Трагічна доля Миколи Леонтовича, що досі викликає біль: як його "Щедрик" перетворився на безіменний хіт.

Яка ж сумна доля спіткала творця однієї з найзнаменитіших мелодій у світі, повідомляє РБК-Україна.

Микола Леонтович народився 1877 року на Поділлі в родині священника. Музика була для нього не хобі, а середовищем існування - він рано почав записувати народні пісні, навчався в духовних закладах, але швидко зрозумів: церковна кар'єра - не його маршрут.

Леонтович займався викладанням, диригуванням та керівництвом хору, постійно вдосконалюючи свою майстерність у обробці народних мелодій. Він не просто гармонізував український фольклор, а й перетворював його на високу музику, що стала зрозумілою для міжнародної аудиторії, при цьому зберігаючи глибокі українські традиції.

"Щедрик" — це не просто випадковий музичний хіт, а результат тривалих зусиль. Леонтович працював над ним, переписуючи та вдосконалюючи композицію щонайменше п’ять разів, прагнучи досягти ідеальної звучності, що нагадує математичну точність.

Світовий успіх настала вже після його кончини, коли Українська республіканська капела під керівництвом Олександра Кошиця вирушила з "Щедриком" в турне Європою та США. Саме в цих країнах пісня отримала новий текст і стала відомою як Carol of the Bells, при цьому без згадки про автора та без вказівок на її українське походження.

Факт жорсткий, але чесний - світ полюбив "Щедрик", не знаючи, якою ціною він був створений.

Микола Леонтович (зображення: Вікіпедія)

23 січня 1921 року в батьківському домі Миколи Леонтовича в селі Марківка сталося трагічне вбивство. Офіційно це було класифіковано як пограбування, але справжні обставини були набагато більш загадковими і похмурими.

Вбивцею виявився агент ВЧК, що маскувався під гостя у домі Леонтовича. Композитор активно взаємодіяв з українською інтелігенцією, відстоюючи концепцію культурної автономії та створюючи нові хорові твори в епоху, коли будь-яка форма української самоідентифікації розглядалася як загроза.

Це не було звичайне вбивство, а швидше подія, характерна для того часу — ліквідація особи, що заважала. Талановитому композитору лише виповнилося 43 роки.

Дослідження причин загибелі Леонтовича тривало багато років, і протягом цього часу історики пропонували безліч різних теорій. Проте, новий погляд на цю складну справу представила Лариса Семенко, керівник відділу обласного краєзнавчого музею.

Протягом багатьох років вона займалася збором матеріалів для музею, і, на диво, до її рук потрапив об'ємний щоденник знаменитого українського автора Степана Васильченка. У цьому щоденнику міститься згадка про одного з найближчих товаришів Леонтовича - Гната Яструбецького. Саме він відвідував батька композитора після трагічної події та залишив детальний запис про всі події, що відбулися в той час.

Його спадок охоплює значно більше, ніж просто один різдвяний твір. Леонтович залишив по собі понад 150 хорових аранжувань народних пісень, працював над оперою "На русалчин Великдень" за мотивами Бориса Грінченка і фактично заклав основи нової української хорової музичної школи.

Цікава деталь: Леонтович відзначався надмірним перфекціонізмом. Він міг утримуватись від публікації творів протягом років, якщо вважав їх недостатньо досконалими. Через це деякі його композиції стали відомі лише після його смерті.

Ще один аспект, який зазвичай залишається поза увагою: композитор вів життя в значній простоті, майже в бідності. Він не отримував фінансової вигоди від свого таланту і не прагнув покровительства — для нього музика була важливою духовною метою.

Леонтович - це історія про те, як культура виживає навіть тоді, коли людину фізично знищують. Це історія про втрачений шанс - і водночас про безсмертя. Бо кулею можна зупинити композитора, але не пісню.