Вся Одеса виявилася в полоні суперечок щодо цього питання. Які ж погляди одеситів на процес деколонізації?

"Я вважаю цей лист до ЮНЕСКО ударом в спину країни, яка й так стікає кров'ю"

30 грудня 2024 року на Французькому бульварі в Одесі було здійснено демонтаж пам'ятника радянському барду та актору Володимиру Висоцькому, який прикрашав це місце з 2012 року. Планується, що скульптуру перемістять на територію Одеської кіностудії. Нагадаємо, що наприкінці 2022 року з центральної площі міста також було прибрано пам'ятник Катерині II. Разом з нею з монумента "Засновникам Одеси" зникли постаті Де Рібаса, Де Волана, Потьомкіна та Зубова. Тепер Катерина II зберігається в одеському художньому музеї, а поруч з нею, на задньому подвір'ї, розташований пам'ятник Суворову разом із одеськими котами.

Із вулиць Одеси зникли імена таких видатних особистостей, як Жванецький, Бабель, Ільф і Петров, Віра Інбер та інших знаних одеситів. Також зникли назви, пов'язані з російськими діячами та історичними подіями, що стосуються Російської імперії. Перед будівлею міської ради досі стоїть пам'ятник Пушкіну, який включено до списку на демонтаж. Його періодично ображають, наносячи червону фарбу, називаючи його "кацапом".

У рамках процесу деколонізації в Одесі та її околицях уже було змінено назви понад 400 географічних об'єктів, а також заплановано демонтаж 19 пам'ятників. Наступними в черзі на перейменування, окрім Пушкіна, є Бабель, Чкалов, Олександр II та низка інших.

У жовтні 2024 року Одеса, а також інші регіони України та навіть закордон, стали свідками гучного скандалу. Близько 140 мешканців Одеси надіслали звернення до ЮНЕСКО з вимогою до президента Володимира Зеленського "зупинити невиправданий демонтаж культурних пам'яток" міста.

Підписанти висловлюють занепокоєння щодо російських ракет і безпілотників, які становлять загрозу для культурної спадщини, а також щодо демонтажу пам'ятників, який здійснюється руками місцевих жителів. У документі також зазначається про перейменування, що спричинили "усунення з публічного простору імен видатних одеситів".

У підписаних документах згадуються "шотландський адміністратор Томас Кобле, який боровся з епідемією чуми в Одесі в 1812 році, маршал Малиновський, що захищав місто від нацистських загарбників, лауреат Нобелівської премії Іван Бунін, який у своїх творах критикував радянський режим, номінант на Нобелівську премію Костянтин Паустовський, який висловлював негативну оцінку революції в Росії, Олександр Пушкін, що за свою антицарську діяльність був засланий до Одеси, а також письменник Ісаак Бабель, який загинув під час сталінських репресій", а також творчість Едуарда Багрицького, Михайла Жванецького та Іллі Ільфа.

Яким чином деколонізація вплинула на одеситів: чи це стало звільненням від символів російської імперської спадщини, чи ж авторитарним знищенням світової культурної спадщини? Щоб розібратися в цьому питанні стосовно Одеси, Liga.net провела бесіди з чиновниками, гідами, людьми у кав'ярнях та таксі, а також з представниками громадського та культурного середовища.

Цей напис вітає кожного, хто несе свою валізу по залитому сонцем перону. Хоча на вулиці зима, на одеському вокзалі так само людно, як у літній час. І тут знову лунають вигуки: "Таксі, дівчата! Таксі до моря!"

У нас справді немає нормальних доріг. Дивіться, в якому стані наші вулиці, -- говорить таксист, проїжджаючи через центр Одеси, і сам починає говорити про деколонізацію. -- Пам'ятники зносять, але мені здається, що краще б замість цього купили рушницю якому-небудь солдату. А те, що вулиці перейменували – так їх же не будували, правда?

Водію таксі років 30, він розмовляв зі мною українською. Каже, якою мовою з ним спілкуються, такою і він. Але вважає, що неправильно комусь наказувати, якою говорити, це має йти від душі. У своєму місті він бачить головними такі проблеми: погані дороги й занедбані спортивні й дитячі майданчики.

"Протягом 30 років у Одесі ми працювали над створенням незалежної України, спілкуючись російською, -- продовжує водій. -- Це зовсім не означає, що ми маємо симпатії до Росії. Одесити прагнуть жити у гармонії та насолоджуватися життям, а не з’ясовувати, якою мовою спілкуватись. У нашому місті жили українці, євреї, молдовани, болгари, грузини — усі разом, в єдності. У світі народи часто перебувають у конфлікті, а в Одесі ми сидимо за одним столом. Ми відкриті до різного досвіду, і саме тому тут така особлива атмосфера. Ви розумієте?"

Віолетта Дідук займається екскурсійною діяльністю в Одесі з 2007 року. Незважаючи на вісімнадцятирічний досвід вивчення цього міста, вона зізнається, що досі відкриває для себе нові грані Одеси. Наша зустріч відбувається на Європейській площі, раніше відомій як Катерининська, де ми вирушаємо на прогулянку трьома найпопулярнішими вулицями Одеси.

"Не можу стверджувати, що це місце невдале, але безумовно воно викликає суперечки. Тут завжди щось трапляється," -- говорить Віолетта, спостерігаючи за цим постаментом із прапором.

У XVIII столітті, як зазначає гід, вулиця Європейська (раніше відома як Катерининська) не мала того розкішного вигляду, який можемо спостерігати сьогодні. Коли Одеса потрапила під контроль Російської імперії, на площі виникли плани щодо зведення церкви Святої Катерини, призначеної для військових та моряків.

Проте Одеса не перетворилася на військовий порт, тому будівництво церкви залишилося незавершеним. Внаслідок цього, на цьому місці тривалий час можна було спостерігати лише руїни храму, а місцеві жителі скаржилися в газетах на те, що деякі жінки виливають нечистоти на ці залишки. Коли руїни церкви прибрали, на їхньому місці встановили фонтан, який і до сьогоднішнього дня прикрашає міський сад.

А в кінці XIX століття, коли Російська імперія вже переживала серйозні труднощі, з'явилася концепція символічної підтримки "величі". У різних містах імперії практично в один і той же час почали зводити пам'ятники, - ділиться Віолетта. - Сучасна Європейська вулиця колись носила ім'я Катерининської, що було пов'язано з церквою, яка, у свою чергу, була названа на честь цариці.

У 1900 році в Одесі був встановлений оригінальний пам'ятник, на якому зображена Катерина II на п'єдесталі, оточена постатями Де Рибаса, Де Волана, Потьомкіна та Зубова. Однак через два десятиліття, після приходу радянської влади, цей монумент зазнав змін. Спочатку його "прикрили тканиною", як згадує Віолетта, а згодом демонтували. Фігуру Катерини розбили, залишивши лише її голову, тоді як чоловічі постаті були збережені і переміщені до музею.

"Святе місце ніколи не залишається пустим," - зазначає екскурсовод. - "На постаменті стояв бюст Карла Маркса. В Одесі, як правило, панують сильні вітри. І в один із зимових, вітряних днів статуя Карла Маркса впала. Її замінили на серп. Наприкінці 1960-х років старий постамент було демонтовано, і на його місці встановили пам'ятник морякам броненосця 'Потьомкін'."

Пам'ятник, що абсолютно не гармоніював із архітектурним виглядом площі, залишався на цьому місці до 2007 року. Тоді ж сюди знову встановили Катерину. За інформацією Віолетти, мер Одеси на той час, Едуард Гурвіц, відзначався своїм негативним ставленням до радянського минулого. У місті були повернуті так звані "дореволюційні" назви для основних вулиць.

"Вийшла на світ одна з тих яскравих одеських історій, -- розповідає Віолетта Дідук. -- Один забудовник, який також є депутатом, скориставшись, як стало відомо нещодавно, фінансуванням з Росії, звернувся до міської ради з пропозицією оновити фасади на Катерининській вулиці та встановити копію першого пам'ятника імператриці."

"Потьомкінців" перенесли до входу одеського порту. На площі, попри протести місцевих мешканців, знов з'явилась Катерина, але із суттєвими відмінностями від оригінального пам'ятника. Раніше імператриця стояла на прапорі Османської імперії. "Нова" - на прапорі без жодних символів. І хоч протести перетворилися вже на суди, пам'ятник лишався на цьому місці до 2022 року.

Віолетта демонструє, що ця історія настільки "одеська", що на фасадах будівель досі можна побачити "привіт" від того ж самого забудовника. На третьому поверсі одного з будинків на Європейській площі помітні дві зелені плями та пошкоджена ліпнина. Там закарбовані ініціали: справа – забудовника, а зліва – тодішнього мера Одеси.

Коли розпочалася повномасштабна агресія, російські медіа почали активно поширювати новини про пам'ятник, натякаючи на те, що саме вони є засновниками Одеси, -- ділиться Віолетта. -- Вони говорять: "Ось у Катерини в руках документ, який свідчить про заснування міста". Але насправді оригінал цього документа не містить жодної згадки про Одесу. У ньому навіть немає терміна "місто" або назви "Одеса". Це був указ, що стосувався розвитку та модернізації порту, який уже існував у Хаджибеї.

З моменту початку повномасштабного вторгнення на цій території перебувала муніципальна охорона, яка стежила за "парканом" навколо. Напередодні Нового року 2023 року пам'ятник був демонтований і переміщений до художнього музею.

"Така іронія долі: в один із прильотів, коли ракета потрапила прямо у дорогу перед музеєм, де зберігається пам'ятник, вибуховою хвилею трошки пошкодило саме саркофаг, де лежала фігура імператриці Катерини II. Та з нею начебто все добре", -- каже Віолетта.

А потім сталось так, що одесити самі почали приносити сюди прапори. Зараз на землі біля п'єдестала, на якому встановили прапор України, -- "стихійний" меморіал загиблих у війні Росії проти України.

Пам'ятник російській імператриці Катерині II, разом із монументом її генералу Суворову, знаходиться в Одеському художньому музеї. Варто зазначити, що під час нещодавніх змін назв невеличка вулиця, що веде до музею, була названа на честь Олександра Ройтбурда — відомого одеського митця та колишнього директора цього музею.

"Ось це її будиночок," -- мовить правоохоронець, що стежить за цими експонатами в музеї, і з гучним скрипом відкриває двері.

Саркофаг із пам'ятником стоїть на вулиці, на подвір'ї музею. Тут немає розпізнавальних підписів, таблички, і сам пам'ятник зачинений на замок. Поліціянт, відповідальний за збереження цих пам'ятників, каже: гості приходять до неї нечасто.

На задньому дворі музею стоїть пам'ятник Суворову. Своїх "покоїв" у полководця немає, натомість є "сусіди" -- коти. В Одесі котів люблять, і в музеї теж люблять, їх там живе багато. Один -- прямо із Суворовим. Інформації про пам'ятник тут теж поки немає.

Іван Ліптуга -- одесит у п'ятому поколінні. 16 років він займався туристичним і логістичним бізнесом, а потім пішов на державну службу та чотири роки очолював департамент туризму та курортів України в складі Міністерства економічного розвитку. З 2023 року в Одеській міській раді Ліптуга очолює департамент, який відповідає за міжнародне співробітництво, культуру, туризм, охорону культурної спадщини і маркетинг Одеси.

Іван Ліптуга висловлює свою думку: Одеса, як і будь-яке інше місто, має свою неповторність, і неправильно намагатися стандартизувати культурний ландшафт усіх міст України. Навіть якщо більшість людей на півдні та сході країни спілкуються російською в повсякденному житті, це не робить їх менш українськими. Бренд Одеси створений унікальними рисами її історії, географії, економіки та багатою культурною спадщиною — літературою, музикою та кінематографом. "Люди приїжджають до Одеси не лише за морем, а й за її гумором, діалектом, гастрономічними традиціями та особливою атмосферою".

"Так, до того, як в Одесу прийшла Російська імперія, тут існували різні поселення ще з Античності: греки, італійці, османи. Фортеця останніх мала назву Хаджибей, -- каже Іван Ліптуга. -- Але з тих часів майже не лишилось артефактів, які можна було б назвати культурною спадщиною. Історія міста Одеси розпочалась наприкінці XIX століття і, як би нам це подобалось чи ні, вона пов'язана з імперським і радянським періодами. Тому намагатись це стерти, забути або заперечувати -- нонсенс у світовій практиці. Історичний центр міста занесений до списку Всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. Історію неможливо взяти просто переписати, це факт".

Ліптуга продовжує: перейменування, що відбулись у місті в межах закону про деколонізацію, -- це не перші перейменування в історії Одеси: так було і під час румунської окупації, і в радянський період. У 1990-ті роки багато вулиць отримали автентичні назви з XIX століття, і це більш-менш відображало суть так званого "золотого періоду" міста.

Протягом перших півстоліття від часу заснування порту та унікального європейського міста, що відрізнялося від інших міст імперії, Одеса здобула статус четвертого міста в імперії за економічним потенціалом і капіталом, поступаючись лише Санкт-Петербургу, Москві та Варшаві. Це стало справжнім економічним дивом XIX століття.

"Місто володіє як матеріальною, так і нематеріальною спадщиною, яку ми повинні охороняти", -- зазначає Іван. "Це не тільки архітектурні пам'ятки, а й літературні твори, імена наших авторів, композиторів, науковців та підприємців. В Одесі також існує власна літературна школа, яка дала світові безліч талановитих письменників і поетів."

Ліптуга зазначає, що нещодавні постанови в рамках закону про деколонізацію зобов'язали змінити назви вулиць, які носили імена відомих письменників, пов'язаних з Одесою. Серед них були Ільф і Петров, Бабель, Паустовський, Багрицький, Катаєв, Олеша, Віра Інбер та Жванецький. Хоча Інститут національної пам'яті, реагуючи на численні петиції, скарги та листи, зокрема до ЮНЕСКО, згодом надав свої експертні висновки, за якими Паустовський, Віра Інбер і Бунін не підпадають під дію нового закону, вулиці вже встигли перейменувати.

Посадовець вважає, що м'яке проходження процесу деколонізації є неможливим через те, що війна вже розділила суспільство. Проте Україна обрала європейський шлях розвитку, тож важливо вивчити досвід інших країн, які стикалися з подібними складними ситуаціями.

Не можна просто стерти все з історії: потрібно чітко розрізняти, що є частиною культурної спадщини, а що є відвертою пропагандою, -- вважає Іван. -- Після набрання чинності закону, міська рада перейменувала близько 230 вулиць, які явно носили імена російських або радянських діячів і міст. Але як можна стверджувати, що Ільф і Петров були пропагандистами або ворогами України? Або ж Бабель, який став жертвою сталінського режиму? Тому, коли з’явилося це розпорядження, багато людей були, м’яко кажучи, стривожені. Відміна значущих одеських імен ще більше загострила напруження і розділило суспільство. Це виглядає як насильницьке руйнування традицій.

Іван Ліптуга зазначає, що Пушкін став інструментом російської пропаганди, символізуючи імперську культуру РФ. Це підкріплює аргументи на користь того, щоб виключити його постать з багатьох українських міст. Проте для Одеси Пушкін несе зовсім інший сенс у порівнянні з Харковом або Львовом.

Він прожив тут 13 місяців, написав понад тридцять різних творів, другу главу "Євгенія Онєгіна", де описав Одесу, це зробило місто суперпопулярним свого часу, -- каже Іван. -- Пам'ятник на Приморському бульварі це історична пам'ятка. Його встановили у 1888 році. Зараз тривають дослідження, чи можна його зняти, як це зробити і куди можна перенести, тому що це цілий фонтан, який тримає на собі архітектурний ансамбль площі та бульвару.

До речі, в місті все ще існує пам'ятник Бабелю, який потрапив до списку на демонтаж. Це великий бронзовий монумент, який органічно вписується в архітектурний ансамбль, розташований навпроти будинку, де мешкав письменник. Проте питання про його нове місце розташування залишається відкритим, адже в музеях немає відповідного простору, зазначає Іван Ліптуга.

Зараз ми живемо в особливий період, коли люди з обмеженими знаннями майже гордяться своїм невіглаством, - продовжує Іван. - Ще вчора всі з захопленням відвідували концерти Жванецького. А сьогодні намагаються переконати нас, що він ворог народу і отримував нагороди від Путіна. Насправді ж, це була справжня провокація, оскільки він не брав участі в жодних нагородженнях і навіть не з'являвся на цих заходах. Цю історію спотворили, і за рік до своєї смерті Жванецький отримав величезну порцію критики як в Росії, так і в Україні. Для мене Михайло Жванецький - це своєрідний тест на почуття гумору та інтелект. Але навіть його намагаються відмінити.

Ліптуга висловлює свою думку: Одеса вже довела, що вона українське місто, і якщо б хотіла мати зв'язок із Російською Федерацією, то це стало б очевидним давно. "Одеситам завжди прикро чути, коли спеціально підкреслюють, що Одеса — це Україна. Це й так зрозуміло. Чому ж не кажете, що Івано-Франківськ — це Україна? Чому, якщо 90% населення спілкується російською, ми повинні постійно доводити свою відданість і патріотизм? Якщо це мова твоєї матері, мова, якою ти мрієш, думаєш і спілкуєшся з дитинства. Це не робить нас менш українцями чи патріотами, адже одесити також віддають життя на фронті. Ми не повинні виправдовуватися і вважати себе другорядними громадянами в Україні".

Зараз у міській раді чекають експертних висновків від Інституту Національної пам'яті щодо інших "сумнівних" імен. Планується також моніторингова місія ЮНЕСКО на лютий 2025-го; тоді ЮНЕСКО дасть свої рекомендації щодо того, що має зберігатися в центрі міста. Ліптуга вважає: треба не знищувати, а змінювати контекст. Знищення й відміна -- це дикість, яку можна порівняти з підходом до культурної спадщини більшовицької влади".

У перші дні повномасштабного вторгнення одесити без всяких вказівок і команд пішли на узбережжя Чорного моря збирати мішки з піском, щоб робити захисні споруди. Це явище увійшло в історію під назвою "одеська пісочниця". Рятували одесити, зокрема, і важливі для них пам'ятники. Одним із перших був пам'ятник Дюку де Рішельє, який зносити не збираються. Його, на відміну від Катерини, закрили одразу, хоча пам'ятники знаходяться зовсім неподалік один від одного.

Рішельє, каже екскурсоводка Віолетта Дідук, теж діяв згідно політики Російської Імперії. Зі спілкування з відділенням Інституту нацпам'яті Віолетта запам'ятала наступні аргументи "на користь" Дюка: його, на відміну від Катерини, не використовує роспропаганда; він чиновник, який доклався до економічного розвитку регіону; і не був помічений в утисках місцевого населення. До того ж це був перший пам'ятник, встановлений у Одесі на початку XIX століття.

Отже, Віолетта зазначає, що Дюку слід надати певну "пільгу". Вона підкреслює, що важливо враховувати епоху, в якій жила ця особа, а також те, що її дії відповідали умовам тієї держави, в якій вона перебувала.

Ще одним популярним символом Одеси є Приморські сходи, які з'єднують центр міста з морським вокзалом. Багато туристів знають ці сходи під назвою Потьомкінські. Віолетта зазначає, що найкращий вид на них відкривається знизу вгору, адже вони прославились завдяки сцені з фільму Ейзенштейна "Броненосець "Потьомкін", де одеситів розстрілюють на цих сходах. Проте, з початку російського вторгнення, спускатися ними стало неможливо, оскільки росіяни "освободілі" цей шлях. З самої сходової алеї також відкривається вид на новий символ сучасної Одеси – зруйнований росіянами готель.

Протягом понад року жителі Одеси через ризик російського вторгнення були змушені відмовитися від прогулянок ще одним важливим місцем їхнього міста — Приморським бульваром, який веде до міської ради. Однак восени 2023 року цей бульвар знову став доступним для пішоходів.

"Моя подруга з Одеси жартувала: коли все було перекрито військовими, було так комфортно: на вулицях ні душі, і можна в халаті виносити сміття. А тепер знову треба гарно вдягатись," - ділиться Віолетта.

Віолетта зазначає, що пам'ятник Пушкіну в Одесі був встановлений після монумента Рішельє.

Тому що Пушкін був в Одесі. На відміну від багатьох міст України і не тільки України, де він ніколи не бував. Тут він провів 13 місяців свого заслання.

За словами Віолетти, у кінці XIX століття на пам'ятник Пушкіну гроші з одеситів збиралися за підпискою, але збір йшов дуже туго. Екскурсоводка каже: це міф, що Пушкін стоїть спиною до мерії, бо свого часу там не дали грошей на встановлення цього пам'ятника. Тоді тут взагалі була не мерія, а перша міська біржа.

Після новин про майбутній демонтаж частина одеситів виступила проти цього і виходила на пікети. У протестах брало участь до десяти людей. Мер Одеси Геннадій Труханов в інтерв'ю для Радіо Свобода теж казав, що проти прибирання цього пам'ятника. Пізніше в Одесі голову бюста Пушкіна прикрили рожевим пакетом, що символізував презерватив. Періодично на постаменті з'являються різні написи, як-от "Геть кацапа".

"Я особисто розумію тих, хто вдається до таких вчинків, -- зазначає Віолетта Дідук. -- Путін і його солдати знаходяться далеко, слава Богу. Але ж маркери російської культури ось тут, перед нашими очима."

Проте, наголошує Віолетта, важливо підкреслити, що цей пам'ятник має художню, культурну цінність. Якщо його демонтують, мають перенести в інший підготовлений простір. Для багатьох одеситів це історія сентиментальна: пам'ятник був одним із найпопулярніших місць зустрічей для декількох поколінь.

"І зараз на екскурсіях я спокійно цитую вірші Пушкіна або прозу Бабеля російською мовою в оригіналі, -- каже екскурсоводка. -- Кожну історичну постать треба сприймати як продукт якоїсь епохи. Тотальне "отріцалово" відбирає в нас грунт для критичного мислення. Тому що коли є тільки Бог і немає диявола, то як тоді розрізняти добро і зло? Адже навіть у різних періодах творчості Пушкіна можна побачити, як міняється його творчість відповідно до зміни його стосунків із владою, і задавати собі питання".

У самому серці Одеси, прямо навпроти Оперного театру, розташовані дві стіни – присвячені Героям Радянського Союзу та Героям соціалістичної праці. На фоні театру, який виконаний у стилі віденського бароко, ці пам'ятники виглядають досить незвично. Віолетта зазначає, що у часи СРСР тут готувалися до візиту Хрущова, проте він так і не з’явився в місті.

Філологиня та культурна діячка Світлана Бондар, коли представляється, ніколи не зазначає, що походить з Одеси, а лише вказує на те, що проживає в цьому місті. Це бажання сформувалося в неї давно: жінка мешкає в Одесі з 1993 року, але для місцевих жителів, які мають одеські корені в четвертому поколінні, цього недостатньо. З 1995 року, працюючи на телебаченні, Світлана відмовилася від російської мови і спілкується виключно українською. Вона вважає, що російську мову захищати є кому, адже у світі існують мільйони носіїв цієї мови, а також величезна країна, яка активно займається русифікацією.

Світлана десятки років намагається просувати в Одесі українську літературу, тож іноді її зачіпають коментарі у соцмережах: мовляв, в Одесі з деколонізацією краще за одеситів справляються навіть голуби -- усім відомим способом.

Просте судження про українську мову та культуру на заході країни, перебуваючи за сотні кілометрів від Одеси, — зазначає жінка. — Проте не так багато людей можуть відзначити значний прогрес, який відбувся в останні роки, і порадіти за це.

Світлана викладала мову та літературу для учнів у школах, коледжах і університетах. Наразі вона займає посаду завлітки в українському театрі, де також керує літературним проектом "Теплі зустрічі у Грецькій залі". Додатково, вона є регіональною координаторкою ініціативи Re:Open Ukraine, організованої Інститутом Центральноєвропейської стратегії.

На мою думку, цей лист до ЮНЕСКО є зрадою для країни, яка вже й так переживає тяжкі часи.

Вона зазначила, що лист було оприлюднено в період, коли на вулицях Одеси валялися тіла з відрубаними руками і ногами через російські удари.

Скільки з тих, хто підписав петицію, наразі проживає в Одесі? П'ятнадцятеро? Вони не можуть відчути справжню атмосферу міста та його болі. Складається враження, що для цих людей важливість пам'ятника перевищує цінність життя одеситів, -- висловлює свою думку Світлана Бондар. -- А те, що стосується маніпуляцій навколо мультикультурності, мене дуже турбує. Я не бачила жодних публічних дискусій з цього питання, організованих тими, хто хоче зберегти пам'ятник Пушкіну, жодних заходів, де б вони могли висловити свою позицію, лише обурення в соціальних мережах. Я не стверджую, що цей пам'ятник слід знищити. Але він не повинен займати центральне місце в одеському просторі; йому було б краще в музеї. Зараз діє закон про деколонізацію. Був час для реакції та обґрунтування своєї позиції, але ніхто цим не скористався.

Одеситка, заступниця директора Департаменту культури Одеської ОВА Ярослава Різникова представляється так: "я не "корінна", а із "понаєхавших", хоча моя мама народилась в Одесі". У 18 років Ярослава приїхала до Одеси вивчати історію, тут вийшла заміж, народила дитину й живе у місті вже 39 років. Різникова була головою робочої групи зі збору та опрацювання пропозицій щодо перейменування об'єктів топоніміки у населених пунктах Одеської області. Вона зазначила, що в рамках робочої групи відбувалися надзвичайно активні обговорення стосовно окремих кандидатів для зміни назв.

Мультикультурність та домінування російсько-радянського наративу – це різні поняття, однак часто їх плутають. "Ми прагнемо відновити пам’ять про тих, хто був забутий під час попередніх змін назв, – розповідає Ярослава. – Зокрема, мова йде про борців за незалежність України в XX столітті, а також про героїв сучасної російсько-української війни, а ще про діячів XIX – початку XX століття, таких як колишній одеський мер Зелений. Його ім'я, на мою думку, довгий час залишалося в тіні, оскільки він займав проукраїнську позицію. Він був, мабуть, єдиним мером в Російській імперії, який офіційно виступив на засіданні міської думи з вимогою скасувати Емський указ – розпорядження, що забороняло українське письменство, підписане імператором Олександром II".

Вона зазначила, що в рамках робочої групи відбувалися надзвичайно активні обговорення стосовно окремих кандидатів для зміни назв.

Група, що займається перейменуванням, внесла у міський простір Одеси імена видатних діячів Української Народної Республіки, які мають зв'язок з цим містом; митців і представників інтелектуальної спільноти, пов'язаних з українською культурною спадщиною; а також героїв нинішньої російсько-української війни.

Нещодавно в Одесі був упроваджений новий довідник під назвою "Герої одеських вулиць", що містить дані про перейменовані вулиці міста. Презентація цього видання відбулася 28 грудня в бібліотеці імені М.С. Грушевського. Кожен розділ довідника містить стислу інформацію про особу, на честь якої отримав свою назву відповідний топонім.

Ярослава зазначає: деякі запитують: "Хто ці люди? Чому вони не згадують Бабеля?". Вона відповідає, що не помічає їх на подіях, де обговорюють нові особистості в міському середовищі. Їм не цікаво дізнаватися більше. Пам’ятає, що ще у 2013 році одесити зверталися до міської ради з проханням повернути вулиці стару назву — Советская, яку змінили на честь одеських лікарів і політиків Івана та Юрія Липи. "Міська влада і частина громади зайняли позицію проти деколонізації", — відзначає Ярослава Різникова.

Жінка вважає: самоврядування може робити елементарні речі для популяризації цього процесу: встановлювати білборди з інформацією, організовувати лекції, принаймні у школах. До того ж ніхто, каже Ярослава, не забороняє вивчати творчість діячів, які потрапили до списків у межах закону про деколонізацію. І голова ОВА Олег Кіпер, наприклад, сприйняв позицію науковців, які рекомендували не демонтувати пам'ятник російському імперському діячу Воронцову, оскільки він зробив дуже багато для розвитку одеського регіону.

У мене є знайомий, який не підтримував ідею перейменування бульвару Жванецького на бульвар Військово-морських сил 26 липня цього року, -- говорить Ярослава. -- Так, Жванецький був чудовим, талановитим автором з характерним одеським почуттям гумору. Але він вирішив жити не в Одесі, а в Москві. Він отримав орден від Путіна як російський письменник. Пізніше я помітила, що мій знайомий змінив свої погляди. Принаймні, на його сторінці у фейсбуці. Запитайте будь-якого одесита, який говорить про "многонаціональну" Одесу: яких він знає гагаузьких, болгарських чи польських письменників?

Співробітник Інституту національної пам'яті Олександр Городилов каже: формально він не одесит. Приїхав в Одесу вчитись, тут і залишився, усе життя працював журналістом.

Коли Олександр навчався в 90-х роках, одесити жартували: "Ми спілкуємося російською, співаємо українські пісні і лаємося на їдиші". Проте на початку 2000-х, після Помаранчевої революції, в Одесі відбулося різке зниження впливу російської культури та мови. Тоді росіяни вигадали нову "знамениту фразу": "Одесса не виновата, что вокруг нее построили Украину". Найвищої напруги між українцями та росіянами в Одесі досягли 2 травня 2014 року, під час так званої "руської весни". Внаслідок сутичок у Будинку профспілок між прихильниками Євромайдану та проросійськими активістами, а також пожежі, що спалахнула в будівлі, загинуло 48 осіб, а ще 250 отримали поранення.

Олександр впевнений, що Одеса нині виявляє патріотизм, як ніколи раніше. За його словами, Росії Одеса як порт вже не потрібна (адже вони мають свій Новоросійськ). Основна мета Росії стосовно Одеси, на думку Олександра, полягає у збереженні свого впливу. Вони вважають, що спадщина Російської імперії надає їм певні права на майбутнє, але це абсолютно хибна думка.

І ні, Одеса -- не є "ісконно рускій город", - каже Олександр Городилов. -- Душу міста варто шукати на цвинтарях. І найстаршим одеським цвинтарем є так званий Сотниківський. Перші поховання на ньому датуються періодом Османської імперії. Але там немає жодного мусульманського поховання. Там стоять козацькі хрести.

Досліджуйте також: Необхідно будувати, а не відкладати: які процеси відбуваються на військових кладовищах в Україні.

Щодо перейменувань і зносу пам'ятників Олександр вважає так: будь-яке населення - здебільшого консервативне. Тож якщо вони виросли й живуть на вулиці з такою назвою, звісно, частіше за все вони будуть проти. "Щодо пам'ятників: ну ось лишили Воронцова, а він генерал-губернатор Новоросії, тут був фактично гауляйтером із Петербурга, -- каже співробітник ІНП. Але в будь-якому разі викидати ці пам'ятники ніхто не має: історія зберігається в музеї, де має бути відповідна інформація про кожну з фігур й окреслені причини, чому цю фігуру прибрали".

В Одесі пам'ятник Катерині II зараз лежить, як непотріб на території, -- зазначає Олександр. -- Це не те, що потрібно. Ми не рашисти, ми не спалюємо книги. Не забороняємо Пушкіна.

Олександр вважає звернення до ЮНЕСКО дивним: "Чому б нам не зупинити процес деколонізації в Одесі? Наче Україна - це одне ціле, а Одеса існує окремо".

Провулок Маяковського в Одесі нині називається провулком Футуристів. Я дізналась про це випадково, коли зайшла випити кави у дружнє для людей із собаками місце. Погода була гарна, тож я присіла на вулиці й розговорилась із одеситкою-власницею цього закладу. Я викликала таксі, й застосунок вибив стару назву.

Дівчина вказує на дерево. У каштані вирізьблені фігури Олександра Пушкіна та австрійського консула, а також його друга Христіана Самуїла фон Тома, який також мешкав в Одесі. Цей пам'ятник був встановлений у 2020 році.

Власниця закладу каже: "Це крінж. Це просто крінж. Я бачу це кожен день, приходячи на роботу. Я народилась і виросла в Одесі, вчилась у школі й знала тільки імперську історію свого міста. Я думаю, наша задача тепер подивитись на історію під іншим кутом, позбавитись таких маркерів, як цей. І написати нову".

Наша екскурсія з Віолеттою підходить до завершення; ми прогулюємося сонячним міським садом і виходимо на центральну вулицю Одеси — Дерибасівську, яка завжди наповнена людьми, навіть у зимову пору. Віолетта звертає погляд на Пасаж і промовляє: