю наміру створювати портрет міста, ця мозаїчність та різноманітні історії, що розкриються в квартирах, куди заходить моя героїня, сформують певне уявлення про Україну. Особливо привабливо в цьому будинку те, що переміщення героїні матиме як метафоричне, так і візуальне значення. А йти по сходах п’ятиповерхівки виглядає просто не кінематографічно і неестетично.

Я уявляю, як оця обліковиця приходить у будинок, де я жила, і обходить всі квартири сусідів, де мешкали і російські воєнні переселенці, яким там дали квартиру, і вчителька музики, і колишній міліціонер, і художниця, і багато інших. Мені не потрібно придумувати зріз населення, тому що він уже існував у нашому будинку.

Розповідь про демографічні зміни того часу присутня в характеристиках фільму. Чому для тебе важливо відобразити це в контексті тих років?

Перепис населення відбувся на початку нового тисячоліття, коли Україна вже святкувала десятиліття своєї незалежності. Досить цікаво поглянути на наше минуле, зокрема на те, якими ми були 20 років тому; розглядати такі відрізки часу дуже зручно, адже змінюється покоління. В одному з знайдених нами репортажів була фраза, яку я використала в тизері. Журналістка у закадровому коментарі зазначає: "У 2026 році демографи прогнозують, що нас буде 42 мільйони. Сподіваємося, що ці прогнози робили песимісти." І ти думаєш: "Вау, це ж якась версія 'Твін Пікс'!" (Це посилання на фразу з культового серіалу про те, що продовження покажуть через 25 років, і насправді через цей час вийшов новий сезон. -- Авт.) Минуло 25 років, і ось ми тут, а ті песимісти виявилися досить оптимістичними, адже ніхто не міг передбачити, що нас чекає попереду.

Коли ми уважно вислухаємо всіх наших героїв, з'явиться ясність, як наша історія повторюється. У нашому домі сусід отримав квартиру, оскільки був військовим з Росії, хоча раніше там проживали євреї, яких розстріляли під час погромів. Подібних історій існує безліч, адже придбати квартиру там було неможливо — їх розподіляла держава. Так в одному будинку опинились і культурні працівники, і російські військові, і багато інших людей. Нині відбувається щось схоже, це нагадує паралель, але я не буду вдаватися у деталі. Все це залишиться в середині.

У процесі зйомок кінопроекту "Перепис населення".

Проте, це все ж буде більше висловлення, яке стосується сучасності, чи, можливо, тебе більше привертає можливість дослідити історію?

Не прагну нічого маніфестувати, адже українці вже все це усвідомлюють. Не маю бажання нав'язувати комусь свої думки й не хочу робити моралізаторських висновків. Я все ще розмірковую над тим, чи варто завершувати цю історію в сучасному контексті, чи це може бути занадто маніпулятивно. Ці питання не дають мені спокою, але десь чула думку, що насправді краще не знати кінця своєї історії, адже він може виникнути в процесі.

Твої сумніви стосовно актуальності сучасності виглядають як звичайна пастка українського кінематографа. Адже з одного боку, ми бачимо безліч фільмів про війну, а з іншого — вже всім набридли ці історії про конфлікти.

Саме в цьому полягає суть. Цей фільм розповідає про війну, адже він також стосується демографічних змін. Коли починаєш згадувати перепис населення і чуєш рекламу тих часів по телевізору, що закликала до збільшення населення до 52 мільйонів, а потім порівнюєш це з сучасними подіями в Україні, стає очевидним, що війна неможливо ігнорувати.

А ти справді вважаєш, що можна повністю відсторонитися від сучасного контексту і створити щось, якщо воно має історичну природу, без явних асоціацій?

Я сумніваюся, що це можливо в даний момент. Іноді виникає бажання втекти від реальності і подивитися романтичний фільм. Але це не для мене. Мені важливо говорити або створювати щось про те, що зачіпає мою душу, про те, що мене непокоїть. Мене справді турбує думка про те, що Україна стикається з проблемою зменшення населення та від'ємною демографічною динамікою.

Чому тема демографії стає нагальною саме зараз, хоча депопуляція відбувається вже не перший рік? Чи бачиш ти можливість щось зробити з цим?

Це хороше питання. Я сама говорю про демографію, але не хочу, щоб це було моралізаторським висловлюванням. Не хочеться говорити: "Кохайтеся, нас має бути 52 мільйони". Але хочеться запустити дискурс, щоб почали шукати шляхи вирішення цієї проблеми. Конкретно зараз, мабуть, це ще не на часі, але роботу треба починати. Нам потрібно думати про те, щоб повертати наших людей додому, про те, щоб створювати умови, щоб люди не хотіли виїжджати, а хотіли повертатися. Бо від'ємна демографія -- це шлях до занепаду багатьох сфер.

Сцена з стрічки "Перепис населення".

Як ти креативно підходиш до вирішення питання динаміки? Дійсно, є "Чотири кімнати", де у обмеженому просторі відбувається безліч дивовижних, веселих та божевільних подій. Але, з одного боку, у тебе є статистика та соціологія, які не зовсім підходять для кінематографа, а з іншого — ти маєш справу з обмеженими локаціями та реалістичним сетингом. Яким чином ти, умовно кажучи, зможеш розважити своїх глядачів?

Я багато розмірковувала над цим питанням. Під час написання сценарію я створила діалоги, які уявляла в своїй голові. Але я усвідомлюю, що під час зйомок не хочу примушувати акторів заучувати увесь текст. Мені хотілося б, щоб мешканці квартир були типажами, а не традиційними акторами. Якщо це вдасться, то цей опитувальник стане своєрідною режисерською основою, яку я планую використовувати в роботі з акторами. Тобто, я насправді буду проводити інтерв'ю з людьми, щоб отримати від них цікаві відповіді.

Існує два способи реалізації цього процесу, які залежать від того, як пройде кастинг. Перший варіант передбачає, що ти створюєш образ персонажа та описуєш його житло, після чого актори реагують у ролі цього персонажа, імпровізуючи на ходу. Другий варіант полягає в тому, що учасники діляться своїми особистими переживаннями, які можуть бути інтегровані у сценарій, додаючи фільму більшої достовірності. У нас є форма з набором статистичних запитань, проте вони будуть різними, і кожен відповість на них по-своєму. Таким чином, виникає можливість для легкого гумору, драми або чого завгодно.

У процесі зйомок кінопроекту "Перепис населення".

У Львові нещодавно проходили зйомки фільму "Крилаті леви", і все більше кінематографістів виявляють бажання знімати свої проекти саме в цьому місті. Хоча тут ще недостатньо розвинута інфраструктура для кіновиробництва — не вистачає потужних орендних компаній та фахівців, ситуація починає змінюватися. Які у вас є думки щодо того, як вирішити ці проблеми?

Я безмежно щасливий, що у Львові нарешті розпочнуться зйомки фільмів, адже це місто дійсно заслуговує на статус культурної столиці України. На жаль, ситуація з кінематографом у Львові була вкрай сумною, адже фактично його не було. Тепер, здається, з'явилася реальна можливість створити кіноцентр у цьому чудовому місті.

Нещодавно у Львові ми презентували фільм "Поки тут тихо", і до нас завітали молоді люди, які прагнуть займатися кінозйомками. Вони цікавилися: "Чи можемо приєднатися до вас в якості асистентів на зйомках?" Це надзвичайно приємно, адже свідчить про їхній інтерес до кіноіндустрії. Завдяки цьому ми матимемо можливість не залучати велику команду з Києва, а знайти талановитих людей прямо на місці. Ми прагнемо залучити місцевих жителів, щоб вони отримали безцінний досвід у кінематографії.

По витратам везти київську команду завжди дорого -- це експедиція. І з ренталами у Львові дійсно погано, але у Львові є Patriot (найбільша в Україні рентал-компанія, яка надає обладнання та пропонує комплексний супровід для кіно- та відеозйомок. - Ред.). Буде боротьба за цю техніку, доведеться бронювати наперед, бо дійсно дуже багато всього знімають у Львові. Але це на краще. Нарешті це дасть поштовх Львову розвиватися в цьому напрямку.