"Дієслово в активній формі". Які складові можуть привести до успіху, про який ніхто не згадував?

Трилогія "Активне дієслово" про те, з чого можна зробити перемогу, де вона вирішується і де живе війна, коли її не видно. Частина 1.

Двадцять третього серпня о 5:27 ранку з харківської підземної студії (адже сьогодні в місті не ведуть ефіри) розпочався перший акт марафону, який отримав назву "Від Ранньої Зорі".

Шістнадцять годин і тринадцять хвилин прямого ефіру йшли за сонцем зі сходу на захід, через чотирнадцять земель і шість студій, від Слобожанщини до Карпатської дуги: понад п'ятдесят поетів, музиканти, історики, люди, які катають труби в Дніпрі, шиють у Херсоні й тримають там бібліотеку і театральний фестиваль. Херсон нам знімали місцеві, бо послати туди знімальну групу ми не наважилися, Таврію і Крим вели з Києва й казали про це в ефірі прямо.

Я був продюсером цього проєкту і можу стверджувати дві важливі речі: жодна команда не змогла б об'єднати його в єдине ціле, і жодна з кількох сотень людей, які працювали над ним, не змогла б реалізувати його самостійно.

Діяслово

"Переможемо". Українська мова створила це слово таким чином, що його неможливо вимовити без відчуття власної причетності: підмет закладено в закінчення, тож "ми" чутно навіть тоді, коли його не прописано. Це доконаний вид, майбутній час, перша особа множини – граматика, що зобов'язує, хоча жодних гарантій не дає. Перемога може бути нашою, хоч і не обіцяна нікому, і за неї доведеться боротися до останнього, немов виривати зубами.

Поруч живе інша граматика, і я чую її щодня: "коли все закінчиться", "коли нам дадуть", "коли нас візьмуть", "війна закінчиться". У цих реченнях підмета немає або він чужий, війна в них закінчується сама, як дощ. Точнішого опису поразки я не знаю: речення про власне майбутнє, у якому тебе немає серед підметів, а ти стоїш у давальному відмінку й чекаєш, як на зупинці.

Що ми маємо

Це перша з трьох частин, присвячених активному дієслову: тут розглядається, з чого можна вибудувати шлях до перемоги, далі – де це відбувається та де живе війна, коли її не видно. Розпочну з того, звідки черпаю впевненість у можливостях цього дієслова. Є чотири ключові аспекти, які я випробував на собі, немов у примірочній з голлівудського фільму: багато з них виявилося занадто великими, а дещо – з поміткою "після тренування".

По-перше: горизонталь.

Ми вміємо збиратися без команди згори й діяти разом на користь, якої ніхто не замовляв.

Про нас довго та настійно говорили, що де зберуться двоє українців, там неодмінно знайдеться й третій гетьман. Цей дотепний міф слугує виправданням для багатьох, серед яких і ті, хто його повторює. Проте історія свідчить про інше: від козацьких рад, що скасовували гетьманів, до конституції 1710 року, створеної в Бендерах людьми, які нещодавно зазнали поразки, і до Майдану, де за лічені дні, без жодного офіційного розпорядження, постали кухня, медпункт, охорона і бібліотека.

Але найпереконливішим свідком є щось зовсім звичайне: у робочому чаті на шістдесят учасників ближче до першої ночі з'являється посилання на банківський рахунок з трьома рядками підпису. Ніхто не призначає відповідального, ніхто не запитує, чи має право особа, що скинула посилання, збирати кошти від усіх, і до ранку під ним з'являється слово "закрито". Марафон, з якого я почав, реалізовано з тим самим талантом, тільки на шістнадцять годин і чотирнадцять країн. Це вміння живе в нас, як спогад в руках.

Запитання, що потребує уваги: чому одні й ті ж особи, які за одну ніч здатні зібрати кошти на мавік, роками не можуть організувати ОСББ у своєму під'їзді? Що спонукає нас до дій на горизонтальному рівні: довіра один до одного чи лише трагедії, що трапляються на порозі?

Другий аспект: гуманність.

Довгий час я неправильно називав цю якість. У 2023 році, коли ми мандрували країною з фільмами проєкту "Міста та їхні герої", я впевнено заявляв журналістам, що людяність стала нашою неймовірною силою, вважаючи її особливістю українців, і не раз підкреслював, що війна пробудила цю силу в нас. Але тепер я ці слова відкликаю. Війна не пробудила в нас нічого, вона лише забирає сили, близьких і роки життя. Але те, що я спостерігав, існувало в нас і до лютого: жінка на вокзалі піклується про чужу дитину, поки її матір шукає документи; провідник пропускає кота в вагон без квитка та переноски; хлопець із сусіднього під'їзду щосуботи несе воду на п'ятий поверх двом бабусям, адже ліфт не працює вже три роки. Людяність тут є вибором способу життя, який людина робить щоранку, і той, хто сьогодні вже не має сил підтримувати когось, не стає від цього менш значущим.

Вона теж не є винятковою: у більшості політичних націй Європи людяність залишається, лише перебуває в сплячці. Її активність пригнічує інституційна здатність, але варто уточнити, яка саме. Токвіль ще у 1840 році застерігав: опікунська влада звільняє громадян від необхідності думати, і, на його думку, "не зламує волю, але м'якшить її, згинає і спрямовує". Наприкінці двадцять третього року лише тридцять два відсотки громадян ЄС були готові боротися за свою країну. Власне, причина тут не в опіці.

У Швеції, Фінляндії та Норвегії, які вважаються одними з найщедріших країн у світі, результати подібного опитування серед держав НАТО показали, що приблизно дві третини населення готові до військових дій. Це пов'язано з тим, що там людям надано відповідні можливості: служба в армії, резерви та запас на сімдесят дві години. На жаль, в нашій країні такого досвіду не було: війна та нестабільність держави позбавили нас підтримки, і ми змушені були згадати, що в нас є власні сили.

У Європі ліфт працює, і я заздрю цьому без іронії, проте слабкі ноги видно того дня, коли він зупиняється, і для Європи цей день, видається, настав. У них Республіка, в якій заснув Степ, у нас Степ, який ніяк не збудує Республіку: одна задача з двох кінців.

Невирішене питання: Як створити ліфт і при цьому не забути, як користуватися сходами? Фіни змогли це здійснити. Що саме вони зробили, і чи вистачить нам терпіння повторити їхній досвід?

Третє: право сказати "так не працює".

Велика кількість наших військових рішень виникла з цієї фрази, вимовленої у гаражі, укритті чи під час зборів, і ніхто не звертав уваги на те, чи має той, хто її виразив, відповідну посаду.

Морські безпілотники, які ще кілька років тому не мали жодного згадування в довідниках з військової техніки, змусили флот, заснований за часів Потьомкіна, залишити Севастополь та переїхати до Новоросійська.

Від простого "це не спрацює" до нового рішення ще довгий шлях. Потрібні перевірки, залучення фахівців, виробничі ресурси та фінансування. Але без цих слів навіть початок не з'явиться, і команда, що виконує вказівки, повторює невдалий результат. У нас ще є це право, але воно розподілене нерівномірно: в просторі, гаражі та волонтерському чаті воно працює, тоді як у папці з рапортами часто немає результату. Я вже писав про вартість незручних доповідей у військовій справі 7 вересня.

Актуальне запитання: Скільки разів у вашій команді, компанії чи відділі цього року ви чули висловлювання "так не виходить", і які наслідки це мало? Чи ведеться облік таких випадків?

Четвертий елемент: взаємодія двох сил.

Про Степ із його вольницею і Республіку з її формою, радою й писаним правом я докладно писав тут у серпні. Зараз скажу лише, навіщо нам їхня щоденна сварка: вона гріє культуру, де на нараді можна спитати "а чого ми взагалі робимо це так?" і не стати зрадником. Там, де одна з двох сил перемагає остаточно, лишається пустеля або казарма. У нас поки не перемогла жодна.

Актуальне питання: Степ має безліч відтінків. Хто конкретно несе відповідальність за цю Республіку?

Дзеркало

Тепер давайте відкрито поговоримо про супротивника. Ця система є величезною та витривалою: вона здатна до масштабування, маніпуляції, придбання чужих ідей, і за ці роки навчилася вести війну значно ефективніше, ніж на початку. Легко уявити, що є щось, що вона не може і не буде купувати за жодні гроші: людину, яка діє самостійно. Я також дотримувався такої думки, і це, принаймні, на половину невірно.

Самостійні, рішучі та креативні особи здатні ефективно діяти на шкоду, і їх чимало в російських збройних силах. Ця армія постійно вдосконалюється: вже в травні 2023 року фахівці британського інституту RUSI зазначили, як вона трансформувала свою артилерійську діяльність, інженерні рішення та тактики піхоти. Жорстка вертикальна структура швидко мобілізує ресурси, відзначає успішні підходи, зокрема й наші, і поширює їх на всю армію.

Тому свою впевненість я звужую до одного місця. Така система погано вчиться там, де для виправлення помилки треба визнати, що помилився начальник, якого не можна критикувати, або що хибною була мета, яку він поставив. "Три дні до Києва" вона не виправила досі, бо виправити означало б назвати автора.

Актуальне питання: Якщо вони опановують все, окрім цього, то що залишиться від нашої переваги в той момент, коли ми самі заборонемо собі вказувати на помилки керівників? І чи не наближаємо ми цей момент кожного разу, коли покараємо того, хто повідомив про неприємну новину?

Міра

А п’яте, яке не можна розташувати поряд з чотирма, оскільки воно пронизує їх усі. Ці чотири переваги безперервно трансформуються у свої протилежності або втрачають силу, подібно до м'яза, що затвердів у гіпсі: горизонталь перетворюється на авторитаризм, людяність на покору і звичку бачити в собі жертву, право на заперечення обертається на свавілля, а тертя двох сил стає пустелею або казармою. Вміння щоразу відкривати нову живу міру, коли знання обмежене, а діяти потрібно вже сьогодні, я називаю софійністю. Це починається з чесного "не знаю, коли і як, але я в пошуку", і в цьому висловлюванні, зауважте, підмет також на своєму місці.

Необхідно розглянути: Яким чином можна відрізнити справжню міру від обґрунтування власних інтересів, яке здатне переконливо висловлюватись у термінах міри?

Чим вистояли і чим переможемо

Ми пройшли через простори Степу, сповнені рішучості, довіри та здатності об'єднатися за одну ніч. Проте для досягнення перемоги необхідна Республіка, яка перетворює вчинок на щось сталість, подібне до розкладу потягів, і не залежить від наявності героя в даний момент.

Герой — це, в принципі, не найкраща одиниця для планування. Ми часто вживаємо слово "незамінний" як комплімент, але насправді воно вказує на вразливість: якщо справа тримається лише на одній людині, то її існування закінчиться разом з її можливостями. Тому до кожної організації, яка мене надихає, і до кожної, що була заснована мною, я тепер ставлю одне ключове запитання: чи зростає в ній кількість людей, здатних компетентно взяти на себе відповідальність з часом?

Перенести Степ у Республіку, не знищивши його як джерело нашої креативної енергії для стартапів і сміливих експериментів, стане для нас найдовшою перевіркою нашої стійкості, що триватиме навіть довше за саму війну. Сьогодні моє головне питання звучить інакше, ніж у лютому двадцять другого: чи зможемо ми перетворити те, що допомогло нам вистояти, на систему, яка забезпечить нашу перемогу?

Усе, що було висловлено, торкається основи досягнення перемоги. Однак, місце, де вона визначається, залишається менш помітним. Конфлікт, про який ми дізнаємося з новин, розгортається лише на верхньому рівні п'ятиповерхового будинку, а наступного разу ми спустимося нижче.

Чотири твердження, з якими я запрошую сперечатися:

"Перемога" несе в собі обіцянку; це слово не підлягає прогнозуванню.

2. Війна не пробудила в нас нічого нового і не заслуговує жодної вдячності.

3. Наша перевага над Росією зводиться до одного: ми ще можемо висловлювати критичну думку про помилки командування, хоча ця можливість не є гарантованою навіть у наших власних збройних силах.

4. Вистояли ми Степом, а перемогти зможемо тільки Республікою.

Двадцять третього серпня о 21:40, коли сонце занурилося за горизонтом Карпат, наш марафон "Від Ранньої Зорі" завершився. Кілька сотень учасників у шести містах вимкнули мікрофони, скрутили кабелі і відправилися спати. Того дня жоден з них не здобув перемоги над Росією. Вони прожили цей день, як справжні суб'єкти. На ранок у нашому робочому чаті з'явилося посилання на нову банку, під яким було три рядки підпису, а вже під ним накопичувалися перші перекази від незнайомих мені людей. Ось так виглядає це дієслово з близької дистанції.

Денис Блощинський, продюсер національного культурного марафону "Від Ранньої Зорі"