Українська комедія: виклик російській пропаганді чи просто розвага?

Патріотизм - це синонім поганої якості зйомки? Україна вже зазнає поразки в інформаційній війні з Росією. Особливо враховуючи фінансові ресурси, які Кремль вкладує у свою пропаганду, зокрема через кінематограф. Де ж наші вітчизняні фільми та серіали, які відображають наш героїчний (і це безсумнівно) опір? Невже зараз час для іронічних комедій?

Рік 2022-гий. Рота мобілізованих із Донецька вирушає штурмувати Маріуполь у складі російської армії. Всі вони ще вчора були цивільними, але коли батьківщина в небезпеці - взяли зброю до рук і, звісно, перемогли "укронацистів" та "жидобандерівців". Ось короткий опис сюжету нового російського серіалу "Резервісти", і це не перший продукт такого штибу уродженця Донецька Володимира Аграновича. Як можна дізнатися з російських пропагандистських ресурсів, сей творець уже раніше склепав інший серіал подібного штибу - "Мобілізація".

До всього, що має російське чи проросійське забарвлення, особливо в культурному плані, варто підходити з певною часткою ворожості та відрази. Однак один російський кінематографіст висловлює думку: "Сьогодні кіно - це культурний фронт, найпотужніший інструмент впливу на свідомість людей. Якщо ми не будемо створювати патріотичні фільми, глядачі будуть шукати їх у роботах інших". І тут виникає сумна істина: ці ж слова лунають і з уст українських кінематографістів, і це триває вже давно, проте без значного позитивного результату. Їх не чують. І виникає підозра, що всіх, хто висловлює подібні думки в Україні, незабаром можуть зарахувати до носіїв російської пропаганди. Інакше важко зрозуміти, чому у нас не активізується "відповідь".

Україна, на жаль, зазнає поразки на інформаційному фронті. Незважаючи на регулярні анонси нових медійних, документальних та навіть ігрових проектів, автори яких стверджують, що активно працюють, протидіють агресії та навчають критичному мисленню, ситуація залишається складною. Існують також проукраїнські ютуб-блогери, які, на жаль, на другому році великомасштабного вторгнення досі публікують свої відео російською мовою. Вони щиро переконані, що здатні донести свої ідеї до російської аудиторії та внести ясність у її свідомість.

Побоювання пропагандиста Аграновича безпідставні. Очевидно, він має на увазі росіян, які навряд чи виявлять інтерес до патріотичних фільмів, створених іншими. Адже "інші" або взагалі не займаються їх виробництвом, або ж створюють контент, що не орієнтований на російську аудиторію. І виникає цілком логічне запитання: чому слід змушувати себе, відкидаючи все гарне та корисне, щоб почати виробляти продукцію спеціально для росіян? Чим же вони такі виняткові, щоб для них варто було б працювати?

Це вже було раніше! Хоча, звісно, не зовсім в тому ж контексті і не для росіян, а скоріше в плані сегментації. З початку російського вторгнення в Донбас у 2014 році активізувалися різноманітні волонтерські програми обміну, фінансовані грантами. Мешканців Донбасу, зокрема з неокупованих територій, а також школярів різного віку, навіть дорослих, регулярно возили на Західну Україну. Це відбувалося під час літніх канікул або Різдва, щоб «зросійщені» мали можливість побачити та навчитися, як правильно святкувати і жити. Водночас, мешканців західних регіонів, у тому числі команди з Києва, також відправляли на Донбас з метою просвітництва. Але чому б черкащанам не вирушити за таким самим принципом на Поділля, а поліщукам – на Полтавщину чи Буковину?

Виділення конкретної спільноти, зокрема регіональної, з загального контексту країни, а в більш широкому сенсі - навіть у рамках бажаної для нас Європи, не призвело до вироблення спільних цінностей та формулювання єдиного підходу щодо того, який патріотичний продукт насправді потрібен не лише окремим частинам України, а всім її громадянам. Водночас, державі-агресору, як ви можете помітити, не бракує ясності у цьому питанні, і таких проблем у них не виникає і не виникатиме.

Причина цього явища не полягає лише в особливостях авторитарних і демократичних систем. Коли авторитарні режими пригнічують критичне мислення та формують автоматично слухняних прихильників партійної лінії, то в демократичних суспільствах тривають постійні дебати, що веде до складніших форм досягнення угод і консенсусів. Найголовніше – це усвідомлення того, яке послання потрібно донести сьогодні тим, хто, незважаючи на війну, потребує його. Які наративи щоденно необхідно озвучувати, не боючись звинувачень у тому, що в деяких моментах ми наслідуємо російські пропагандистські методи.

З моменту початку російського вторгнення десять років тому українське кіно та серіали отримали обмежений шанс на створення продукту, який потім знецінили терміном "патріотичний". Так, саме так - знецінили. Подібним чином було знецінено й поняття "потужний" та "незламний". А ще, незмінно, фотосесії у вишиванках різних стилів, які прикрашають статті про нових викритих корупціонерів і хабарників. На підсвідомому рівні формується враження: якщо ти одягнув вишиванку, значить, маєш щось приховувати.

Аналогічно, на різних платформах почали позначати терміном "патріотичний" фільми та серіали, які значно відрізнялися за якістю від стрічок, призначених для фестивальних переглядів. Багато з них були зняті в різних стилях, але їхня якість часто залишала бажати кращого. Проте під особливою увагою опинилися ті твори, в яких військові персонажі з'являлися не лише на передньому, а й на другому плані, а також згадувалася АТО, що надавало контексту недавній українській історії, зокрема, протистоянню між українцями та росіянами. Незалежно від якості, ці фільми отримували ярлик "патріотизму", що призводило до їхньої маргіналізації та сприймання як спекулятивних.

Ще раз підкреслюю: те, що в Росії стало нормою та активно сприяє їхній агресії проти України і загалом проти демократії, в Україні визнано маргінальним, радикально неуспішним і таким, що викликає негативну реакцію у аудиторії – за певними рішеннями. Після 2018 року можливість для справжніх патріотичних змін була закрита. Це стосується як менеджменту приватних медіа, так і вищих державних інстанцій. Патріотичні проєкти були відразу відкинуті, і існувало неофіційне розпорядження зосередитися лише на комедійних жанрах.

Новий шанс український патріотичний кіно-телепродукт отримав уже з другої половини 2022-го. Спершу приватним та іноді копродукційним коштом, а в 2023 році - і державним, запустилися довгі й короткі серіали на воєнну тематику. Серед них чимало героїчних, пафосних, відверто слабеньких та з помітними навіть не фахівцям крихітними бюджетами. Проте важливо, що ставка робиться не на російську аудиторію, яку треба перевиховати й перепрошити, та не на західну, яка пропонує в рази якісніший контент через наявність індустріальних потужностей тяглості традицій. Це чергова спроба переходу з кількості в якість та роботи виключно із внутрішньою аудиторією. Адже час нарешті зрозуміти: у Росії ширша аудиторія за периметром поребрику є - а в України нема.

Зараз можливості реалізувати задумане закриваються значно швидше, ніж раніше. Якщо в період з 2015 до 2018 року ситуація залишалася стабільною, то тепер існують побоювання, що наступного року патріотичні проекти можуть бути скорочені. Виробництво, звісно, продовжує поступово розвиватися, і навіть фінансування для деяких проектів не зменшується. Проте, фільми та серіали, що відображають боротьбу та перемоги українців, поступово замінюються на так звані "іронічні комедії". Виявляється, на них існує певний попит, згідно з думками деяких експертів. Можливо, в таких комедіях українці, від дітей до дорослих, могли б виявляти російських агентів і сміятися з ворога. Але суть у тому, що воєнна тематика, здається, знову має зникнути з екранів. Бажано, щоб вона не згадувалася навіть у фонових сюжетах. Люди втомилися від цього, їх це дратує.

Комедія - найскладніший жанр. Патріотичну історію можна зіпсувати пафосом, але можна врятувати контекстом. Комедію не врятує нічого, адже гумор, як і іронія - дуже індивідуальне сприйняття. Колись Лесь Подерв'янський, якого запросили в журі фестивалю гумору на Закарпатті, казав мені свої враження: "Найгірше - це коли тебе старанно намагаються насмішити. Я не люблю, коли люди жартують. Гірше за погані жарти нема нічого". Не знаю, якого експерта ще треба процитувати для повнішого розуміння проблеми. Несмішний гумор націю не об'єднає і не консолідує. Недорогі патріотичні серіали - теж. Проте в них усе ж таки більше шансів закріпити правильні смисли. І якщо таке кіно для Росії - вдосконалення власних широких мас, Україна теж мусить думати про створення та вдосконалення подібної зброї.