Виставка МУХі 2026: безмежна реальність, переплетена напівпрозорими нитками.

Виставка МУХі 2026 в Арт-центрі Promprylad

МУХі (Молоді Українські Художники і художниці) — це премія, що охоплює сферу сучасного мистецтва та є багатофункціональним проєктом, орієнтованим на комплексну підтримку молодих українських артистів. Цю нагороду заснувала у 2009 році кураторка та галеристка Марина Гуц (Щербенко). МУХі 2026 представляє дев'яту версію конкурсу і є першою, що проходить після початку повномасштабного вторгнення.

Виставка МУХі 2026 формально є експозицією робіт десяти фіналістів конкурсу, яких журі визначило без свідомого фокусу на концептуальну співзвучність. Утім кураторка Ксенія Малих у своєму тексті пропонує бачення виставки як "розширеного досвідами думання про час, який ми спільно проживаємо: нелінійний, склеєний зі спогадів, непевний, швидкоплинний".

МУХі 2026 — це перша версія конкурсу, яку мені вдалося відвідати; досвід участі в інших мистецьких преміях України (як-от PinchukArtCentre, Future Generation Art Prize) формує моє сприйняття таких подій як потужної платформи для різнобічної і, в першу чергу, кількісної презентації сучасного мистецтва. Проте цьогорічний МУХі розбиває це уявлення на кількох рівнях. Крім загальної камерності виставки, що розташована на двох поверхах Promprylad Art Center, інтимність та виразність творів, представлених на експозиції, також підкреслюють цю атмосферу. Кураторське бачення мистецької практики як способу "роздумів про час, який ми переживаємо разом" відчутно присутнє у кожній роботі, майже у фізичній формі.

Згадаймо про ще один український конкурс, присвячений молодим митцям — Бієнале молодого мистецтва, зокрема його другий етап, що відбувся в Харкові у 2019 році. Тоді кураторська команда представила концепцію "саду". У цій ідеї художника уявляли як садівника, який через свою мистецьку практику намагається впорядкувати складну та хаотичну дійсність, що оточує його. З того часу, пройшло майже десять років, і українська реальність стала ще більш складною, жорстокою та драматичною. У роботах МУХі 2026 року метафоричний сад перетворився на маленькі елементи, такі як швейна нитка, лінія горизонту, крапля застиглого бурштину або навіть мікроскопічні рослинні структури. Тут художник уже не є садівником, а скоріше аматором-ковалем, який, незважаючи на труднощі, намагається з'єднати невеличкі шматочки хаотичної дійсності.

Перший поверх виставки зустрічає відвідувачів роботами призерів спеціальної премії. У проєкті "Рядно" (2025) художник-військовослужбовець Дмитро Купріян проявляє сокровенність тимчасового братерства через об'єкти військового побуту. Зшиваючи в єдине полотно обривки тканини з постільної білизни, одягу чи скатертин, якими вони з побратимами натирали зброю, автор зіштовхує у матеріалі різні виміри воєнних реалій. Тут речевність домашнього затишку поєднана з металевим холодом автомату і залишками набійного пороху.

Проект "Рядно" від Дмитра Купріяна

На протилежному боці представлено шестиканальне відео "Земля вібрує від ударних хвиль, і хвилі вдаряють їхні тіла" авторства Ельзи Губанової (2026). Художниця, яка походить з Одеси, аналізує екосистему рідного Чорного моря, уявляючи її як тіло або ж складну систему (не)людських істот, які страждають від руйнівних наслідків військових конфліктів. У цій роботі Губанова об'єднує фрагменти відеозаписів морських агентів в єдину інсталяцію, що знаходиться на межі цифрового мистецтва та скульптури.

Відеоарт "Земля резонує під впливом ударних хвиль, а хвилі обрушуються на їхні тіла" авторства Ельзи Губанової.

Наступні дві експозиції на цьому поверсі представлені художницями Алісою Кулеш та Софією Козловою. Їхня серія "Без назви" (2025-2026) переосмислює традиційні підходи до музейного представлення, встановлюючи більш близький зв'язок між глядачем та експонатами. Кулеш демонструє свої роботи в відкритих вітринах, без захисного скла, що дозволяє відвідувачам активно взаємодіяти з об'єктами. Ці твори не прагнуть бути чіткими репрезентаціями конкретних форм; натомість, вони служать інтуїтивними матеріальними вираженнями переживань, пов'язаних із війною. Серед представлених робіт можна знайти графічні ескізи пейзажів і форм, що нагадують кулі, а також керамічні фігури, обгорнуті марлею, які асоціюються з уламками або частинами людського тіла. Ці твори не мають на меті прямої наративної інтерпретації, а діють на асоціативному та підсвідомому рівнях, нагадуючи про спогади й переживання, які не завжди усвідомлюються людською пам'яттю.

Серія "Без імені" від Аліси Кулеш.

Відриваючись від об'єктів Кулеш, погляд натрапляє на "Лінії горизонту" Софії Козлової (2025). Засновниця та очільниця волонтерського центру з плетіння сіток у Львові, вона означує новий режим погляду на український ландшафт -- крізь оптику маскувальної тканини. Фото необроблених країв маскувальної сітки художниця співставляє зі зображеннями пейзажів, які їй надсилають військові з передової. У такий спосіб утворюється образ нової лінії горизонту воєнного часу, в якій ландшафт і специфіка війни стають невіддільними одне від одного.

Інсталяція "Горизонтальна лінія" від Софії Козлової.

На другому поверсі експозиції, в транзитному просторі сходів артцентру розташований проєкт Євсенії Зякіної "Тут був я" (2026) -- саморобний макет мистецької інституції в закинутій будівлі на околиці Харкова, яку художниця мріє започаткувати. Зменшена копія реально існуючої будівлі захована у листі кімнатних рослин. Спочатку вона здається випадковим "знайденим об'єктом". Усередині макету будівлі - ще один макет, дебютна експозиція майбутнього артцентру, колективно створена разом з учасни(-цями) воркшопу, який Зякіна провела в просторі Промприладу за два тижні до виставки МУХі. Тут художниця працює з темами ревіталізації та горизонтальної взаємодії в межах формування спільного культурного простору. Форма реалізації та експонування роботи увиразнює вразливість і периферійність цих процесів.

Проєкт "Тут був я" Євсенії Зякіної

Макет, створений учасни(-цями) воркшопу, всередині "Тут був я" Євсенії Зякіної

Наступна серія з п'яти мистецьких проєктів формує другий поверх та завершує нашу виставку. У центрі експозиційного залу на підлозі велично розташований витвір художниці Ірини Лоскот під назвою "Недоеоцінений" (2024). Цей сорокакілограмовий камінь з пісковику, ледь прикрашений краплиною застиглого бурштину, символізує процес зворотної демінералізації, викликаної наслідками антропогенної катастрофи.

Творіння "Недооцінений" авторства Ірини Лоскот.

Слідом за ним йдуть ще два проєкти. Інсталяція "DISARM" (2024) представляє собою мультимедійний витвір творчого дуету Critical Tech Group (Настя Колодка та Назар Голянич). Використовуючи дослідження, цифрові технології та унікальне програмне забезпечення, автори створюють на спеціальному екрані відеоряд, синтезований із зображень, що ілюструють інформаційну війну, з якими ми стикаємося в медіа. Творчість Critical Tech Group діє як лакмусовий папірець, виявляючи небезпеки, що ховаються в сучасному інформаційному контексті та його використанні в якості зброї.

Інсталяція "DISARM" творчого дуету Critical Tech Group

У віддаленому кутку приміщення розташований проєкт художників Даші Подольцевої та Олексія Шмурака під назвою "В кінці все буде добре, і якщо ще не добре, значить це ще не кінець" (2025). Ця робота є результатом їхнього дослідження та роботи з архівними матеріалами. Вона втілює собою химерний інтер'єрний простір, де рекламні матеріали з британських та українських медіа 1980-х років взаємодіють, передаючи ідеї та уявлення про майбутнє людства. Дисонанс інсталяції підкреслюється контрастом між ностальгічними та мрійливими мотивами минулого і прямотою сучасного. Версія цього твору, представленого на виставці МУХі, була доповнена грайливим малюнком Даші Подольцевої на стіні артцентру, що зображує вікно з видом на яскравий краєвид вибуху кольорів.

Проєкт "Врешті-решт усе налагодиться, а якщо зараз не налагодилось, значить, ми ще не дійшли до фіналу" авторства Даші Подольцевої та Олексія Шмурака.

У другій частині виставкового простору представлена вражаюча інсталяція Дар'ї Молокоєдової під назвою "Моє життя — руїни" (2026). Ця металевий витвір, що звисає з стелі, прикрашений квітковими псевдовітражами, виконаними з уламків скла. Вперше її продемонстрували в занедбаній теплиці у Львові. Інсталяція акцентує увагу на крихкості та фрагментарності скла, що символізує ідею відродження через руйнування. Скляні вітражі у формі троянд проростають крізь масивний металевий каркас, створюючи не просто образ оранжереї, а й відтворюючи відчуття дому, вікна якого вибиті під час вибуху. Молокоєдова присвячує свій проект "всім військовим, які чекають на закінчення конфлікту, всім жінкам, які сподіваються на повернення рідних, всім дітям, які втратили своє дитинство, всім літнім людям, які бояться залишитися на чужині. ... людям, які не бачать перспективи, але все ще продовжують жити".

Інсталяція "Моє життя -- руїни" Дар'ї Молокоєдової

Завершує експозицію МУХі відеоробота художниці та кінорежисерки Дарини Мамайсур "Рєснічки та піщані кришталики" (2026). Тут досвід війни висвітлений одразу з декількох неочевидних перспектив: через історію евакуації Херсонської колекції рослин Півдня України та Криму, а також з позиції науковця -- біолога та ліхенолога Херсонського університету -- який крізь оптичне скельце мікроскопа розглядає "рєснічкі" лишайника Circinaria ucrainica, відкритого поблизу Олешківських пісків незадовго до повномасштабного вторгнення. Роботу Мамайсур лише частково можна назвати документальною. Двадцятихвилинне відео можна сприйняти радше як аудіовізуальний досвід травмованого південноукраїнського степу, супроводжений кадрами роботи науковців й архівними матеріалами з радянських кінохронік.

Відеопроект "Реснічки і піщані кристали" авторства Дарини Мамайсур.

У кожній конкурсній роботі виставки присутнє осмислення досвіду війни, що не дивно для контексту сучасного мистецтва. Однак більш репрезентативним у межах цієї ітерації МУХі є масштаб мистецького жесту і погляду, з яким створена кожна окрема робота. Експозиція не залишає після себе досвіду переживання хрестоматійного зрізу молодого українського мистецтва (яким премія, можливо, ніколи й не була) з відповідним розмахом художніх висловлювань. Натомість МУХі 2026, зі потребою у децентралізації (конкурс вперше проводять не в столиці) й вузькою вибіркою номінантів вдається підсвітити й зафіксувати неявні, проте важливі зміни в локальному мистецькому процесі. Конкурс, повернувшись в оновлене мистецьке середовище після затяжної паузи, окрім відновлення власної, такої залюбленої в актуальному контексті тяглості, також створює контрольну точку для аналізу цього середовища. У цій точці війна настільки щільно вплетена в буденність, що процес її глобального і комплексного осмислення позбавлений або сенсу, або ресурсу. Натомість ми як спільнота і молоде мистецтво, зокрема як особливо чутлива до символічних зсувів частина суспільства, вчимося проживати досвіди війни, вбачаючи її повсюдність у найсубтильніших проявах -- у здатності побачити загрожений ландшафт у клаптику тканини або в прискіпливому погляді науковця-ліхенолога, що розглядає "війки" лишайника з Олешківських пісків крізь затерту лінзу старого мікроскопа.