"Чи справді ми є необхідними для України?" – Інеса Братущик розповідає про своє повернення з Канади, використання російської мови в Торонто і відчуття незахищеності за межами батьківщини.

Інеса Братущик та Орест Хома - один із найвідоміших співочих дуетів в Україні. З початком повномасштабного вторгнення зіркове подружжя з доньками знайшли тимчасовий прихисток від війни за кордоном: наразі родина перебуває в Канаді.

У розмові з OBOZ.UA народна артистка України Інеса Братущик поділилася своїми заняттями за океаном, висловила думки про ставлення до вимушених переселенців за кордоном і розкрила, з якими труднощами стикаються українці, намагаючись повернутися додому.

Інеса Братущик згадує, що новина про велику війну застала її в потязі - співачка поверталася в Київ зі Львова. Через перебої з мобільним зв'язком ледве вдалося додзвонитися до чоловіка. Той заспокоїв: чекаємо вдома. Наступні кілька днів провели у сумнівах: "Не було навіть думки їхати за кордон. Але старша дочка за п'ять тижнів до вторгнення стала мамою. Мешкаємо в Солом'янському районі, поруч - залізничний вокзал. І ракети літали повз балкон, і вуличні бої на вулиці - все бачили". Врешті-решт родина опинилася в Польщі (на той момент чоловікові Інеси Оресту Хомі було 65 років, тому мав право перетинати кордон. - Ред.). Там багато волонтерили, працювали з дітьми-переселенцями. Молодша Соломія пішла до школи, швидко схоплювала польську мову".

Згодом пара вирішила вирушити до Канади. Інеса розповідає, що там проживає її хресна мама, яка вже має поважний вік. Вона настійно закликала їх приїхати, адже відчувала, що це може бути їх остання можливість зустрітися. "Чесно кажучи, спочатку ми планували повернутися додому, - ділиться Інеса Братущик. - Але зрештою опинилися за океаном". Тепер подружжя живе в Канаді вже майже три роки: "Життя за кордоном має свої труднощі. Ми з чоловіком не раз виступали тут з концертами. Але, знаєте, з зовнішнього боку все виглядає зовсім інакше, ніж коли ти вже опинився всередині цієї реальності".

Інесо, поділіться, будь ласка, своїм повсякденним життям. Чи отримують вимушені переселенці з України якусь фінансову допомогу від уряду?

Коли наші приїжджають, отримують одразу три тисячі доларів, на які багато хто спокушається. Але це, по суті, і все. У нас є медичне страхування, але, не дай Боже, захворіти! Я довго трималася, але в січні захворіла на пневмонію. Мусила ходити на роботу (Інеса Братущик викладає вокал. - Ред.). Іншого виходу не було - плату за житло ніхто не скасовував. А оренда тут дуже дорога - ми винаймаємо квартиру за 2300 доларів. Це невелике помешкання: вітальня, яка слугує кухнею, та дві кімнати - для мене, чоловіка та нашої доньки Соломії. Моя старша дочка Маріанна живе окремо з маленьким сином. Щоб сплатити за житло та дитячий садок для малюка (який коштує 1200 доларів на місяць), вона працює іноді на трьох роботах.

За електрику ми платили по 250 доларів узимку, інтернет - додатково, дуже недешевий, бо в цій сфері монополісти, які тримають ціну. Єдина радість - нічого не платимо за воду, бо в Канаді її багато. Ще одна приємність - природа, що оточує. З одного боку, у нас шумна вулиця, проте з іншого - приватний сектор. І це в центрі Торонто. Я з вікна не бачила ще тільки койотів. Спостерігала за лисицею; зайців та єнотів можна було роздивитися зблизька. Весь час літають здоровенні канадські гуси - біля нас озеро Онтаріо. Якось годувала бабака морквою - він так смішно брав їжу лапками.

Мене все це приємно дивує, можливо, тому, що я виросла в самому серці Львова, де бачила переважно лише собак та котів. В Україні, до речі, ставлення до тварин надзвичайно тепле. Якби я мала можливість обрати інше життя, напевно, хотіла б бути домашнім улюбленцем у Канаді. Тут, до речі, без документів не отримати собаку: потрібно надати підтвердження, що у вас достатньо місця для тварини у вашій оселі. Також вимагається інформація про стан вашого здоров’я та фінансові можливості. Власники тварин дуже уважні до їхнього самопочуття та зовнішнього вигляду. Взимку собачки носять черевички, щоб їхні лапки не замерзли.

"Скільки ж витрачаємо на продукти в цьому місці? - запитує Інеса. - Конкретну суму назвати важко, адже все залежить від обставин. Коли йду до магазину, бачу яблука, які я просто обожнюю, але ціна на них тут — сім доларів за кілограм. Найдешевші наразі — банани (сміється). Орест підказує: 'Наїдаємося, хоч на пальму лізь!'. Але, чесно кажучи, в Канаді ніхто не помирає з голоду. Тут м'ясо досить доступне, а от риба — це вже інша справа. Постійно є різні акції на продукти. І, до речі, наші виробники поступово активізуються. Наприклад, запрацювала молочна компанія, заснована українцями. Тепер у нас нарешті є кефір, ряжанка та сир — все з українським смаком. Я постійно купую наші цукерки. У мене є правило: після кожного заняття музикою я даю солодощі з України своїм учням. У мене навчаються різні діти вокалу, навіть місцеві приїжджають з Ніагари — це дві години в один бік. Є діти, які народилися в Канаді, але не знають мови, і вже співають українською. Це було і в Польщі. Я стараюся максимально впроваджувати українську культуру в своє оточення."

"Існують і позитивні аспекти, і досить вагомі, - продовжує Інеса ділитися своїми враженнями про життя в Канаді. - Найважливіше: ця країна щиро підтримує Україну. Місцеві жителі дуже цінують українців, особливо за їхню працездатність. Проте, звичайно, серед іммігрантів є різні люди. Іноді мені стає неприємно, коли в громадському транспорті чую, як підлітки вживають ненормативну лексику, вважаючи, що ніхто не зрозуміє. Але я не залишаю це без уваги, підходжу і роблю зауваження."

Знаменитий український скрипаль-віртуоз Василь Попадюк, який проживає в Канаді вже більше 30 років, поділився з нами під час інтерв'ю, що іноді тепер у його місті можна почути російську мову – раніше ж цього явища не спостерігалося.

Ми теж це помічаємо. Проте варто лише звернутися, як співрозмовники миттєво переходять на українську. Нещодавно стався цікавий випадок: жінка в транспорті розмовляла українською по телефону, а після розмови почала спілкуватися з дитиною російською. Я не змогла стриматися і запитала: "Чому такі подвійні стандарти? Як ви можете називати себе українкою, якщо виховуєте дитину на іншій мові?". Вона трохи збентежилась, але чи усвідомила щось – не знаю. Принаймні, вона почула моє питання.

"Зізнаюся, часом я не відчуваю, що живу в Канаді, тому що весь час перебуваю в україномовному середовищі, - додає Інеса. - Крім уроків вокалу, працюю в суботній школі - створила кілька музичних колективів. Один вже концертує, називається"українські кралечки". Страшенно ціную, коли в дітей горять очі. Коли батьки хочуть, щоб дитина займалася - це прекрасно, але коли сама хоче - просто чудово. Знаєте, до мистецтва в Канаді ставлення своєрідне. Коли я сюди приїжджала як гість, мене часом питали: "Інесо, чим займаєтеся?" "Я співачка", - відповідала. Мене не розуміли: "Це добре, а яка ваша професія?". Так от, мої учні дуже цінують те, що ми займаємося не лише для загального розвитку, а працюємо на результат".

Коли ви збираєтеся з родиною повернутися до України?

Моя нинішня ситуація навчила мене цінувати кожен день. Як тільки намагаюся планувати своє майбутнє, Всесвіт нагадує мені, що я не така вже й вільна особа (усміхається). З кінця лютого я подала заявку на продовження візи, але дотепер не отримала жодних новин. Я навіть зверталася по допомогу до місцевого депутата, проте отримала відповідь, що моя ситуація є нестандартною через мою публічну професію. Зараз я можу залишити Канаду, але тільки один раз – назад вже не потраплю. Уявіть собі: відчуваю себе, як птах із підрізаними крилами. Це дослівно. Мені важко, адже я дуже прагнула бути в Києві та Львові в травні. Більше того, нещодавно мала можливість поїхати до Барселони, адже була обрана членом журі на одному з міжнародних музичних фестивалів. Нині я перебуваю в стані невизначеності, що є для мене найбільш неприємним.

Після початку повномасштабного вторгнення я відвідала Україну чотири рази. Я мала можливість бути з хлопцями на передовій, де доставила 30 дронів. Ці кошти були зібрані під час благодійного концерту, який я організувала в Канаді. Без зайвої скромності можу сказати, що я дійсно серйозно попрацювала. Усі виручені кошти від продажу квитків пішли на допомогу. Я особисто вручала кожному глядачеві квиток з автографом і своїм щирим "дякую". Дуже вдячна своїм друзям-музикантам, які безкоштовно взяли участь в цьому концерті, що тривав понад чотири години.

На благодійному аукціоні нам вдалося продати прапор із підписом Валерія Залужного за п’ять тисяч доларів. Я маю величезну повагу до цього чоловіка і впевнений, що він ще відіграє ключову роль у майбутньому України. В цілому, під час цього заходу ми змогли зібрати двадцять тисяч канадських доларів. І всі ці кошти були направлені на підтримку "пташок".

Нещодавно я організувала акцію, закликавши всіх підтримати маленьких українців, подарувавши їм іграшки та інші сюрпризи. Завдяки зусиллям суботньої школи Nova Shkola, де я працюю і де навчаються 400 дітей, нам вдалося зібрати 250 кілограмів іграшок, одягу та солодощів. Незабаром діти з Кривого Рогу, Дніпра та Києва отримають подарунки від своїх канадських однолітків. Також в зимовий період я відправила на фронт грілки для рук та ніг, після того як почула історію однієї з моїх учениць про її батька, який постраждав від обмороження на передовій. Він гончар, і для нього руки — це все. Я багато разів їздила з концертами в ці місця і знаю, наскільки там холодно, адже земля завжди волога. Кошти на грілки я зібрала під час своїх виступів.

"Ми страшенно хочемо додому, Орест - особливо, - зізнається Інеса Братущик. - Часом каже зранку: "Я сьогодні спав". Це означає, що в снах побував удома. Я знаю, що хейтери можуть після виходу цього інтерв'ю вам чи мені почати писати: якщо так хочете, то чому не повертаєтеся? Не розповідатиму, що наша квартира на дуже високому поверсі й має таке розташування, що повз будинок постійно курсує все, що летить на Київ. Окрім того, щоб поїхати додому, треба викласти за квиток в один бік дві тисячі доларів, а це місячна оренда тут. Проте проблеми не лише в цьому. У чоловіка закінчився паспорт, а зловити "віконечко" на прийом у консульстві - ціла епопея. Дійшло до того, що ті слоти почали скуповувати якісь люди і продавати за чималі кошти - можете собі таке уявити? Ну як так: українці не можуть прийти у своє консульство, щоб подати документи на продовження паспорта? Якщо в людини з якихось причин не працює "Дія", він не може бути українцем? Єдине - Оресту поставили печатку, що дію паспорта продовжено, але в такому вигляді документ чинний лише на території Канади".

"Скажіть мені, будь ласка, а ми точно потрібні Україні? - продовжує Інеса. - Отаке болюче запитання мене наразі мучить. Наше МЗС мусить про таку проблему знати. Не має так бути, щоб українець почувався таким незахищеним. Ми приходимо в консульство в Торонто, сидимо в чергах, спілкуємося. Часто чую: "Ми ж хочемо бути українцями! Чому нас позбавляють цієї можливості?" Консульство має бути для нас притулком, частинкою України. Куди ти приходиш - тобі раді, відчуваєш, що перебуваєш під захистом держави. А ми приходимо - і наче випрошуємо щось. Не проглядається ні тепла, ні добра, ні любові. І я не можу про це мовчати, бо ми не маємо права втрачати українців. Навпаки, повинні їх згуртовувати, щоб мали бажання повертатися додому".

"Але все ж таки я велика оптимістка, вірю, що все владнається. І якщо сьогодні мені не відчинилися якісь двері, то завтра - широко прочиняться, - каже Інеса Братущик. - Тим часом нам з Орестом своє робити. Знаєте, я себе без нього навіть не уявляю. Ми 24 години на добу разом, а якщо ні, то телефон обривається. Одружилися в Києві, потім було велике весілля на 250 гостей у Канаді. До слова, Василь Попадюк грав на нашому з Орестом весіллі, він наш друг. Ви не повірите: за тридцять шість років подружнього життя ми з чоловіком жодного разу не посварилися. Який секрет успіху наших стосунків? Дуже розуміємо одне одного - просто на одній хвилі. Кожен з нас готовий підставити іншому плече".

"Я дуже активна і багато працюю, особливо в своїй онлайн дитячій музичній школі імені Юрія Щуровського в Києві, - розповідає співачка. - Мої учні розкидані по різних країнах, таких як Ірландія, Англія, Німеччина та Польща. Іноді мій чоловік зауважує: "Інно, 12 годин співу на день – це навіть для тебе занадто". Але без його підтримки, можливо, усього цього й не сталося б. Я завжди готова до нових викликів, адже знаю, що маю надійне підґрунтя."

Що вселяє у вас впевненість у нашій перемозі в цій жахливій війні?

Не може бути, щоб несправедливість здобула перемогу. Важливо вірити в істину і докладати зусиль, щоб вона перемогла обман. Не можна опускати руки. Неприємності вже не лише в Україні, вони торкнулися і інших країн. Коли чую слова: "Ми втомилися від вашої війни", у мене, маленької жінки, миттєво прокидається Інеса Драконівна. І тоді, як кажуть, тримайте мене семеро (сміється).

- Інесо, не можу вас не запитати про таке: ви особисто були знайомі з відомими, ще донедавна нашими співачками Ані Лорак і Таїсією Повалій, які зрадили Україну. Чому вони так вчинили, на ваш погляд?

Так, колись я була з ними добре знайома. Але тепер навіть чути про них не бажаю! І ніколи не погоджуся виступати на одній сцені з ними. Немає нічого жахливішого за зраду. Якщо чесно, мені важко зрозуміти, чому вони досі з’являються в новинах. У цих жінок, на жаль, немає нічого українського, окрім їхньої крові. Вони стали справжніми зрадниками.

Щодо Ані Лорак, зізнаюся, що мені її трохи навіть шкода. Дитиною навіть не закінчила школи, жила в інтернаті. Про що ми говоримо? Так, народилася та росла в славетному українському куточку - Чернівцях, але не встигли їй прищепити любові до нашої землі, розумієте? Вона все доросле життя розмовляла російською. Якраз про неї я найменше всього говорила - це просто недолуге дитятко. А от Тая Повалій - це інша історія. Талановита співачка, яка у свідомому віці відрікається від своєї землі - це ганьба. Але, знаєте, там завжди все вирішували гроші. Тому продалися - і нехай. Забудьте! Для мене, наприклад, їх тепер не існує.

Раніше OBOZ.UA повідомляв, що сестра видатного Івасюка виступила з публічним зверненням до зрадниць Таїсії Повалій та Ані Лорак у зв'язку з композицією "Червона рута".