У серці гібридної війни: Як Одесі подолати пастку міфу про "місто з історією".

Повномасштабне вторгнення спричинило в Одесі безпрецедентне єднання випадкових людей і дало надію: місто змінилося. Вулиці рясніли українською символікою, дедалі більше людей переходило на українську мову, а проросійські елементи або зникли з публічного простору, або намагалися "перефарбуватись". Але... Чому саме вона знов і знов опиняється в епіцентрі російського "м'якого впливу" й антиукраїнських практик? Чому в момент, коли агресор відкрито заявляє, що імперія не має кордонів, а Росія -- там, де російська мова й культура, і кожне українське місто подає свої червоні сигнали, Одеса не поспішає?

Ще в радянські часи комуністичний режим, спираючись на одеську "культурну еліту", сформував образ Одеси як складової "величної російської культури". У цьому наративі ключовим було зосередження на зв'язках із Москвою та пантеоні "славетних одеситів": Бабеля, Ільфа і Петрова, Олеші, Катаєва, Інбер, Паустовського. Хоча ці митці мали зв'язок із містом, свої кар'єри вони здебільшого здійснювали в імперській столиці, творили винятково російською мовою та часто оспівували Леніна, Сталіна та боротьбу проти української незалежності.

Їхні твори стали підґрунтям радянського образу Одеси, який із незначними змінами перейняли діячі культури 1960-1990-х -- автори Гуморини, КВК, міського фольклору (Жванецький, Філімонов, Барський, Хаїт та інші). Навіть після розпаду СРСР ця творча спільнота не розірвала зв'язків із Росією, а ринок дав їй змогу капіталізувати радянську спадщину й закріпити свій статус "культурних стейкхолдерів" Одеси.

Декомунізація 1995 року не призвела до суттєвих змін — радянські назви вулиць переважно замінювалися на імперські, що лише продовжувало колоніальну традицію.

Як і будь-яка культурна периферія Москви, Одеса врешті-решт зіткнулася з викликами, пов'язаними зі свободою — мовною, академічною та культурною. Це викликало опір з боку місцевої "еліти", яка вперто намагалася захистити вигаданий міф. Так виникає "Всесвітній клуб одеситів", а також формується містечковий шовінізм, що визнає лише російськомовну культуру, поділяючи одеситів на "справжніх" і "чужих". Цей підхід став ідеологічною основою для політичних курсів, які спираються на ностальгію за "справжньою Одесою" — радянським і імперським спадком.

Після Помаранчевої революції, стривожена можливістю втрати Одеси, Росія розпочала активну кампанію підтримки цього міфу, використовуючи медіа, культурні інструменти, політичні маніпуляції та вплив на місцеві еліти.

Про домінування російськоцентричної культурної атмосфери в Одесі свідчать результати місцевих виборів, які часто перетворювалися на конкуренцію між проросійськими політичними силами – комуністами, регіоналами, "родінцями" та іншими. Їхня риторика базувалася на спекуляціях щодо "боротьби з фашизмом", "захисту російської культури" та особливого статусу Одеси. Конкуренція навіть поширювалася на те, якому російському діячу встановити пам'ятник.

Ця ідеологія вплинула на формування публічного простору, в якому панувала російська інтерпретація історії міста. Закріплений "одеський міф" не забезпечував актуального світогляду, втрачаючи молодь, проте завдяки підтримці місцевих політиків та зовнішніх чинників зберігав певну кількість прихильників.

З часів радянської епохи збереглася система ухвалення рішень, яка регулює перейменування вулиць, встановлення пам'ятників та меморіальних дошок. Ці питання розглядає Історико-топонімічна комісія, що діє при виконкомі міської ради, а її склад формує мер. У більшості випадків до комісії входять чиновники, депутати та краєзнавці, з яких лише двоє мають наукову ступінь в історії. Дехто з цих членів, як-от Іван Ліптуга, Олена Павлова та ігуменя Серафима, протягом багатьох років виступали за збереження російських символів у міському просторі.

Навіть після початку повномасштабної агресії Росії комісія тривала до останнього у своєму небажанні вшанувати пам'ять загиблих героїв. Лише завдяки наполегливій діяльності ветеранів, рідних загиблих та Міністерства ветеранів мер Труханов підписав розпорядження про зміну назв частини вулиць. Однак, міська рада вирішила, що це можливо лише після отримання звання Героя України - "після закінчення війни".

Не бракувало й абсурду. В межах "деколонізації" радянські назви замінювали на імперські. А електронне опитування щодо пам'ятника Катерині II завершилося неочікувано для Труханова: більшість одеситів проголосувала за демонтаж.

Попри це, хоч як парадоксально, останнім досі вдається утримувати в інформаційному полі уявлення про Одесу як "город с історієй" -- де "історія" означає саме її російську версію. Навіть логотип міста сьогодні -- це творіння росіянина Артемія Лєбєдєва, за який місцева влада щосили тримається.

Зусилля отримати для Одеси статус ЮНЕСКО — чи то як "літературного міста", чи як об'єкта світової спадщини — з самого початку базувалися на російському історичному наративі. Основними акцентами в кандидатських пропозиціях стали такі імена, як Пушкін, Олеша, Бабель та інші російські автори, разом із нав'язаною ідеєю, що Одеса була заснована в 1794 році як "російське місто", де нібито переважала саме російська культура.

У 2022 році, в умовах повномасштабного вторгнення, можливість отримання статусу ЮНЕСКО стала цілком здійсненною. Процес координувала Одеська міська рада, про що "недостатньо" згадував Микола Вікнянський, радник мера Геннадія Труханова.

Підготовка досьє відбувалася кулуарно: без громадських обговорень чи участі провідних істориків. Натомість залучили "зручних" для влади діячів -- Олександра Бабіча, Ганну Місюк, Гєру Грудєва, які роками транслювали імперські міфи -- зокрема про "бандитську Одесу" -- або відверто заперечували факт існування міста ще з XV століття.

Цей процес безумовно вплинув на зміст інформації: сьогодні навіть офіційний сайт ЮНЕСКО відтворює ключовий російський міф: "Місто було засноване в 1794 році внаслідок стратегічного рішення імператриці Катерини II..."

Докази свідчать про те, що команда Труханова використовувала ЮНЕСКО як засіб політичного впливу та щит для підтримки російського бачення історії Одеси. Під маскою "культурного престижу" приховувалося бажання закріпити імперські акценти на міжнародній арені. Це стало особливо помітним під час саботажу деколонізаційних процесів, коли після затягування термінів повноваження були передані голові Одеської обласної військової адміністрації Олегу Кіперу.

Дії одеських чиновників та їхніх прихильників з "ностальгійною" культурною позицією постійно надсилають Росії невірний меседж: "вас тут раді бачити". Ці дії також завдають шкоди іміджу України на міжнародній сцені, формуючи враження про нібито "глибокі зв'язки з Росією", яких насправді ніколи не існувало.

Натомість справжню культурну сутність Одеси формували ті, хто свідомо виступав проти імперського міфу: український наратив створювали такі письменники, як Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Юрій та Іван Липи, а також Володимир Рутківський. Серед науковців виділялися Михайло Комаров, Олексій Маркевич, Володимир Яковлев і Олександр Болдирєв. Дисиденти, такі як Святослав Караванський, Ніна Строката і Ганна Михайленко, також відіграли важливу роль. Ці імена та голоси дійсно заслуговують на визнання у світі.

З метою уникнення конфлікту з громадянським суспільством та підтримання репутації "державників", влада Одеси запровадила новий підхід у комунікації — популяризацію образу міста як "мультикультурного" та "космополітичного". Ця стратегія все більше націлена не на українську, а на міжнародну аудиторію.

21 жовтня 2024 року в італійському журналі Il Foglio була опублікована стаття під заголовком "Salviamo il patrimonio culturale di Odessa", в якій йдеться про звернення групи "культурних діячів" до ЮНЕСКО. У цьому листі містяться маніпулятивні аргументи, спотворене розуміння процесу деколонізації та натяки на нібито антисемітські настрої в Україні.

Серед підписантів є менше ніж половина іноземців або осіб, які реально живуть в Україні. Деякі з них проводять публічні кампанії, які перегукуються з російською пропагандою, виступаючи за "захист російської мови" та порівнюючи українську політику з діями талібів чи більшовиків.

У самому листі немає жодної згадки про українську Одесу чи її спадщину. Вся аргументація зводиться до вимоги зупинити дію українського законодавства в окремо взятому місті та зберегти виключно російсько-імперську й радянську спадщину.

В цьому контексті Одеса постає як самостійна одиниця, на яку Київ нібито "тоталітарно" посягає. Це цілком узгоджується з російським наративом, який стверджує, що Одеса є "унікальним містом", яке завжди існувало поза межами українського контексту і повинно зберігати свою імперсько-радянську "особливість".

Серед підписантів можна виявити представників місцевої культурної еліти, які мають почесні титули: Борис Барський, Хобарт Ерл та Михайло Рева. Особливо активну підтримку цій риториці надає Олександр Бабіч, котрий у військовій формі поширює тези, що резонують з текстом звернення. У своєму зверненні він підкреслив, що знаходиться на передовій, використовуючи статус військового для легітимації своїх поглядів на міжнародній арені.

Тема "мультикультурності" все частіше використовується для обґрунтування російської версії історії Одеси. Незважаючи на загальноукраїнське відмовлення від російського культурного продукту, ряд одеських театрів продовжує ставити вистави мовою агресора та на основі творів його авторів. Наприклад, в Одеському обласному драмтеатрі, де працює Олег Філімонов, відбулися покази "Закату" та "Приборкання норовливих". Філімонов виступав проти процесів деколонізації та публічно підтримував пам'ятники Пушкіну і Бабелю.

В Одеській музкомедії все ще можна знайти російськомовні вистави, незважаючи на скандал навколо "Золотого теляти". У театрі "Маски", очолюваному Борисом Барським, який підписав документ, що дискредитує Україну в ЮНЕСКО, російська мова залишається на першому місці. Барський, подібно до Філімонова, відстоює ідеї про те, що "російська мова не є мовою Путіна" та виступає проти процесів деколонізації.

Отже, театральний простір почасти перетворено на інструмент збереження імперських маркерів у тиловому місті, що фінансується з обласного бюджету.

Російський вплив в Одесі демонструють не лише діячі культури старшого віку. Нещодавнє розслідування виявило, що навіть під час активної війни в місті продовжуються зйомки серіалу "Школа глазами школьника" — проекту, який має мільйони переглядів і націлений на російську аудиторію, а найгірше, що він спрямований на українських підлітків.

Серіал знімають російською мовою, поширюють на російській платформі Rutube, він містить рекламу онлайн-ігор із російськими серверами, зокрема Arizona Games, що приймає оплату через систему "Мир". У сюжеті немає жодних згадок про війну, втрати чи реальність життя українських школярів у прифронтовій Одесі. Візуально та змістовно ця "Одеса" нічим не відрізняється від уявної окупованої території: російська мова, російська музика, повна відсутність української ідентичності.

Навколо проєкту сформовано розгалужену медійну екосистему: спільноти, стрими на YouTube, сервіси для донатів у рублях. Власник каналу Руслан Гладенко жодного разу публічно не згадує про війну чи ЗСУ. В єдиному дописі, де фігурують слова "війна" й "обстріли", вони використані для піару проєкту. Сам Гладенко регулярно виїжджає за кордон -- до Таїланду, Молдови, -- що може свідчити про наявність подвійного громадянства або статус іноземного громадянина.

Головний герой серіалу Ілля активно підтримує російську музику, включаючи композиції вітчизняних артистів у своїх публікаціях в Instagram. Це не лише формує певну атмосферу, що нагадує вороже середовище, але й приносить прямі фінансові надходження до російського шоу-бізнесу, що, у свою чергу, сприяє поповненню бюджету агресивної держави.

Паралельно в центрі Одеси відбуваються публічні вуличні провокації з виконанням російської музики -- зокрема на Дерибасівській, за участю молоді й під охороною поліції. Попри наявні підстави для адміністративної відповідальності правоохоронці не втручаються. Зафіксовано конфлікти з родинами військових, однак у деяких випадках поліція фактично охороняє ці заходи.

Попри численні звернення громадськості реакції з боку поліції або СБУ в Одеській області немає.

У час, коли Росія офіційно проголошує, що її кордони -- "там, де російська мова й культура", ідентичність кожного українського міста перестає бути символічною. Це -- питання національної безпеки. Російська мова, культура, "пам'ять" і "традиції" вже давно не є просто елементами "м'якої сили" -- це маркери територій, на які Кремль претендує у своєму неоімперському проєкті.

Бажання не помічати очевидного -- як із боку місцевої влади, так і держави -- створює ідеальні умови для російського впливу. У відповідь ми бачимо не рішучість, а мовчанку, дедалі більше схожу на потурання. Поліція охороняє вуличні виконання російської музики, театри з державним фінансуванням демонструють лояльність до наративів ворога, а правоохоронні органи мовчать. Ця бездіяльність не просто тривожить. Вона є співучастю.

Особливо це стає очевидним, коли вчорашні чиновники з гордістю приховували свої російські паспорти. А також, коли молодь, позбавлена критичного мислення та занурена в російськомовний контент, не усвідомлює різниці між прийнятним і ворожим. Наприклад, у Києві, після чергового масованого обстрілу Сум, під час якого загинули мирні жителі, підлітки вирішили увімкнути російський гімн. Це не просто свідчення моральної сліпоти. Це наслідок багаторічної неконтрольованої присутності російської культурної отрути в українському інформаційному просторі.

Ці сигнали не можна більше ігнорувати. Настав час називати речі своїми іменами -- й діяти відповідно.