Ви відсутні там. Історія про важку долю та випробування української дівчини в світі культури.

Ознайомтеся з публікацією авторки за цим посиланням. Якщо ж говорити коротко, то вона рішуче та емоційно висловлює свою критичну думку щодо сучасної культурної журналістики, стверджуючи, що вона фактично перестала існувати.

"Рано чи пізно про це доведеться говорити. І писати. І хоч як не хочеться над неохололим тілом видатної людини, але пора. Смерть Світлани Олешко вивела на яв один із наших найтяжчих задавнених гнійників - смерть української культурної журналістики як окремого явища (в 1990-ті вона ще була, і прекрасно була розвивалась!)".

Письменниця вважає, що свідченням нашої з вами смерті слугують вже згадані заголовки.

"Бо коли вмирає один із провідних у країні реформаторів театру, а ЗМІ навперебій висипають гирилицю заголовків "Померла перша дружина Жадана" (sic! - а під тим, на відчіпного, кілька криво склеєних рендомних фактів біографії), - це, розуміється, бидложурналістика. Але це, хай Бог простить, і бидлокраїна: така, якою нас 20 років були високотехнологічно робили. От воно й починає даватися взнаки. І даватиметься далі".

Разом з колегами, зізнаюся, ми були приголомшені. Реакція настала миттєво: журналісти та журналістки, які багато років присвятили себе культурним темам, відчули смуток і почали масово писати пости, висловлюючи своє обурення.

Їхня реакція не була лише наслідком образи чи знецінення (хоча й це також мало місце, адже за роки ми чимало натрапили на знецінення), а викликана тим, що слова пані Оксани є простою неправдою. Дозвольте роз’яснити, чому це так.

Коли я досліджувала заголовки новин, що стосуються смерті Світлани Олешко, виявилось, що інформації про "першу дружину Жадана" було значно менше, ніж звичайних заголовків, на кшталт "Померла режисерка Світлана Олешко". Тут ви можете ознайомитись з усіма скріншотами. Схоже, письменниця стала жертвою мого улюбленого синдрому "мене вбивають у коментарях".

Це коли людина пише допис і отримує під ним, скажімо, 50 коментарів. І з них 8 - хамовитих або прямо хейтерських. Решта людей з дописувачем погоджуються і ставлять сердечка. Тобто наш герой (чи героїня) отримує позитивну реакцію на свій пост. Але сам так не вважає, бо концентрується лише на хамидлах, частина з яких ще й можуть бути ботами, прямим завданням яких є вилити на всіх гівна.

Автор знову вирішує поділитися своїми думками в новому пості, в якому з великим емоційним навантаженням висловлює своє обурення щодо жорстокості світу. Він вважає, що всі навколо — це нікчемні ідіоти, адже за висловлену точку зору можна отримати величезну порцію ненависті. Ця людина щиро впевнена, що її «знищили» у коментарях, знищили морально та завдали глибоких образ. І ніхто не знайшов у собі сили сказати щось добре. Тому вона ухвалює рішення покинути ці ненависні соцмережі назавжди. Варто зазначити, що під терміном «хейт» часто мають на увазі цілком обґрунтовану і стриману критику.

Це спотворення дійсності стало настільки поширеним, що, на мою думку, завдає значної шкоди. Ми переконуємо одне одного в існуванні того, чого насправді немає. Під час обговорення важливих подій часто з'являється вислів про українців як про надзвичайно агресивних осіб, готових без вагань напасти на будь-кого. Ця думка виникає, зокрема, через прагнення виглядати морально вищими та заявити світові: "Я гуманіст, на відміну від вас". І я це пишу як власник двох білих пальт і однієї білої шуби. Один із останніх прикладів — бурхливі обговорення навколо концертів Клавдії Петрівни. Ми в редакції уважно спостерігали за цим і навіть не сумнівалися, що все пройде за вже відомою схемою.

Спочатку - хвиля реакцій на виступ, в якій позитивні поєдналися зі справді образливими. Та за цим йшла просто лавина слів на захист співачки, її підтримували та хвалили за класний виступ. І різко засуджували тих, хто абсолютно некоректно писав, наприклад, про її зовнішність. Але із цих коментаторів робили абсолют і однією з найпоширеніших фраз знову стала "Та що з нами не так?". Малось на увазі, звісно, "що з вами не так, поплавлені?". В якийсь момент, скролячи соцмережі, я просто один за одним читала пости про "невиправну націю". Такі ситуації повинні нам постійно демонструвати прописну істину: узагальнення - це зло.

Так і з цими заголовками. Проте існує й інший, більш серйозний аспект, в якому Оксана Забужко припустилася помилки. Важливо зазначити, що більшість спеціалізованих культурних видань або тематичних розділів підготували якісні заголовки та тексти, які свідчать про професіоналізм авторів та їхнє глибоке розуміння теми, а також особистості Світлани Олешко. До речі, письменниця рекомендувала переглянути це відео про режисерку і театр "Арабески", який вона заснувала. Ми також підтримуємо цю рекомендацію. Знайдіть, будь ласка, 20 хвилин, адже це справді важливо.

Що стосується "першої дружини Жадана", то про неї здебільшого пишуть редактори новинних стрічок та таблоїдів (звісно, не такі освічені, як "Антоніна"). Колеги з цих видань регулярно радують нас не менш цікавими новинами. Наприклад, класичний випадок: "Надя Дорофєєва презентувала свій вареник". Що ж до перших, то вони безперервно генерують новини на всі можливі теми: від ядерної енергетики до питань житлово-комунального господарства. І ось, в цю мить, я також дістала свою білу шубу і почала її повільно накидати.

Звичайно, у нас є видання з талановитими редакторами та редакторками новин загальнонаціональних ЗМІ, які не лише створюють якісні заголовки, а й ретельно перевіряють факти, маючи при цьому широкий кругозір і добру освіту. Проте, ми повинні визнати наявність певної проблеми. Справа в тому, що далеко не завжди на службі новин працюють згадані професіонали. До того ж, варто врахувати й гонитву за швидкістю та клікбейтом, що часто перетворюється на порушення етичних норм.

Головний момент полягає в тому, що ані перші, ані другі не мають жодного відношення до культурної журналістики. Новинні стрічки та таблоїди не є культурними виданнями чи їхніми секціями, за винятком "Антоніни", пробачте. Вони можуть іноді порушувати теми музики, книг, кіно чи театру, але це не є їхньою основною спеціалізацією. Схоже, що пані Оксана цього не усвідомлює, адже весь її праведний гнів варто було б адресувати саме цьому медіа-сегменту. Натомість, критика дісталася людей, які, навпаки, все робили правильно і навіть не спромоглися б написати те, про що ми зараз так активно дискутуємо. Це і стало причиною обурення серед культурних журналістів. Оксана Стефанівна має безліч прихильників, вона вважається авторитетною особою з популярною сторінкою у Facebook, але, на жаль, вона, схоже, ввела своїх читачів в оману, неправильно акцентуючи увагу та базуючи свої досить різкі та категоричні висновки на помилкових даних.

Один з найпоширеніших міфів полягає в тому, що культурна журналістика канула в лету. Насправді ж вона пережила своєрідне відродження, і це можна спостерігати навіть без спеціального аналізу. Це відновлення почалося після початку війни в 2014 році, коли з'явилося безліч нових видань, а також значно зріс список авторів. Суспільство стало активно цікавитися культурою, усвідомлюючи, наскільки вона є важливою, що призвело до бурхливого розвитку цієї сфери. Десь у 2017 році я вже майже не чула запитань на кшталт: "А у нас є якесь кіно?". Натомість люди почали відвідувати кінотеатри тисячами і активно ділитися своїми враженнями в соціальних мережах.

Після 2022 року ця тема набула ще більшої актуальності. Вона стала настільки популярною, що навіть блогери, які раніше не звертали на неї уваги, почали активно її висвітлювати. Безперечно, культурна журналістика існує і розвивається. Проте це не виключає наявності певних проблем, які я спробую розкрити через короткий огляд свого особистого та творчого досвіду.

Ще в шкільні роки я усвідомила, що хочу стати журналісткою. Спершу моєю пристрастю була музика, але з часом я зрозуміла, що й інші теми заслуговують на не меншу увагу. Мій вибір не завжди легко сприймали оточуючі, і я швидко зіштовхнулася з нерозумінням. Наприклад, батьки категорично забороняли мені дивитися музичні нагороди чи програми, присвячені музиці. У ті 90-ті, коли ще не було інтернету, можливості дізнаватися про улюблене захоплення обмежувалися лише кількома телевізійними каналами. Вони вважали це зайвим і безглуздим.

Церемонії штибу "Греммі" чи MTV зазвичай починалися після 12 ночі, а вночі треба спати. Я, звісно, примудрялася їх дивитися і записувати на касету, але сам факт: ніхто з мого оточення не розумів, що майбутня музична журналістка повинна починати вивчати тему, на яку в майбутньому писатиме матеріали. І це можна було зрозуміти - така професія була з розряду чогось непонятного. Навіть зважаючи на те, що у моїй сім'ї я не перша журналістка - бабуся була відповідальною секретаркою в "районці". Це як нині заступниця головреда.

Більше того, навіть у стінах університету цього не могли зрозуміти. Я навчалася на факультеті журналістики, і це просто жах! Вони ніяк не могли зрозуміти, чому я стільки часу приділяю кіно. Хоча я вже писала про нього статті і створювала програми на радіо. Адже кіно — це лише для розваги. Навіщо про нього щось писати? Хто взагалі буде дивитися того ж Фелліні чи Довженка? О, Довженко, він що, теж фільми знімав? Лол.

Отже, ви розумієте? Шлях культурного журналіста з самого початку був тісно пов'язаний із необхідністю доводити своє місце в цьому світі. І справа тут не лише в недооцінці, а й у нерозумінні з боку колег, чому це все важливо. Тому позвольте мені висловити думку від імені всієї нашої спільноти дівчат (і хлопців): у цю сферу йшли лише ті, хто був по-справжньому захоплений своєю справою, хто щиро любив музику, кіно, моду, візуальне мистецтво, літературу та інше. І після Помаранчевої революції, а особливо під час Революції Гідності, стало очевидно, що культура є не лише цікавою, а й стратегічно важливою складовою нашого суспільства.

Фактично, це усвідомлення прийшло до більшості українців лише три роки тому. Тепер уявіть собі, що журналісти та журналістки, яких сьогодні піддали критиці пані Оксана, усвідомлювали це ще 10, 15 або навіть 20 років тому. Проте їхні голоси залишалися непочутими. Це нагадує легенду про Кассандру, чи не так?

Я починала працювати на Запорізькій телерадіокомпанії ще у студентські роки. Мені дуже пощастило. Не лише тому, що могла працювати українською у тоді ще зросійщеному місті. А й тому, що державне мовлення передбачало квоти на програмки про культуру. Та коли переїхала до Києва (це був 2008 рік), то довелося знову зустрітися із маргінальністю моєї теми, але у значно більших масштабах. Культура мало кому була потрібна. Українська, звісно. Бо російська - це ж ого-го. І мене завжди це злило. Я дивилася російське телебачення і там бачила десятки проєктів на цю тему.

Ведучі програм, присвячених театру та кіно, стали справжніми зірками, яких цитували та пародіювали навіть у розважальних шоу. Вони здобули таку популярність, що їхні імена знали всі. Натомість, нам доводилося боротися за право писати про культуру, застосовуючи неймовірні зусилля, переконання, хитрощі та безліч інших стратегій. Не варто забувати, що ця тема є надзвичайно складною і багатогранною. І, безумовно, надзвичайно приємно зустріти когось, хто розуміє твої прагнення. Наприклад, головного редактора, який усвідомлює важливість наявності в редакції відділу культури. Хоча це не принесе величезного потоку переглядів, проте додасть престижу всьому виданню.

Таких людей можна було перерахувати на пальцях однієї руки. Страшна річ, на початку кар'єри доля мене звела з редактором-росіянином. І він на той час розумів важливість культури, зокрема української, значно більше, ніж колеги-українці. І не скажу, що це був якийсь неймовірний шанувальник нашої країни. Ні, просто так його навчили. І він навіть спочатку не міг мені повірити, що знайти роботу у цій сфері непросто. Уявляєте усю катастрофічність ситуації та глибину нашої недалекоглядності і забитості?

І тут я повністю підтримую думку Оксани Стефанівни — це справді свідчить про вкрай провінційний рівень і обмеженість наших медіа. І знову я згодна з нею, коли мова йде про "дєвочєк на культурку". Вони дійсно існували. Ми мусимо зафіксувати це абсурдне явище, про яке я також згадувала у багатьох своїх статтях. Давайте розглянемо це на прикладі новин. Ось ми маємо випуск, починаємо з найбільш вагомих новин і завершуємо найменш значущими — з легким акцентом на кумедному. Пояснювальна бригада для тих, хто не працює в медіа, — це термін, що означає легкий сюжет на завершення.

Звісно, це часто була культура. Точніше культурка. І справді ці теми довіряли робити переважно дівчатам (може тому, що дівчат у нашій професії усе ж більше), які щойно закінчили універ чи прийшли на практику. Вони поки дупля не різали ані в професії, ані, тим паче, в культурці. Показовий випадок. Тільки обережно, шокконтент. Колись такі дєвочки на культурку прийшли на подію, присвячену Василеві Стусу. Організатори підводили до них то Василя Овсієнка, то Дмитра Стуса, то ще когось зі спікерів вечора. Але дівчата чекали. Спочатку мовчки, а потім не витримали. І запитали, коли ж на подію прийде сам Стус? Василь. Плакала вся марштурка. Уявляєте собі шестигранні очі організаторів?

Для більшості журналісток ця тема слугувала лише стартовим майданчиком. Протягом наступних років вони вдосконалювали свої навички та переходили до серйозніших жанрів - політики або соціальних питань. Брали інтерв'ю у таких осіб, як Ляшко, адже Забужко сприймалася як щось легковажне. Нові обличчя продовжували займатися несуттєвою культурною тематикою. Яскравим прикладом стали трансляції Оскарів, на які запрошували ведучих з розважальних шоу та зірок шоу-бізнесу. І хоча церемонія нагородження відзнаками Американської кіноакадемії є темою досить складною, це, здавалося, не лякало тих, хто обирав її для коментування.

Мало того, що треба знати усіх номінантів та їхні фільми, а ще й розбиратися у регламенті. Але кому це взагалі потрібно? Якщо подію може коментувати Анатолій Анатоліч, поважно заявляючи в прямому ефірі, що він дуже добре розбирається в анімації. Бо у нього - дві доньки. Пап-пам. Я тоді теж буду експерткою із газотранспортної системи, бо мені приходять платіжки за газ і я вмію їх оплачувати. Та ще й передаю показники щомісяця. Лана Зеркаль, посуньтеся.

Відбувалися події, які справді вражали своєю жахливістю. Проте! Це зовсім не стосувалося культурної журналістики. Адже культурні журналісти спостерігали за цим, тримаючи в руках корвалол. Це були ті небагато людей, які мали час і натхнення шукати можливості для написання не поверхневих, а ґрунтовних текстів. Нас було небагато, але ми існували. Я особисто вже багато років працюю артоглядачкою на "Еспресо" і маю достатньо ефірів, щоб ділитися з глядачами своїми думками про культуру, яка їх цікавить.

На цій посаді до мене працювала Олена Міщенко, тому на каналі з самого початку усвідомлювали важливість культури. Я також мала щастя працювати на "Детекторі медіа", яким, ще коли він називався "Телекритика", я захоплювалася під час навчання. У нас виходить безліч ґрунтовних матеріалів про культуру, і заголовки завжди на високому рівні — ви можете в цьому переконатися. Додатково, ми постійно моніторимо українські медіа і проводимо аналіз актуальних проблем у цій сфері.

Я можу назвати десятки видань і розділів про культуру, які працюють з любов'ю до теми і готовністю постійно долати перепони: LB, "УП культура", "Лірум", Zaхid.net, "Суспільне культура", Korydor, Ukraїner, "Слух" (тимчасово на паузі), "Сенсор", "Читомо" і ще багато інших. Журналісти цих видань не мають жодного відношення ані до дєвочок, ані до мальчиків на культурку. І ніколи не мали.

І ми ніяк не мертві. Просто нас досі мало, аби наше існування не викликало ні у кого запитань. А з таким бекграундом, про який я вам розповіла, по-іншому бути і не могло. Лишається тільки радіти, що ми із вами, любі колеги та колежанки, таки добряче долупали цю скалу і вижили. Але, як бачимо, колупати ще є куди.