"Неможливо навіть уявити таке". Актор і військовий Максим Девізоров говорить про своїх товаришів із списку Forbes, двох братів, які воюють разом, та раптове розлучення.

Актор Максим Девізоров здобув популярність завдяки своїм ролям у фільмах "Мирний 21", "Перші ластівки", "Новенька" та "Найкращі вихідні". Він став до лав захисників країни з перших днів повномасштабної агресії. Брав участь у бойових діях на Донецькому та Харківському напрямках у складі 103-ї окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України. Наразі працює у Відділі Комунікацій Командування Сил ТРО ЗСУ, де разом із колегами займається створенням документальних фільмів і новинних репортажів про війну. Постепенно повертається до акторської діяльності, реалізуючи проект "Театр Ветеранів" і виступаючи в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.

У розмові з OBOZ.UA Максим Девізоров поділився тим, як війна вплинула на його життя, розкрив причини розпаду свого шлюбу з акторкою Світланою Гордієнко, з якою він одружився вже після початку повномасштабної атаки. Також він розповів про своїх двох братів, які нині захищають Батьківщину зі зброєю в руках.

- Максиме, як ви потрапили до ЗСУ? Чи мали військовий досвід?

Моя військова підготовка була досить обмеженою — всього лише в рамках зйомок фільму "Мирний 21". Я отримав деякі навички в строєвій підготовці та поводженні зі зброєю. Вже наступного дня після початку повномасштабної агресії я відвідав київський військомат, до якого був приписаний. Однак, з огляду на величезну кількість бажаючих приєднатися до збройних сил, мені пояснили, що пріоритет надається тим, хто має бойовий досвід. Тому я вирішив шукати кращі можливості на заході України.

Через деякий час я разом із друзями вирушив до Львова, щоб провести наших дівчат за кордон. Там мене зареєстрували на військовий облік. Пам’ятаю, як я проходив останні етапи оформлення: навколо було багато чоловіків, і я подумав: "Яка чудова єдність!" В цей момент до нас підійшов військовий і запитав: "Хто бажає відправитися на війну?" Чомусь лише я підняв руку. Потім почув, як хтось у черзі показував довідку, що не може служити... Хоча, в цілому, серед присутніх було багато тих, хто приїхав для реєстрації, і чимало добровольців. Але саме в цю мить склалася така ситуація.

- В одному з інтерв'ю ви розповідали, що рішенню йти на війну вплинула загибель під час боїв за Київську область вашого колеги та друга Паші Лі.

Пашка був найяскравішою особистістю, яку я коли-небудь зустрічав. Він жив на такому особливому емоційному рівні – гедоніст, естет і просто неймовірно добра людина. На зйомки він приносив печиво, яке сам випікав, і називав його "пашалішкі". Він завжди пригощав усю знімальну групу. Про його загибель я дізнався, коли ми їхали до Львова, і спочатку не міг повірити, що це правда. Тоді ще залишалася надія, але незабаром знайомі підтвердили цю страшну новину. Час від часу я спілкуюся з його мамою у Facebook; вона просить мене піклуватися про себе і благословляє. На жаль, мені не вдалося відвідати прем'єру документального фільму, який нещодавно вийшов про Пашку. Дуже хочу поїхати на його могилу – він похований у селищі Ворохта в Івано-Франківській області.

- У вас такий незвичний позивний - "Кіндер". Чому саме так вирішили назватися?

Було кілька причин, чому я обрав цей шлях. Я завжди мріяв про власну родину, уявляючи, як у мене з’явиться дитина — думав про сина, хоча дочка теж була б чудовою. Друга причина: коли ми прибули на Донеччину, спочатку нас розмістили в дитячому садку. І третя причина, яка є добре відомою: я просто обожнюю солодощі, тому вибір позивного став очевидним. І я не помилився (сміється). На свята волонтери та друзі регулярно приносили мені ласощі, найчастіше це були кіндери. А коли почався другий-третій сезон служби, я зрозумів, що настав час змін, і тепер мій позивний - "Максанді". Це назва морозива з "Макдональдса", що також асоціюється з моїм ім'ям.

Які емоції викликало ваше рішення у ваших близьких?

- Мама поставилася з розумінням. А потім пішли і мої брати. Рідний брат Валентин потрапив у морську піхоту, а двоюрідний Денис - у Третю штурмову бригаду. Звичайно, дуже сильно хвилюються - і мама, і її сестра, моя тітка. Мама дуже любить серіал "Друзі", і, коли була можливість та зв'язок, відправляв їй коротенькі смішні відео звідти, щоб якось трошки розважити. Інколи повторювався, і вона мені відповідала: "Це не рахується". Вона в мене велика молодчина. За професією - хімік, однак ніколи не боялася кардинально змінювати життя. Нині трохи легше, я маю змогу її часто бачити, хлопці воюють. Брат Денис зараз перебуває в госпіталі, переніс операцію. Я його запрошував на виставу до нас у театр. Сподіваюся, що Новий рік ми зустрінемо всі разом. Якщо Валентину таки вдасться приїхати - це буде справжнє новорічне диво для всіх нас.

Які емоції та враження супроводжували вас під час новорічних свят на фронті?

Ми зібралися в затишному колі товаришів, ховаючись у бліндажах. Одного разу, коли ми були на позиції, до нас не завітав ні Санта, ні Святий Миколай, але зате завітали дронщики, які влаштували справжнє новорічне шоу - полювали на ворожий танк і успішно його знищили. Це був незвичайний настрій, але мені сподобалося - вогонь палав яскраво.

- Як вас змінила війна? Ваш колега, очільник Театру Франка, а в минулому - міністр культури Євген Нищук, що пішов на фронт солдатом, казав нам в інтерв'ю, що мусив звикати до того, що треба заховати в собі управлінські амбіції. А Олександр Печериця, актор цього ж театру, що перебував у ЗСУ півтора року, згадував, що гостро відчував втрату особистої свободи.

Я маю велику здатність адаптуватися, особливо коли йдеться про роботу в команді. Мені пощастило з керівником і колегами: ми завжди підтримували одне одного, спільно справляючись із завданнями, які ставили перед нами. Коли я повернувся до Києва, перші кілька тижнів відчував певну тривогу через відсутність звичних ритмів - ні виходів, ні приходів. Це вже стало такою частиною мого життя, що без них було справді незвично. Проте незабаром я звик до частих повітряних тривог - ось така вражаюча зміна.

Відверто зізнаюся, що на початку своєї служби я мав побоювання втратити свою дитячу безпосередність — ту природну схильність до ігор і жартів, адже це дійсно є важливим у моїй професії. Схоже, мені вдалося зберегти цю якість. Водночас, я здобув чималий досвід — чув безліч історій та став свідком багатьох незвичайних ситуацій, які значно змінили моє сприйняття світу.

Які найбільші труднощі ви зустріли під час війни?

Мабуть, як і для багатьох воїнів, втрата товаришів завдає великого болю. Коли це відбувається, відчуваєш, як земля йде з-під ніг. У хвилини глибокого відчаю навіть виникає бажання, щоб з тобою сталося щось жахливе, лише б не доводилося більше переживати втрату друзів. Проте ненависть до ворогів мені не притаманна – ця емоція не для мене. Але ось злість – вона є.

Виявилося, що однією з ваших перших ролей у кіно стала участь у російському серіалі "Після школи". Чи ви мали можливість поїхати до Москви для цієї роботи?

Це відбулося ще в мої підліткові роки, в 2012 році. Зйомки проходили не в Росії, а в естонському Талліні. Команда складалася переважно з російських фахівців, але також були залучені й місцеві продакшни. Цікаво, що моїм партнером у цьому проєкті став Олег Скрипка, який виконував роль вуличного музиканта на ім'я Кетчуп. Мій персонаж прагнув стати новим Куртом Кобейном — жити під мостом і заробляти грою. Олег грав роль наставника, який навчав мене грати на гітарі. Ми багато спілкувалися і за межами зйомок. Я почав свою акторську кар'єру дуже рано: спочатку знімався в рекламі разом із братом, а потім з'явилася можливість знятися у повнометражному фільмі з Ірмою Вітовською, хоча, здається, цей проект так і не вийшов на екран. Тоді мені було близько восьми років.

Не так давно, спільно з товаришами, ви заснували в Києві ініціативу під назвою "Театр Ветеранів". Поділіться, будь ласка, подробицями цього проєкту.

Цей проєкт є спільною ініціативою "ТРО Медіа" та "Театру Драматургів". Він надає нашим військовим можливість здобути важливі навички для створення якісної драматургії, спираючись на власний життєвий досвід, емоції та переживання. У червні ми розпочали навчальний процес, і вже в жовтні відбувся фестиваль перших творів. Нещодавно в столичному Театрі на лівому березі презентували прем'єру вистави "Військова мама", яка була створена в рамках цього проєкту. Автором є ветерана, бойова медикиня Аліна Сарнацька. Вистава порушує теми вибору, болю та людяності в умовах війни, розкриваючи, як окопи стають новим домом, а вибухи – частиною повсякденності, в той час як гумор слугує своєрідним щитом для підтримки морального духу. Режисером вистави став військовослужбовець Олександр Ткачук, з яким ми зараз служимо разом. У складі акторів представлені як професіонали, так і ветерани та діючі військовослужбовці.

Наразі ми активно готуємося до другого набору. Бажаючих спробувати свої сили у драматургії виявилося чимало. Молоді люди прагнуть отримати цей інструмент, щоб ділитися своїми переживаннями з тими, хто розуміє, що таке жити у часи війни. Кожен військовослужбовець має свою унікальну історію. Наприклад, майор Микола Левкун, який у 2017 році втратив обидві ноги, зумів гідно впоратися з випробуваннями долі. Після протезування у Німеччині він став чемпіоном Міжнародного турніру з парабобслею на олімпійському треку. Ми зустрілися на Ukrainian Fashion Week, де він виступав як модель на одному з показів. Я запросив його приєднатися до "Театру Ветеранів", і він зізнався, що відчуває себе на сцені максимально комфортно.

- Ми спілкуємося на ексклюзивному показі фільму "Потяг у 31 грудня", що виходить у кінотеатрах вже 1 січня. У цій стрічці ви виконуєте роль військового.

- Коли автори картини дізналися, що я в Києві, запросили на кастинг. Спочатку мене пропонували на роль нареченого, який теж військовослужбовець. Але через обмеження по службі я мав дуже мало вільного часу - максимум на кілька знімальних змін, а та робота потребувала більш тривалого процесу, тому затвердили на іншого військового. За пару нічних змін зняли все, що потрібно. Фільм, який ми сьогодні побачили, мені сподобався. Я люблю, коли жарти дійсно смішні, а щільність гумору в цій картині приємно вразила. Видно, що сценаристи та творці добряче кайфонули, працюючи над стрічкою.

Чи траплялися у вашій креативній кар'єрі ролі, від яких ви вирішили відмовитися?

Звичайно. Наприклад, це може бути пов'язано з недостатньою якістю сценарію або невдалим образом персонажа. Але я ніколи не відчував жалю з цього приводу, оскільки, переглядаючи кінцевий результат, усвідомлював, що вчинив правильно. Проте були й інші випадки – кілька проєктів, в яких я уявляв себе в певній ролі, розмірковував, як би я міг її зіграти, але вони не здійснилися з різних причин. Проте це не те, що визначає все життя, як, наприклад, у випадку з Віллом Смітом, якому пропонували зіграти Нео в знаменитій "Матриці", і через багато років він зізнався, що шкодує, що не взяв участі в цьому фільмі. Або Метт Деймон, який відмовився від головної ролі в "Аватарі", також згодом поділився своїми почуттями з цього приводу, згадавши, що ніколи більше не зніметься у фільмі, який зібрав один мільярд доларів (сміється).

Якось тато, подивившись одну з картин за моєї участі, порадив більше в такому не грати. Це був проєкт на кшталт "Реальної містики", де реконструювалися якісь побутові злочини. Тато ходив до церкви і сказав, що йому ці історії не подобаються і він би не хотів, щоб його син брав участь у такому.

- Коли не стало через хворобу вашого тата, ви, як розповідали в одному з інтерв'ю, вже через кілька днів після поховання мали вийти на знімальний майданчик. Чому нікому не сказали про втрату?

- Ну така в мене натура інтровертна. Потрібен був час, щоб прийняти цю реальність. А якісь слова жалісливі - вони б мене тільки ще більше пригнічували. Коли я відчув, що даю собі раду, то вже ділився з найближчим оточенням своїм болем.

У травні 2022 року ви взяли шлюб з акторкою Світланою Гордієнко, але в липні цього року з'явилася інформація про ваше розлучення. Що стало причиною цього?

Я висловлю свою думку коротко, і більше не будемо це обговорювати, гаразд? Просто я натрапив на не ту людину. Вона виявилася гнилим яблуком. Ось і вся причина. Наразі ми не підтримуємо стосунків, оскільки це не має для мене жодного сенсу.

Це не ваш перший шлюб. У вас вже був інший, напевно, це було кохання з часів університету?

- Так, ще був студентський шлюб.

А тепер скажіть, чи ваше серце самостійне, чи ви у стосунках?

- Незалежне.

Перед тим, як надати відповідь, ви зробили коротку перерву.

- Ні, не зовсім так. Я просто намагався швидко з'їсти цукерку, поки ви ставили питання.

- Слухайте, ви маєте такий шикарний вигляд і постійно лупите солодке! В чому секрет?

Це були роки невпинних тренувань (сміється). Щодня, без винятків.

- Хочу ще запитати про таке: на ваш погляд, артистам місце на війні?

- А я не можу сказати, що актори та представники інших професій зі світу кіновиробництва якось осторонь залишилися від того, що відбувається в країні. Великий відсоток - у війську. Культура є надважливим чинником для збереження нації. Тому потрібно давати змогу і театрам, і іншим культурним установам функціонувати належним чином. Але разом із тим - творчим людям місце на фронті, так само, як і будівельникам, водіям, бізнесменам. У нас у роті було троє акторів з львівського Театру Заньковецької. Були люди зі списку Forbes. У кожного різний дохід, різні життєві принципи та досвід. Але ми всі працювали на одне - захист наших родин.

Чи підтримуєте ви з ними контакт? Яка їхня подальша доля?

- Хтось залишився в бригаді, хтось перевівся, когось - списали з віком. Ми підтримуємо зв'язок, вітаємо зі святами одне одного. Якраз двоє моїх близьких друзів спеціально приїхали до мене в Київ під час відпустки. Я їх запросив на прем'єрний показ, ми разом дивилися "Потяг у 31 грудня".

Чи є серед ваших друзів такий, кого б ви обрали за кума, коли з'явиться на світ той хлопчик, про якого ви мрієте?

- Є кандидат на цю посаду (сміється). На весіллі мого друга він був свідком. Зараз говорить: "Я ж із таким наміром погодився, що потім стану хрещеним, а ставка не спрацювала. Тепер ти винен мені!"

- Минулого грудня ви отримали від Володимира Зеленського орден "За заслуги" ІІІ ступеня. Як ви взагалі ставитеся до нагород?

Такі нагороди вручаються за видатні вчинки. Впевнений, родини наших захисників пишаються їхньою відвагою. Проте для самого військового насправді це не змінює багато. Як кажуть на фронті, "немає привілеїв, лише статус". Коли я отримав посвідчення учасника бойових дій, що підтверджує мою приналежність до ветеранів, зізнаюся, мене охопили змішані почуття. Мій старший брат має 26 років, а молодший – 24. Усі ми стали ветеранами. Ще кілька років тому навіть не могли уявити таку реальність. Навіть у найсміливіших фантазіях не передбачали такого розвитку подій.

Також ознайомтеся на OBOZ.UA з інтерв'ю з артистом Мирославом Кувалдіним, який служить на фронті. Він розповідає про своїх дорослих синів, російську матір та зрадливих колег.