Сергій Сторожев – це талановитий режисер, сценарист та продюсер.

Документальне кіно в умовах війни слугує свідченням, яке запобігає спробам спотворити реальність.

Сергій Сторожев із однаковою майстерністю реалізує свої проекти як у сфері документального, так і в ігрового кіномистецтва. Нещодавно світ побачила його неігрова робота під назвою "Сталеві птахи", яка висвітлює спецоперацію з прориву блокади "Азовсталі". Наприкінці серпня він представить новий повнометражний художній фільм "Соліст", а в даний момент активно працює над документальною стрічкою "Сплутані".

У бесіді з Укрінформом режисер і сценарист поділився своїми думками щодо того, чому для створення художнього кіно на тему війни важливий певний часовий проміжок. Він також підкреслив необхідність збереження української ідентичності у фільмах, аби вони залишалися зрозумілими для міжнародної аудиторії. Крім того, він розповів, як звичайна рибальська сітка може перетворитися на символ у документальному фільмі.

Я НАРОДИВСЯ І ВИРІС У МАРІУПОЛІ, ТОМУ ФІЛЬМ "СТАЛЕВІ ПТАХИ" - ЦЕ ДОВОЛІ ОСОБИСТА ІСТОРІЯ

Шановний Сергію, зовсім нещодавно на екрани вийшла ваша документальна стрічка "Сталеві птахи", яка розповідає про ризиковану повітряну спецоперацію з прориву блокади "Азовсталі". Як проходив процес створення цього фільму?

- Варто почати з того, що це доволі особиста історія. Я народився і виріс у Маріуполі. На той час (березень 2022 року) там було багато моїх рідних, знайомих, я переживав ті події, мабуть, напруженіше, ніж щось інше в житті. Постійно намагався знайти бодай якусь інформацію, адже зв'язку не було. Новини про те, що наші гелікоптери прорвалися, й пілоти доправили в оточене місто добровольців, медикаменти, підкріплення та забрали поранених, були, як ковток свіжого повітря. Це сформувало передумову до створення документального фільму.

Ми почали збирати матеріал по крихтах, щоб у майбутньому створити фільм. На це пішло багато часу, бо фактично нічого не було. Усі наявні в нас матеріали були або з телефонів та бодікамер військових і льотчиків, які літали туди, або це були відео, які ми отримали вже пізніше, коли попросили встановити камери на борти. Тривалий час ми працювали над "Птахами" утрьох: я та продюсери Артем Колюбаєв і Тарас Босак. Ми зробили презентаційний ролик, щоб отримати фінансування. Через деякий час нас підтримало Міністерство культури України, це дало "зелене світло" й відкрило дорогу зробити повноцінний фільм.

ГУР СТАНОВЛЯВ СУТТЄВУ ЧАСТИНУ У ФОРМУВАННІ "СТАЛЕВИХ ПТАХІВ", СЛУЖАЧИ МЕНТОРОМ.

- Чи виникали якісь труднощі під час роботи?

Безумовно, виникло чимало труднощів та нюансів, особливо у співпраці з військовими, оскільки ми прагнули, щоб глядачі могли бачити обличчя кожного з них. Проте більшість військових були зайняті виконанням бойових завдань, що створювало певні ризики для них. Крім того, з обʼєктивних причин було важко отримати коментарі від Кирила Буданова, керівника Головного управління розвідки, адже він був однією з ключових фігур у плануванні цієї операції.

У цілому, ГУР відіграв дуже важливу роль у створенні "Сталевих птахів", виступивши нашим ментором. Співробітники ГУР відгукувалися на наші запити, допомагали з матеріалом, сприяли спілкуванню з військовими, в яких ми брали інтерв'ю. Дуже важливий складник того, що фільм відбувся, належить саме ГУРу.

На жаль, не всі герої фільму зараз із нами... У фіналі ми показуємо дошку, зокрема, з усіма, хто не повернувся з операції, власне, їм ми присвятили цей фільм. І, на мою думку, якщо говорити про документальне кіно, то це наразі один із наших найбільш значущих фільмів.

Чи буде у "Сталевих птахів" фестивальна спадщина?

Оскільки Міністерство культури України надавало нам підтримку та фінансування, фільм повинен демонструватися безкоштовно. В Києві відбувся один закритий показ-презентація для військових та їхніх сімей, який зібрав значну кількість глядачів. Крім того, ми розмістили фільм у соціальних мережах, він транслювався на телевізійних каналах і тепер доступний для перегляду на Ютубі.

МИ ЩЕ НЕ ГОТОВІ ЗАХОПЛЮВАТИСЯ ЗЙОМКОЮ НЕЗААНГАЖОВАНИХ ІГРОВИХ ФІЛЬМІВ ПРО ВІЙНУ, ОСКІЛЬКИ ЗНАХОДИМОСЯ В СЕРЕДИНІ ЦЬОГО КОНФЛІКТУ.

- Ви знімали кіно і до повномасштабного вторгнення, і зараз. Чи змінилося особисто для вас щось у роботі?

- Війна оголила питання, на які більшість із нас, на жаль, до війни намагалися або не відповідати собі, або шукали компроміс у відповідях. Найяскравіше - мовне питання, але їх дуже багато.

Я вважаю, що зараз украй важливо знімати документальне кіно саме через його протокольність. Це - документ, у якому ми маємо змогу фіксувати все, що відбувається сьогодні, щоб через певний час ніхто цієї правди не переписав.

Щодо ігрового кіно, вважаю, що наразі ми не готові створювати неупереджені фільми про війну. Ми все ще перебуваємо в самому центрі подій і переживаємо їх надзвичайно емоційно. Коли оцінюємо щось через призму емоцій, об'єктивність втрачається. Тут важливо застосувати критичне мислення та рефлексію. Щоб створити дійсно якісне військове кіно, подібне до "Врятувати рядового Раяна", має минути чимало часу. Існує безліч видатних фільмів на цю тематику, але їх зазвичай знімали лише через значний проміжок часу після самих подій.

Щодо виробництва документальних фільмів, ми вважаємо, що війна є однією з форм життя, яка, хоча й протилежна миру, також має свої особливості. У цьому контексті відбуваються численні події. Документальний фільм не є простою розповіддю про військові дії, а скоріше зображує людей, їхнє життя та переживання у часи конфлікту. Всі наші фільми відображають саме цей аспект.

- Чи не виникало у вас думки, пізніше в перспективі зняти художній фільм про події на "Азовсталі"?

Продюсери активно займаються цим питанням, ведуть різноманітні переговори, і я сподіваюся, що незабаром ми зможемо реалізувати цю ідею.

Сьогодні ГУР, авіація Збройних сил та наші військові стали символом, який зрозумілий у різних куточках світу. Це вже не просто місцеве явище, а глобальна історія, яку ми здатні створити прямо тут і тепер. У нас є необхідні знання та досвід, ми спостерігаємо більше, ніж багато хто з-за кордону, і готові поділитися цим з усім світом.

УСПІХ КІНОВИПУСКУ ПОЛЯГАЄ В ТОМУ, ЩОБ ЗБЕРЕГТИ СВОЮ ІДЕНТИЧНІСТЬ І В ТОЙ ЖЕ ЧАС ЗРОБИТИ ЙОГО ДОСТУПНИМ ДЛЯ ШИРОКОЇ АУДИТОРІЇ.

Локальне кіно є захоплюючою тематикою. Як ви думаєте, чи має кіноіндустрія зосередитися на виробництві фільмів для власного глядача, чи їй варто намагатися створювати контент, спрямований на міжнародну аудиторію?

Усе визначається метою. Якщо ми говоримо про фільми типу "Marvel", то їхня основна задача – залучити якомога більше глядачів і забезпечити високі касові збори. Проте, якщо розглядати кіно як мистецьке явище, то набагато важливішим є локальний досвід, який отримує людина в конкретному контексті. Проте, справжнє якісне кіно може з'явитися лише тоді, коли цей локальний досвід вдається передати й зробити зрозумілим для глобальної аудиторії. Нещодавно ми вивчали фільм "Банші Інішерина" Мартіна Мак-Дони та зрозуміли, що його величезний успіх зумовлений тим, що це локальна ірландська історія, яка водночас є зрозумілою для глядачів з усього світу.

Схожа історія спостерігається в українському кіно "Памфір", де режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук вдало поєднав українські традиції, події та символіку, роблячи їх доступними та зрозумілими для глядачів з різних куточків світу. Це дійсно непросте завдання, адже успіх вдалого фільму полягає в умінні зберегти національну ідентичність, одночасно забезпечуючи його універсальність для всіх.

Якщо говорити про мене особисто, то мені хотілося б знімати щось багатошарове, зрозуміле і глядачеві, і професіоналам.

- Ваші перші воєнні документальні фільми "Мами війни" і "Сестри" вийшли в перший рік вторгнення, у 2022‑му?

- Так. Я вдячний продюсерці Юлії Бін за можливість долучитися до створення цих історій. Ідея фільму "Мами війни" - про матерів, які втратили дітей. Вони ділилися власним досвідом, щоб інші люди могли, наскільки це можливо, легше перенести втрату або принаймні навчитися з нею жити.

"Сестри" - це зовсім інша оповідь. Історія про двох сестер-близнючок, які здійснюють бажання родичів загиблих. Наприклад, коли хтось опинився в окупації і хоче відвідати могилу своїх близьких, щоб залишити там щось пам'ятне. Дівчата займаються збором необхідних речей, виконують побажання та фіксують це на відео. Одна з пропозицій полягала в тому, щоб на могилі загиблого воїна виконати його улюблену пісню. І вони це зробили.

На мою думку, основою створення документального кіно є процес монтажу.

Документальне кіно, як ви зазначили, є своєрідним свідченням подій, які відбуваються на наших очах. Проте я хотів би розширити цю тему і поставити деякі провокаційні питання щодо процесу створення неігрових фільмів загалом. Адже, якщо маємо режисера, сценариста (тобто історія створена кимось і під його керівництвом) і героїв, які не є зображеннями з прихованої камери (адже перед камерою ми всі граємо певну роль), наскільки те, що глядач спостерігає на екрані, можна вважати абсолютно неігровим?

Дозвольте поділитися своїми думками про нашу роботу: зазвичай те, що ми задумуємо на початку створення документального фільму, не завжди втілюється в реальність наприкінці. Моє завдання як режисера полягає в тому, щоб зібрати максимальну кількість інформації, не пропустивши жодного нюансу чи деталі. Це необхідно для того, щоб під час монтажу ми змогли зрозуміти, які можливості відкриваються перед нами. Режисер у документальному кіно працює зовсім інакше, ніж у художньому: у першому випадку важливо відпустити контроль над історією і залишатися відкритим до нових ідей, аби всі елементи, немов "пазли", зійшлися воєдино. Я вважаю, що справжнє документальне кіно народжується саме в процесі монтажу.

Крім того, важливо, щоб автор, який спочатку створює план дій, згодом адаптував його, враховуючи обставини та характери героїв. Маючи значний досвід роботи на телебаченні, можу з упевненістю стверджувати: якщо дотримуватися лише заздалегідь прописаного плану, результат навряд чи буде вражаючим.

Ви регулярно берете на себе ролі як сценариста, так і режисера у своїх фільмах, таких як "Соліст", "Сталеві птахи", "Мистецтво в тіні війни", "Присвячення Єві" та "Напрокат". Чи є це випадковим збігом, чи ви свідомо обрали такий підхід у своїй творчій діяльності?

- Я намагаюся так робити. Ще до повномасштабної війни у мене був режисерський досвід роботи над серіалами, де я не був сценаристом, але завжди домовлявся мати можливість якось змінювати, підправляти чи адаптувати сценарії. Бо коли працюєш із "заблокованим" матеріалом, то не заглиблюєшся, не ставиш питання - це все фактично не має сенсу. Також це про адаптацію до обставин, які виникають. Коли є певний план, але, Всесвіт підкидає якісь ситуації, яких ти не очікував, то треба їх організовувати й обертати на користь! Тому, так, я завжди намагаюся працювати зі сценаріями.

ІДЕЮ ФІЛЬМУ "СОЛІСТ" МЕНІ ПОДАРУВАВ КШИШТОФ ЗАНУССІ

Проект повнометражного ігрового фільму "Соліст", прем'єри якого я з нетерпінням очікую, стартував ще до початку повномасштабної агресії. Чому ж його дорога до кінопрокату виявилася настільки затяжною?

Від концепції до реалізації фільму минуло приблизно десять років. Ідея цього проекту з'явилася завдяки Кшиштофу Зануссі, коли я відвідував його. Під час нашої розмови ми шукали натхнення для нового фільму, і він розповів мені захопливу історію про антрепризного актора, який, коли не має роботи, підробляє підставним пацієнтом у лікарнях, щоб студенти-медики могли визначити, хто з них - справжній хворий. Це реальна сюжетна лінія. Я почав розвивати цю історію, не раз відкладав її, але завжди повертався. У 2021 році фільм "Соліст" здобув перемогу в 17-му конкурсному відборі Держкіно в категорії авторських фільмів, і ми були готові розпочати знімальний процес, але розпочалося повномасштабне російське вторгнення. У перший рік більшість державного фінансування було спрямоване на оборонні потреби, але через півтора року ми отримали необхідні кошти, почали зйомки та монтаж. Зараз фільм готовий, і його українська прем'єра відбудеться на Одеському міжнародному кінофестивалі, який стартує наприкінці серпня. Щодо міжнародної прем'єри - ми ще визначаємося.

Згідно з отриманою інформацією, актор Олександр Ярема взяв участь у цьому фільмі. Чи можливо, що саме він є тим вигаданим "хворим"?

- Так, дві головні ролі виконали Олександр Ярема і Ірина Мак, вони, як і весь наш каст, - неймовірні й супер віддавалися своїй справі. Що цікаво, наскільки Олександр скромний і спокійний у житті, настільки ж яскраво та переконливо зміг передати свого персонажа - ексцентричного та трішки хамовитого актора Лева. Я завжди дивуюся, як людина, настільки не схожа на свого героя, може вловити всі нюанси характеру та поведінки, ще й передати так, щоб усі повірили!

У картині міститься безліч посилань на інші фільми. Дехто з глядачів, які вже мали можливість її переглянути, зазначає, що спершу виникає асоціація з "Пролітаючи над гніздом зозулі". Проте, після повного перегляду, це враження швидко розвіюється. Можливо, тут присутня певна спільна тематика, але загалом мова йде про зовсім інший кінематографічний досвід.

Нам дуже пощастило з кастом: Олександр Ярема, Ірина Мак, Сергій Деньга, Марина Кошкіна, В'ячеслав Гіндін, Олексій Тритенко, Володимир Задніпровський. Та й загалом у нас зібралась чудова команда - Артем та Тарас у ролі продюсерів, оператор Євгеній Кирей, художники Владлен Одуденко та Марічка Денисенко, монтаж Мікаел Торгомян, художники із костюмів Олена Гресь та Олена Рукавішнікова, художник із гриму Олександра Бєсєдкіна та інші - всі дуже класні та віддані справі.

Звернула увагу, що ви зазвичай співпрацюєте з однією й тією ж групою.

Я докладаю зусиль. Важливо, коли люди здатні спілкуватися на одному рівні, коли навіть натяків достатньо для порозуміння. Це створює синергію, адже не потрібно витрачати час і зусилля на пояснення – всі одразу розуміють твої наміри і реагують відповідно до ситуації.

Щоб досягти хоча б нульового результату, необхідно заробити в прокаті в 2,5 рази більше, ніж витратили на створення фільму.

Згідно з спостереженнями, в умовах труднощів глядачі виявляють більшу прихильність до комедій. Проте, для сучасних українських кінематографістів виникає етичне питання: чи правильно створювати розважальні фільми під час війни? Де ж знайти баланс у цій ситуації?

Я погоджуюсь, що нині людям вкрай потрібні позитивні емоції. Важливо створювати комедійні фільми різних жанрів, аби кожна категорія глядачів могла знайти щось на свій смак. Протягом війни у нас виник інформаційний вакуум, який потрібно заповнити. Тому важливо знімати кіно, орієнтуючись на різні аудиторії.

Щодо гумору в кіно, важливо дотримуватися балансу. Існує певна межа, після якої гумор стає поверхневим і малозмістовним, що може в подальшому призвести до культурного занепаду суспільства. Тут і полягає талант творців — здатність мати внутрішнє чуття, яке допомагає розрізняти вульгарність, смішні моменти та те, що є прийнятним, а що — ні.

Зрозуміло, що в умовах війни державі важко забезпечити фінансування кіноіндустрії на необхідному рівні. Яким чином кінематографісти можуть реально залучати недержавні, приватні або спонсорські інвестиції для своїх проектів?

Це дійсно можливо, і існують конкретні приклади. Навіть у цьому році в кінотеатрах з'являються ігрові фільми, які були профінансовані за рахунок приватних інвестицій.

Якщо підходити раціонально з погляду вкладених коштів і правильно вибраної теми, то це може бути успішним. Однак є момент простої математики: в Україні зараз працює менше ніж 200 кінотеатрів, тобто є "поріг" коштів, які ти маєш витратити, щоб мати змогу заробити на майбутньому фільмі. Умовно, якщо стрічка коштує 100 мільйонів гривень і зібрала 100 мільйонів у прокаті - це збиткове кіно. Бо орієнтовно пʼятдесят відсотків отримує кінотеатр, ще пʼятнадцять - дистриб'ютор, і в тебе залишається третина від каси. Тож для того, щоб вийти хоча б в нуль, треба зібрати в прокаті принаймні у 2,5 раза більше ніж витрачено на фільм. А, зважаючи на кількість кінотеатрів, кількість місць у залах і кількість людей, які зараз перебувають в Україні, є межа, за яку не можна вийти, щоб кіно потенційно було успішним. Звісно, хтось може вкладатися, якщо має інші цілі, крім прибутку, наприклад, хоче зайти на ринок та заявити про себе, показати, що він уміє, щоб у перспективі почати заробляти.

У КІНОРОБІ "СПЛУТАНІ" МИ ВИВЧИЛИ ШЛЯХ РИБАЛЬСЬКОЇ СІТКИ, ЯКИЙ ПРОТЯГУЄТЬСЯ ВІД ОКЕАНУ ДО НАШИХ ОХОРОННИХ ПОЗИЦІЙ І УБЕЖИЩ.

На чому ви зосереджені у своїй роботі в даний момент?

Ми завершили роботу над новим документальним фільмом під назвою "Сплутані". Це незвичайна історія про рибальські сітки. У фільмі ми детально досліджуємо шлях звичайної рибальської сітки — від океанських глибин до наших окопів, бліндажів та техніки, виявляючи, як ці на перший погляд прості речі можуть рятувати життя нашим військовим. Фінансування проекту забезпечили Артем Колюбаєв та Олег Крот з фундації "Течія", яка постачає сітки для різних підрозділів сил оборони. Це якраз підкреслює нашу дискусію про приватні інвестиції в кінематограф.

Ми подорожували за межі країни, збираючи інформацію та спілкуючись з рибалками. Нашими героями є не лише іноземні волонтери, які організовують ці сітки, а й військовослужбовці, які застосовують їх на передовій.

- Тобто звичайна рибальська сітка, якою колись ловили тріску, замість того, щоб опинитися на смітнику чи в переробці, відправляється в Україну захищати наших військових?

Абсолютно вірно. Якщо уважно розглянути, існує спеціальна сітка, призначена для лову риби з великих кораблів, товщина якої сягає пальця. Завдяки цьому траплялися випадки, коли вона ефективно захищала бліндажі навіть від "Ланцетів". Дрон може влучити в сітку, але не зможе її пробити. Існують також тонкі прозорі сітки, які діють на основі того, що дрони не помічають їх у своїх камерах, через що заплутуються. Насправді, це ціла система, яка виявляється дуже ефективною.

Це кіно ми плануємо відправляти на фестивалі, щоб залучити міжнародну спільноту та трішки активізувати допомогу Україні. Основна ідея полягає в тому, що навіть такі незначні речі, які можна було викинути у сміття, можуть допомогти наблизити перемогу.