Анжеліка Рудницька розповіла про свій досвід на Євробаченні, прокоментувала ситуацію зі скандалом на "Кварталі 95" та поділилася враженнями про манікюр Козловського в армійських умовах.

Засновниця мистецької агенції "Територія А" стала важливою фігурою в українському шоу-бізнесі. У щирій бесіді артистка ділиться своїми думками на деякі з найактуальніших питань, які останнім часом викликають жваві обговорення в суспільстві.

Анжеліка Рудницька є беззаперечним авторитетом у українській культурі. У відповідь на запитання Фокусу, вона висловлює свою думку щодо участі України в Євробаченні, скандалу з артистами на "Кварталі 95", служби Володимира Козловського в армії, втечі Каменських, а також своїх власних культурних ініціатив і проєктів.

Одна з головних українських співачок Настя Каменських уже перейшла на іспанську і будує кар'єру поза межами країни. Перед цим через мовний скандал з нею розірвав рекламний контракт "Золотий вік". Як до цього ставитеся?

В Україні не існує поняття "головних" або "неголовних" співачок, і я рішуче заперечую проти такого розподілу. Часто медіа нав'язують людям стереотипи, стверджуючи: "Ось вона — головна співачка". Але давайте розглянемо, що насправді означає термін "головна співачка". Для одних, такими можуть бути Леся та Галя Тельнюк, адже їхня музика є інтелектуальною, не обмеженою легкими темами. Вони обирають вірші серйозних поетів, порушують глибокі питання та створюють музику, яка залишиться актуальною задовго після нас. Для інших — це оперна співачка Людмила Монастирська, чий голос звучить на найпрестижніших сценах світу.

Настя Каменських здобула популярність на певному етапі свого життя. Її ім’я стало широко відомим, адже в її кар'єру інвестували значні суми в контракти, рекламу та промоційні кампанії. Проте це не означає, що вона є "основною співачкою".

Те, що вона вивчила іспанську мову та створила репертуар іспаномовних пісень, свідчить про її амбіції. Якби подібна ініціатива виходила з України, це було б чудово. Кожен український співак чи митці, які наважуються поширювати українську культуру за межами країни, заслуговують на визнання. Коли артисти виконують пісні іспанською, англійською чи французькою мовами, це не лише розширює їхній творчий горизонт, а й відкриває можливості для виходу на міжнародні ринки. Адже іспаномовна аудиторія є досить значною, а конкуренція в цій сфері менш жорстка, ніж в англомовному сегменті. Отже, це стратегічний підхід, що дозволяє митцям не лише популяризувати свою творчість, але й отримувати фінансову вигоду та залучати нову, відмінну від попередньої, аудиторію. На мою думку, це абсолютно виправдана та розумна практика.

Війна змусила українців їхати у світ, бо нам була потрібна і моральна, і матеріальна підтримка світової спільноти та української діаспори. Було б мудро, якби й Україна як держава активніше просувала свою культуру у світ. І не лише на великих подіях -- таких як Мюнхенський книжковий ярмарок чи Венеційська бієнале. Є безліч фестивалів більш локальних, спрямованих на різні аудиторії. Наприклад, величезна українська діаспора є в Бразилії. Але я не чула, щоб на державному рівні встановлювалися якісь серйозні культурні зв'язки між Україною і Бразилією. Нам варто було б про це подумати. У тому числі й тоді, коли актуалізується іспаномовна музика з України. Це може бути культурним містком між українцями і великою іспаномовною спільнотою.

Якщо згадати ситуацію з рекламним контрактом компанії "Золотий вік", то їм варто було з самого початку бути більш обачними. Це стосується не лише їх, а й багатьох інших українських компаній, які іноді обирають артистів для реклами без зрозумілого критерію. Якщо це виключно базується на візуальних перевагах, адже комусь подобається певна зовнішність, а комусь це здається привабливим — то я це можу зрозуміти. Впізнаваність особистості також має значення. Проте не варто забувати і про репутацію самої компанії.

Коли обличчям бренду стає артист, який не демонструє ясної патріотичної позиції, не залучений до благодійної діяльності і не має стабільно позитивного іміджу, це викликає сумніви у українців, які борються за своє місце у світі. Я зараз не акцентую увагу на конкретному випадку, а говорю про загальний принцип. Багато людей, які з’являються у рекламних кампаніях навіть під час великої війни, викликають чимало запитань.

Той самий Віталій Козловський, який виступав на Красній площі в Москві під час війни на святкуванні "Дня перемоги", тепер рекламує мобільного оператора. Під час великої війни ми також помічали білборди з Брєжнєвою, яка, перебуваючи за кордоном, зберігала мовчання про війну та виконувала пісні російською. Її зображення красувалося в Києві, який страждав від російських ракет і дронів, залишаючись без електрики. Це викликало сильне обурення у людей. Постає питання: навіщо це робити? Якщо мета — викликати негативні емоції, то брендам вдалося досягти свого. Це не просто шоу-бізнес. Це екзистенційна війна, війна за виживання нації. В таких умовах всім варто бути більш усвідомленими, вибірковими та патріотичними.

Тому зараз, мабуть, уже немає сенсу обговорювати, правильну чи неправильну позицію зайняла компанія "Золотий вік". Вони це зробили -- можливо, не зовсім вчасно, але принаймні зробили. І я вдячна, що вони переосмислили своє бачення і свій імідж. Принаймні, тепер у нас є можливість ще раз проговорити ці важливі речі.

Ви висловили свої сумніви щодо військової служби Віталія Козловського.

Це питання сформульовано неправильно. Я не можу коментувати службу Козловського в армії, адже сама не мала можливості її спостерігати. Я бачила Віталія Козловського лише на фотографіях у його соціальних мережах – у військовій формі, привабливого, з манікюром та гарним обличчям. Водночас я звертала увагу на інших українських артистів, які брали участь у бойових діях. Я бачила, як вони змінилися після боїв, після того, як пережили жорстокі обстріли і опинилися в гарячих точках. Їхній вигляд став зовсім іншим. Всі ми помітно подорослішали під час війни. Щодо Козловського, то його служба, по-перше, була досить короткою. Мої друзі та родичі, які вирушили на фронт у 2022 році, не мають можливості піти з армії чи повернутися назад.

Хочу ще раз наголосити: по-перше, я говорю про свої візуальні враження від Козловського. По-друге, варто зазначити, що служба була надзвичайно короткою. Йому слід це прокоментувати, а не мені. Те, що він нині розповідає, здається мені досить незвичним.

Мене більше хвилює інше. Козловський виступав на Красній площі в Москві на "9 мая", на "Дєнь побєди", вже в той час, коли тривала війна. Я це добре пам'ятаю. І також те, що він публічно підтримував Нелю Штепу -- ексмерку Слов'янська, яка з квітами зустрічала російські війська. Потім вона перебувала під домашнім арештом. А Козловський приїхав до неї, привіз їй величезний букет троянд і написав у своїх соцмережах: "Своих не бросают".

Ось я би хотіла почути від Козловського, чому Неля Штепа, яка фактично здала українське місто Слов'янськ, у якому постраждала величезна кількість людей, для нього "своя". Після всього цього виникає питання: чи взагалі варто пускати людину, яка колаборантку вважає "своєю", до армії? Хотілося б почути якусь чітку позицію і самоідентифікацію самого Козловського. Може, він про це десь заявляв, то підкажіть. Я не зустрічала.

Ірина Білик та Оля Полякова взяли участь у святковому концерті "Єдиного кварталу" після скандалу з Тимуром Міндічем. Разом з тим, деякі артисти, як-от KOLA, Надя Дорофєєва, хор "Гомін" скасували свої виступи. Що не так з цим кейсом?

Я не є фанаткою "Кварталу" і насправді дуже мало знаю про їхню діяльність протягом усіх цих років. Вони досить помітні у медіапейзаже. Так, я помічаю їхні рекламні кампанії та спірні жарти, які, на мою думку, не викликають сміху і часто призводять до розділення в суспільстві. Загалом, не впевнена, чи доцільно артистам залучатися до таких проєктів. Наприклад, я б, мабуть, відмовилася від свого виступу. Чому ж Ірина Білик і Оля Полякова обрали інший шлях — краще запитати їх безпосередньо.

Кожен із нас, коли постає перед вибором – брати участь у певному проєкті чи концерті чи ні, прагне детальніше усвідомити суть даного заходу, якщо є така можливість. Лише після цього ми робимо висновок – варто долучатися чи ні, особливо коли мова йде про наш авторитет та репутацію.

Якщо мова йде лише про шанси отримати фінансову вигоду, без жодних інших умов, можливо, у людини є своя логіка чи бачення цього процесу. Проте хочу підкреслити: я не маю інформації про те, хто комусь сплачує чи ні. Це вже питання для кожного з митців.

Чому ми не запитуємо підрядників і власників залів, які надають свої приміщення для "Єдиного кварталу", після скандалу з Міндічем? Можливо, це пов'язано з існуючими контрактами, але ми не маємо точної інформації. Чому ці питання залишаються без відповіді? Чому не ставимо запитань прикордонникам, які випустили цю людину за кордон? На яких підставах дозволили виїзд особі призовного віку, щодо якої є запитання у правоохоронців? Чи маємо ми якісь пояснення? Чи лише артисти піддаються критиці?

Чи доцільно Україні виступати на Євробаченні в умовах, що склалися?

-- Україна зараз у війні, нам складно, і багато людей дійсно каже, що не до конкурсу. Але водночас ми не можемо глобально відставати від світу. Особливо коли йдеться про музику: ми дуже музикальна, співуча нація, -- і без пісень нам ніяк. Пісня дуже часто рятувала українську ідентичність, адже в різні історичні періоди під владою різних імперій це чи не єдине, що було дозволено українцям.

Я виступаю за те, щоб в Україні проводилося більше конкурсів, а не лише Національний відбір на Євробачення. Вважаю, що кожен, хто відчуває в собі потенціал для участі в таких змаганнях, повинен мати можливість це зробити. Адже це надзвичайно стресовий та емоційно виснажливий процес, який вимагає не лише психологічних зусиль, а й значних фінансових вкладень. Необхідно створити та записати пісню, продумати сценічні образи, виготовити костюми, розробити візуальні елементи для екранів і сценографію. Усе це потребує серйозних інвестицій. Артисти шукають фінансування, оскільки розуміють, що це шанс привернути увагу аудиторії, хоч на короткий час.

Раніше у складі журі Національного відбору можна було побачити Андрія Данилка. Його гострі висловлювання часто ставали причинами скандалів. Чи потрібно знову запрошувати Данилка до Нацвідбору?

Я не вважаю, що варто детально розглядати, хто саме повинен входити до складу журі — чи це будуть постійні члени, чи лише на цей рік, чи якісь інші. Нам потрібно експериментувати. Головне, щоб у журі були особи, які користуються повагою в професійному середовищі та суспільстві, а також ті, хто знає, як досягнути успіху на Євробаченні — такі в нас є. Крім того, важливо, щоб це були люди, які слідкують за музичними тенденціями, відчувають світові тренди і розуміють, що зараз цікаво слухати публіці та що вона готова підтримувати.

Отже, склад журі може бути різноманітним. Не слід зосереджуватися лише на одній особі.

Відправка представника України на Євробачення може здійснюватися через суспільного мовника, просто оголосивши: цьогоріч нашу країну представляє той чи інший артист. І на цьому все. Відмова від проведення Національного відбору дозволяє заощадити ресурси, оскільки організація такого шоу є досить затратною. Однак, це також позбавляє можливості багатьох молодих музикантів продемонструвати свій талант на великій сцені, а країну - від чудового емоційного музичного шоу. Це, безумовно, неправильно.

Отже, у будь-якому випадку існують свої переваги та недоліки. Доки ми маємо можливість організовувати Нацвідбір, ми його проводимо. Уявіть собі, що "Суспільне" просто обирає когось для представлення України. Які наслідки це матиме? Суспільство може спалахнути обуренням. Саме тому, вважаю, "Суспільне" таким чином захищає себе та нас від можливих емоційних вибухів у суспільстві.

Деякі глядачі висловили своє невдоволення тим, що переможниця Національного відбору Leléka вже більше 11 років мешкає за межами України. Чи є це важливим фактором для представника України на міжнародній арені?

Я б змінила акцент у сприйнятті українців на інше. В даний час багато наших співвітчизників живе за межами України. Це може стати свого роду закликом до єдності для українців: незалежно від того, де ви знаходитесь і в якій країні мешкаєте, якщо ви залишаєтесь частиною української культурної спадщини, якщо ви є носіями та зберігачами української мови, якщо передаєте ці наші нематеріальні цінності іншим — у своєму колективі, родині, школі, церкві чи громаді, до якої долучилися, — то ми разом. Хіба це не чудово?

Навпаки, це посилює Україну і українські позиції у світі, а не послаблює їх. Мені здається, що це якраз той випадок, коли ми отримуємо хороший сигнал для українців за кордоном: що ми залишаємося однією великою українською родиною. І як у кожній родині бувають непорозуміння, люди можуть щось між собою ділити, але вони все одно залишаються родиною. Це велика, дуже органічна, дуже світла людина і точно не заслуговує на ту кількість хейту, яка зараз ллється на неї з певної частини суспільства. Я бажаю їй перемоги.

Щодо національного відбору, я вже висловлювала думку, що якби в Україні існували інші престижні музичні конкурси, які дозволяли б артистам проявити свої таланти, то ажіотаж навколо Нацвідбору був би значно меншим. По-перше, це призвело б до меншої конкуренції серед учасників. По-друге, не всі прагнули б взяти участь у відборі. І по-третє, у нас була б можливість обирати представника на Євробаченні дещо по-іншому.

Зрештою, сьогодні суспільний мовник може обрати свого представника без великого шоу. Наприклад, певна група експертів могла б прослухати подані композиції і висловити свою думку шляхом голосування — без концертів, відкритих голосувань, шоу, постановок та костюмів. Адже всі ці елементи є досить витратними — ми це добре усвідомлюємо.

Якби ці фінансові ресурси вдалося направити, скажімо, на потреби Збройних сил України, це стало б великим досягненням. Проте, я усвідомлюю, що на практиці не завжди можливо просто перевести ці кошти на армійські рахунки.

Проте, якщо українські митці здобувають популярність через участь у таких конкурсах, починають отримувати прибуток — від монетизації, концертних виступів та гастролей, зокрема за межами України — і ввозять ці кошти в країну, а не виводять їх за її межі, надаючи підтримку своїй державі, то це слід вважати позитивним явищем. Це також підсилює наш авторитет на міжнародній арені, про що я вже згадувала раніше.

Ви — очільниця Державної агенції промоції культури України. Чи можемо ми за короткий проміжок часу сформувати яскравий культурний імідж України на міжнародній арені? І що є вирішальним у цьому процесі: фінансування, стратегічний підхід чи творчі особистості?

-- Україна працює над своїм культурним брендом, але поки що, за моїми спостереженнями, це досить розрізнені ініціативи. Частково це відбувається через Міністерство культури -- наприклад, участь у Венеційській бієнале, Мюнхенському книжковому ярмарку чи інших великих світових форумах, які для нас важливі. Частково культурний бренд вибудовується через Український інститут, який діє при МЗС.

На жаль, Державна агенція з промоції культури України, яка працює вже багато років, не отримує фінансування від держави. Тому її діяльність зводиться до виживання та спроб підтримувати важливі ідеї та теми. Це маленька структура з 4-5 співробітниками, яка не має можливості розробити державну стратегію, але прагне працювати максимально ефективно. Серед її досягнень – цьогорічний меморіально-мистецький захід "Територія Гідності", організований у співпраці з Національним музеєм Революції Гідності. Вперше за 12 років після Майдану на цьому значущому місці відбулася акція, під час якої поіменно вшанували пам'ять кожного Героя Небесної Сотні.

Ми реалізуємо завдання Міністерства культури, проте зосереджуємося на тих аспектах, що під силу нашій команді. Навіть у нашому невеликому колективі, який не має фінансової підтримки, ми постійно активні: організовуємо мистецькі події та комеморативні акції, які в даний час є вкрай важливими для всіх нас. Ми прагнемо підтримувати співпрацю з українськими організаціями, щонайменше створюючи горизонтальні зв'язки.

Це велика системна робота, яка потребує капіталовкладень, часу і енергії, як і будь-яка інша робота. Такі речі не будуються за одну хвилину. Я не так давно очолюю агенцію і намагаюся робити все, що в моїх силах, щоб підставляти плече тим, хто найбільше потребує підтримки, і там, де ми можемо бути корисними.

На превеликий жаль, найбільшим стимулом популяризації України у світі стало повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Саме в цей момент ми зрозуміли, наскільки важливою є підтримка світу. І що достукатися до світової спільноти можна не лише офіційними запитами чи петиціями, а й через культуру і мистецтво. Коли ми показуємо, що ми не лише воїни і люди високої жертовності та гідності, здатні на неймовірний героїзм, опір і стійкість, а що ми ще й люди високої культури з багатотисячною історією -- це дуже важливо. Світ насправді дуже мало знає про Україну. І в нас усіх попереду дуже багато роботи. Нам усім -- різним інституціям -- потрібно бачитися, обговорювати цю стратегію. Для цього, звісно, потрібні ідеї, потрібні креативні люди, які так само, як наші воїни, будуть самовіддано працювати.

"Територія А" минулого року відзначила своє 30-річчя, а її головний проєкт "Територія РіздвА" вже представлений у трьох різних форматах: містерії, "Сила роду" та "Дух нескорених". У цих заходах артисти виступали разом з військовими та ветеранами. Які ж плани на цей рік?

"Територія А" не відзначає жодних свят з 2014 року; минулого року вона відзначила свій 30-річний ювілей. Цього року, 17 березня, минає 31 рік з моменту, коли мистецький канал "Територія А" вперше з’явився в ефірі. Саме з цього моменту почалася нова етап у розвитку. Це був захоплюючий час: спочатку відбувалося становлення, а потім — розквіт української культури, яка почала активно привертати увагу українців у 90-х. Сьогоднішня ситуація має багато спільного з тими часами. Звісно, кожна епоха має свої труднощі, переваги та недоліки. Проте "Територія А" не планує проводити жодних святкувань.

Зазвичай "Територія А" проводить благодійні заходи, на які запрошує своїх друзів і прихильників, і акумулює гроші чи можливості, у яких завжди є адресат. Зараз моя задача, "Території А" і усіх свідомих людей -- допомагати армії. Тому якщо "Територія А" щось таке буде робити, я, звісно, приєднаюся: проведу цей захід, заспіваю -- залежно від того, якою буде концепція. І дуже хочу дозбирати гроші на дрон і нарешті передати його нашій армії. А щодо святкування -- будемо святкувати після перемоги.

"Територія Різдва" — це моя пристрасть, виклик і наш ключовий проєкт. Наразі основна складність у підготовці цього заходу полягає в тому, що я зайнята на своїй основній роботі, де щодня маю безліч завдань. Мій графік настільки напружений, що час на створення ідеї "Території Різдва" зазвичай випадає лише у вихідні, вночі або рано вранці. Проте я намагаюся максимально ефективно використовувати ці моменти, адже розумію, що ніхто не виконає цю роботу за мене. Я щиро вдячна своїй команді, яка активно долучається і працює разом зі мною над цим проєктом.

"Територія Різдва" розпочала свою діяльність у 2016 році, і цього року ми відзначаємо 10-річчя цього проєкту. Ми прагнемо створити щось унікальне, захоплююче та вражаюче. Хоча наразі немає конкретних деталей про "Територію Різдва", ми із задоволенням повідомляємо, що цього року її слоган звучатиме як "Територія Різдва єднає". Це справжнє відображення нашої мети!

У наших проєктах ми об'єднуємо родини, цивільних і військових, сучасність і традиції, експериментальні підходи та автентичність. Це завжди викликає цікавість — така палітра емоцій, справжнє багатство почуттів. Я щиро радію, коли в команді виникає нова ідея або свіжий погляд — але водночас з раціональним підходом. Адже, враховуючи обставини війни, немає багато приводів для святкування чи веселощів. Проте "Територія Різдва" демонструє свою стійкість, підтверджуючи, що жоден ворог і жодні глобальні виклики не здатні знищити нашу традиційну, глибоку культуру, наше коріння, яке ми так бережемо. Навіть коли намагаються знищити наше минуле, коли обривають гілки роду, ми знаємо, що наш корінь міцний. І з нього проростають нові паростки, гілочки, розквітає нове листя, а згодом з'являються нові квіти, які приносять плоди. Це має тривати вічно. Отже, наша місія — зберегти найцінніші скарби: різдвяні, музичні, культурні, родинні. Відчути їх у нашому сьогоденні та передати наступним поколінням. Це й є наша основна мета.

Ініціатива "Ангели пам'яті", що була започаткована вами в 2014 році, виросла з невеликого проекту в Києві до великого міжнародного руху, що охоплює країни по всьому світу. Які ваші думки щодо впливу подібних меморіальних мистецьких акцій на колективну пам’ять суспільства?

Це була моя ініціатива, яку підтримали кілька людей, з якими ми зустрічалися та разом перебували на Майдані під час Революції Гідності. Спочатку до цієї справи приєдналися найближчі друзі, з якими я спілкувалася, а згодом вона виросла в справжню народну акцію. Ці «ангели» розлетілися по всьому світу, адже це надзвичайно проста форма вшанування пам'яті: папір, ножиці і трохи часу. Це витинанка, що є частиною української культурної спадщини, зокрема традиційного мистецтва. Але ми надали їй нового сенсу — не святкового, а глибоко поминального. І люди підтримали цю ідею.

Мене завжди пронизує відчуття, коли бачу, як по всьому світу на деревах з'являються ці ангели, а люди їх виготовляють і об'єднуються навколо цієї справи. Це теж свідчення єдності, відчуття причетності до спільної історії та пам'яті нації, що ти не залишаєшся осторонь важливих подій. Щороку ця акція має схожі риси, але водночас приносить нові ідеї та форми. Після того, як ангелів розвішують на деревах, відбуваються молебні, люди запалюють свічки, приносять квіти. Усе це складає частину нашої спільної пам'яті.

Коли я переглядаю відео та фотографії, які нам надсилають, я помічаю, як глибоко ця акція відгукується в серцях людей. Їм не потрібен додатковий стимул – вони самі виявляють бажання взяти участь. Для мене, як автора цієї ідеї, це велике емоційне переживання. Я щиро вдячна всім, хто плекає пам’ять і знаходить різні способи її висловити. Наприклад, навіть ті, хто живе за межами України і не відчуває такого ж глибокого болю, як ті, хто знаходиться на батьківщині, прагнуть висловити свій біль і продемонструвати його публічно. Вони вивішують ангелів на деревах. Це не містить нічого забороненого чи агресивного. Це не сльози, не гасла, не політика, не шоу. Це справді мирна і стримана акція.

Але люди підходять, запитують, що це. І навіть такі буденні розмови з перехожими, з незнайомими людьми дуже важливі. Бо вони спонукають інших людей замислитися про війну, про втрати, про наш біль. Чому це з нами сталося? Чи є небезпека для інших країн з боку Росії? Тобто один маленький ангел -- це насправді дуже потужний комунікатор. Це також форма промоції України у світі. Вона болюча, але водночас дуже чиста і дуже доступна.

Нагадаємо, раніше Фокус писав, хто став тріумфатором на "Оскарі" цього року? Кінооглядач Андрій Пушкаш розповів про основних фаворитів.