"В кожному з нас приховані жахливі риси."

З 5 березня в українських та міжнародних кінотеатрах стартує показ фільму "Наречена", режисером якого є Меггі Джилленгол. Дія стрічки розгортається в 1930-х роках у Чикаго. Інноваційний науковець доктор Юфроніус здійснює неймовірний експеримент — він повертає до життя вбиту молодицю, щоб створити живу партнерку для своєї жахливої істоти, Франкенштейна. Проте незабаром події починають розвиватися в несподіваному руслі: між створіннями народжуються почуття, людські емоції переплітаються з страхом і потягом, а сам експеримент виходить з-під контролю, змушуючи всіх учасників задуматися про справжнє значення життя.

Наталія Серебрякова поговорила з виконавицею головної ролі Джессі Баклі, яка отримала "Золотий глобус" та премію BAFTA за акторську роботу у фільмі "Гамнет" (який також можна подивитись у кіно), а також з режисеркою, сценаристкою й продюсеркою Меггі Джилленгол.

Меггі, відки з'явилося натхнення для створення цього фільму і цього проєкту?

Меггі Джилленгол (зображення Катерини Сліпченко)

Меггі Джилленгол: Я переглянула оригінальний фільм "Наречена Франкенштейна". Не знаю, скільки з вас його бачили або переглядали нещодавно, але самої Нареченої там майже немає. Вона з'являється буквально на дві хвилини й не промовляє жодного слова.

Це викликало в мені зацікавленість: про що вона могла розмірковувати? Які емоції могли її переповнювати? Якщо поглянути на це з більш широкої перспективи, багато жіночих образів у класичних фільмах не мали змоги висловити свої думки. Ми рідко отримували можливість глибше зануритися в їхні переживання та сприйняття ситуацій.

Це стало тією іскрою, що запалила вогонь натхнення. Особливо вражає те, що героїня потрапляє у абсолютно нелогічні ситуації: її воскресають без її бажання, щоб вона стала дружиною чоловіка, якого вона ніколи не зустрічала раніше.

Так, мені справді імпонує цей підхід. Ви зазначили, що у фільмі 1935 року вона не говорить жодного слова. Що, на вашу думку, було ключовим у формуванні її голосу?

Джессі Баклі: Передусім це була неймовірна можливість ‒ подарувати голос тому, кому раніше не дозволяли його мати. Навіть у версії 1935 року, де роль виконала Ельза Ланкастер, образ справляє величезне враження. Ми відштовхувалися саме від цієї крапки.

Ми усвідомлювали величезний потенціал, який могла б реалізувати ця героїня. Це викликало в нас неймовірне захоплення. Перед нами поставав цілий світ можливих висловлювань. Однак разом із Меггі ми прагнули озвучити те, що зазвичай залишається непоміченим ‒ те, що ми іноді не в змозі висловити словами.

Сцена з фільму "Наречена"

Вона не повертається до життя з чітким уявленням про себе. Вона прокидається з великими питаннями ‒ і з тілом і розумом, які наповнені новою, несподіваною енергією. Вона жива, дика, майже чудовисько ‒ але в найяскравішому, найсильнішому сенсі цього слова.

Вона ставить під сумнів саме визначення виживання, прагнучи пізнати саму себе. Її розум і тіло ведуть глибокий діалог з реальністю, в якій вона опинилася, та з чоловіком, що пробуджує в ній цікавість. Вона не вигукує "ні". Вона запитує: де я перебуваю? що це за місце? що таке любов? як виглядає шлюб? І що я можу сказати цьому світу? Я вірю, що цей світ здатний прийняти мене повністю ‒ не лише частину, а всю мою сутність.

Меггі Джилленгол: Я вважаю, що в кожному з нас є аспекти, які часом виглядають "монструозно" ‒ ті якості, які нам радять приховувати, які здаються нам забороненими. Ці частини починають нас лякати, і ми прагнемо від них втекти.

Насправді ж цей фільм ‒ це святкування всіх тих частин нас самих, які не вміщуються в рамки, що нам нав'язують.

Меггі, поділіться своїми думками щодо "Нареченої", зокрема, як ви вбачаєте значення музики в цій історії, а також що стало ключовим фактором під час підбору акторів для проекту.

Сцена з фільму "Наречена"

Меггі Джилленгол: Це складне запитання, адже цей фільм створювався протягом чотирьох років. Щодо музики ‒ у стрічці є танцювальні номери, тож деякі композиції потрібно було визначити заздалегідь. Але багато музичних рішень прийшли вже після того, як я чітко відчула фільм на монтажному рівні.

Тональність і мова цього фільму нові. Його важко вписати в якийсь конкретний жанр. Я дуже люблю Тіма Бертона, але це не фільм Тіма Бертона. Іноді ранні варіанти музики звучали занадто знайомо ‒ ніби вкладали стрічку в уже відомий шаблон. А ця історія потребувала нового музичного звучання.

В результаті в музиці зустрілися члени гурту Sonic Youth і майже весь склад Нью-Йоркського філармонійного оркестру. Крім того, у фільмі можна почути та побачити неймовірну Fever Ray, яка є частиною дуету The Knife.

Щодо кастингу: у світі є багато хороших акторів, але справді геніальних ‒ одиниці. Акторська гра для мене принципово важлива. Я зверталася до тих митців, які були готові пізнати щось нове про себе ‒ як художники і як люди ‒ і пройти цей шлях разом зі мною.

Джессі Баклі: Насправді, я працювала над "Нареченою" перед тим, як взятися за "Гамнета". Між закінченням одного проєкту та стартом іншого пройшло всього два тижні.

Жінка, яку ви бачите на початку "Гамнета", народилася в мені під час роботи над "Нареченою". Це жінка з власною мовою, глибоко втілена у своє тіло, готова любити дико і на власних умовах.

У "Нареченій" моє серце ніби розкрилося навстіж. Я приходила на примірки зі знебарвленими бровами й відчуттям електричного струму всередині. Потім мені довелося зібрати цю енергію, заземлитися. Але це був безцінний досвід ‒ знати, що обидві ці жінки живуть у мені, і я ніколи їх не відпущу.

Сцена з фільму "Наречена"

Творче співробітництво з Меггі – це справжня рідкість і безцінний дар. Під час нашої роботи над "Втраченою донькою" (попередній фільм Джилленгол, - ред.) між нами виникло глибоке взаєморозуміння. Іноді достатньо лише одного погляду, який мовить: "Я відчуваю тебе і знаю, що ти здатна на більше, ніж ти сама уявляєш".

Ми можемо підтримувати одна одну в цьому русі. "Втрачена донька" була лише початком. Повернутися й піти ще глибше, ще сміливіше в уяву ‒ це велика радість. Я сподіваюся, що це лише початок нашого довгого творчого союзу. Вона ‒ мій Скорсезе.

Меггі, чи могли б ви поділитися, що для вас означала ця спільна діяльність з Джессі? Розкажіть, будь ласка, про ваш досвід роботи разом.

Меггі Джилленгол: Абсолютно, я поділяю думку Джессі. Справжнє взаєморозуміння та безперервний обмін енергією — це надзвичайно рідкісне явище. Для мене це має безцінну цінність.

Коли я писала сценарій, я свідомо намагалася не тримати в голові конкретних акторів. Але Джессі все одно була десь поруч у моїй уяві. Я не знала, як саме вона це зіграє, та й узагалі не мала чіткої картини, як хтось "повинен" це грати.

Джессі також поділилася, що коли вперше ознайомилася зі сценарієм, у неї не було чіткого плану, як з ним працювати. Але саме це було найголовнішим: об'єднатися, тримаючись за руки, і вирушити в цю спільну подорож, дозволяючи собі ставити питання "Що, якби..." і "Побачимо", і врешті-решт завершити її, ставши зовсім іншими, ніж на початку. І ось ми тут ‒ на фінальному етапі нашої колективної авантюри.

Сцена з фільму "Наречена"

Ваша команда вражає: дизайнерка костюмів Сенді Пауелл, оператор Лоуренс Ширер, гримерка Надія Стейсі та експертка з протезування Кей Джорджіу. Поділіться, будь ласка, про те, як виник цей знаковий образ ‒ і, безумовно, про ту незабутню помаранчеву сукню.

Меггі Джилленгол: У випадку з Франком і Нареченою ми мали справу з персонажами, які вже стали складовою культурного міфу. Вони є іконами, майже архетипами. Саме тому я прагнула об’єднати їхню впізнаваність із глибокою людяністю та істинністю оповіді.

Якщо персонаж протягом всього фільму одягає одну сукню, вона повинна бути справжньою – в ній слід відчути піт, вона має бути порвана, забруднена, і в ній потрібно пройти через усі випробування. Водночас, ця сукня має залишатися символом.

Щодо гриму для Франка – для мене було важливо, щоб він виглядав не просто як персонаж, а як людина, яка дійсно пережила подібні випробування. Я уявляв, як могло б виглядати обличчя, якщо підборіддя було б пришите до шиї. Ми вирішили додати татуювання на обличчі – ніби знаки на тілі, що свідчать про місця зшивання, іноді з латинськими написами. Усі ці художні рішення створили вражаючу й водночас правдоподібну естетику. Такий детальний грим, що імітує протез, виявився значно складнішим і затратнішим у виготовленні, ніж звичайна маска.

З Джессі ми також орієнтувалися на її історію — на ту реальність, якою вона була. Наша мета полягала в тому, щоб зобразити її як щось одночасно вражаюче і жахливе.

Чорна мітка – у сценарії ця темна субстанція, схожа на чорнильну рідину, проникає в її вени. Коли Франк звертається до неї, перше, що трапляється, – вона відкашлює частину цієї глибокої маси, ніби вона заважала їй дихати, відчувати, висловлюватися. Їй потрібно звільнитися від цього тягаря. Мені дуже подобається, що цей момент відбувається на самому початку – особливо враховуючи, що ми черпали натхнення з фільму, в якому вона взагалі не вимовляє жодного слова.

Після цього очищення чорна мітка залишається на її обличчі ‒ але так, що це виглядає красиво. Вона водночас і слід минулого, і естетичний жест.

Сцена з фільму "Наречена"

Джессі Баклі: Ми також уявляли цю чорну мітку як чорнило, яким Мері Шеллі створила свій "Франкенштейн". Ми сприймали Мері як жінку, яка ціле століття провела в темряві, позбавлена можливості висловити свої думки. І коли вона нарешті відроджується, усе, що накопичилось, виривається назовні — тече крізь її пальці, залишаючи відбитки на тілі. Наречена та Мері наче зливаються в єдине ціле.

Меггі Джилленгол: Чорна субстанція залишає свій відбиток на її грудях — і це водночас виглядає правдоподібно та надзвичайно красиво. Так само, як і волосся, вії та брови, що стали білосніжними. Ця естетика справді мені подобається — я б не вибрала її, якби вона не мала художнього враження.

Те саме стосується й інших персонажів ‒ Мірни, Вайлза, Євфронія, Ґрети-служниці. Вони майже не змінюють костюмів, ніби герої графічного роману. І водночас за цією іконічністю проступає дуже жива, людська сутність.

Коли ви занурювалися у світ, який створила Мері Шеллі, яке ключове питання ви б хотіли поставити одному з її персонажів? І яким чином це питання вплинуло на вашу роботу як режисера та актора?

Меггі Джилленгол: Історія почалася з того, що я переглянула фільм і здивувалася: Наречена майже відсутня. Мене зацікавила ця загадка. Я вирішила перечитати роман. Хоч я й маю диплом з англійської літератури, "Франкенштейна" раніше не читала. І коли дочитала до кінця, у мене виникла, можливо, навіть небезпечна думка: а що, як Мері Шеллі хотіла сказати більше? Те, що було неприйнятним або навіть немислимим у 1820 році.

А що, як ми дозволимо собі уявити, що ще могла б сказати ця радикальна жінка?

З того часу вона завжди була поруч. Іноді я з гумором зазначаю, що в нашому домі, коли двері раптом грюкнуть або вітер подує, ми з усмішкою говоримо: "О, це знову Мері Шеллі".

Сцена з фільму "Наречена"

Джессі Баклі: Я вважаю, що в кожному з нас живе своя власна Мері Шеллі, яка спонукає нас до дій, навіть коли ми відчуваємо страх.

У її романі істота виникає з залишків людського. Вона з'єднує ці частини й зустрічається зі своїм витвором ‒ і це викликає в неї такий страх, що вона вирішує ізолювати його. Монстр перетворюється на монстра через відчуття самотності. Він прагне лише любові, але залишається без неї.

Мені імпонує уявлення про те, що за сто років у глибині темряви виникає промінь світла, який шепоче: "Я повинна подарувати йому любов. Я сама потребую любові. Раніше я не мала сміливості проявити це".

У нашій історії Франк також проходить шлях самопізнання. Йому нав'язали ідентичність монстра. І через складні, владні, вимогливі стосунки з Нареченою вони вчаться бути разом ‒ не уявлення про шлюб чи любов, а справжня, глибока, небезпечна любов, у якій видно все ‒ навіть найтемніші, "монструозні" частини.

Меггі Джилленгол: І навіть провокаторка. Так, Мері Шеллі ‒ про любов, але не про солодку й лагідну любов.

Джессі Баклі: О, ні-ні, зовсім не так.

Меггі Джилленгол: Вона божевільна і енергійна. Їй потрібно, щоб Наречена дійсно знайшла свій голос, своє серце і свій розум. Мені подобається, як ми з Джессі обмінюємося натхненням — ми постійно запозичуємо слова одне в одного, що допомагає нам виражати свої думки точніше. І Наречена чинить так само з Мері Шеллі. Саме Мері пропонує ідею "я б воліла ні", і Наречена відчуває, що в цьому є щось живе. Я це візьму з собою.

Джессі Баклі: Врешті-решт, вона повністю осягає свою ідентичність. Вона розриває шаблон "Нареченої когось" і відкриває своє власне ім'я, здобуває автономію, сама визначає себе. І Мері Шеллі, здається, говорить: "Ось це та, яку я створила". Наче зізнається: "Я сама б не змогла до цього додуматися".

Меггі Джилленгол: Саме так. Абсолютно.

Джессі Баклі: Тільки ти могла це знайти. Ніхто інший.

Меггі Джилленгол: Це дійсно так. І це яскравий приклад наших творчих взаємин. У фільмі було безліч сцен, коли Джессі виконувала щось, і я не могла стримати захоплення: "Вау". Я надала їй не лише базу, а й можливість вільно виражатися, а те, що вона з цим робить... Я, як Мері Шеллі, вважаю це неймовірним.

Хоч я й сувора. Коли щось іде не туди, я кажу: "Збирайся, повертайся в сідло".

Джессі Баклі: Мені це дуже імпонує. Ми ставимо один одному високі вимоги, і це абсолютно позитивно. Часто жіночі стосунки уникають викликів, але саме вони є джерелом натхнення. Коли я працюю з Меггі, я відчуваю, що ми здатні прийняти одна одну без обмежень. Ми можемо надихати одна одну і розширювати свої горизонти.

Як кіно про істоту, цей наратив піднімає вічне питання: хто насправді заслуговує на звання "монстра"? Ви вже частково торкнулися цієї теми, але як ви переосмислили концепцію монстра, аби він зберігав свою людяність і водночас відповідав сучасним реаліям?

Меггі Джилленгол: Я вже трохи говорила про це, але сформулюю інакше. Я справді вірю, що в кожному з нас є "монструозні" риси. Вони можуть бути по-справжньому лячними ‒ настільки, що ми кажемо собі: "Не думай про це. Тікай від цього". І так можна прожити все життя.

Сцена з фільму "Наречена"

Можна звернутися до свого внутрішнього монстра та потиснути йому руку. На моєму досвіді саме в цей момент відкривається найбільша цікавість. Звичайно, я все ще маю речі, що викликають у мені страх. Але там, де мені вдалося прийняти ці аспекти себе, виникали справді захоплюючі моменти.

Монструозність є джерелом напруження і енергії. Вона наповнює історії кохання, жаху та привидів — всі ці жанри, з якими ми експериментуємо в цьому фільмі. Саме вона надає всьому життя.

Отже, у сюжеті представлено персонажів, які не були resurrected, але все ж здійснюють вкрай жахливі вчинки і не відчувають жодного каяття. Це також можна вважати проявом монструозності. Наприклад, мафіозі на ім'я Лупіно, який, здається, намагається втекти від свого внутрішнього монстра.

Значно приємніше перебувати поряд із тими, хто не відходить у бік ‒ як Наречена та Франк. Сісти разом із ними в кабріолет і стати свідком їхньої романтичної історії.

Ми починаємо фільм із нагадування, що роман "Франкенштейн" був написаний на виклик. І сам фільм ‒ це теж виклик. Ми ніби кажемо глядачеві: я наважую тебе обернутися й потиснути руку своєму монстрові. І зробити це не на самоті, а в повній залі кінотеатру ‒ щоб це стало спільним досвідом, майже як концерт. Давайте зробимо це разом. Відчуймо ритм наших монстрів разом.