"Я не стану відбирати у нього це рішення". Дарія Творонович розповідає про свого чоловіка-актора, який вирушив на фронт, про свої поїздки до Ізюма та весілля, що відбулося просто на полі.

Дарія Творонович здобула популярність завдяки своєму участі в детективному серіалі "Справа НБР", психологічній драмі "Втомлені" та фільмі "Валерія виходить заміж", який був представлений на Венеційському кінофестивалі. Наразі акторка отримала провідну роль у міжнародному проєкті HBO, що є одним із найвідоміших брендів у сфері світового телебачення.

В інтерв'ю OBOZ.UA Дарія Творонович розповіла про роботу з іноземною командою, пів року сумнівів у собі та несподівану можливість популяризувати Україну на величезну аудиторію. А ще - про весілля просто неба з актором Денисом Капустіним, який долучився до ЗСУ, зустрічі з чоловіком в Ізюмі та чому вона не вважає за можливе втручатися в його рішення йти на війну.

Серіал "Справа НБР" став важливою віхою в українському телебаченні. Ваше виконання ролі Софії привернуло увагу, адже за цю роль змагалися понад 60 кандидаток, серед яких були такі відомі акторки, як Марія Стопник, Даша Петрожицька та Наталія Бабенко. Як вам вдалося завоювати прихильність знімальної команди?

- Мене спробували на цю роль першою, потім кастинг пройшли ще багато акторок, а зрештою повернулися до мене. Я знаю цих артисток, вважаю їх прекрасними колегами. Просто іноді річ не стільки в майстерності, скільки в певному типажі, у тому, наскільки ти збігаєшся з образом, який шукають.

Софія — це харизматична і неймовірно кмітлива авантюристка, здатна майстерно маніпулювати оточенням. Проте за її безстрашним виглядом приховані глибокі страхи перед близькістю з людьми. Чи знаходите ви щось спільне з цією персонажкою, чи, можливо, ви абсолютно інша людина?

Я завжди знаходжу щось спільне з персонажами, яких мені доводиться грати. Це, принаймні, мій підхід: я виходжу від себе, адже в кожному з нас є різні аспекти – як позитивні, так і негативні, і, звичайно, людяні. Що стосується Софії, то, напевно, найбільше нас об'єднує її вразливість. Її скептицизм щодо світу – це свого роду механізм захисту, за яким ховаються численні способи адаптації та виживання. Вона створила навколо себе сильний бар'єр, проте всередині залишається тією ж дитиною, яка прагне довести свою значущість і те, що має право займати своє місце у цьому світі.

Чи ви також полюбляєте ризикувати і занурюватися в пригоди?

- Не знаю, чи назвала б себе авантюристкою. Але точно азартна, коли йдеться про виклик. Якщо зовнішній світ пропонує: "А зможеш?", у мені одразу прокидається сильний азарт. І я завжди на це ведуся - включаюся в процес із головою. Мені цікаво перевіряти себе й дивитися, на що здатна.

Які найзначніші труднощі вам довелося подолати у своїй професійній діяльності?

- Мабуть, для мене вся професія - це такий виклик. Я й досі часто думаю: "Ні, цього я не зможу". І, напевно, щодня певною мірою ставлю себе під сумнів. Але не в травматичному сенсі, а радше запитую себе: чи правильні орієнтири обираю? Чи не починаю ставати людиною другосортних тем? Чи живу я так, щоб у моєму житті були цінності, які для мене справді важливі? Бо, як на мене, актора будує життя, а не навпаки.

Ваша Софія має певні вагання у довірі до інших. А як ви ставитесь до відкриття світу навколо вас?

Зараз я стала значно більш відкритою, хоча не можу стверджувати, що раніше не довіряла людям. Мабуть, я завжди перебувала десь посередині: з одного боку, я дуже довірлива, а з іншого — боюся розчарувань, тому намагаюся не піддаватися зайвим ілюзіям. Знаєте, мені здається, що у своїй акторській кар'єрі та житті загалом я часто опираюся на ту маленьку дівчинку, якою була в минулому. Я ясно пам'ятаю, як була відкритою і грайливою. І хоча я бачила, як це дитяче бажання відкритості зустрічалося із суворістю реального життя, як воно поступово змінювалося під його впливом і починало закриватися. Мабуть, найбільше мене цікавить саме цей контраст: як в одній людині можуть співіснувати природна відкритість та довіра до світу і водночас захисні механізми, що виникають у відповідь на біль, який приносить це ж саме життя.

Хочу висловити свою вдячність за фільм "Втомлені". Я відвідала його показ після інтерв'ю з Пилипом Іллєнком, продюсером цієї стрічки, який з захопленням поділився деталями про проект. Фільм справді залишив сильне враження.

"Втомлені" – це моя улюблена робота на даний момент. В тому сенсі, що все, що я вклала в цей проект, відобразилося в тому, що зрештою вийшло на екрані. Я не називала б свою Віру головною героїнею, скоріше сприймала її як одну з багатьох історій, які разом створюють єдину картину. І, звісно, для того, щоб роль звучала саме так, знадобилося багато складових, які мали зійтися. Але я не хочу приписувати собі всі заслуги, адже результат – це спільна праця.

Під час роботи над образом я зверталася до свого травматичного досвіду, хоча деталі залишаю при собі. Я також консультувалася з психологинею, яка спеціалізується на переживаннях жінок, що зазнали подібних ситуацій. Значну частину часу я обговорювала цю роль із колегою Лесею Островською. Мені дуже подобається ділитися думками з нею: вона викладає акторське мистецтво, вміє слухати та створює атмосферу, де будь-які ідеї можуть розвиватися. Ми пили чай і говорили про мою героїню, шукали сутність, яку я могла б втілити в образ. Для мене було важливо зберегти внутрішню суперечність Віри: вона прагне жити, тягнеться до світла, але існує темна сила травми, яка може затягнути людину так глибоко, що вибратися стає все складніше.

Я дуже вдячна й сценаристці Соломії Томашук. Вона була неймовірно занурена в роботу не лише на етапі сценарію, а й безпосередньо на майданчику. Ми багато з нею обговорювали, звірялися. Я постійно до неї поверталася з питаннями. Було дуже приємно, коли Соломія сказала, що Віра - це серце фільму. Під час читок ми, зокрема, обговорювали, чи вже ухвалила Віра рішення накласти на себе руки в останніх розмовах. І дійшли висновку, що ні. Для мене було важливо, щоб до останнього в ній залишалося прагнення жити. Віра ніби йде дуже тонким бордюром. Але ж ніхто не виходить на нього з наміром упасти. Ти просто намагаєшся втриматися. І що тонша ця межа, то сильніше тебе хитає. Один із моїх викладачів каже, що всі пісні співаються до життя. Я так само думаю і про ролі: вони всі - до життя, до щастя. Навіть якщо персонаж помирає або робить безліч неправильних виборів, він усе одно прагне життя й щастя. Просто іноді обирає такий шлях, на якому дедалі більше віддаляється від них і зрештою скочується вниз.

Які чинники впливають на ваш вибір ролей? Які проекти ви відкидаєте?

- Слухайте, давайте чесно: останніми роками в українському кіновиробництві ти не завжди навіть знаєш, чи відбудеться проєкт. Я насамперед відмовляюся від того, що, на моє переконання, на виході буде поганим. Це можна зрозуміти зі сценарію, з того, хто режисер. У такому не хочеться брати участь. Але мене іноді підводить віра в те, що, якщо ти добре зіграєш, то й результат буде хорошим. Але - ні. Тому намагаюся уважніше оцінювати три речі: сценарій, режисера та ідею, яку несе проєкт.

Чи знімаюся я в даний момент у серіалах? Так, це правда. Чи виконую я невеликі ролі? Також так. Нещодавно я отримала головну роль у проєкті HBO, який виходить на платформі Warner Bros. Після цього я повернулася до України і вирішила взяти участь у менш складному проекті. Історія з Warner Bros. трапилася справді випадково. Мене знайшла іноземна агенція, з якою ми тільки-но почали співпрацювати. І перший кастинг, який вона мені запропонувала, був саме для цього проєкту, в результаті чого я отримала головну роль.

Цей досвід виявився неймовірно захоплюючим, але також і надзвичайно відповідальним. На кону стоять значні фінансові інвестиції міжнародних платформ, тому вибір акторів відбувається з великою обережністю. Я постійно сумнівалася в собі, поки не побачила перші готові сцени. Протягом пів року відчувала себе під внутрішнім мікроскопом, постійно запитуючи себе, чи справді даю все від себе. Я вивчила мову з нуля та опанувала керування автомобілем під час блекаутів всього за місяць. І, незважаючи на всі зусилля, я все ще переживаю за кінцевий результат. Розумію, яку відповідальність несу: потрібно виправдати покладені на мене сподівання, і другого шансу може й не бути.

- Що найбільше відрізняє українські знімальні майданчики від європейських?

Найважливішим чинником, якого нам не вистачає, є час. В Україні є професіонали, які за своїм рівнем не поступаються командам з Європи. Проте війна та нестача фінансування часто змушують нас витрачати більше часу на підготовку, ускладнюючи самі умови роботи. Наприклад, цього осені ми знімали проект Дмитра Сухолиткого-Собчука у Ворзелі. Під час роботи над нами постійно пролітали "Шахеди". Крім того, шум генератора заважав, оскільки електрики не було. Таким чином, умови, в яких ми працюємо, значно обмежують наші можливості та стискають час.

Акторка Карина Химчук, яка здобуває досвід у Лондоні, поділилася з нами, що місцеві режисери виявляють велику тактовність у спілкуванні з акторами і рідко акцентують на їхніх помилках в прямій формі. Натомість в Україні ситуація інша: тут можуть відверто зауважити: "Ти провалила дубль, спробуй ще раз". А як у вас було на міжнародному майданчику? Чи помітили ви цю різницю?

- Тут справа не в толерантності. Я теж із цим зіткнулася й спочатку була здивована. Режисер не робив мені зауважень у звичному розумінні. Його коментарі ніколи не стосувалися мене як особистості. Він пояснював, що має відбутися в сцені, якої інтенсивності вона потребує. Це було схоже на роботу зі світлом: тут потрібно підняти яскравість, а тут - приглушити. Якщо сцена не працювала, він зупиняв процес й пояснював, що саме не складається і що потрібно змінити - інтенсивність чи градус емоцій. Але в мене жодного разу не виникло відчуття, що оцінюють мене як людину. І це дуже окрилює, бо ти можеш вільно працювати, експериментувати й не боятися, що твоя невдала спроба стане оцінкою тебе самої.

Цей режисер – відомий творець, який має номінацію на "Оскар", проте, на жаль, я не можу наразі розкривати подробиці через контрактні зобов'язання. Я мала можливість ознайомитися з його творчістю, і мушу сказати, що вона мене вразила – це дійсно те, що відповідає моїм естетичним смакам. Мій улюблений режисер – це великий польський майстер Кшиштоф Кесльовський, і я відчула, що в роботі з цим митцем у нас схожий підхід. Це вперше, коли я відкрито говорю про цей досвід, і мені хотілося б, щоб ми обговорювали його в професійному контексті, уникаючи гучних заголовків, які можуть спотворити суть моїх слів. Саме з цієї причини я рідко погоджуюсь на інтерв'ю.

- Дашо, а як живеться акторам у побутовому сенсі, коли немає ролей? Ви можете відмовитися від проєкту, який вам не близький, але ж треба за щось жити.

Життя не завжди легке. Кожен переживає це по-своєму, але навіть найобдарованіші актори іноді втрачають впевненість у собі через відсутність роботи. Я знаю таких людей, адже вони мої друзі: коли довгий час немає пропозицій, вони починають сумніватися у своїй цінності. Але іноді причина відсутності роботи полягає не в них, а в обставинах або тисячі інших факторах, які не підлягають контролю. На щастя, я маю театр (я працюю в Новому театрі на Печерську в Києві – ред.). Хоча заробітку там недостатньо для повного самозабезпечення, він дає мені можливість продовжувати професійний шлях і досліджувати теми, які мене цікавлять.

Ви вже більше ніж місяць у шлюбі. Поділіться, як пройшов цей час?

Як на мене, цей місяць, як і всі попередні, пройшов доволі спокійно. Не можу сказати, що дуже мріяла про шлюб, але це рішення виникло в наших стосунках природно і без зусиль. Єдине, що можу зазначити: тепер ми стали більш обережними у суперечках, намагаємося обирати слова (сміється). Ми обидва різні, але маємо взаємну любов. Наприклад, я працюю вдень, а він – вночі, тому наші погляди на певні речі можуть суттєво відрізнятися. Приймати один одного такими, якими ми є, - це тривалий процес, і я ще вчуся цьому. І це справді цікаво! Загалом, цей місяць минув добре. Я відчуваю, що знайшла стабільність, завдяки якій можу займатися своїми справами, а сім'я завжди поруч.

Поділіться інформацією про вашого чоловіка, актора Дениса Капустіна. Нещодавно його ім'я стало широко обговорюваним після прем'єри фільму "Кіллхаус", в якому він виконав одну з ключових ролей.

- Денис - актор нашого театру, ми обоє навчалися в майстерні Олени Лазович, із якої й починався наш творчий шлях. Звідти вийшло багато класних акторів. Це таке коло людей, які вже повиростали й розійшлися дуже різними, але прекрасними професійними шляхами. Серед них - Максим Самчик, Гриша Бакланов, Маша Трепікова, Аліка Федотова, Діма Конек та багато інших. Ми всі ніби жили в одному творчому світі. Разом переживали підлітковий період у професії: крінж, пошуки себе, спроби зрозуміти, ким хочеш бути, безгрошів'я, а потім - перші професійні успіхи. Я з великою теплотою згадую нашу майстерню. А Олена Володимирівна - людина, якій я, напевно, завдячую професією. Я виросла при ній, вона першою в мене повірила - навіть коли сама ще не до кінця розуміла, що можу.

Нещодавно я натрапила на відеозапис якоїсь давньої вистави. Дивлюся на себе й думаю: "Боже, що ж ти робиш?" (сміється). І ось у цьому, мені здається, особливий дар Олени Володимирівни: бачити в людині художнє зерно, яке ще не розкрилося. Завжди їй буду дуже вдячна. З Денисом ми познайомилися саме там. Ми давно знали одне одного, але осяяло нас не так давно. Разом випускали виставу.

- Тобто спочатку ви були друзями?

- Ми навіть певний час не спілкувалися як друзі (сміється). Разом працювали над виставою "Гриць. Stand-up", яка була натхнена легендою про Марусю Чурай та романом Ліни Костенко. У виставі ми грали пару і пообіцяли один одному: ніякого бешкетування, ніяких романтичних почуттів. Адже ми дорослі люди, нічого подібного не станеться (сміється). Але, зрештою, ми все ж закохалися.

Ви організували надзвичайне весілля просто неба, серед зелених луків. Замість звичної фати у вас був ніжний вінок зі стрічками, а офіційний банкет перетворився на веселощі з танцями та хороводами. Що спонукало вас вибрати саме такий стиль святкування?

Ми виходили з нашої реальності. Денис уже виконував службу, тому треба було враховувати різні обставини. Наші плани виглядали приблизно так: "Гаразд, розглянемо це! А ще те! Але ні - це не по кишені". Найголовнішою метою було, щоб весілля відбулося, щоб Дениса відпустили зі служби, і він зміг приїхати. Я не та наречена, яка прагне до ідеального весілля за будь-яку ціну. Хоча, звичайно, хотілося б казки і всіх цих романтичних моментів. Проте на певному етапі найважливішим стало просто зробити так, щоб цей день настав.

Щодо місця, то саме там я колись поділилася з подругою, що відчуваю, ніби закохалася. Ми разом плакали від радості, і я згадала, що, напевно, саме в цьому місці святкуватиму своє весілля. І ось це стало реальністю! Я боролася за вибір цієї локації до останнього моменту: спочатку прогнозували дощ, потім виникали різні труднощі. Це овеча ферма в Малій Бугаївці, неподалік Києва. На випадок поганої погоди ми підготували шатер. У результаті все пройшло чудово! Запросили лише найрідніших людей. Це, в основному, наш театральний колектив, наша майстерня з тих часів, а також ті, хто щиро і духовно підтримує нас у житті. Тому це свято вийшло дуже інтимним - для найближчих, з ким нас пов'язують справді важливі моменти.

- Як ви відреагували, коли Денис вирішив долучитися до ЗСУ?

- Проплакала і відпустила. На мою думку, коли чоловік робить подібний вибір, жінці не слід втручатися в його життєвий шлях чи долю. Це, з моєї точки зору, має велике значення для його внутрішньої гармонії і духу. Я не збираюся забирати у нього це рішення - ніколи не вчиню так.

- Як часто ви зараз бачитеся?

Кожен місяць, а в ідеальному варіанті - на кілька днів. Я відвідую Ізюм, а він знаходить можливість вирватися.

- Чи складний шлях?

Я подорожую до Харкова, а звідти зазвичай користуюсь BlaBlaCar або їду автобусом. Насправді, вже встигла звикнути до цього формату. Хоча, признаюся, до всього можна призвичаїтися. Коли я буваю в Ізюмі, у мене завжди виникає відчуття, що це якісь особливі канікули.

Сергій Стрельников, ваш співробітник з "Справи НБР", також вирішив приєднатися до Збройних Сил України. Яке у вас враження від його вибору? Схоже, що Денис Капустін проходив військову підготовку разом із ним.

Слухайте, це так само, як і будь-яке рішення людини стати частиною військових сил. Не хочу заглиблюватися у загальні фрази про повагу — тут і так все очевидно. Мені здається, в людині зріє щось глибоке і тихе, що згодом призводить її туди. Крім поваги, я не відчуваю нічого іншого. Лише сподівання, що все складеться добре. Те навчання, про яке ви згадуєте, стало підготовкою для фільму "Кіллхаус". Здається, його проводили представники Третього армійського корпусу. А перед мобілізацією кожен має пройти базову загальновійськову підготовку — БЗВП, як і всі інші. Тож далі вони вже продовжували шлях окремо.

- З огляду на вашу підготовку до ролі снайперки в серіалі "Тільки живи", занурення у військову специфіку й роботу зі зброєю, чи не виникало у вас бажання піти далі й самій долучитися до ЗСУ?

На даний момент у мене немає чітких рішень. Можу сказати, що у мене є як особисті, так і професійні амбіції. Я поступово виходжу на міжнародний ринок. І не лише для свого розвитку, але й з бажанням зробити щось корисне для своєї країни. Наприклад, у проєкті, про який я згадувала, у фіналі кожної серії звучить музика, що надає історії особливого настрою. Нещодавно мені зателефонували продюсери і попросили поради щодо української музики, яку можна було б використати. Це може здаватися дрібницею, але ця музика тепер дійде до великої аудиторії.

Чи ви вже визначилися з вибором композиції?

- Так, обрала, але все ж хотіла б, щоб задум вдалося реалізувати й вибір остаточно підтвердили. Тоді матиме сенс про це говорити. Це українська поезія, покладена на музику й виконана українськими акторами та музикантами, яких я дуже люблю. Йдеться про ансамбль DakhTrio, який народився в театрі "Дах". Для мене це, мабуть, одна з найглибших робіт на перетині української музики й поезії. Я хочу бути носійкою певної ідеї, створювати щось вартісне. Мені важливо, щоб мистецтво не лише дарувало емоції, а й мало сенс, говорило про те, що болить і хвилює нас сьогодні.

Мабуть, саме тому для мене такі важливі й кінопроєкти, до яких я зараз долучена. Режисерка Марися Нікітюк нині працює над двома роботами: повнометражним фільмом "Ной" про операцію в Бахмуті та серіалом "Ротація", у якому будуть задіяні безпосередньо військові. Ми з Денисом граємо головні ролі в серіалі, який наразі перебуває на етапі підготовки. Цей проєкт мені особливо небайдужий, він заснований на реальних історіях військових. Тизер ми знімали невеликою командою разом із побратимами в Ізюмі. Серед акторів, яких також планують залучити до серіалу, - Марія Стопник і Настя Пустовіт.

Багато людей у період війни висловлюють думку, що народжувати дітей зараз недоречно. Яка ваша думка з цього приводу?

На мою думку, цей момент приходить до нас незалежно від нашої волі. Найголовніше - не пропустити той момент, коли душа прагне вийти у світ. Одного разу я почула вражаючу ідею: всі наші друзі та близькі, які з'явилися на світ у цей період, прийшли сюди через рішучість їхніх батьків. Якби хтось із них сумнівався в правильності свого вибору, можливо, деякі з моїх знайомих просто не існували б. Я прагну уважно слухати цей час. Не можу стверджувати, що завжди вдається це робити, але сподіваюся, що з часом я ставатиму кращою в цьому.

Не пропустіть інтерв'ю на OBOZ.UA з Володимиром Ращуком, актором, який вирішив приєднатися до Збройних Сил України на початку повномасштабного вторгнення. У розмові він ділиться своїми спостереженнями на фронті, переживаннями про батька, який опинився в окупації, та глибокими роздумами: "Чому я присвятив роки службі в армії, тоді як інші насолоджуються своїм життям?"