Волонтерська діяльність, акторська майстерність та палке захоплення Україною від Олексія Гнатковського.

Олексій Гнатковський - театральний актор та режисер, але найбільшої слави зазнав після ролі Довбуша у однойменній стрічці. У інтерв'ю Еспресо Гнатковський розповість, як привчати дітей до українського, чому варто бачити більше позитиву навколо та поділиться секретом успіху Франківського театру

Хоча лише одна роль у кіно принесла йому популярність і закохала в себе багатьох шанувальниць, деякі з яких досі зберігають спільні фотографії на своїх телефонах, він, перш за все, вважає себе сценічним артистом і асоціює свою творчість з Івано-Франківським театром. Олексій Гнатковський виховує своїх дітей у любові до всього українського і переконаний, що справжня перемога настане тоді, коли Україна стане по-справжньому українською. Сьогодні ми маємо честь спілкуватися з театральним режисером і актором Олексієм Гнатковським.

Що насправді означає виховувати в дітях любов до всього українського? Як саме можна навчити їх шанувати українську культуру? Ми постійно підкреслюємо важливість того, щоб Україна залишалася українською. Зміна свідомості у людей старшого покоління є складнішою задачею, тому потрібно зосередитися на молодшому поколінні. Отже, як ми можемо сформувати в них любов до всього українського?

Отже, дивись, мені видається, що шлях до самоповаги починається з усвідомлення себе. Щоб дійсно поважати себе, необхідно розуміти своє коріння, пізнати свою історію, дізнатися, якою мовою спілкувалися твої предки, до яких церков вони ходили, як вони жили, в яких умовах існували. Це все формує твою ідентичність і допомагає зрозуміти, де спочивають кістки твоїх пращурів. Коли ти глибше усвідомлюєш своє походження, ти починаєш краще розуміти світ навколо себе, вчишся приймати його, а з часом – поважати і любити. Я переконаний, що той, хто любить, буде люблений у відповідь. Адже любов – це найпотужніша і найблагородніша сила у всесвіті. Вона приносить життя, тоді як ненависть є деструктивною. Хоча ненависть може давати короткочасну енергію для виживання, вона зрештою не приносить справжнього благополуччя.

Олексій Гнатковський, зображення: facebook.com/oleksiy.gnatkovskiy

Ну, якщо говоримо зараз про ненависть, це ненависть до росіян, так?

Ясно, до кого це стосується, але цей стан є тимчасовим. Згодом він починає руйнувати зсередини. Якщо ти постійно перебуваєш у ненависті, вона поступово з'їдає твою душу.

Я просто з власного досвіду це кажу: коли на початку повномасштабного вторгнення ми пережили в сім'ї багато речей таких, окрім того, є воїни, полони, і подібні такі речі... Ти починаєш просто... ти бачиш ці кадри, які не виходять в мене дотепер з голови... Найбільше мене вразило, мені дотепер стоїть в очах цей хлопчик, який йшов по Житомирській трасі і плакав. Тобто це для мене як образ всієї України, яку хочуть знищити. І оця безпорадність дитяча... Дитина для мене - це взагалі щось таке найцінніше, що є в цьому житті, це майбутнє.

Ти занурюєшся в цю ненависть, і з часом усвідомлюєш, що не здатен рухатися далі, тобі важко дихати, і ти стаєш безплідним у своїх діях. Одного разу мудрий чоловік, який був моїм духовним наставником, відкрив мені очі на важливу істину: ми можемо продовжувати боротися, діяти, але не з ненавистю до противника, а з любов'ю до тих, кого оберігаємо. Саме ця любов є джерелом життєвої сили.

Як навчити дітей цьому? Адже ми, дорослі, здатні розпізнавати такі почуття, як ненависть і любов. Діти ж, у свою чергу, вбирають ці знання з нашої поведінки.

Ну, лише демонструючи власний приклад.

Який це випадок? Який приклад наводить Олексій Гнатковський для своїх двох дітей, яким буде 13 і 6 років, коли вони досягнуть підліткового віку?

Ще, слава Богу, не підлітковий, почекай ще. Школа, перший клас, ще ні. Це дуже широке питання, в нас є дві години часу для цього?

Дві години нема. Давайте про YouTube та TikTok російський.

Ці речі, про які ти зараз говориш, воно для мене настільки далеке вже, що я навіть про це думати не хочу. Тобто, я хочу робити вже наступний крок. Мій менший, ми заборонили будь-який російський прояв вдома, очевидно YouTube, TikTok і все-все-все. І він зараз вільно спілкується англійською.

Я спілкуюсь з ним англійською, і він виявляється більш здібним у навчанні, ніж старший вчитель. Все тому, що він переглядав відео на YouTube, зокрема про математику, яка йому дуже подобається. Він дивився багато матеріалів англійською мовою і вже з дитинства паралельно використовував обидві мови. Його хресний перебуває в складній ситуації, і це викликає в нього відразу. Я вважаю, що до подібних речей слід ставитися з неприйняттям.

Але тут єдина така штука, знаєш, от ви, як журналісти, ви маєте з професійної точки зору дуже добре відрізняти і, не дай Боже, не спекулювати. Бо коли я говорю зараз про російську мову, російську культуру, будь-що російське, тут ми мусимо зараз відрізняти людей, які говорять російською в нас в країні.

Отже, серед них також можна зустріти як позитивні, так і негативні приклади?

У мене є численні друзі, які спілкуються російською. Зараз вони на передовій. Це ті, хто поступово обирає українську мову, і для мене це справжній прояв патріотизму. Коли людина з російськомовного оточення переходить на українську, вона долає те, що нам не потрібно долати. Ми отримали це з самого дитинства, ми виросли в цій атмосфері.

А тут у нас агресивне, умовно кажучи, середовище переходить на українську мову з російської і це спротив колосальний, це вчинок. Це причому вчинок, який докорінно міняє життя. А ми люди. Людина що шукає? Людина так чи інакше шукає комфорту. І це не тому, що вона погана людина, це від того, що в нас така природа. Ми шукаємо комфорт навіть в найстрашнішому. Я нещодавно був у Покровську, кілька місяців тому, ми возили дрони. Там живуть люди, розумієш? Вони шукають там комфорту, побуту. Це парадокс, але так і є. Не того, що вони добрі чи погані, а того, що так створена людина. Так от, згадані люди: найцінніше, що вони виривають себе і йдуть в зону некомфорту, говорячи для себе тою мовою, якою не звикли. Це вчинок геройський.

Отже, давайте повернемося до теми російської мови та тих, хто нею спілкується та прагне змін. Якщо ми будемо протистояти цьому явищу, намагатися його викорінити, то що, власне, вони можуть зробити? Це схоже на принцип "на зло кондуктору — піду пішки". Натомість, нам слід відкривати свої обійми та бути більш прийнятливими. Я впевнений, що лише внутрішня єдність здатна врятувати нашу країну. Ворог — це не українці, які говорять російською, а сама російська мова та культура. Росія напала на Україну, і між нами немає причин для розбрату.

Багато людей століття тому були вивезені до концтаборів у Сибір, потерпали від голоду та загинули, а згодом їхні нащадки асимілювались. Це питання варто детально вивчити, але якщо ми будемо змушувати людей говорити про це, вони можуть замкнутися у своїй черепашці. Чи потрібні нам такі люди, які тільки й можуть спілкуватися між собою, залишаючись у цій черепашці? Ні, друзі, ми повинні допомогти їм вийти з неї, адже з півночі йдуть загрози.

Олексій Гнатковський, фото: suspilne.media

Ось і Настя Каменських виступає в Маямі.

Мені невідомо, хто це може бути.

Ти — справжнє джерело щастя.

Будь ласка, приєднуйся.

Ну, я працюю журналістом, тому мені потрібно бути в курсі всього — це моє нещастя. А ти чув про Потапа?

Хай з Богом спочиває.

Він ще не на відпочинку, він насолоджується часом за кордоном. А вона виступає в Маямі і стверджує, що "не важливо, яка мова, головне – мова любові". Чому ця "мова любові" і далі повинна залишатися російською?

Чого ти мене це питаєш? Що ти хочеш, щоб я тобі сказав? Це не варте дискусії. Це пшик.

Отже, нам необхідно відреагувати на це як спільнота.

Дивися, це ми маємо дискредитувати. Ну, розумієш, якщо ми зараз з цієї маленької історії, у якій людина, яка не варта уваги, не з людської точки зору, а з точки зору мистецької, культурної, вона для нас нічим не вагома. І ми зараз надамо їй ваги з тобою. Що ми зробимо доброго в нашій країні? Ми розбуримо, у тому місці розбуримо, на гівні сметани будемо шукати, даруйте, будь ласка.

Ми спостерігаємо, як у наших ефірах та різних групах виникають скандали, коли люди обурюються через підлітків, які у стані алкогольного сп'яніння слухають російську музику. І з цього ми робимо величезний резонанс по всій Україні. Але я часто помічаю, що підлітки, які також вживають алкоголь, адже це ж молодь, живуть своїм життям, навіть у ці важкі часи. У них є своя молодість, яку не відібрати. Я бачу, як вони співають пісні Івасюка в парку. Це справді цікаво для мене. Я спостерігаю за тим, як вони виконують "Лента за лентою", і це мене захоплює. Мій акцент зосереджений саме на цьому, адже вважаю, що це конструктивно. Якщо б ми в соцмережах показували не лише негатив, а й позитивні моменти, адже складається враження, що в нашій країні лише темрява і біда. Нам потрібно трохи світла, щоб дихати в цій задимленості.

Я тішуся так само, коли бачу тих підлітків, які співають Івасюка, або цитують якусь українську поезію, яка була заборонена довгий час. Але, наприклад, приходить в цю ж студію Павло Вишебаба, який воює зараз, він якраз з Донбасу приїхав і перейшов на українську мову. У нього донечка прекрасна, з чудовим ім'ям Зореслава. Вона ходить до школи у Києві і він каже: "Ми хочемо її перевести в іншу школу, де буде більше української, тому що дитині тяжко".

У мене є чимало друзів не лише в Києві, а й в інших містах, і вони висловлюють занепокоєння щодо дискримінації української мови. На уроках вчителька спілкується українською, але під час перерв розмова переходить на російську. Коли вся група говорить російською, а одна дитина - українською, вона відчуває себе ізольованою. Питання, яке постає перед нами: як діяти в такій ситуації? На мою думку, існують два основні напрямки для дій: перший – це державний, а другий – особистісний.

Знаєте, в нас часто дискусія заради дискусії, ми як НАТО, як ОБСЄ, ми висловлюємо своє глибоке занепокоєння постійно, а треба дії конкретні. Так от, власне, ці речі мають регулюватися законами.

Полізло з Олексія Гнатковського політологічне минуле.

Звісно, перша освіта. Згадай, коли було прийнято мовний закон, так? Тодішній спікер Верховної Ради, покійний Андрій Парубій, якого, на мою думку, вбили через його державницьку позицію. Так от, коли запровадили квоти на використання української мови в кіно, на телебаченні, в культурі та театрах, багато хто стверджував, що знімати фільми українською є економічно невигідно, особливо серіали.

Є один канал, де стверджували, що знімати фільми – це невигідно, якщо не йдеться про комедії, адже вони завжди користуються попитом. Також говорили про гуцулів, оскільки всі українці, незалежно від етнічного походження, вважаються смішними. Те саме робили москалі з усіма: молдаванами, грузинами… Відбувалася десакралізація, зрозуміло?

Отже, коли були впроваджені мовні закони, багато хто стверджував, що українське кіно зникне. Музика, мовляв, стане нецікавою та безформатною... Але варто лише запровадити ці нові формати, як ми стаємо свідками вражаючого розвитку якісної української музики. Поглянь на те, що звучить у інших країнах, і порівняй з нашою музикою: ми маємо значно вищу якість звуку, зведення семплів та загального музичного навантаження. Це на порядок вище. Які фільми створюються у нас і так далі. Розумієш? Важливо не лише підтримувати власну культуру, а й очищати її від непотрібного. Це питання державного значення. Так само це стосується освіти та багатьох інших сфер. Потрібно продовжувати наполягати на цьому. А для чого це робити? Потрібна чітка позиція.

Позиція повинна бути орієнтована на державні інтереси, активну громадянську позицію та підтримку України. Це стосується тих, хто ухвалює рішення, представників законодавчої, виконавчої та, бажано, судової влади. В суспільстві нерідко виникають думки про те, що військові, повернувшись з фронту, вирішать всі проблеми. Однак головна місія солдатів – це захист. А якщо ти залишився в тилу, незалежно від обставин, то твоя задача – бути підтримкою. Працюй над тим, щоб вони повернулися в змінену країну. Від кожного з нас залежить, яким буде цей тил. Кожного ранку запитуй себе: чи зробив я достатньо для перемоги своєї країни? У тилу роботи вистачає. Потрібні не лише бійці на фронті, а й люди, готові діяти й підтримувати, а не просто чекати. Не слід сподіватися, що зміни відбудуться самі по собі – революції та Майдан не вирішать всіх проблем. Поки кожен не займеться своєю справою... у кожного є своя «грядка». Працюй над своєю, наводь порядок у своєму класі.

Олексій Гнатковський, зображення: facebook.com/oleksiy.gnatkovskiy

Павло Вишебаба це просто приклад військового, який приїжджає і офігеває від того, що нічого не робиться. Так от, власне, це питання до кожного. Що нас відрізняє від наших ворогів? Бо в них там засрано, а в нас має бути чистенько. Так от, це чистенько залежить від кожного.

Ти працюєш зі своїм класом, у своєму навчальному середовищі. Це не означає, що ти відразу ж зможеш все змінити. Але пам'ятай, що навіть вода може виточити камінь, чи не так? І кожне, навіть найменше, зусилля веде до змін. Ти не можеш просто прийти і вигукнути: "Всім швидко переходьте на українську!" і очікувати, що всі одразу підхоплять твою ідею. Так не працює. Але ти почнеш з одного кроку, потім зробиш другий, а згодом ще один. Можливо, спочатку тебе не зрозуміють, назвуть дурником, ти повернешся додому, заплачеш у подушку і, можливо, вип'єш трохи горілки. Але потім ти знову піднімешся і зробиш наступний крок. Справа не в тому, щоб не падати. Наша нація довела, що може впасти, але завжди піднімається знову.

Взагалі, якщо говорити про кіно українське теперішнє, про серіали, ти дивишся якісь українські серіали? Ти можеш їх дивитися? Бо я не можу, я там себе не знаходжу.

Ось подивись туди, де ти це знаходиш.

Отже, це буде якийсь фільм з Великої Британії, Данії чи Швеції...

Супер.

Чи потрібно щось у цьому змінювати? Адже ми також робимо внесок...

Що слід змінити, підкажи.

Подивись, існував серіал "Встигнути до 30", у якому розповідалася історія дівчини з Коломиї. Але вона зовсім не говорила, як звичайні дівчата з цього міста. Цікаво, що на ній була вишиванка, яка явно не була місцевою. І все це відбувається зараз, під час повномасштабного вторгнення.

Знову не варто поглядати.

Як довго ми ще залишимося в цьому?

Яка роль культури? Чи повинна вона навчати і виховувати, чи, можливо, приносити задоволення і розвагу?

Було б чудово, якби це поєднувало в собі обидва аспекти.

Це не просто поєднання двох аспектів, а цілих п'яти чи навіть семи в одному. Я також згадую про світоглядну роль культури, її виховний потенціал, просвітницьку діяльність, а також розважальний елемент. Чи зрозумів ти?

Культура є складним, багатогранним і надзвичайно рухливим феноменом. Вона може виступати як об’єкт, адже культура постійно перебуває в русі і оточує нас скрізь. Наприклад, те, що ми носимо, наш стиль — це все частини культури. Більш того, сьогодні культура повинна також функціонувати як ринок. Це не просто актуально, а й необхідно. Якщо ми будемо оцінювати культуру через призму застарілих уявлень, то отримаємо радянське чи імперське бачення, яке сприймає культуру як щось другорядне. Але насправді культура повинна розглядатися в контексті ринку. В такому разі, ми бачимо, що ринок пропонує широкий асортимент, де кожна людина обирає те, що їй потрібно, що їй до вподоби або на що вона звертає увагу.

Насправді, до культури варто підходити саме з такого ракурсу. Якщо розглядати її з цієї перспективи, стає очевидним, що на полиці знайдеться місце для всього. А ви, як споживач, маєте свої уподобання, виховання, інтелектуальний рівень і навіть певну гордість. Саме тому ви робите свій вибір: якщо вам до смаку щось низькопробне, то, зважаючи на ваші смаки та рівень, ви можете обрати це, але лише тихо, у затінку, адже воно неприємне на запах. Розумієте? А якщо ви прагнете кращого, то, звісно, оберете якісніший варіант.

Олексій Гнатковський, зображення: facebook.com/oleksiy.gnatkovskiy

То ти йдеш у Франківський театр.

Я про це не казав. Скромність.

Так от, інша штука, що нам пропонує реклама. Тут уже, друзі мої, інформаційна гігієна. Повертаємось до першого питання, яке ви мені задали, дорога моя. Як вчити дітей бути українцями?

Інформаційна гігієна, вироблення смаку, почуття власної гідності і інтелектуальний розвиток. Ось це і є українець. Сучасний, розвинутий, успішний, переможець. Бути українцем - це не лише володіти українською мовою. І це, напевно, не найперше. А перше бути українцем - це бути успішним українцем, мати хорошу освіту, мати хороший смак, почуття власної гідності. Революція в нас була гідності. От почуття власної гідності, так? І весь цей комплект і робить дитину українцем. Тому що ми зараз воюємо, наша країна, і величезні жертви ідуть на те, щоб у нас було майбутнє.

А тепер думаємо, що таке наше майбутнє? Це наші діти. Отже, державницька історія, вклад в освіту. Я дуже чекаю по 40 тисяч грн зарплати викладачів. Мені хтось обіцяв. І вклад в культуру. Тому що це визначальне в цих речах, які ми щойно перечисляли. Отак от воно мені виглядає.

Отже, це оповідь про широку перспективу в розумінні проблеми. Не про обмежене бачення, коли ти фокусуєшся на окремій історії, наприклад, Насті Каменських. Тут важливо дивитися на все в цілому і обирати ті моменти, які виявилися негативними. І тоді ти можеш сказати: "О, тут щось пішло не так". Але варто просто виправити ситуацію, очистити її і рухатися далі, не акцентуючи на цьому увагу. У порівнянні з величезним обсягом роботи, який ми маємо, це всього лише дрібниця, згодься.

Як Франківський театр зумів прорватися на театральну сцену задовго до того, як вся країна стала свідком театрального буму? Цей театр досяг успіху набагато раніше. Люди почали активно стояти в чергах за квитками, і це сталося ще до Революції Гідності. Я пам'ятаю, як у Київ приїхала вистава "Солодка Даруся", і в залі не було жодного вільного місця. Тоді я була журналісткою і готувала репортаж про цей захід. Як їм це вдалося? Адже мова йде про культуру, яка протягом тривалого часу, і навіть досі, інколи піддається критиці та висміюванню, адже зображує "смішних гуцулів".

Я кпини не бачу ніколи. Мені навпаки зараз бачиться. Це, знову ж таки, одна із версій. Смішні гуцулики залишились на якихось там каналах телебачення з низьким рівнем, Це не показник. Я бачу дуже багато етнографічних досліджень, багато тенденцій, я бачу дуже багато фольклорної представленості. Всюди я бачу, це якісно зроблено на рівні матеріальної та нематеріальної культури. От в мене є товариш, який займається Бойківщиною, в нього є цілий канал "Є Бойко" і це настільки гордо, настільки красиво.

Існує безліч чудових історій про Гуцульщину, Полтавський район, Січеславщину... Я спостерігаю за різними частинами України, і це нагадує мені барвисту мозаїку, де кожен шматочок є унікальним. Чомусь мені не траплялися смішні образи гуцулів – це, мабуть, лише стереотип. Можливо, ми просто дивимося на різні аспекти. Насправді, мені імпонує спостерігати за українцями, які є гордими, величними та привабливими.

Історія Франківського театру дійсно вражає. Коли Держипільський прийшов зі своєю командою, він привніс новий напрямок, адже його команда складалася з молодих та амбіційних людей. Я був свідком цього процесу, адже ми з ним дружили ще до його призначення директором.

Насправді, моє навчання проходило в галузі політології, але згодом я потрапив у театр. Він став директором, і я запропонував йому свою допомогу в сфері PR, адже маю відповідні знання з університету. Так ми почали співпрацювати: він керував театром, а я займався піаром. Тоді ми усвідомили, наскільки важливою є зовнішня складова, а також і внутрішнє наповнення, оскільки продукт повинен бути дійсно якісним.

Ось вам "Солодка Даруся". Потім на сцену виходили видатні режисери, і цей проект потрібно було вдало представити. Як часто буває, вміли приготувати, але не змогли презентувати. До того ж, у 2008 році була економічна криза, і я придумав гасло: "не дозволяй кризі увійти в свою душу". Адже театр для мене — це простір служіння.

Чому наш театр став таким, як ти його описуєш, з яскравими проявами пасіонарності? Це пов'язано з тим, що ідеологія має для нас велике значення.

Яка саме?

По-перше, ця ідеологія є національно орієнтованою. Ми прагнули зрозуміти себе та продемонструвати нашу красу. Це глибоко духовна історія. Наталка Половинка справила на нас величезний вплив через свої майстер-класи і стала однією з основ нашого театру. Цей театр є простором служіння. Актор, подібно до священнослужителя, лише передає те, що вже існує, і виявляє це. Розумієш?

Але це вже ближче до професійної історії, ми вже зараз не будемо заглиблюватись туди. А як, власне, ми брали: ми купляли величезні бігборди на останні гроші, які в нас були в театрі. І там робили свої плакати, ми виходили в ефір на радіо, ще коли інтернет не був таким засобом чи ТікТок, ми були дуже багато проявлені. І люди приходили, а потім залишалися. І ще ми одну таку штуку робили. Ми брали, власне, якістю і харизматичними акторами.

Скромність.

Скромність, я вважаю, що це не чеснота. Скромність - це шлях до бідності. Треба переставати бути скромними, бо поки мудрий і скромний буде терпіти, дурний і наглий прийде і забере.

Олексій Гнатковський, зображення: facebook.com/oleksiy.gnatkovskiy

Ми організовували різноманітні вистави, серед яких були як високохудожні драми, так і легкі комедії та розважальні шоу. Усі вони мали великий успіх. Зокрема, пам'ятаю одну комедію, яка встановила рекорди відвідуваності. В день показу до нас прийшло 600 осіб, які стояли в черзі за квитками, адже онлайн-продажів ще не існувало. Глядачі були в захваті від акторів і, після цього виступу, почали відвідувати й інші наші заходи.

Чи приходять на гуцульські вистави глядачі з інших областей? Чи здатні вони зрозуміти те, що відбувається на сцені?

Послухай, я перед виступами завжди розпочинаю з певних слів, таке своєрідне інтро, і запитую у глядачів: "Є хтось з Києва? Так! А з Харкова? Так!" А далі згадую Крим, Донецьк, Херсон, Суми, Одесу... Люди приїжджають, фактично здійснюють культурний туризм. Ми завжди про це мріяли. У Києві, звісно, все зрозуміло — це місто-мільйонник, тут легко зібрати повний зал.

І місто-солянка, врешті-решт, адже звідти з усіх сторін.

Отже, так, дійсно, там багато людей, і це створює певний комфорт. У нас же 250 тисяч мешканців, але до нас вже почали звертатися готелі з пропозиціями про співпрацю, адже їм це цікаво, а також ресторани, які хочуть організовувати спільні проекти. Люди приїжджають з усієї України, щоб насолодитися виставами у Франківському театрі. Це те, до чого ми прагнули протягом тривалого часу — театральний туризм. І знову ж таки, є питання, яке стосується не лише державного рівня, але й особистісного, інституційного та колективного. Ми, по суті, об'єднуємо країну. На наших виставах ми підкреслюємо, що Україна єдина і неподільна. Я навіть кажу, що за нашим столом вистачить місця для всіх. Ми також говоримо про всі нації, які жили на цій землі: не лише українці, а й вірмени, болгари, хорвати, євреї та багато інших. І всім їм було знайдено місце.

Але щось у Росії постійно нагадує про себе, ніби відчувається неприємний запах, якось схоже на ситуацію з собаками.

Чи не пропонували Олексія Гнатковського на посаду міністра культури?

Ні, це не так.

А став би?

Це тяжке питання, насправді. У мене була одного разу, така штука. Я дуже співпрацюю багато з "дружинами Янголів", матерями Азова, "Я-Маріуполь". І от я з ними співпрацюю з перших моментів повномасштабного вторгнення. Ми перше займалися оселенням, в мене вдома жило багато людей, потім мітинги всі за полонених і так далі. Тобто, така тісна співпраця, психологічна реабілітація і так далі.

Мене запитують: "Чи готові ви вирушити до Маріуполя, коли його звільнять, щоб займатися просвітницькою діяльністю, як це робите зараз у Франківську?" І я відповідаю: "Чесно кажучи, мені б не хотілося". Я усвідомлюю, скільки зусиль, часу та енергії потрібно вкласти в таку роботу.

Я кажу їм: "Дивіться, раз я вже взяв на себе цю відповідальність, то потрібно діяти. Я б не хотів цього, але якщо виникне потреба, я готовий вирушити". Це означає залишити родину і повністю зануритися в це, готовий до жертв. Тому, коли ми говоримо: "Це питання не лише для мене, а для кожного з нас", це стосується всіх. Звісно, я теж маю до цього відношення, але такі питання варто ставити кожному. Якщо ми вважаємо, що Україні потрібно змінюватися, це стосується кожного з нас. Я б категорично не хотів займати посаду міністра культури, оскільки наразі на цьому місці можу зробити багато важливої роботи, яку не зміг би реалізувати, перебуваючи на посаді.

Отже, я маю свободу дій і можливість висловлювати свої думки. Моя позиція накладає певні обмеження, адже це політична гра. Як зазначив Бжезинський у своїй "Великій шахівниці", щоб досягти успіху, потрібно діяти стратегічно, і інколи варто тримати своїх опонентів близько. Звичайно, люди можуть закидати, що ти налагоджуєш з ними співпрацю, але це невід’ємна частина політики, і це потрібно усвідомлювати. Питання компромісів є надзвичайно важливим. Я б дуже не хотів цього робити, але якщо б в моїй країні виникла така потреба, я б, принаймні, серйозно над цим подумав.

Збережемо ці думки в пам'яті. Чи впливає освіта в галузі політичних наук на кар'єру актора - заважає чи, навпаки, сприяє? І що таке актор: просто майстер, який вміє грати на сцені, талановита особистість, чи це має бути людина з чіткою позицією та цінностями?

Ви знайшли відповідь на своє питання.

Ні, я не дала відповіді, оскільки хочу почути, що скаже Олексій Гнатковський. Чи знову виникло складне запитання?

Ну, це об'ємне питання. Воно не тяжке, воно об'ємне. Немає одного узагальнення актора, я не можу сказати, що актор має бути таким. Актор може бути різним.

Тобто, виходить, що і ти також негідник? Ну, в загальному сенсі життя.

Отже, варто зазначити, що він може виявитися чудовим актором, проте при цьому бути далеко не найкращою людиною. І подібні приклади зустрічаються, навіть серед геніальних акторів. Для мене це питання є окремою темою. Але ми не можемо нав'язувати думку, що "так має бути". Такого не існує — життя складне і різноманітне, ми всі унікальні. Немає єдиного стандарту, що все повинно відбуватись саме так. Яким же для мене є актор?

Моя акторська діяльність, як я вже згадував, для мене є своєрідною платформою. Існує поняття свободи, яке займає важливе місце в нашій культурі. В українців, напевно, ця риса – прагнення до свободи – є однією з найяскравіших. Це надзвичайно цінна якість, проте іноді вона стає на заваді, адже ми не завжди здатні адаптуватися до певних умов. Коли мова йде про революції, ми готові до дій, але коли настає час організуватися і знайти своє місце в структурі... Свобода прекрасна, але поряд із нею існує її невід’ємна складова – відповідальність. Це важливо усвідомити, адже без відповідальності свобода перетворюється на хаос. Я вважаю, що саме так виглядає справжнє пекло – коли все дозволено. Уяви собі, що кожному з нас дозволено все.

Але якщо в нас якісь внутрішні налаштування є, то ми не будемо робити все, що можна.

Що нас стримує? Яка сутність відповідальності? Театр у цьому контексті є не лише можливістю вільно висловлюватися та виконувати різноманітні ролі, а й нести відповідальність перед своїм народом. Мені не подобається, коли артисти скаржаться на поведінку глядачів чи на вибір мови спілкування, адже це часто є відображенням суспільного запиту. Справжня ситуація полягає в тому, що якщо ти піддаєшся цьому запиту, то стаєш просто заробітчанином – ти отримуєш плату за те, що робиш те, що хоче чути або бачити публіка. Це не завжди погано, адже це частина твоєї професії, в якій ти себе реалізуєш.

Проте, в суспільстві спостерігається зворотний тренд, де запити людей зводяться до простих і зрозумілих речей. Тому наша мета не тільки реагувати на ці запити, а й формувати думку суспільства. Це також стосується вас, журналістів. Питання до умовних лідерів думок полягає в тому, як ви виходите на будь-яку платформу, адже сцена — це свого роду трибуна. Ви не лише спостерігаєте за обставинами, а ведете людей за собою. Для цього необхідно володіти певним набором знань, переконань, цінностей та принципів. Саме це і є тією основою, на якій ґрунтується ваша відповідальність.

Перш за все освіта. Освіта і самоосвіта. Я завжди кажу, коли питають: "Чи можна бути без освіти актором?", що "ніким не можна бути без освіти". Ви можете бути самородком, один раз на тисячу я знаю таких. Але оцей потенціал, який даний, він не буде розвиватися. Дворняжка, вона ж теж красива, правда? Ти хочеш її попестити. Але на змаганнях вівчарка виграє, бо вона має вишкіл. Тому освіта перш за все. Не знаю, чи відповідає це на ваше питання, тому що воно дуже об'ємне і для мене це питання хліба мого насущного.

Олексій Гнатковський, зображення: facebook.com/oleksiy.gnatkovskiy

Проте Олексій Гнатковський не приймає будь-які пропозиції без роздумів.

Ну, звичайно, в мене є гігієна.

Чому ж тоді інші з цим погоджуються?

Я не вправі критикувати тих, хто приймає інші рішення. Дякувати Богу, я маю можливість забезпечити свою родину. Мені не потрібні великі статки, я не вважаю себе олігархом і не заробляю астрономічні суми, але маю достатньо, аби не змушувати себе погоджуватися на все.

Проте я розмірковую, що якби, не дай Боже, сталась трагедія з кимось із моїх близьких, і мені довелося б прийняти будь-які умови, я б на це пішов. Я б готовий був зніматися в будь-яких ситуаціях, виконувати найрізноманітніші завдання. Я б жертвував собою заради тих, кого люблю. І це абсолютно щиро, запевняю вас.

Ну, давайте не лицемірити, нема пухнастих і чистих. Я вам от кажу чесно, слава Богу, я не маю такої потреби, і тому я можу вибирати. Тобто піти туди не за гроші, а за те, що мені цікаво. От я маю кілька проектів зараз, розглядаю, вони мені цікаві.

А якісь речі я просто категорично проти. Я кажу: "Ні, браття". Вони питають: "Чого?", а я кажу: "Вам стільки грошей не стане". Ну, і це правда. Якщо б вже таке геть паскудство, тоді за такий гонорар, знаєш, щоб зразу все. Хіба це не чесно? Це чесно, зрештою це моя професія, я можу.

Тому я не можу осудити тих, хто раніше брав участь в якихось цих речах, знаєш, можливо в них така була біда. Якщо це питання особистої негігієни, що типу "какая разница", тоді мені з ними просто не подобається.

Актори, які раніше працювали в російськомовних серіалах, здобули популярність і тепер переходять на українську мову. Хоча українська для них є дещо штучною і не завжди звучить природно, вони все ж таки досягли успіху і тепер мають ім'я, що дозволяє їм вимагати вищі гонорари.

Чому мені це потрібно? Яке мені до них діло? Мені абсолютно байдуже. Чесно кажучи, є ще один момент: у мене багато друзів, які раніше працювали в російському середовищі, але тепер переглянули свої погляди. Це я дійсно ціную. Наприклад, Сергій Стрельников, який грав роль Довбуша. Є й інші, хто стверджує, що зображував Чапаєва. Але, на жаль, він мій друг, і його здатність змінити своє сприйняття мене надихає. Він говорить: "У мене з'явився син, і уяви, 80% мого творчого спадку, за який я боровся, я ніколи не покажу йому, бо совість мені цього не дозволяє". Розумієш, у цього хлопця відбувається справжня трансформація, і цей процес неофітизму, ці нові погляди – це для мене справжнє відкриття.

Я щиро обожнюю Україну, і мені подобаються такі українці, які раптом, як неофіт, відкривають для себе щось нове і кажуть: "Це моє". Вони вражені своєю ідентичністю, закохуються у власні корені і пізнають себе.

Ну, він дійсно пройшов через це. Адже є люди, які лише чекають.

Ті, хто чекають — прощавайте. Суд, ув'язнення, 10 годин. Мені не цікаві такі особи. Я згадую Сергія, адже він дав мені можливість говорити про це. Він сам відкрито обговорює свої думки. Для мене він є яскравим прикладом великого українця, щирої та правдивої людини, яка тепер зайняла свою позицію. Він пише вірші українською, переосмислює своє оточення. Ми колись ставили виставу "Нація" у Сєвєродонецьку, Сватовому та Кремінній у 2015-2016 роках. Тоді до нас завітали чотири жінки, які працювали в освіті. Вони зізналися: "Ми насправді за ЛНР. Прийшли подивитися на живих бандерівців". Але одна з них сказала: "Після вашої вистави в мені прокинулася якась частинка української ДНК". Я зрозумів, що ця жінка вже готова перевершити інші. У неї стався катарсис, і я відчуваю, що це те, що мені близьке, я рухаюсь у цьому напрямку.

Олексій Гнатковський, якого ми знаємо за роллю в фільмі "Добуш", Олексій Гнатковський, який має кілька своїх проєктів, але він ще займається волонтерською діяльністю і про це ми не дуже гучно знаємо.

Ну, я про це не дуже сильно говорю.

А чому так? Чому саме вибір волонтерства?

Ну, адже я не на передовій.

Отже, це відчуття провини?

Ні, це почуття обов'язку. Я маю, це моя країна. Я хочу своїм дітям дивитися в очі без сорому. Я переконаний, що кожен українець має захищати свою землю. Все, в нас війна на виживання. І якщо мені держава моя сказала, що ти маєш бути тут, бо коли був початок війни, там ми говорили, хто мобілізується, хто ні. І він сказав: "Ти лишаєшся тут".

І якщо мені держава сказала: "Ти маєш тут працювати, на цьому полі", то я на цьому полі маю зробити більше, ніж я робив до того. Не люблю цю фразу, що кожен має щось на своєму місці робити. Це профанація, тому що ми до війни всі робили на своєму місці щось. Кожен, розумієш? Для чого ми це робили? Для свого живота.

Отже, в умовах війни ми повинні діяти за своїм призначенням і робити все можливе для досягнення позитивного результату. Цей позитив є ключем до перемоги, підтримки фронту, армії, населення та тилу — для України, яка прагне вижити і розвинутися в майбутньому. Кожен із нас вносить свій вклад у цю справу. Дехто може виділити 5 гривень на день, а хтось — зайнятися плетінням сіток. Незалежно від форми допомоги, ми всі повертаємось до спільної мети.

Коли ти робиш щось на перемогу, ти не кажеш "мене не стосується", а ти кажеш "мене капець стосується". Оце треба повертати себе, знаєш, якби з зони комфорту, бо ми, знову ж таки, ми всі люди, ми навіть в цьому форматі війни шукаємо буденного життя. Це чесно так є. Це не того, що ми погані, не того, що ми втомилися від війни, а того, що це просто така натура людська, природа така. Але оце вже гуманність, оце вже наше людяне в людині. Брати себе і повертати, казати: "Ні, брате, працюй". Оце питання.

Оскільки я не перебуваю на фронті, я відчуваю обов'язок, принаймні, намагатися зрівнятися з тими зусиллями, які докладають люди там.

Олексій Гнатковський, зображення: facebook.com/oleksiy.gnatkovskiy

Що це таке? Це кампанія зі збору коштів? Або ж арт-терапевтичний процес?

Є безліч можливостей. Це безперервний процес. Я спочатку думав, що зможу впоратися без вигоряння, але вже минулого червня усвідомив, що ситуація виявилася зовсім інакшою. Одного разу, коли я повертався додому, відчув певний ступінь тривоги, не зміг зібратися. Це дійсно багато, і ти починаєш усвідомлювати, де можеш бути корисним. Кожен з нас має безліч варіантів, просто варто зупинитися і запитати себе, на що я здатний. І тоді ти раптом відкриваєш для себе нові можливості. Я, наприклад, створив кілька вистав і займаюся їх продюсуванням. Від продажу квитків та інших зборів ми отримуємо кошти, частина з яких іде на благодійний фонд. Це фактично ті гроші, які я заробляю.

А дружина не свариться?

Дружина керує фондом і одразу ж заявила: "Ми не залишимося осторонь". Коли почалася війна, вона залишилася непохитною. "Не думай навіть про те, щоб мене кудись відправити, ми маємо працювати і діяти", — сказала вона. Спочатку ми з нею взялися за справу самостійно. Потім до нас приєднався Давіс Колбергс, мій партнер по приватним проектам. Він латвієць, який вже давно живе в Україні, і разом із дружиною вирішив допомогти. Давіс — справжній патріот, говорить українською і зараз займається тренуванням. Раніше він був перекладачем для американських спецпідрозділів, які проводили навчання наших військових, а тепер сам проводить тренування.

Ми також займалися психологічною реабілітацією, орендували житло і частину фінансів з фонду направляли на найм фахових психологів, які працювали з переселенцями, дітьми та дружинами загиблих військових. Це була невелика ініціатива, і я не можу стверджувати, що ми досягли чогось грандіозного. Проте згодом ми виявили, що існують подібні програми, і ми можемо перенаправити кошти на шелтери для жертв насильства, де перебувають жінки різного віку.

Ти спостерігаєш за всім, що відбувається, усвідомлюєш, як усе рухається, і намагаєшся вникнути. Наразі в нас з'явився новий підрозділ, і ми придбали спеціалізоване обладнання для бомберів, фактично створивши цей підрозділ з нуля.

Ти рахував суму, якою зміг допомогти?

Раніше я підраховував, але тепер вже не займаюся цим. Приблизно, думаю, це більше 10 мільйонів.

А було при цьому фрази в твою сторону про те, що "чому не в окопі"?

Ні, це не так. Ну може там якісь коментарі, але це таке, знаєш, ну це просто профанація. У мене була така одна історія, знаєш, яка мене зачепила.

Я не звертаю уваги на коментарі та хейтерів, мені це не важливо. Проте одного разу жінка написала мені, що я стверджую, нібито українці — це лише ті, хто говорить українською. Вона запитала, чи значить це, що її російськомовний чоловік, який загинув за Україну, є гіршим. Я усвідомлюю, що вона говорить правду, і розумію, як їй важко.

Я часто замислююся: мені хотілося б поговорити з цією жінкою. Я маю досвід спілкування з "дружинами янголів", серед яких є і вдови з Азова та інші. Мені важливо донести до неї, що я не в силах повернути те, що втратила, не можу забрати її горе, адже фізично це неможливо. Я не можу сказати, що розумію її, адже таке висловлювання може бути образливим. Справжнє горе, яке переживає людина, що втратила близького, чи то у полоні, чи у результаті трагедії, не може бути зрозумілим. Тому я вважаю, що не слід вживати фразу "Я вас розумію". Єдине, що я міг би сказати їй, це те, що я не можу повернути її чоловіка. Але я можу щось зробити, щоб його смерть не була марною.

Щоб те, за що він відстоює, не було марним. Я здатен діяти чесно, і я це зроблю. Неважливо, чи буде вона сердитися на мене, я виконуватиму це з поваги до нього та до всіх, хто віддав своє життя за нашу країну. Раніше я говорив, що немає інших фронтів, окрім основних.

Бо мене на початку повномасштабного вторгнення дуже курвило, коли казали культурний фронт, якийсь там інформаційний. Це не фронт, це тил. А тепер, друзі мої, я готовий передивитися, переосмислити ці слова. Тому що тоді ми всі сподівалися, що це закінчиться швидко. Якось закінчиться. Ну, ми ж всі як діти, знаєш. А тепер, коли ми розуміємо, що це надовго, то тут, браття, треба впиратися кожен в свою стезю сильно. Якщо ми не втримаємо тил, якщо ми не втримаємо оці всі речі, не втримаємо нашу культуру, освіту, якщо ми не втримаємо ідентичність, то це все буде дарма і посиплеться все.

Отже, ми повинні бути схожі на два нерозривні опори: передова та тил, де один підтримує іншого, переплітаючись в єдине ціле. Ті, хто на передовій, повинні відчувати, що в тилу триває важка праця, що там люди стійко тримають позиції, борючись за ті ж принципи, за які воюють на фронті. А ті, хто в тилу, повинні розуміти, що на передовій бійці віддають останні сили.

Це усвідомлення стане нашим шляхом до єдності, адже нас намагатимуться роз'єднати. Я вам запевняю, будуть поширювати інформацію про те, що фронт розвалюється, а тил не проявляє активності. Це нам будуть говорити. Не піддаваймося на провокації, важливо залишатися єдиними. Я зрозумів, що існує безліч фронтів, над якими потрібно працювати, адже саме там гинуть люди. На культурному фронті також є жертви. В мовному питанні загинули Фаріон і Парубій. Вони віддали життя за цю справу. Це свідчить про те, що такий фронт дійсно існує. І що нам робити тепер? Триматися міцно.

Чудові слова, що підсумовують цю бесіду, спонукають кожного з наших читачів замислитися і вжити дій, подібно до того, як це робить Олексій.

Та, але так, без саможаління і без такої надмірної драматизації. Все-таки радість має бути в житті, однозначно. І як культура, як театр, знаєш, в мене от сьогодні вистава, комедія розважальна, такі дурості, але ми зробимо багато хороших справ, бо звідти ми допоможемо на фронт Але сьогодні на виставі в мене буде один комбат, хороший товариш мій один. Військових дуже багато буде, які проходять реабілітацію. І вони приходять, вони будуть сьогодні сміятися і потім ми з ним ми зустрінемося і будемо ще говорити багато про що. Нам треба радіти.

Не опускати руки і не опускати кутики губ.