У Парижі панує спокій: уроки, які "Амелі" подарувала Америці після подій 11 вересня.

Як стрічка Жене стала для американців формою колективної терапії після трагедії 11 вересня, згадує кінокритик Олексій Росовецький.

Жан-П'єр Жене гадав, що на американському майбутньому його фільму вже можна ставити хрест, хоча до початку прокату в США залишалося ще сім тижнів. ("Амелі" вийшла в кінотеатрах Нью-Йорку та Лос-Анджелесу саме в ці дні 25 років тому.) Та сталося все з точністю до навпаки. Так події 11 вересня, не змінивши у фільмі жодного кадру, надали "Амелі" зовсім нового сенсу: вчорашня безтурботна казка раптом стала розрадою для людей, які пережили катастрофу.

Журналістка Джилл Вілсон з канадської газети Winnipeg Free Press поділилася спогадами про те, як 11 вересня 2001 року вона перебувала в пабі, дивлячись новини по телевізору, і плакала разом із незнайомцями. Лише через два дні, під час перегляду фільму "Амелі", вона знову відчула сльози на очах, цього разу серед інших глядачів. Після страшних подій, що їх вона пережила, цей кіносеанс став для всіх присутніх чимось більше, ніж просто розвагою — це була рідкісна можливість на кілька годин відволіктися від трагедії та знову відчути радість. Вілсон також підкреслила, що цей фільм слугує важливим нагадуванням про те, що любов, краса і співчуття все ще мають місце у світі, незважаючи на всі труднощі.

Навіть у світі авторського кіно "Амелі" здобула вражаючий успіх. Після подій 11 вересня американці, які пережили глибоке потрясіння, знаходили в казковому Парижі хоч якусь ілюзію відновленого відчуття безпеки. Це місто, сповнене ностальгії, здавалося позбавленим тероризму та економічних проблем (кінокритик Серж Каганскі навіть звинуватив режисера в тому, що він представив Париж у світлі ультраправих уявлень). Журналісти охоче описували "Амелі" як ліки від посттравматичного стресу, протиотруту для цинічного світосприйняття і страху.

В Україні цей фільм також здобув величезну популярність, як і в інших країнах. Незважаючи на те, що відомий київський кінокритик Дмитро Десятерик охарактеризував сюжет "Амелі" як тривіальний, а саму стрічку – як плоску, це не спинило українських глядачів: кінотеатри в Києві демонстрували цю модну французьку новинку про молоду офіціантку з Монмартру до чотирьох разів на день.

Слідом за Францією до України прийшла мода на знамените коротке каре Одрі Тоту, створене стилістом Джоном Нолле. Буквально з кожного кіоску лунав саундтрек Яна Тірсена -- як колись музика Горана Бреговича з фільму "Аризонська мрія", а згодом саундтреки до стрічок Тарантіно. "Амелі" стала впізнаваним культурним орієнтиром. Згідно із загальнонаціональним переліком незвичних імен новонароджених, українці називали своїх доньок Амелі навіть через двадцять років після виходу картини на екрани.

Донині цей фільм залишається частиною культурного життя України -- і це особливо важливо на п'ятому році великої війни. Сьогодні казка Жене про світ, у якому маленькі добрі вчинки здатні змінити людську долю, набуває нового звучання. І ось чому.

Коли в реальному житті випадковість лякає саме своєю безглуздістю, весь світ навколо Амелі побудований саме на збігах обставин, які химерно сплітаються в ланцюжки причин і наслідків. Особливо це важливо зараз, коли непередбачуваність життя набуває для всіх нас зовсім іншого сенсу: від кількох зайвих хвилин удома, пропущеного автобусу чи випадкової зупинки дорогою може залежати людське життя.

І тому казковий світ "Амелі", де все навпаки -- майже кожна випадковість зрештою набуває сенсу, де непередбачуваність приносить не смерть і руйнування, а щастя, стає особливо притягальним. Тут світ не розпадається на розрізнені події, його знову можна скласти докупи. Причому добрими справами, хоч як банально це звучить.

Цей фільм надає можливість хоча б на короткий час вірити, що життя все ще може бути прекрасним. Це нагадує події в Америці 25 років тому, коли після терактів 11 вересня безтурботна французька історія раптом отримала зовсім інший сенс.