Тарас Прохасько: Вісім років без можливості оскарження рішення.

Найбільше мені подобалося грати на "Естонії". В якийсь час у концертному залі музичної школи з'явився білий концертний же ж рояль такої марки. Клавіші рюслерів та україн видавалися чомусь вужчими. А мої пальці все здавалися мені грубшими, ніж були насправді. "Естонія" якимось дивом допасовувалася. І все ж це було жахом - шкільний академконцерт, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.

Я ніколи не був справді готовий до нього. Причина в тому, що я недостатньо приділяв уваги підготовці концертної програми. Взагалі, я мало працював. Музична школа для мене стала чимось схожим на обов'язкове відвідування психотерапевта, що призначається у певних випадках для звинувачених.

З одного краю клавіатури домашнього інструмента розсипати цілу упаковку сірників і виконувати одну мелодію знову і знову, поки всі сірники не перекинеш на інший бік. Мені вистачало максимум на жменю з чотирьох чи п'яти спроб. Я не міг зрозуміти, навіщо так наполегливо трудитися для загального розвитку. При цьому відчував себе ображеним, адже у школі зовсім не навчали імпровізації та музикуванню без нот.

Зрештою, ціла та історія з музичною школою виявилася помилкою, яку тато перетворив на таку, яку виправити неможливо. Бо то тато хотів, щоби ми з братом навчилися музики. Такої, яку йому в дитинстві перервали арештом і висланням. А я восьмирічний просто добровільно зголосився до занять музикою, коли до школи прийшли вербувальники із музичної школи. До того ж, дитинно перейнятий козаччиною, вписався на бандуру. Вхід копійка, вихід дві...

Ознайомтеся з творчістю Тараса Прохаська: Від одного крісла до іншого.

Тато зазначив, що насамперед потрібно освоїти фортепіано. Тож вісім років я відчував себе, як у в'язниці. Це була справжня школа життя: іноді за помилки доводиться платити по повній. Є такі рішення, які неможливо скасувати. Звідси виникає ще один важливий урок — якщо вже опинився в такій ситуації, зроби все, щоб зменшити страждання. Не дозволяй собі остаточно зламатися. Не піддавайся фальшивому, нав'язливому ентузіазму. Не вір, що всі страждання служать тобі на благо. Вибирайся з-під тотального контролю. Можливо, саме тому мені так і не вдалося навчитися грати на домашньому інструменті до досконалості. Можливо, це й стало причиною, чому я зміг подолати страх перед академічними концертами, з гідністю витримуючи осуд і критику, з скромною, але впертою усмішкою. Я навчився вписуватися в графік, використовуючи вільний час на те, що справді подобається, і не шкодувати про неприємний досвід.

Всілякі дрібниці, які аж тепер домонтовують колоритні сни. Була сама будівля школи. Колишня резиденція чи палацик, двір якогось цадика. Мурашник, поділений на камери класів. Тай зала попередньо слугувала божницею. А дах міг розсуватися, аби на кучки бути під відкритим небом, не виходячи з дому.

І багато цікавих вчительок. Екзальтованих, стоїчних, галицьких гальб-дисиденток, єврейських красунь, віртуозів, занедбаних на викладацькій роботі. Пам'ятаю віддих однієї - чудесна суміш млосних тяжких індійських парфум, трішечки закарпатського коньяку, який мав би бути прибитий найліпшими на той час болгарськими сигаретами. Звичайно, що слухання Баха, Гайдна, Моцарта, Шуберта і решти з непомильного набору для десяти пальців. Основи італійської мови. Розуміння композиції і гармонії як аналога побудови світу. І - що важливо - набуток людської толеранції.

Цілком не зле. Обов'язок виконано. Школа закінчена. Шлях, куди не слід іти, знайдено. Тобто закреслено. Що вже є великим спростуванням. А імпровізувати я навчився вже сам, значно пізніше. Правдоподібно, таки завдяки невтрачено-втраченим рокам.

І нарешті я починаю це цінувати.