Венеція-2026: на перетині мистецтва, політичних ідей та сформованих моральних принципів.

Найкраще кіно не каже нам, кого любити, кого ненавидіти і хто має рацію. Воно змушує залишатися всередині суперечності.

83-й Венеційський кінофестиваль завершився рішеннями, які важко оцінити лише з точки зору кінематографічної якості. Золотий лев дістався дансько-єгипетській режисерці Мей ель-Тухі за фільм "Woman Unknown". Гран-прі журі отримав Лі Чхан-дон за стрічку "Possible Love", а приз за режисуру був вручений Іллі Хржановському за проект "DAU". Спеціальний приз журі отримав документальний фільм NAZA, створений Ювалем Абрагамом і Рейчел Сзор. Найкращим актором визнано Джона Малковича за його роль у "Wild Horse Nine", а найкращою акторкою стала Матільда Арсель за "Woman Unknown". Приз Марчелло Мастроянні для молодих акторів отримала Малю Хебізі за 15/18 (A Place to Heal).

Якщо розглянути цей список у цілому, стає зрозуміло, що журі під керівництвом Меггі Джилленгол не обмежилося вибором фільмів в одному жанрі чи стилі. Навпаки, нагороди були розподілені серед соціальних драм, політичних документальних стрічок, історичних реконструкцій, авторських комедій, психологічних трилерів і навіть такої спірної роботи, як DAU. Разом із цим, практично кожна з головних відзнак пов'язана з темами влади, насильства, гендерної ідентичності, класових відносин, історичної пам'яті або невидимими персонажами, чий голос зазвичай залишається поза межами офіційних наративів.

Золотий лев для "Woman Unknown": тріумф жінки, але не тільки через "жіночі проблеми".

Головний приз Венеційського кінофестивалю можна сприймати як вираження політичних настроїв. "Woman Unknown" Мей ель-Тухі – це стрічка, що розгортається у Данії 1945 року і розповідає про молоду жінку на ім'я Марі, яка працює нянею та домогосподаркою у заможного чоловіка, готуючись до весілля. Проте, після завершення Другої світової війни, жінки, що мали стосунки з німецькими солдатами, опиняються під тиском суспільства. Особисті переживання Марі стають частиною більшої історії – історії суспільного приниження, контролю і покарання жінок за те, що суспільство вважає неприйнятним. Цей фільм здобув одночасно Золотого лева та Кубок Вольпі для акторки Матільди Арсель.

Цей вибір має особливе значення в контексті самого конкурсу. У 2026 році на Венеціанському фестивалі лише дві з двадцяти однієї конкурсної стрічки були створені жінками. Мей ель-Тухі відверто зазначала, що часто залишалася єдиною жінкою в професійному середовищі. Отже, перемога фільму "Woman Unknown" сприймається як відповідь на структурну нерівність у фестивальній індустрії. Проте звести Золотого лева лише до "призу за соціальну справедливість" було б спрощено. Цей фільм досліджує механізми, які виходять за межі гендерних питань: він порушує теми того, як суспільство шукає винних після катастроф, як колективна травма перетворюється на загальне приниження, і як історію пишуть ті, хто має владу визначати, хто є героєм, а хто – зрадником.

Тут нагорода Арсель виглядає особливо обґрунтовано. Вона була удостоєна Кубка Вольпі за роль, у якій персонаж опиняється в обставинах, коли її особисте минуле несподівано стає предметом суспільного осуду. Це одна з центральних тем цьогорічного Венеційського фестивалю: людина, що намагається контролювати власну історію, виявляє, що остаточне право на її тлумачення належить іншим.

Лі Чхан-дон і "Можливе кохання": клас як інструмент насильства

Гран-прі журі для Possible Love Лі Чхан-дона теж здається цілком закономірним у цьому контексті. Південнокорейський режисер традиційно працює з героями, які опиняються всередині соціальних структур, сильніших за них самих. Цього разу в центрі -- дві подружні пари, пов'язані з нерівністю, працею, бажанням і класом.

Це має велике значення, адже цього року Венеція неодноразово піднімала питання: хто насправді має право на свободу, коли економічна система вже окреслила рамки твого існування? У цьому світлі Possible Love виступає не лише як звичайна розповідь про труднощі в стосунках, а як глибоке дослідження зв'язку між особистим життям та соціальним становищем.

Ця тенденція насправді робить цьогорічний конкурс особливо захопливим: політика не завжди асоціюється з прапорами, конфліктами та відкритими заявами. Іноді політичним актом стає спосіб, яким демонструються стосунки, праця, сексуальна орієнтація, бідність або прагнення. Людина може навіть не згадувати про державу, але все ж залишатися частиною системи влади.

"DAU": найбільш суперечливий приз фестивалю

Найскладнішим рішенням, безумовно, залишається Срібний лев за режисуру Іллі Хржановського за DAU. Фільм тривалістю понад три години, що є частиною масштабного російського проєкту реконструкції радянського інститутського середовища, отримав один із головних авторських призів Венеції. Офіційний каталог фестивалю визначає DAU як 195-хвилинний конкурсний фільм із 15-хвилинним антрактом; виробництво -- Німеччина, Франція та Швеція.

Увага: йдеться про фільм російського режисера та про російськоцентричний мистецький проєкт.

Це найпроблематичніша нагорода Венеції-2026. Не тому, що російське кіно автоматично не може бути представлене на міжнародному фестивалі (що також спірне питання), а тому, що DAU претендує на статус радикального художнього експерименту, тоді як його художня форма, на мій погляд, значно слабша за його амбіції.

Якщо DAU є експериментом, то, перш за все, це випробування для терпіння глядачів. Практично три з половиною години стрічки перетворюються на безкінечний показ криків, принижень, театральної патетики та діалогів, які звучать так, ніби їх створили не для реальних людей, а для відтворення уявного радянського світу. Хржановський прагне викликати відчуття повної присутності — ніби камера випадково потрапила в закритий простір і лише спостерігає. Проте з часом стає зрозуміло, що ця "випадковість" насправді ретельно продумана.

Найгірше працює акторська манера. Персонажі не стільки живуть у цьому світі, скільки демонстративно його "грають". Те, що могло б бути дослідженням влади, страху, насильства і компромісу з системою, перетворюється на важку театральну конструкцію.

Особливо складно сприймати DAU як "експеримент над людиною", не згадуючи етичних суперечок навколо методів Хржановського та харківського проєкту, зокрема повідомлень про жорстке ставлення до акторів і тварин. У цьому випадку форма і етика неминуче перетинаються: якщо режисер претендує на те, щоб стирати межу між грою та реальністю, виникає питання, де саме він проводить межу між художнім експериментом і відповідальністю перед людьми, які в ньому беруть участь.

Отже, Срібний лев за режисуру для DAU виглядає менш переконливо в порівнянні з іншими ключовими рішеннями журі. У цьому випадку масштаб проєкту, його репутація та радикальна концепція можуть бути сприйняті як кінематографічна цінність. DAU прагне бути одночасно фільмом, лабораторією, історичним дослідженням та мистецькою революцією, отримуючи позитивні відгуки з боку західної критики. Проте, європейські та американські кінокритики, здається, не зовсім розуміють контекст цієї неоднозначної художньої роботи.

"NAZA": потужний документ, але ризикована однобічність.

Найбільше політичних суперечок, без сумніву, викликав спеціальний приз журі для NAZA Юваля Абрагама та Рейчел Сзор -- документального фільму про ізраїльську військову систему й операції в Газі. Фільм побудований на інтерв'ю з 24 анонімними колишніми військовими та співробітниками ізраїльської розвідки. Через три роки роботи режисери створили документ, який намагається показати механізми прийняття рішень, використання алгоритмів і ставлення до цивільних жертв.

Як документальне кіно NAZA справді досить якісна робота. Вона добре побудована, має сильну атмосферу, переконливу драматургію -- автори дуже чітко розуміють, як перетворити складну військову тему на кінематографічний матеріал. Темрява дахів Тель-Авіва, приховані обличчя, змінені голоси, контраст між комфортним міським життям і тим, що відбувається в Газі, працюють не лише як журналістський прийом, а й як кіномова. Саме тому нагорода не виглядає випадковою. Навіть критичні рецензії визнають силу фільму як журналістського документа, хоча звертають увагу на проблему анонімності джерел.

Проте саме в цьому місці проявляється ключова проблема NAZA: стрічка відображає лише одну сторону протистояння.

Це не означає, що свідчення ізраїльських військовослужбовців або розвідників не мають значення. Скоріше, їхня цінність полягає в можливості заглянути в механізми війни зсередини. Проте проблема полягає в тому, що документальний фільм, який намагається детально розглянути ізраїльсько-палестинський конфлікт, в основному фокусується на моральних аспектах злочинів Ізраїлю, не надаючи глядачам повного розуміння подій, що відбулися 7 жовтня 2023 року.

7 жовтня не можна забути в контексті цієї війни. Атака ХАМАСу та інших палестинських угруповань на ізраїльські громади супроводжувалася жорстоким вбивством цивільних і захопленням людей у заручники. Для ізраїльського народу це стало глибокою травмою, наслідки якої відчуваються досі. Ті, хто став жертвою полону, пережили жахливі місяці, а питання про заручників залишається невід'ємною частиною пам’яті про цей конфлікт.

Саме тому питання, що стосується NAZA, полягає не в тому, що вона висловлює незадоволення щодо Ізраїлю. Критика військової стратегії Ізраїлю не повинна розглядатися як прояв упередженості. Справжня проблема виникає, коли багатогранний історичний контекст спростається до простих причинно-наслідкових зв’язків.

Документальне кіно не зобов'язане відтворювати конфлікт у ідеально збалансованій формі. Воно може свідомо акцентувати увагу на певній точці зору. Але в такому випадку важливо відверто вказати, що це лише одна з перспектив, а не всебічна картина. Фільм NAZA набагато ефективніший у дослідженні конкретних практик ізраїльської армії, ніж у представленні повної історії війни.

Фільм важливий, сильний і місцями дуже страшний. Але його політична переконливість частково залежить від того, чи погоджується глядач із рамкою, яку йому пропонують.

Джон Малкович: найочевидніший акторський вибір

Кубок Вольпі для Джона Малковича за Wild Horse Nine -- одне з найменш суперечливих рішень фестивалю. Герой Малковича -- смертельно хворий колишній агент, який опинився на острові Пасхи разом із людиною зі свого минулого. За зовнішньою комедією про старих чоловіків, які сперечаються, жартують і згадують минуле, поступово проступає історія політичного насильства, провини та старіння.

Малкович вражаюче поєднує цинізм і вразливість. Його персонаж не шукає співчуття, але з часом стає очевидним, що під шаром сарказму ховається страх смерті та потреба нарешті поглянути на своє життя без професійної маски. Це справжня територія Макдонаха: люди обговорюють найжахливіші речі так, немов говорять про щось абсолютно тривіальне, і саме тому комічне часто переходить у трагічне.

Вибір Малковича в контексті Венеції-2026 відображає ширшу тенденцію фестивалю, який явно проявляє інтерес до старіючих чоловічих персонажів, що стикаються з власними спогадами. За свою роботу Малкович отримує нагороду, тоді як жіночі персонажі у Wild Horse Nine залишаються в тіні. Це не зменшує цінності його досягнення, проте знову піднімає питання про необхідність досягнення балансу.

Малю Хебізі та "15/18": нове покоління, яке залишається непочутим дорослими.

Нагорода імені Марчелло Мастроянні, присуджена Малю Хебізі за фільм "15/18" (A Place to Heal), виглядає як цілком логічний вибір. Стрічка Седріка Кана, що розповідає про підлітків у психіатричному відділенні, не просто представляє одну історію, а радше ілюструє цілу екосистему – терапевтів, пацієнтів, конфлікти, спалахи агресії, почуття самотності та спроби повернутися до звичного життя.

Хебізі виконує роль Люсії – дівчини, яка пережила тяжкі випробування, пов'язані з насильством, травмами та спробами самогубства. Проте унікальність її виконання полягає в тому, що акторка не перетворює персонажа на "символ страждання". Люсія залишається живою, суперечливою, іноді неймовірно складною, смішною та вкрай вразливою.

При цьому сам 15/18 не позбавлений проблем. Найсильніший він тоді, коли просто спостерігає за життям відділення, і слабшає, коли намагається перетворити колективний портрет на традиційну драматургію з любовним трикутником і кульмінаційною кризою. Проте приз Хебізі -- це водночас визнання молодих акторів, які несуть на собі значну частину емоційної напруги фільму.

Між Україною та Європою

Цього року українська культурна присутність у Венеції була яскравою не лише завдяки фільму "Камуфляж" Микити Гибаленка, але й через визнання короткометражної стрічки "Тиша" Павла Шпегуна. Ця дебютна робота режисера, створена за участю українського продакшну ForeFilms, була представлена в рамках конкурсу Orizzonti Short Films і стала першим лауреатом нової міжнародної нагороди Airone della Laguna. Символічно, що ця відзнака, що має на меті підтримувати нові голоси в кінематографі, дісталася українському дебюту. "Тиша" — це камерна оповідь про самотність, втрату та зустріч двох людей, які протягом однієї ночі поступово зривають захисні маски і починають говорити про те, що зазвичай залишається невисловленим. Для українського кінематографа це важливий не лише фестивальний успіх, а й знак того, що нове покоління українських режисерів отримує міжнародну увагу ще на початку своєї кар'єри.

Поряд із "Тишею", український кінематограф у Венеції представлено дебютним повнометражним фільмом "Камуфляж" Микити Гибаленка. Ця стрічка є особливо цікавою з огляду на біографію режисера. Гибаленко переїхав до Німеччини у 2013 році, задовго до початку повномасштабної війни, тому його герой не є стороннім спостерігачем української міграції. Коли війна розпочалася, його родина також опинилася під загрозою і змушена була залишити Україну, ставши біженцями. Цей особистий досвід відчувається у фільмі, проте "Камуфляж" не перетворюється на автобіографічну розповідь. Натомість, режисер використовує власну історію як засіб для дослідження ширшого питання: як міграція впливає на людину, змінюючи не лише її географічне положення, але й стосунки з родиною, мовою, культурою та ідентичністю. Важливо зазначити, що фільм створено в контексті німецького виробництва, що підкреслює його двосторонній погляд — український за досвідом і німецький за середовищем.

У цьому контексті "Камуфляж" та "Тиша" уособлюють два різні підходи до представлення українського кінематографу на міжнародних фестивалях. "Тиша" виступає як новий голос, який вперше отримує визнання на світовій арені, тоді як "Камуфляж" передає український досвід з перспективи режисера, що довгий час живе в Німеччині та творить на перетині різних культур. Обидва фільми відмовляються від необхідності постійно пояснювати українську реальність іноземним глядачам. Українське кіно у Венеції поступово трансформується, виходячи за межі стереотипів "кіно про війну", і показує Україну через призму особистих історій, травми, любові, ідентичності, міграції та права людини визначати своє місце у світі.

Що насправді озвучила Венеція-2026?

Якщо залишити осторонь особисті уподобання та неприязнь, перелік переможців формує досить ясну картину.

На фестивалі вшанували кіно, яке досліджує, як люди втрачають контроль над власною історією. У фільмі "Woman Unknown" Марі прагне знайти своє місце в суспільстві, яке намагається визначити її минуле. У "Possible Love" персонажі виявляються в рамках економічних систем, що впливають на їхні взаємини. У NAZA герої діляться своїми переживаннями про систему, яку вони самі створили. Головний герой Малковича стикається з неможливістю контролювати власну пам'ять та неминучість смерті. У фільмі "15/18" підлітки залежать від дорослих, які не завжди готові їх вислухати. Навіть "DAU", незважаючи на свої недоліки, прагне показати людину, що повністю підпорядкована системі.

Отже, це була Венеція, що втілювала контроль над людською долею.

У той же час фестиваль виставив на показ парадокс, що нині характеризує багато аспектів авторського кіно. Воно все більше намагається порушувати теми політики, травматичних переживань, колоніалізму, війн, гендерної нерівності та соціального насильства. Однак просто наявність політичної актуальності не робить твір мистецтвом високого рівня.

І, напевно, саме в цьому й полягає основний парадокс Венеції-2026. Намагалися відзначити кінематограф, що не дозволяє глядачеві залишатися байдужим. Проте, коли фільм стає занадто політизованим, з'являється інша загроза: глядачеві може бути запропоновано готову моральну позицію, що замінює складність висвітлення теми.

Найвидатніше кіно діє зовсім інакше. Воно не нав'язує нам, кого варто любити, кого слід ненавидіти чи хто є правим. Натомість, воно спонукає нас залишатися в самій середині суперечностей.