Я насамперед є Розумовським, а Розумовський — це українська династія, — Ґреґор Розумовський.

Ґреґор Розумовський -- австрійський історик, культурний і політичний діяч, прямий нащадок останнього гетьмана Війська Запорозького Кирила Розумовського. Народився в Німеччині, живе в Австрії, однак вважає себе європейським українцем. Уперше він приїхав на батьківщину своїх предків у 1991 році. Відтоді регулярно відвідує Україну, вивчає українську мову, долучається до допомоги українському війську, підтримує відновлення історичних маєтків своєї родини та протидіє російській пропаганді й дезінформації

У бесіді з ведучою програми "Європейці" Лесею Вакулюк на Slawa TV та Еспресо Ґреґор Розумовський поділився роздумами про українське походження своєї родини, історію Батурина, ставлення європейців до України, вплив Росії на культурне життя Австрії, виклики, з якими стикається українська діаспора, а також наголосив на важливості переосмислення загрози з боку Росії в контексті європейської політики.

Ви вперше приїхали в Україну в 1991 році. Що спонукало вас до цієї поїздки? Чому вирішили відвідати батьківщину своїх предків?

До двадцяти років я провів своє життя в Африці, хоча раніше жив і в інших країнах. Саме на цьому континенті я провів останні шість років своєї молодості. У 1985 році я повернувся назад і три роки служив у західнонімецькій армії.

Тоді я мав доступ до конфіденційних даних, через що протягом шести років мені було заборонено відвідувати Східну Європу та Радянський Союз. Лише у 1991 році, отримавши спеціальний дозвіл, я зміг вперше відвідати Україну. Це сталося на початку літа, коли Радянський Союз усе ще існував.

Згадую, як я прибув на київський залізничний вокзал, вийшов із потяга і одразу ж помітив солдатів радянської армії з червоними зірками на кашкетах. Моя перша реакція, підсвідомо обумовлена моїм вихованням і життєвим досвідом, полягала в глибокій неприязні до них.

Проте вже на цьому етапі я усвідомив, що це звичайні молоді українці, які просто виконують свій військовий обов'язок, можливо, навіть проходять строкову службу.

Я опинився в Україні саме тоді, коли стався путч проти Горбачова. Пам'ятаю, як ішов Хрещатиком з українським прапором, розмахуючи ним на знак протесту проти Радянського Союзу. І був неймовірно щасливий.

Тоді мені пощастило зустріти В'ячеслава Чорновола. Однак, слід зазначити, що ми майже не мали нагоди поспілкуватися. Історії про наше тривале спілкування — це всього лише легенда, що постійно циркулює. Ми лише перетнулися і разом випили каву. Проте я був глибоко вражений ним, як і Левком Лук'яненком та іншими видатними постатями того часу. Це дійсно були величні особистості.

З 1991 року я щорічно відвідую Україну. Після початку повномасштабного вторгнення Росії, що є агресивною колоніальною війною, я приїжджаю сюди близько п'яти разів на рік. Загалом, починаючи з 2022 року, я провів в Україні, мабуть, близько семи-восьми місяців, якщо підрахувати всі свої візити.

Повинен визнати, що коли я прибув сюди в 1991 році, мене вразило, як глибоко ця країна була знівечена — перш за все морально і духовно. Я навіть не міг уявити, що Україна зможе колись відновитися. Тоді не було й натяку на те, що країна може відновити свій розвиток. Скоріше, здавалося, що Радянський Союз залишив після себе лише руїни.

Але рік за роком я бачив, як країна змінюється. Спочатку зміни були ледь помітними, потім дедалі відчутнішими. Згодом розвиток почав набирати просто неймовірних обертів. І ось Україна стала такою, якою ми бачимо її сьогодні.

Сучасна Україна для мене є справжньою європейською державою, яка нічим не поступається Франції чи Німеччині, а, можливо, навіть перевершує Францію в певних аспектах. Спостерігати за цим процесом відновлення стало для мене справжнім джерелом радості.

Але чи сприймають Україну як європейську державу у Франції, Великій Британії чи, скажімо, в Австрії?

На жаль, це не так. Це одна з найбільших труднощів, з якими ми все ще стикаємося. Тут дійсно є багато аспектів, над якими потрібно попрацювати.

Треба розуміти, що чимало німців, наприклад, вважають вступ Польщі, Чехії, Словаччини, країн Балтії та Угорщини до Європейського Союзу у 2004 році помилкою. І вступ України вони сприймали б як продовження цієї помилки.

Тому роз’яснити їм, що Україна здатна внести значно більше вкладу в Євросоюз, аніж Польща, і безсумнівно більше, ніж Угорщина, Болгарія чи Румунія, виявляється досить складним. Адже в свідомості багатьох все ще існує стереотип про слов'янський Схід як про щось незнайоме, віддалене і важко зрозуміле.

Ці стереотипи все ще присутні, і тут є чимало роботи. Однак, з точки зору соціального розвитку, Україна значно випереджає Польщу та Угорщину. Я маю велике захоплення до польського народу, але Україна, безумовно, зробила більший прогрес. Саме це на Заході поки що не усвідомлюють.

Ви займаєтеся розвінчуванням російської пропаганди та дезінформації, зокрема в Австрії. Наскільки там розуміють, що таке Україна? Адже за роки незалежності, а особливо після початку повномасштабної війни, назва нашої держави дедалі частіше звучить у закордонних медіа. Що сьогодні знають про Україну в Австрії?

Зв'язок з Австро-Угорською імперією має значення хіба що для дуже літніх людей, але не для пересічних громадян.

Замість цього, величезну загрозу становлять соціальні платформи. На TikTok, Instagram, YouTube Shorts, Facebook Reels та Reddit розповсюджується величезна кількість антиукраїнських матеріалів, які активно підтримуються Росією. Ми абсолютно впевнені, що саме Росія стоїть за цими кампаніями. Це не просто припущення — у нас є чіткі докази.

Ця пропагандистська кампанія виконана дуже вміло, хоча її зміст виявляється досить простим. Аргументи повторюються знову і знову. Мовляв, за всім стоїть підступне НАТО, яке розширюється на схід, а тепер нещасна Росія опинилася під загрозою, адже це страшне НАТО вже знаходиться біля її кордонів. І так далі в тому ж руслі.

Безумовно, з багатьох точок зору це виглядає як абсурд, проте багато людей охоче приймають ці твердження. Додатково, регулярно звучать звинувачення на адресу України щодо її нібито високого рівня корупції.

Я сумніваюся, що Росія вторглася в Україну, аби побороти корупцію. Це був би, м'яко кажучи, вельми дивний спосіб боротьби з нею. Так само непереконливо звучать і заяви Росії про те, що вона прийшла визволяти українців. Адже не можна визволяти людей, скидаючи на них бомби. Це суперечить здоровому глузду та самій ідеї визволення.

Проте велика частина цієї пропаганди все ще проникає у західні ЗМІ. Натомість важливі питання, які дійсно заслуговують на обговорення, часто опиняються поза полем зору. Йдеться про страшні воєнні злочини, які вчиняють російські війська в Україні, а також про злочини проти людяності.

Розгляньмо, наприклад, ситуацію з українськими дітьми, яких насильно відвозять до Росії. У нас обох є діти, і лише думка про те, що хтось може з’явитися, забрати мою дитину та вивезти її в невідомість, а потім стверджувати, що я її не люблю, наповнює мене страхом.

Цим завдають страшенних страждань не лише дитині, а й усій родині: братам, сестрам, батькам, дідусям і бабусям. І кожен такий випадок -- окремий злочин.

Коли ми чуємо число 20 тисяч, воно здається нам звичайним статистичним показником. Проте за цим показником ховається 20 тисяч окремих жахливих злочинів, кожен із яких являє собою трагедію конкретної дитини та її сім'ї.

На мій погляд, Росія остаточно вийшла за рамки цивілізованого суспільства. Здається, що ми існуємо у зовсім інших реальностях. Вони повернулися у часи, які давно залишилися позаду, у глибоке минуле.

Австрія, зокрема Відень, -- це столиця культури, Віденська опера. Водночас там досі можна побачити вистави російської класики. Чи справді російська культура продовжує посідати таке місце в австрійському культурному житті? Наприклад, "Лебедине озеро" досі є в репертуарі?

Справа полягає не лише в російських композиторах, адже багато з тих, про кого йдеться, відійшли з життя ще до початку російської революції. Проблема виникає з таких особистостей, як Анна Нетребко, а також диригентів, які досі не висловилися проти злочинів, вчинених Росією.

У тому ж клані Гергєєва, пов'язаному з Маріїнським театром у Петербурзі, цей клан фактично тримає під своїм контролем значну частину культурного життя.

Австрія, зокрема Відень, вразливо піддається моральному занепаду. Це місто нагадує шикарну шоколадну цукерку Mozartkugel — ті круглі австрійські ласощі в золотистій обгортці. Так і Відень: він вражає своєю красою та блиском, але водночас без зусиль приймає російських олігархів або корумпованих підприємців з України.

Кожен знайде своє місце, якщо має фінансові можливості, адже найважливіше в цьому випадку — це гроші. Тому я б не став надто покладатися на Відень.

І справа зовсім не в пересічних віденцях. Більшість із них дуже підтримують Україну. Проблема в політичному класі. Саме там криється головна проблема.

Чому, на вашу думку, в Австрії зберігається така любов до російської культури? Це лише питання грошей?

Отже, там крутяться значні кошти, а фінансові ресурси рухаються в різні боки.

Візьмімо хоча б Віденську державну оперу. Я не знаю точних цифр, але йдеться про мільйони, приблизно 20-30 млн на рік. Це величезні кошти, а російські постановки, співаки, диригенти та інші митці незмінно привертають велику увагу публіки.

Ще одним з найвеличніших та найпривабливіших концертних залів є Musikverein. Тут відбувається безліч концертів, організованих не лише самим Musikverein. Це музичне товариство дозволяє стороннім організаторам використовувати свою сцену за чималі фінансові внески. Значну частину цих коштів складають інвестиції з Росії, зокрема від компаній "Газпром" та "Лукойл", але найвагоміший вплив має саме "Газпром". Їхня присутність залишається дуже відчутною.

Або розгляньмо Raiffeisen International. Напевно, ви чули про цей австрійський банк. Здається, він все ще займає друге місце серед фінансових партнерів Москви. І це, безумовно, неприємний факт.

Але у своїй роботі я спілкуюся переважно зі звичайними людьми, іноді з політиками. І з власного досвіду можу сказати: в України справді дуже багато друзів.

Чимало австрійців, зокрема віденців, зустрічали українських біженців із розпростертими обіймами, давали їм прихисток, забезпечували їжею, допомагали з роботою та всім необхідним. І це теж правда. Ця підтримка нікуди не зникла. Вона триває і сьогодні.

Ви неодноразово розповідаєте європейцям про українське походження своєї сім'ї. Чи викликає це у них здивування, коли вони дізнаються, що ви є графом з давнього українського роду? Чи усвідомлюють вони, що в Україні існувала своя аристократія?

Звичайно! Наша родина вперше отримала титул графа від імператора Священної Римської імперії Карла VII. Це важлива подія відбулася у Франкфурті-на-Майні. Документ, що засвідчує надання титулу, досі зберігається в державному архіві у Відні. Наступного року наша родина також отримала графський титул у Російській імперії.

Але мій предок Грегор, чиїм прямим нащадком я є, і це важливий момент, утратив усе. Цар Олександр I понад 200 років тому позбавив його всіх титулів і володінь у Російській імперії. Його брати залишилися в Росії, а він утратив там абсолютно все. Тож виїхав на Захід.

Спочатку він мешкав у Швейцарії, потім деякий час провів у Німеччині, а зрештою оселився в Богемії. Саме тоді австрійська влада надала йому можливість носити графський титул. Таким чином, у даному контексті графський титул є австрійським, а не російським.

Однак багато людей досі пов'язують нашу родину з Росією. І щоразу, коли я про це чую, пояснюю, що це не так. Мені зараз 61 рік, 55 із яких я змушений повторювати одне й те саме: ні, ми не російський рід.

Що ви дізнавалися про Україну в своєму дитинстві? Чи ділилися ваші близькі з вами інформацією про ваше походження, розповідаючи, хто ви є і звідки, а також пояснюючи, чому ваш рід має українські коріння, а не російські, як це часто намагається подати російська історія? Чи навчали вас української мови у молодші роки?

Мій дідусь, Андреас-старший, відрізнявся тим, що мого батька також звали Андреас. Він служив кадровим офіцером в австро-угорській армії до початку Першої світової війни і під час неї. Народився він у 1892 році, і саме він став моїм першим вчителем української мови, навчаючи мене її основам у дитинстві.

Ми зустрічалися рідко, оскільки наша сім'я постійно перебувала в різних країнах. Проте я мав до нього глибокі почуття. Він був істинним прикладом батьківської мудрості для мене, значно більше, ніж мій біологічний батько. Дідусь займав набагато важливіше місце в моєму житті.

У свої юні роки він проходив службу в 12-му Драгунському полку, дислокованому в Чернівцях. Цей підрозділ належав до категорії русинських полків, де русинська мова використовувалася як одна з основних для спілкування. Він самостійно обрав це місце служби, маючи інші варіанти, але вирішив: "Мені хочеться бути саме там".

Це одна з ключових причин, чому ми маємо тісний зв'язок з Україною.

А мій прадід Каміл приїхав в Україну приблизно 1909 чи 1910 року. Він побував у Батурині, де палац на той час стояв у руїнах. Будівля була практично знищена, навіть дахів не залишилося. І прадід організував його відбудову, яка тривала з 1910 до 1914 року. Відновив дахи та інші частини будівлі.

Отже, велика частина матеріалів, які дійшли до нас до 1991 року, стала наслідком діяльності мого прадіда, здійсненої на початку XX століття, майже століття тому.

Він також відвідав Лемеші, де збудував навчальний заклад і за власні кошти відновив церкву. Саме з цього села походить наша родина. Крім того, він часто бував у Козельці.

Наше зв'язок із цими місцями має глибокі корені та тривале існування. Проте є один аспект, який важко передати словами. У родинах на кшталт моєї, ідентичність сприймається дещо по-іншому.

Для мене насамперед важливо, що я Розумовський, а Розумовський -- український рід. Тобто я передусім Розумовський, який є українцем, а не просто українець на прізвище Розумовський. Це тонка, радше психологічна відмінність, пов'язана з тим, як людина усвідомлює себе та своє походження.

Якими були ваші перші враження від Батурина, коли ви побачили родинний маєток і місця, з якими пов'язана історія вашого роду? Наскільки важливим для вас було відновлення цієї історичної пам'яті в Україні?

Це не стало для мене великим сюрпризом, адже я вже був обізнаний з усіма цими деталями. Набагато більше мене вразила жахлива руїна Батурина — йдеться не лише про палац, а й про поховання мого пращура, гетьмана Кирила Розумовського.

Мармурова плита на могилі була практично знищена, а сама могила була відкритою. І постає питання: з якою метою?

Безумовно, в Україні сталося чимало жахливих злочинів, і в контексті цього деякі випадки можуть видаватися незначними. Проте важко зрозуміти, чому хтось вирішує оскверняти могилу особи, яка покинула цей світ 150 років тому.

Тож найбільше мене вразило саме те, скільки всього було зруйновано і знищено.

Після цього на сцену вийшов Віктор Ющенко. На мою думку, він досяг значних результатів. Хоча в останні роки його президентства на нього лунала жорстка критика, для мене він назавжди залишиться одним із найвидатніших президентів України.

Як вас зустріли в Батурині місцеві мешканці?

Це мене дійсно вразило. Коли я прибув до Батурина, раптово хтось закричав: "О, це ж Розумовський!" І одразу ж до мене почали наближатися численні люди. Всі з радістю віталися, зустрічали мене з великим теплом і гостинністю.

А тепер, коли я буваю в Батурині, трапляються навіть кумедні ситуації. Наприклад, приходжу до палацу, а мене вже навіть охоронець на вході впізнає і каже: "О, це ви, проходьте, будь ласка".

Отже, у Батурині я вже, можна вважати, на першому місці. Але, можливо, все ж таки після пана Ющенка.

Ви вже вдруге вступили в шлюб, і ваша дружина походить з Дніпра, України. Чи це просто збіг обставин, чи у вас була свідома мета знайти саме українку як свою партнерку?

Коли ми вперше зустрілися, вона в основному спілкувалася російською. Мабуть, їй не дуже приємно це чути, але в той час вона ще не так глибоко усвідомлювала свій зв'язок з Україною. Хоча, звісно, вона знала про своє українське походження і відчувала певну ідентифікацію з цією країною.

Але, як на мене, з нас двох більшим українцем був саме я. Ну, так буває. І мені здається, що з роками вона стала значно свідомішою українкою.

Вважаю, що саме я залишив слід на її українській ідентичності, а не навпаки.

Як це відбувалося? Що ви робили, аби ваша дружина більше цікавилася українською історією та культурою?

Наприклад, мене свого часу просто шокувало, що вона нічого не знала про Мазепу. Уявляєте? Прізвище Розумовський їй абсолютно нічого не говорило, жодних асоціацій.

І я тоді подумав: "Ну і як мені тепер виховати з нею справжню українку?"

Іноземцям може бути важко усвідомити мовні нюанси в Україні: існують громадяни, які вільно спілкуються українською, а також ті, хто став зрусифікованим під впливом російської колоніальної політики і втратив зв'язок зі своїми коренями. Крім того, є особи російського походження, котрі свідомо обрали українську ідентичність. Як донести цю складну ситуацію європейцям?

Австрійці, подібно до багатьох інших європейців, часто з труднощами сприймають той факт, що в Україні українська є державною мовою. Проте вони виявляють значну толерантність до тих, хто спілкується російською.

Їм це доводиться окремо пояснювати, адже розмовляти російською -- не злочин. Люди спілкуються нею вдома, з друзями. У Києві, наприклад, її можна почути на кожному кроці. Але в ресторані, скажімо, ситуація вже інша, бо українська -- це мова нації, і це принципово.

Ще важче донести до них відмінності між українською та російською мовами. Я навіть спробував ілюструвати це через музику, використовуючи народні та популярні пісні. Вмикав "Катюшу" і "Ой у лузі червона калина" одну за одною, сподіваючись, що тепер вони точно відчують контраст. Але більшість так і не помічає, не розуміє різниці в звучанні самих мов.

З тими, хто має глибше класичне навчання та розширені культурні горизонти, я обираю інший метод. Пропоную їм послухати композиції Березовського або Бортнянського і кажу: "Зверніть увагу, це українське бароко, що отримало значний вплив італійської музичної традиції. А аналогів у російській музиці просто не існує".

Немає навіть із чим порівнювати, бо в епоху бароко в Росії взагалі не було власних композиторів. І ось такий підхід іноді спрацьовує краще.

Проте в цілому це дійсно непросто. Пояснити іноземцям мовну ситуацію в Україні виявляється дуже складним завданням. Це завдання підвищеної складності.

Українці часто ображаються, коли іноземці плутають їх із росіянами. Але є й інша проблема: українці, які через війну опинилися за кордоном, продовжують розмовляти російською. Чи вдасться їм знайти в собі українську ідентичність і позбутися нав'язаного Росією впливу?

Не вважаю, що це зробить їх менш українськими.

У дійсності, ситуація є цілком природною. Значна частина біженців, і це зрозуміло, прибули зі східних регіонів України, і серед них багато тих, хто спілкується російською мовою.

Вступити до української діаспори на заході не так вже й легко, оскільки українські громади часто виявляють замкнутість. Наприклад, у Відні українська спільнота функціонує вже 160 років, проте вона не відзначається відкритістю для нових членів. Це є однією з проблем. Водночас, нові об'єднання також не виявляють великого бажання до співпраці.

Я неодноразово намагався зібрати українські молодіжні організації біженців в Австрії, встановити між ними координацію та створити спільний календар подій. Але це виявилося практично неможливим. Всі визнають: "Так, це дійсно чудова ідея". Але коли пропонуєш: "Давайте хоча б узгодимо між собою дати, щоб не проводити заходи на одну й ту ж тему в один тиждень", -- відчувається, ніби стикаєшся з непроникною стіною.

Є в мене одна знайома з Харкова. Їй зараз десь під 40. Усі четверо її дідусів і бабусь походять із різних регіонів Росії. Звісно, усі говорили російською. І в Харкові родина теж спілкувалася російською.

Але 2014 року, коли почалася російська агресія, вона запитала батьків: "Чому ми не знаємо української? Ми ж повинні говорити українською". І сама вивчила мову.

Отже, для росіян ця молода жінка є абсолютно росіянкою за своїм корінням. Проте в 2022 році вона заявила: "Все, більше не говоритиму російською". І повністю адаптувалася до української мови.

Ось вам етнічна росіянка, яка виявилася більш свідомою українкою, ніж багато українців. Та далеко ходити не треба -- візьмімо мене. Я вважаю себе справжнім українцем, хоча, відверто кажучи, українською володію дуже погано. Тож думаю, цим усе сказано.

Ви обрали шлях вивчення української мови, хоча вже маєте знання трьох інших. Що спонукало вас зробити цей вибір?

Для мене особисто тут є ще й певна психологічна перешкода. Я щодня працюю трьома мовами: німецькою, французькою та англійською. І дуже пишаюся тим, що можу всіма трьома писати й публікувати свої тексти.

Саме цей рівень я мимоволі беру за мірило, коли йдеться про українську. Бо внутрішній голос мені каже: "Та ти жахливо говориш українською, робиш стільки граматичних помилок, краще навіть не намагайся".

Проте водночас я справді прагну її освоїти. Розмірковую: якщо я впевнено володію трьома мовами, то українську, здавалося б, мав би знати значно краще. І тут виникає певна внутрішня дилема.

Та безумовно, для мене це дуже важливо.

Як можна вивчити українську мову? Багато людей вважають, що для цього вже занадто пізно, адже вони все своє життя спілкувалися російською, отримували освіту на цій мові в школі та університеті. Яким чином ви здобуваєте нові мовні навички? Чи могли б ви поділитися своїм досвідом?

Я намагався вивчати українську за книжками та піснями. Брав приватні уроки, але щоразу навчання з якихось причин переривалося.

Цього літа я знову повернувся до занять. Викладачка надзвичайно талановита, а уроки просто вражаючі. Проте потім мені довелося знову відправитися до Відня, а далі – в інші місця, справ було стільки, що все зупинилося.

Тож я нині в основному вивчаю українську мову через слух. Просто сиджу й слухаю, як спілкуються інші. Ось зараз, наприклад, я слухаю вас. Мій мозок активно працює, намагаючись усвідомити та обробити почуте.

Але казати, що я вже надто старий для вивчення мов, не буду -- це точно не виправдання. Мені ж усього 61. Сподіваюся, попереду ще років 30 життя.

Повернімося до Австрії. Нещодавно ця країна стала епіцентром скандалу, пов'язаного з українським прокурором Русланом Кравченком, який наразі перебуває на її території. Журналіст-розслідувач Михайло Ткач, що прибув сюди, щоб розібратися в обставинах цієї справи, був затриманий і зазнав фізичного насильства разом із своїм оператором. Як ви оцінюєте цю ситуацію? Адже Австрія прагне бути визнаною як демократична та культурна нація.

Це просто неймовірний скандал. Причому одразу на кількох рівнях.

По-перше, маємо, як я розумію, наскрізь корумпованого прокурора, який зараз перебуває у Відні та переховується від українського правосуддя. І це теж шкодить репутації України, бо знову підживлює стереотип: корупція в Україні, корупція, корупція.

Втім, значно більший скандал -- те, що сталося далі.

Уявіть собі: поліція затримує журналіста. Це абсолютно неймовірно. В Австрії ж існує гарантована свобода преси. Він лише намагався створити репортаж, і в його діях не було нічого, що суперечило б австрійським цінностям. Отже, вся ця ситуація виглядає як справжній абсурд.

Я починаю сумніватися, чи не було підкуплено когось, щоб організувати все це.

Знаєте, в Австрії дуже люблять говорити про корупцію в Україні, але особисто я, з огляду на власний досвід і те, що бачив, вважаю, що у Відні корупції не менше, ніж у Києві. А можливо, навіть і більше. Просто там усе робиться непомітніше, витонченіше. Не так відверто й очевидно.

Як гадаєте, Австрія може видати Україні Руслана Кравченка?

Ні, я не погоджуюсь з цим.

Як на мене, з погляду австрійських реалій, у нього є одна дуже вагома перевага, яка може його захистити. Гроші. Гадаю, їх у нього достатньо, щоб купити собі безпеку.

Як я вже казав, Австрія, а особливо Відень, пронизана корупцією. Але йдеться не про звичайних людей, не про самих віденців.

Проблема в цих закулісних політичних іграх, високопосадовцях і непрозорих зв'язках між ними. І розібратися, що там насправді відбувається, надзвичайно складно.

Відень часто вважається місцем, де знаходять притулок так звані "добрі росіяни". Чи траплялися вам там люди з Росії, які щиро виступають проти агресії щодо України? Чи не приховує за їхніми словами незгоди з Путіним небажання відмовитися від імперських уявлень?

Думаю, це дуже непроста тема.

У мене є багато друзів і знайомих у музичному середовищі, оскільки раніше я активно займався класичною музикою та організовував різноманітні музичні проєкти. І досі я частково продовжую цю діяльність.

Серед моїх знайомих є росіяни, навіть один близький друг. І тут часто спостерігається типова ситуація. Людина з Росії каже: "Так, Путін поганий, але..." І ось після цього "але" починається таке, що розумієш: ні, ця людина нічого не усвідомила. Наприклад: "Але Крим має бути російським". І все в такому дусі.

Але є й інші приклади.

Маю знайому, її теж звати Наталія, як і мою дружину. Вона родом десь із Західного Сибіру. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вона зателефонувала мені вся в сльозах і повторювала: "Як таке могло статися? Як це можливо? Ми ж так не робимо".

Я запитав: "Хто ми?" Вона відповіла: "Ми, росіяни". А я їй відповів: "Та зупинися, ви цим займаєтеся вже пів тисячоліття".

І, ви знаєте, після цього вона почала проводити мовні курси для українських біженців. Вже кілька років вона витрачає приблизно вісім годин на день на цю діяльність, при цьому забезпечуючи себе іншою роботою.

Тож бувають і такі люди.

Все більше українців висловлюють думку, що Росія перестане становити загрозу не лише для України, а й для всього цивілізованого світу, якщо втратить свій імперський статус і розподілиться на менші країни. В Європі такі висловлювання часто викликають занепокоєння. Чому ж європейці настільки бояться можливого ослаблення або розпаду Росії? Як ви вважаєте, чи повинна вона залишатися в своїх теперішніх межах?

На мою думку, небезпека, яку Росія представляє для Європи, має значно більш глибокі корені.

Коли ми спостерігаємо за росіянами, на перший погляд, вони виглядають як європейці. Вони мають світлу шкіру, спілкуються на європейських мовах та носять подібний одяг. Це створює враження, що ми маємо справу з представниками європейської культури.

Проте Європа, в тому числі й Україна, пройшла абсолютно іншу траєкторію історичного та культурного еволюційного процесу.

Спочатку була епоха, яку ми називаємо Середньовіччям. Хоча в Україні Середньовіччя в його західноєвропейському розумінні фактично не було. Навіть Київська Русь розвивалася дещо своїм паралельним шляхом.

Європа пережила епоху Середньовіччя, після чого відбулася переоцінка його концепцій. У середньовічному світосприйнятті домінувало переконання, що людська природа є грішною, проте через Божествену благодать і церкву люди можуть отримати очищення та досягти спасіння.

А потім настає епоха Відродження, разом із якою з'являється гуманізм, що ставить під сумнів цю точку зору. Він стверджує: "Ні, адже Бог надав людині гідність". Таким чином, кожна особа володіє своєю неповторною гідністю.

І ось ці ідеї, що сформувалися ще у 15 столітті, до Росії так і не дійшли ніколи, та й не могли дійти. Між Росією та Європою пролягала величезна культурна прірва, через яку ці ідеї просто не могли проникнути.

Гуманізм базується на переконанні, що кожна людина від народження володіє гідністю, що свідчить про її природну доброту. Це становить різкий контраст до середньовічних уявлень.

У 18 столітті на арену виходить епоха Просвітництва, що призводить до формування численних ідеологічних течій, таких як лібералізм, соціалізм та націоналізм. Незважаючи на їхню різноманітність, усі вони поділяють спільну ідею: людська природа є доброю. Це означає, що відносини між індивідом і державою повинні ґрунтуватися на визнанні цієї позитивної сутності людини. Держава повинна сприймати громадянина як істоту, яка в своїй основі є доброю.

Вся ця концептуальна система є виключно європейським досягненням. Проте до Росії ці ідеї так і не penetrated. Коли ж вони мали б потрапити туди? За часів Катерини Великої? Лише тому, що вона запрошувала Вольтера та мала змогу вечеряти з ним за одним столом? Але це не є ознакою Просвітництва, а всього лише приватна зустріч.

Цей факт яскраво ілюструють російські декабристи, які вважали себе спадкоємцями ідеалів Просвітництва, попри те, що, очевидно, не усвідомлювали його глибокого змісту. Вони пропонували багато чудових ідей, наповнених піднесеними емоціями та романтичними пориваннями. Проте це все ще не можна вважати справжнім Просвітництвом.

Просвітництво в першу чергу пов'язане з розумом, логічним мисленням та вмінням абстрактно міркувати. Саме тому Росія не змогла реалізувати цей потенціал. Фактично, вона залишилася затиснутою в епохах 13-14 століття, коли панували монголи.

Тому не варто засуджувати її. Не можна однозначно вважати Росію злою за своєю суттю. Проте ми маємо підкреслити, що вона представляє певну загрозу.

Ця загроза є цілком реальною, оскільки подібний націоналізм несе ризики для всієї Європи. Ніхто не може передбачити, які ще вчинки можуть з’явитися з їхнього боку і які нові безумства вони здатні здійснити.

Як транслювати цю небезпеку жителям західної цивілізації, які стоять на позиціях європейських цінностей? Чи здатна Європа на впровадження потрібних змін?

В даний момент Захід, по суті, не підготовлений ні до чого.

У Західній Європі є чудові ідеї, і сама ідея Європейського Союзу, на моє переконання, -- це ключ до розв'язання всіх наших проблем, зокрема й українських.

Ми повинні зосередитися на створенні потужної наднаціональної європейської спільноти, що об'єднає народи Європи не в нову націю, а в міцну структуру, здатну протистояти Росії та змагатися зі Сполученими Штатами і Китаєм.

Це для нас надзвичайно важливо, і для України також. Одночасно, Європейському Союзу потрібна Україна. Все в цій ситуації взаємозалежне, кожен елемент впливає на інший.

Проте спочатку нам слід звільнитися від росіян.

На закінчення нашої бесіди. Історія не терпить умовних конструкцій, але все ж: уявімо, якби Батурин не було знищено вогнем, якби в Україні залишилися гетьмани та збереглася незалежність від Росії, якою б міг бути розвиток нашої країни сьогодні?

Вірю, що все складалося б майже так, як зараз. Адже історія, перш за все, є відображенням нашого минулого.

Хоча в історії був один цікавий момент. Свого часу Ян Собеський запропонував Іванові Мазепі, щоб Україна стала третьою рівноправною складовою Речі Посполитої -- поряд із Польщею та Литвою.

Але Мазепа відмовився, мовляв, ми ж із Петром I такі добрі друзі. Як згодом з'ясувалося, це було не надто мудрим рішенням.

Альтернативне рішення могло б кардинально змінити розвиток історичних подій.

#

Інші публікації

В тренде

artmisto

ARTMISTO - культурный портал Киева. События Киева, афиша, сити-гайд. Культурная жизнь, актуальная афиша мероприятий Киева, обзоры, анонсы. Новости культуры, современное искусство, культурные проекты - на artmisto.net. При перепечатке материалов сайта индексируемая ссылка на artmisto.net обязательна!

© Artmisto - культурный портал Киева. События Киева, афиша, сити-гайд. All Rights Reserved.