Життя в Швейцарії, кар'єра таксистки та відмова від ухажування заможного чоловіка. Інтерв'ю з Ларисою Руснак, яка стала відомою завдяки своєму голосу, що впізнає вся країна.

Ларису Руснак, Народну артистку України, впізнають навіть ті, хто ніколи не бачив її на сцені. Її голосом говорять українською Джулія Робертс, Анджеліна Джолі та безліч героїнь відомих фільмів і телесеріалів. Протягом більше ніж сорока років вона працює в Театрі імені Івана Франка в Києві, де зіграла понад сто ролей у кіно, а також була незмінною ведучою популярної "Лото-Забави" протягом майже двадцяти років. Цього року вона здобула нову популярність завдяки своїй ролі в одному з найрейтинговіших українських серіалів - "Тиха нава".

У бесіді з OBOZ.UA Лариса Руснак поділилася тим, чому колись вирішила не залишатися жити у Швейцарії, як пережила важке звільнення з "Лото-Забави". Вона також розповіла, чому на початку великої війни була готова працювати таксисткою, як використовує свою пенсію на "корсети та панчохи", та чому не вірить у швидкі способи заробітку.

- Ларисо, коли ми домовлялися про інтерв'ю, ви запропонували кілька часових вікон. Я зрозуміла, що ваш кожен день розписаний по годинах.

Я можу поділитися своїм графіком за минулий тиждень. Наразі ми активно репетируємо "Одіссею" в Театрі Франка. Заняття проходять майже щодня з десятої ранку до першої години, а іноді й довше. Переглядаючи свій щоденник, бачу, що після "Одіссеї" у нас заплановані репетиції "Куражу" – ця вистава відбудеться в ТЮГу. Також у нас буде знімальний день для романтичної комедії "Хатник", в якій присутні елементи містики, і знову повернемося до "Одіссеї". Понеділок у театрі – вихідний день, який я використовую для дубляжу і озвучування. Наприклад, вчора з 11 до 18 години працювала на студії "1+1". Сьогодні середа: до другої години у нас репетиція "Одіссеї", а о п'ятій – прогін "Куражу". Ця пластична вистава базується на "Матінці Кураж" Бертольта Брехта. Вона майже не має текстів – історію розкриваємо через танець. Це неймовірна робота, яка наразі є моєю улюбленою. Ми фактично передаємо оповідь за допомогою тіла.

- Ви родом з Подільська Одеської області. Чи залишаються там ваші батьки? Як вони переживають війну, постійні повітряні тривоги та ракетні атаки?

Знаєте, нашому місту довго вдавалося уникати небезпеки: ніяких обстрілів. Але одного дня все змінилося – ракета влучила... і прямо в будинок моїх батьків. Удар був настільки сильний, що пошкодив їхню квартиру: вікна вибиті, осколки скрізь. Досі дивуюся, як тато з мамою змогли вижити. Це справжнє диво. Найстрашніше те, що вони спали поряд із вікном, куди потрапили осколки. Це був перший і, мабуть, єдиний випадок обстрілу в нашому місті. Зараз батьки вже не живуть там. Брат забрав їх до Одеси. Татові вже 90, мамі – 84. Вони мають проблеми зі здоров'ям, і це не просто. Після того випадку у тата стався другий інсульт. Звісно, в Одесі теж непросто, але їм там значно спокійніше і зручніше, ніж залишатися на самоті.

Мені здається, що ваші батьки безмежно горді вами.

- Знаєте, з часом вони вже звикли. Але, звісно, завжди дуже підтримували мене. Мама свого часу приїжджала до Києва практично на кожну мою прем'єру. Тато - рідше. А одного разу після вистави сказав: "Усе, більше не прийду". Це була вистава "Маркіза де Сад". Починалася вона незвично - з мого крику: "Мамочко, мамочко, врятуй мене! Я більше не можу так жити!" У залі сиділи мої батьки. Мама вже знала, що це театр, що в будь-яку мить може статися будь-що. А тато був не готовий. Він мало не кинувся на сцену мене рятувати. Мама ледь втримала. Для нього це було надто реально, злякався. Мама ще якийсь час приїжджала сама. Пам'ятаю, коли в журналі вперше надрукували мою фотографію, мама була така щаслива! Взяла той журнал і пішла з ним по своєму заводу. Показувала всім! Розповідала: "Спочатку зайшла на перший поверх. Потім - на другий. Потім - на третій. А тоді думаю: може, на першому вже забули? Піду ще раз!".

- Ви закінчили театральний інститут і одразу були зараховані до штату Театру Франка. Відтоді минуло понад сорок років, і весь цей час залишаєтеся в одному театрі. Зрозуміло, що Театр Франка - мрія багатьох акторів. Але чи ніколи не виникало бажання спробувати себе десь іще?

У театрі, як і в інших сферах, є різні етапи. Іноді багато пропозицій, а іноді їх менше. Але це не привід все залишити й піти. Рідний театр завжди буде моїм домом, поряд з ним виникають інші можливості. Проте найближче до думки про відхід я була, коли кілька років поспіль їздила до Швейцарії. Це тривало сім років: я жила там по кілька місяців, потім поверталася в Україну, працювала в театрі, чекала на нову візу і знову відправлялася в подорож. Так проходили роки. В якийсь момент мені запропонували: "Може, досить подорожувати? Залишайся. Ось тобі робота, можливість жити тут". І, знаєте, саме тоді я зрозуміла, що не можу. Це мене налякало. Після цього я більше не виїжджала, залишилася в Україні — таким чином мої мандрівки завершилися.

- Не шкодували? Сім років - це ж чималий шмат життя. За цей час можна було влаштуватися, звикнути до країни, стати своєю...

- Мені здається, своєю стати неможливо. Не тому, що там погано. Навпаки: просто все інше - менталітет, спосіб життя, ритм. Я ніколи не думала, що там краще чи гірше. Просто - по-іншому. І тоді зрозуміла, що не готова до такого життя. Не знаю, як вчинила б сьогодні... Мабуть, усе одно зробила б той самий вибір.

- Коли почалося повномасштабне вторгнення, чи була у вас думка виїхати за кордон?

Ні. На третій день я вирушила до Львова, де працювали мої друзі. Я залишилася там на два тижні, а потім повернулася до Києва. Більше нікуди не виїжджала. Чесно кажучи, коли я поїхала, мені було дуже важко морально. Здавалося, що я залишила своє рідне місто. У Києві тоді була складна ситуація: я жила на восьмому поверсі, і ліфт не працював. Під час кожної тривоги доводилося бігти або в метро, або в укриття. В якийсь момент я зрозуміла, що фізично вичерпалася... А у Львові я постійно плакала. Мені здавалося, що я недостатньо допомагаю, хоча безперервно щось купувала та передавала на схід.

Чимало ваших колег ділилися своїми переживаннями, що на старті масштабного конфлікту вони відчували, ніби театральне мистецтво та кінематограф зникнуть. Наприклад, акторка Наталя Васько згадувала, що серйозно обмірковувала можливість роботи в ресторані, зазначаючи: "Я готова до того, що доведеться варити борщі та ліпити вареники". Чи пережили ви щось подібне?

Я також у той момент вважала, що наша робота стала зайвою. Здавалося, що в такі часи театр втрачає свою актуальність. Тому я подумала, що можу спробувати себе в ролі таксистки.

Справді?

Звісно! Я розмірковувала, що якщо виникне така потреба, я сяду за кермо і почну працювати. Це був мій резервний варіант.

Чи мали ви коли-небудь досвід підвозу пасажирів за оплату? Ваш колега з Театру Франка, Роман Ясіновський, відкрито зізнається, що працює таксистом у вільний час — він поділився цим на нашій розмові.

- Щодо грошей - ні. Якщо йдеться про те, щоб підвезти когось із друзів чи знайомих, то це, звісно, не проблема. Але працювати таксисткою - такого бажання не було. На щастя, зараз у мене немає в цьому потреби.

- У вас справді дуже багато роботи. Це більше про фінансову необхідність чи все-таки про характер? Ви з тих людей, які не можуть сидіти без діла?

Я вважаю, що це поєднання обох аспектів. Насамперед, це те, що мені прищепили ще в дитинстві. Моя мама завжди підкреслювала: дитина не повинна витрачати багато часу без діла. Важливо постійно бути чимось зайнятим. Ця звичка залишилася зі мною на довгі роки. Проте є один важливий момент: я займаюся лише тим, що приносить мені задоволення. Моя діяльність охоплює різні сфери - дубляж, озвучування, театральні вистави. Це цікаво для мене і надає мені енергії. Так само, як і йога, якою я займаюся вже протягом двадцяти років.

- Не можу не запитати: ваша чудова фізична форма - це більше генетика чи все-таки результат роботи над собою?

Звичайно, в цьому є частка природи. Проте, якщо не докладати зусиль, навіть найвища якість генетики не допоможе. Крім того, я отримую за це винагороду, адже фактично займаюся спортом. Кожен виступ – це справжнє фізичне навантаження. Наприклад, у "Куражі"... Якщо отримаєте можливість її переглянути, ви зрозумієте, про що я говорю. Це цілих дві години безперервного руху.

Інколи ролі вимагають від нас особливого підходу. Наприклад, у виставі "Марія Стюарт" мені доводиться виходити на сцену в спідній білизні. Якщо вже погоджуєшся на таке рішення від режисера, треба бути готовою до всіх наслідків. З віком це стає все складніше, і доводиться докладати більше зусиль. Тому я щодня працюю над собою. Я уважно стежу за своїм харчуванням. Цукор і хліб давно виключені з мого раціону. Хоча, якщо дуже захотілося, можу дозволити собі шматочок піци. І завжди пам’ятаю, чому я себе обмежую. У виставі мій партнер повинен підняти мене, і я не хочу, щоб це було важким завданням для нього. А також я сама відчую дискомфорт під час танцю, якщо не підтримуватиму фізичну форму. Коли такий стиль життя приносить задоволення, він вже не виглядає як жертва — це стає невід’ємною частиною мого існування.

Чи справді ви без вагань прийняли рішення з'явитися на сцені майже без одягу у виставі "Марія Стюарт"?

Ні, я не прийняла цю пропозицію одразу. Я навіть підійшла до режисера Івана Уривського і запропонувала кілька альтернатив, щоб уникнути цього. Він просто засміявся: "Що трапилось? У вас є якісь труднощі з цим?" (сміється). Коли я була молодшою, це не викликало жодних турбот. Але з роками починаєш сприймати себе по-іншому. Не через сором за своє тіло, а просто прагнучи зберегти гідність. Я точно не хочу бути тією дорослою акторкою, на яку дивляться з жалем, запитуючи: "Навіщо вона це робить?" Якщо вже виходити на сцену в такому образі, то це повинно виглядати естетично, тому я вирішила схуднути на сім кілограмів.

- Сім кілограмів? Але ж ви й до того стежили за харчуванням: без цукру, без хліба. Як вдалося скинути ще стільки?

— Просто потрібно їсти ще менше (сміється). І, звісно, більше активності!

Чи зустрічалися вам у житті ситуації, коли вам доводилося починати навчання з нуля для виконання певних ролей?

Мені до вподоби такі виклики. Колись я багато співпрацювала з режисером Олександром Білозубом. Це були пластичні вистави в Театрі Франка, такі як "Соломія" та "Дві квітки кольору індиго". І одного разу він сказав: "Слухай, я хочу, щоб у наступній виставі ти танцювала на пуантах". Я подумала: "Вау, це чудово!" І вирушила вчитися. Я знищила три пари пуантів, змучила нашого хореографа, але врешті-решт навчилася танцювати на них. А потім Сашко приходить і каже: "Знаєш, я змінив думку" (сміється). Але я не шкодую: цей досвід був надзвичайним. Я також навчилася грати на акордеоні, хоча це мені ніколи не знадобилося. Я справді обожнюю вивчати щось нове.

Згадую ще одну цікаву історію. Було це в 1991 році. Я відвідала кіностудію Довженка, щоб заповнити анкету для можливого запрошення на зйомки. Коли дійшла до питання: "Чи вмієте ви водити автомобіль?", мені стало страшно, що це може стати причиною відмови. Тож вирішила не продовжувати заповнення. Взяла себе в руки, записалася в автошколу, успішно навчилася і отримала водійські права. Найсмішніше, що анкету так і не здала. Але тепер я впевнено керую автомобілем вже багато років. Машина стала частиною мого життя. Мабуть, саме тому, коли почалася велика війна, у мене виникла думка: якщо знадобиться, працюватиму таксисткою.

До речі, коли саме відбулася історія з пуантами? Скільки вам тоді виповнилося років?

- Сорок вісім років. Вчитися чомусь новому ніколи не пізно.

Уявіть собі картину: вам повідомляють, що більше не потрібно заробляти на життя. Є достатньо фінансів, і ви можете просто насолоджуватися власним життям. Чи готові ви відмовитися від чогось? Наприклад, від театру? Кіно? Від дублювання? Чи це видається вам абсолютно неможливим?

- Ой, я не люблю загадувати наперед. Зараз я багато працюю ще й тому, що маю заради кого. Треба допомагати батькам. Брат перевіз їх до Одеси, зробив ремонт, батьки вже літні, пенсія невелика. Ліки, побутові витрати, догляд... Тому останнім часом майже всі гроші, які заробляю, йдуть туди. Але якщо уявити, що питання грошей узагалі не існує... У мене колись було таке. Заможний кавалер казав: "Покажи пальцем на будь-яке місце у світі - і ми будемо там жити".

- Важлива пропозиція...

Так, але я навіть не сумнівалася у своєму виборі, адже це означало б покинути театр. Проте є ще одна річ, яку я не менш сильно люблю. Квіти завжди займали особливе місце в моєму серці. Я мешкаю в маленькій квартирі в самому центрі Києва. За вікном у мене цвітуть червоні кали, а вдома квіти заповнили кожен куточок. Вже навіть доводиться ділитися ними з друзями, бо їх стає занадто багато (сміється). Знаєте, є люди, які, як кажуть, мають "зелені пальці" — що б вони не посадили, все росте. Це точно про мене, адже я успадкувала це від батька. У нього на дачі вербові гілки, які він просто вкопував у землю, перетворювалися на дерева. У мене теж так виходить! Відламу гілочку, ставлю в землю — і ось уже кущ. Тепер у мене їх повно вдома! Можливо, колись, коли з'явиться більше вільного часу, я справді буду жити ближче до природи.

Ви практично два десятиліття були символом телешоу "Лото-Забава". Здавалося, це стало невід'ємною частиною вашого життя. І раптом, без попередження, ви зникли з екрану. Що ж трапилося?

Насправді, це не було моє особисте рішення. Я не планувала покидати проект, мені просто повідомили, що все завершилось, так би мовити, "надіслали на заслужений відпочинок". Сказали: "Дякуємо. На все добре". Наскільки мені відомо, вирішили оновити програму і почали шукати нову партнерку для Анатолія Гнатюка. Спочатку знайшли одну ведучу, потім відбулися ще якісь зміни... Але я ніколи не заглиблювалась у деталі.

Чи було це для вас приємним сюрпризом?

Звісно, адже я зовсім не підозрювала. Двадцять років - це чималий етап у житті. І раптом, без попередження, тобі кажуть: "Дякуємо за вашу працю". Пам'ятаю, мені вручили якийсь годинник як подарунок, попрощалися... Я ніколи не прагнула дізнатися причину - не бачила в цьому змісту. Вийшло так, як сталося. І що б я могла змінити? Так, це було дуже болісно. Але з часом я змогла це відпустити. Закрила цю сторінку свого життя.

Життя має досить цікаві повороти. Програма, про яку йдеться, продовжує існувати. І ось тепер, коли Анатолій Гнатюк вирушає у подорож, мене часом запрошують стати його заміною. Телебачення - це абсолютно інший вимір. Я була вражена тим, як цікаво його досліджувати. Це нагадувало мені період, коли я вперше наділа пуанти. Працювати в прямому ефірі, коли навколо шість камер і постійний контакт з людьми, було неймовірно захоплююче. Проте азарт - це не те, чим я коли-небудь була.

Ви ніколи не спробували свої сили в лотереї?

- Я не з тих людей, які чекають, що щось впаде з неба. Я вірю в інше: якщо хочеш чогось досягти - треба працювати. Мені пощастило з батьками. Вони дали мені хороші природні дані. Мама надзвичайно музична - могла одразу підхопити партію у будь-якій пісні. Тато грав на акордеоні, на мандоліні. А дідусь Захарій був першим гармоністом у селі. Але талант без праці нічого не вартий. Для мене дуже важливо бути готовою до будь-якої ролі. От зараз я одночасно граю королеву Марію Стюарт у театрі й бабу Тоню в новій роботі - фільмі "Хатник". Для ролі баби Тоні вивчала полтавську говірку, шукала правильну інтонацію, щоб не зробити образ карикатурним, а лише делікатно передати характер. І в цьому, мабуть, найбільше щастя моєї професії: сьогодні ти - королева, а завтра - баба Тоня.

Нещодавно у вашій творчій діяльності спостерігається вражаючий тренд: одна за одною з’являються містичні персонажі — спершу яскрава "Тиха нава", а тепер "Хатник". Чи це просто випадковість, чи ви самі почали розмірковувати над тим, чому саме такі сюжети з’являються у вашому житті?

Мені дуже цікаво занурюватися в подібні оповіді. Українська земля сповнена містичних елементів. У нашій культурі завжди були присутні мавки, хатники, домовики та духи природи. Це невід’ємна частина нашого сприйняття світу. Я вірю, що існує інший вимір, який ми не можемо побачити, але багато хто з нас хоча б раз у житті відчував, що є щось більше, ніж просто реальність. Я глибоко переконана, що існують явища, які ми поки не в змозі пояснити. Мені здається, кожен із нас часом отримує якісь підказки. Коли несподівано відчуваєш, що потрібно діяти саме так. А згодом життя підтверджує, що це було вірне рішення. Я завжди звертаю увагу на такі знаки.

- Як і багатьом нашим акторам, вам свого часу доводилося працювати з російськими акторами на українських майданчиках. Якщо згадати той період сьогодні, які почуття він у вас викликає?

Знаєте, я зараз розумію, що проблема полягала не лише в них, а й у нас самих. Ми погоджувалися на умови, коли українські актори змушені були тіснитися в маленькому вагончику, тоді як російські колеги приїжджали на окремих автомобілях, користуючись кращими умовами і отримуючи зовсім інше ставлення. Нам пояснювали, що у них є райдери, а їхні продюсери фінансують ці серіали. Але ми також могли б проявити більше поваги до себе. Часом мені було прикро від такого ставлення: їм - усе, а нам - лише крихти зі столу. Іноді здавалося, що нас загнали в якесь ізольоване гетто. Був навіть період, коли, якщо ти на зйомках говорив українською, на тебе дивилися зверхньо.

- Не секрет, що російська якийсь час була у вашому спілкуванні. Коли й чому це змінилося?

Знаєте, я безмежно вдячна долі за одну важливу зустріч. Багато років тому до Театру Франка завітав режисер Андрій Приходько. Колишній харків'янин, він здобував освіту в Москві у Петра Фоменка та працював у його відомій "Майстерні", перш ніж переїхати до Києва. Мене тоді вразив один момент: його дружина, будучи росіянкою, почала спілкуватися українською мовою. Це справило на мене велике враження. Чесно кажучи, мені здається, що я почала переходити на українську ще дещо раніше. У певний момент я усвідомила, що щось має змінитися. Можливо, це був свого роду протест проти московського впливу. Я прагнула відокремитися від цього, заявити: "Я не з вами".

Андрій Приходько став для мене надзвичайно важливою особистістю, певним орієнтиром у житті. Я була вражена його глибокою любов’ю до своїх коренів. Пізніше я усвідомила, звідки це походить. Виявилося, що його вчитель Петро Фоменко формував школу, засновану на повазі до рідної культури та її витоків. Фоменко навчав учнів не відмовлятися від своїх традицій, а знаходити в них силу. Це справило на Андрія настільки сильний вплив, що він залишив успішну кар'єру в Москві і повернувся до Києва, щоб займатися театром. Він рішуче відстоював українську мову. Часом я зауважувала йому: "Андрію, ти занадто категоричний. Люди можуть сприймати такий тиск як загрозу і почати діяти протилежно, просто щоб виявити протест".

Він промовив: "Час терпимості минув. Саме ця терпимість призвела до війни у наш дім". Він зазначав, що якби держава в той час діяла більш рішуче у захисті мови та культурного середовища, можна було б уникнути багатьох трагедій. Тепер, після всього, що сталося, після тисяч загиблих, катованих і поранених, ця розмова звучить зовсім по-іншому. Тоді багато хто вважав його занадто категоричним.

Тоді в Театрі Франка за лаштунками говорили російською мовою. І Андрій буквально бив на сполох. Куди б не приходив, кричав криком: "Буде біда. Це не може так тривати". На нього часто дивилися як на дивака. Якщо чесно, іноді й зараз так дивляться. Але він був абсолютно послідовним. Пам'ятаю, казав: "Подивіться хоча б на Майдан Незалежності. Над нами стоїть готель "Москва". Це нормально?" Він був незручним, не вмів пристосовуватися. У якийсь момент просто повідомили, що він більше не працює в Театрі Франка. Потім він ставив вистави в різних театрах, але йому було непросто. Часто казали, що в нього важкий характер. Так складний, бо безкомпромісний.

У творчих середовищах справжня дружба вважається досить рідкісним явищем. Ваші театральні колеги під час інтерв'ю підтвердили це. Олексій Богданович зазначив, що акторство є професією, що відзначається "високою амбіційністю, заздрістю та нетерпимістю". Остап Ступка додав, що "в театрі існують лише колеги по роботі, а не друзі". А Людмила Смородіна висловила думку, що "дружба в театрі можливе, якщо ви не змагаєтеся за однакові ролі". Як ви до цього ставитеся?

Не можу сказати, що мав якісь серйозні конфлікти з колегами. Проте друзів у театрі в мене не так вже й багато. Взагалі, у мене небагато близьких друзів у житті, але є кілька людей, які для мене дуже важливі. Я насправді чудово почуваюся на самоті. Мені ніколи не буває нудно. Коли у мене є вільний час, я з радістю залишаюсь вдома, доглядаю свої рослини або просто займаюся прибиранням, наприклад, мию вікна.

Чи колись вам спадало на думку підрахувати, скільки різних ролей ви виконали протягом свого життя?

- Ні, це вже за межами можливого. Іноді натрапляю на згадки про себе, де пишуть: "Лариса Руснак - така-то кількість ролей". І задумуюсь: "Справді?" Те ж саме стосується дубляжу. Мене часто запитують: "Скільки фільмів ви озвучили?" Але хто ж може це підрахувати? Іноді доводиться провести п’ять годин у студії, озвучуючи різних персонажів з багатьох фільмів. Як це все звести до єдиного числа? Це просто нереально.

Ви стверджуєте, що є "першою жінкою на українському телебаченні, яка розпочала кар'єру в дубляжі". Вашим голосом говорять українською мовою такі зірки, як Джулія Робертс, Анджеліна Джолі, Меріл Стріп, Кейт Бланшетт та багато інших відомих актрис. Чи траплялося вам, переглядаючи фільм, не відразу впізнати свій голос?

Нещодавно в мене з'явилася цікава пригода. Мені захотілося переглянути "Матрицю", адже я давно її не бачила. Вирішила запустити фільм і насолодитися. Подивившись першу частину, перейшла до другої. Під час перегляду одного з персонажів раптом зрозуміла: "Зачекайте... Це ж я!" Потім почула ще одного жіночого персонажа... і ще одного. І тільки тоді пригадала, що колись озвучила всіх жіночих персонажів у цьому фільмі. Просто зовсім про це забула.

Чи дивитесь ви серіал "Друзі", в якому також озвучили всіх жіночих героїнь?

- Мені так багато всього хочеться подивитися... Але фізично не встигаю - часу катастрофічно бракує. От нещодавно була щаслива, що вибралася на виставу "Flambè" Олени Коляденко. І отримала неймовірне задоволення. До цього бачила її "Кабаре", "Шафу". Мені дуже подобається, як вона мислить. Це така фантазія, такий смак, така точність у деталях. Все настільки цілісно, настільки талановито, що дивишся на одному подиху. До речі, свого часу Діма Коляденко робив пластику для вистави "Маркіза де Сад" Андрія Приходька. А зовсім недавно ми випадково зустрілися на зйомках "Хатника" - він теж там знімається. І він питає: "Ти що, досі не бачила "Flambè"? Усе, йдеш!". І я пішла. Телефоную йому: "Прямо кричу від того, яка це насолода!" Після таких вечорів завжди думаю: як шкода, що життя швидко минає, а ми не встигаємо подарувати собі більше таких моментів.

- Ви працювали в Театрі Франка в той час, коли ним керував Богдан Ступка. Яким його запам'ятали?

Він був надзвичайно різноманітний. Неможливо було стверджувати, що він завжди був доброзичливим або, навпаки, суворим. Іноді він міг бути й різким. Але одна історія залишилася у моїй пам'яті назавжди. Ми ставили танцювальну виставу "Дві квітки кольору індиго", і моя роль була Фріди Кало. Після одного з показів Богдан Сильвестрович зайшов до моєї гримерної і запитав: "Лялю, чому ви не станцювали номер на стільці?" Я була в шоці. Відповіла: "Як це не станцювала? Я ж виконувала його!" А він, з серйозним виразом обличчя, повторив: "Не станцювали". Ці його слова звучали досить гостро. Тоді я подумала: "Боже, яке це безцінне щастя!" Адже людина, яка керує таким театром, сидить у залі, уважно спостерігає за виставою, фіксує кожну деталь, а потім приходить до актора, щоб поговорити. Це для мене стало справжнім проявом шанування театру.

Ви отримали безліч значних нагород, серед яких звання народної артистки України, премія "Золота дзиґа", що вважається українським аналогом "Оскара", та "Київська пектораль" - найпрестижніша театральна відзнака. Як це вплинуло на ваше життя? Чи вважаєте, що такі нагороди більше символізують престиж, ніж реальну підтримку?

Звання народної артистки, без сумніву, приносить певну фінансову вигоду. І ця вигода відчутна. Проте, зізнатися, я навіть не можу точно сказати, яка це сума. Я ніколи не була сильною в плануванні фінансів. У школі математика давалася мені легко, я навіть брала участь в олімпіадах, але в дорослому житті з грошима у мене не склалося. Часто, стоячи на касі, я просто передаю гаманець касирці, щоб вона сама взяла потрібні купюри. Я ніколи не дотримувалася принципу: скільки мені потрібно на місяць, а скільки відкласти. Живу так, як виходить. Раніше траплялося, що я щедро допомагала іншим, а потім усвідомлювала, що сама не маю навіть на найнеобхідніше. Тоді я дуже себе критикувала. Зараз я, звісно, стала більш уважною до своїх витрат, але в цілому нічого не змінилося: фінансове планування для мене все ще залишається складним завданням.

Чи є для вас пенсія сьогодні суттєвою фінансовою допомогою, чи це вже така сума, яку ви практично не відчуваєте?

- Ні, я її відчуваю. Звісно, відчуваю. До речі, нещодавно зі мною сталася кумедна історія. Для вистави "Марія Стюарт" потрібно було підібрати гарну білизну й замовити якісний корсет, щоб усе виглядало естетично. Корсет шили в майстерні, а це зовсім недешева річ. І в якийсь момент ловлю себе на думці й починаю сміятися: "Пенсію тепер витрачаю на панчохи й корсети". А потім подумала: ну це непогано. Значить, у моєму житті є нові ролі й бажання виходити на сцену красивою. Нехай пенсія працює саме на це.

Не пропустіть інтерв'ю з акторкою Лесею Самаєвою на OBOZ.UA, де вона ділиться своїми думками про блат у кіно, відкриває жорсткі реалії життя акторських дітей та розкриває головне правило свого шлюбу: "Сучасні часи суттєво змінилися".