"Я віддавала їй всю свою любов": Аня Підвербна, донька найстаршої породіллі, вразила всіх своїми відвертими словами.

Через три місяці, в листопаді, мине рік з того часу, як в Україні пішла з життя найстарша матір – 80-річна Валентина Підвербна. Вона здобула популярність як в нашій країні, так і за її межами після того, як у 65 років стала матір'ю дівчинки завдяки технології штучного запліднення.

Як склалася доля, тепер вже 15-річної Анни Підвербної, котра з 2024 року мешкає у Чернігові з опікункою, як саме згадує життя з мамою, про що мріє та чого боялась найбільше -- про це Анна Підвербна у присутності своєї опікунки розповіла в інтерв'ю для ТСН.ua.

Нещодавно Аня склала іспити до музичного коледжу, оскільки не виключає, що її життя буде пов'язано з музикою.

Аня, у Вас і яскрава, і непроста доля одночасно. Про що Вам хотілось би забути назавжди, а що хотілось би повторити?

Хочу забути про те, що сталося 19 липня 2021 року. Ввечері перед цим у мами стався інсульт. Я тоді прочитала безліч медичних статей і зрозуміла, що щось не так. Взяла її до поліклініки, де медики виміряли тиск і сказали: "У вас інсульт". Викликали "швидку", і в мене охопило відчуття страху. Ця подія так сильно мене травмувала, що я не могла уявити своє життя без мами... Хоч поряд були однокласники, вчителі та знайомі, але мама завжди займала центральне місце у моєму житті. Я не знала, як жити, якщо вона помре. В ту мить я відчула неймовірний страх, який, напевно, змусив мене плакати. А потім стало ще гірше — мама не могла говорити. Я переживала ще й через те, що напередодні ми серйозно посварилися, і я висловила думки про те, що було б краще, якби її не стало. Після цього я прокидалася серед ночі і слухала, як вона дихає — я була в тривозі за її здоров'я.

А повторити хотілось би напевно, поїздку до Будапешту, яка у мене була у 2024 році. Це було "вау-вау".

Як Ви вважаєте, які помилки могла допустити Ваша мама Валентина Підвербна, і за що Ви відчуваєте їй вдячність?

Вона ніколи не виявляла довіри до інших, і часто нехтувала моїми особистими межами. Коли мені виповнилося лише 7 днів, не варто було годувати мене борщем! Проте я вдячна їй за те, що поділилася зі мною частинкою мудрості та цікавими переживаннями. Те, що вона подарувала мені життя, само собою зрозуміло. Висловити вдячність за саме життя — це звучить досить банально. Я любила її в міру своїх можливостей.

Аня, як на вашу родину реагували оточуючі, однокласники? Чи відчували Ви підтримку чи навпаки було десь некомфортно?

По-перше, я відчувала величезний дискомфорт, хоча інколи не могла зрозуміти причину. Мої однокласники ставилися до моєї матері, як до якоїсь незвичайної особи. Мабуть, деякі з них просто не могли повірити, що це моя мама.

Чи можете поділитися спогадами про свої початкові роки в навчальному закладі? Якими вони запам'яталися вам?

Протягом навчання в початковій школі я відчувала себе ізольованою, ніби не належала до жодної компанії. Люди навколо, можливо, вважали мене якоюсь диким створінням. У мені бракувало вихованості, що викликало певну відстороненість. На перше вересня, на святковий дзвоник, мама не змогла одягти мені бантики, адже я трохи косила очима. Це було сумно. Її вираз обличчя свідчив про те, що вона наче проводжає мене до пекла. Валя погрожувала, що віддасть мене до школи для незрячих дітей через мою непослух.

Як ви вважаєте, чи проявляє наше суспільство доброзичливість до нетрадиційних сімей, чи навпаки, воно є жорстоким?

Є люди, які реагують з розумінням і готові допомогти, а інші відчувають неприязнь або навіть бажають уникнути таких ситуацій. Кожна особистість і кожна родина, незалежно від їхніх особливостей, має право вибирати свій шлях. Можливо, це матиме певні наслідки, але це їхнє особисте питання.

Аня, Ви певний час перебували у дитячому реабілітаційному центрі. Як згадуєте той період?

У мене не було мобільного, і я не мала товаришів, з якими могла б обмінюватися думками.

Як Ви вважаєте, чому дітям важко адаптуватися в реабілітаційних центрах?

Життя за розкладом -- це правильно, але коли одне і те ж постійно, то це психологічно важко. Ти просто існуєш "на автоматі". Розкажу про свій досвід. Спочатку мені було класно у такому центрі -- я змінилася. У період з травня по січень змінилась зовнішність, я здобула багато корисних навичок. Але є проблеми, про які ніхто не говорить, а я скажу: ці центри та інтернати -- не ідеальне місце для дитини. Я, яка жила до цього у дуже великій антисанітарії, багато чому навчилася -- особистій гігієні та іншому. Але там немає особистого простору, у кімнаті площею 40 квадратних метрів мешкає 18 дітей. Діти мріють виходити в люди, ходити по магазинах, мріють, щоб було не тільки ліжко й тумбочка. Вихователям там складно -- на одного дорослого приходиться по 15 дітей. Тих, хто це читає, закликаю замислитись хоча б про наставництво для дитини, яка мешкає в реабілітаційному центрі. Я можу сказати, що для таких дітей головне не новий одяг, а увага. Хочеться, щоб ця система змінилася та стала кращою, хочеться бути до цього дотичною.

Який був найщасливіший момент у вашому житті за останні 15 років?

Коли мене вивезли з реабілітаційного центру, можу з упевненістю зазначити, що час, проведений там, був дійсно приємним.

Чи бачите ви свою матір у снах?

Сниться мені вона приблизно двічі. Один з тих снів я добре запам'ятав: вона проголосила, що насправді жива.

Якою Ви себе бачите дорослою, чи бачите себе публічною людиною?

Можливо, я вирішу отримати вищу освіту в музиці, а можливо, оберу іншу галузь. Також мені важливо, щоб мої подруги були щасливі та успішні. Щодо моєї публічності, з одного боку, це може бути виснажливо. Але, з огляду на те, що Бог дарував мені унікальну родину, я відчуваю обов'язок ділитися своєю історією.

Безумовно, у публічності є свої переваги. Я вже не зможу повернутися до звичайного життя, це факт. Проте в колі друзів я залишаюсь такою ж звичайною дівчиною. Коли чую коментарі на кшталт "Відібрали дівчинку (у Валентини Підвербної — Ред.), як її шкода", завжди дивуюсь. Знаєте, мене ніхто не відібрав і не викрав! Мені подарували надію, нове життя і можливості, яких раніше у мене не було. І це просто чудово.

Чому вирішили займатись саме музикою?

З самого раннього віку, як тільки я почала відвідувати школу, а можливо навіть раніше, у мене виникло бажання займатися музикою. Коли я була дитиною, в початкових класах, проходячи повз коледж, де я зараз навчаюся, мені завжди було цікаво, що ж там відбувається. Згодом Олена (Олена Ятченко, опікунка Ані Підвербної - Ред.) переконала мою маму (жінки були знайомі на поверхневому рівні - Ред.), щоб я почала займатися музичними заняттями. Коли я переїхала до Олени, ми разом вирішили, що настав час вступити до музичного коледжу. Я готувалася і успішно склала два іспити. Для мене музика — це можливість реалізувати свій потенціал, хоча я не прагну стати відомою музиканткою. Я бажаю отримати вищу освіту, добре грати, насолоджуватися процесом і сподіваюся, що все вийде.

Олена Ятченко: Я вмовила Аніну маму, що заняття музикою необхідні для розвитку дитини. Домовилась про те, що Аня може відвідувати уроки малювання та спортивні заняття. Але мати Ані, Валентина Підвербна, сказала тоді: "Навіщо воно, малювання, їй треба". Згодом погодилася, коли зрозуміла, що я готова платити за уроки фахівцям. Але уроки Аня пропускала -- можливо, через те, що Валентина не мала на це сил. Замість уроків возила Аню на базар за салом. Аня перестала займатись, і було дуже шкода. Малюванням та спортом Аня займалася до повномасштабної війни, а музику пропускала, оскільки Валентина Підвербна сказала, що на ці уроки треба їздити, замість цих занять вони їздили на базар за салом.

Чи замислювались ви, якою сім'єю прагнете стати, і якою матір'ю уявляєте себе?

По-перше, я виросла без батька. Спочатку я мріяла про створення власної родини, а вже потім задумувалася про дітей. Хоча розумію, що планувати дітей — це не так просто. Найголовніше, щоб це відбувалося в рамках сім'ї, і бажано, щоб вона була християнською. Я прагну мати чудового чоловіка поряд. Уявляю себе турботливою мамою, хоча це питання досить складне, адже мені лише 15 років. Насправді, я мрію про усиновлення дитини. Я хочу бути прийомною мамою, дарувати любов і навчати своїх дітей, як жити правильно.

Аня, чого Ви боїтесь найбільше в житті?

Страх -- поняття цікаве. У наших реаліях страх -- це коли до тебе прилетить "Шахед". Хочу триматись Бога, який мені послав цих людей після того, що зі мною трапилось.

Нагадуємо, що раніше з'явилась інформація про те, як донька найстаршої породіллі України, Підвербна, з емоціями відреагувала на пологи 62-річної жінки з Києва. Оточуючі жартували, що, незважаючи на свій вік, дівчина стала своєрідним фахівцем у цій справі.