"Дозвольте нам переглядати фільми"

Наприкінці вересня у Львові вкотре пройде міжнародний фестиваль короткометражних фільмів Wiz-Art ‒ цього року вже 17-й. Головна програма триватиме з 22 по 27 вересня, а фестивальний тиждень відкриє спецпоказ 21 вересня. Глядачів чекає понад 150 фільмів з усього світу, п'ять повнометражних стрічок і покази одразу на шести локаціях міста.

Фестиваль стартував у 2008 році, коли кілька друзів вирішили втілити в життя свою ідею через брак кінематографічних подій у Львові. За майже два десятки років цей проект виріс у одну з найзначніших культурних подій міста, ставши платформою для співпраці українських та міжнародних кінематографістів.

ZAXID.NET поспілкувався з Ольгою Райтер, засновницею та керівницею Wiz-Art. Які причини створення Wiz-Art, і чи досягає він своїх цілей на сьогоднішній день?

Аналізуючи все це через роки, розумієш, що Wiz-Art виник із великого бажання заповнити нішу, хоча тоді ми навіть не до кінця усвідомлювали, що саме відбувається. Нам просто було весело це робити - і це було головне. А вже згодом прийшло розуміння, що фестиваль з'явився тому, що нічого іншого просто не було: нам не було куди ходити й не було що дивитися.

Через те що ніхто більше цього не робив, я і кілька людей цим зайнялися. Склад команди багато разів змінювався ‒ кожні три-чотири роки хтось долучався, хтось ішов. Є люди, які в команді залишалися і 10 років, і більше.

Ольга Райтер может быть представлена как Олга Рейтер или даже как Ольга Рейтерова.

У минулому основною потребою було мати можливість переглядати фільми з дотриманням авторських прав. У 2008 році це вже вважалося певним успіхом, адже піратство в той час було поширеним явищем. При цьому, артхаусний прокат розвивався дуже повільно. Те, що нам вдалося організувати, було зовсім небагато: перша програма, якщо не помиляюся, включала близько 30 фільмів.

Ці фільми належали друзям Наталки Ільчук, співзасновниці фестивалю, яка нині проживає у Франції. Як кінорежисерка, вона звернулася до своїх знайомих, і вони відправили нам DVD поштою за власний рахунок. Згодом ми почали використовувати флешки, оскільки швидкість інтернету була надзвичайно низькою.

Львів славиться своєю багатою історією в кіноіндустрії, проте в 90-х роках багато кінозалів були перетворені на нічні клуби або складські приміщення для непотрібних старих радянських книг. Яскравим прикладом такого перетворення є кінотеатр Миколайчука.

Кінофестиваль Wiz-Art виник із моменту, коли ми розбили телевізор поблизу кінотеатру Миколайчука, вимагаючи відновлення цієї локації, адже нам терміново потрібно було насолоджуватися переглядом фільмів. Це був своєрідний максималістський, бунтівний заклик: "Дайте нам можливість дивитися кіно!"

А що сталося потім?

Поступово змінювалися часи, а разом із ними - і фестиваль, зростав його професійний рівень. Уже у 2009 році я вперше поїхала на інший фестиваль - Balchik Short Film Festival у Болгарії.

На момент, про який йдеться, кіноіндустрія в Україні фактично була на стадії становлення. Її активний розвиток розпочався приблизно в 2012-2014 роках, а після подій Революції Гідності цей процес став ще більш виразним: стали організовуватися пітчинги, що дало можливість людям реально подавати свої творчі проєкти.

Тоді я не відчував бажання вирушати до Києва на кінофестиваль, але тепер, переглядаючи календар, розумію, що прагну відвідувати два фестивалі кожного сезону. Обставини змінилися кардинально. Отже, у Львові, як у культурному центрі, ми організували власний фестиваль — невеличкий, присвячений короткометражному кіно. Він, передусім, задовольняв нашу внутрішню потребу та інтереси тих, кому таке кіно було близьким.

Після цього відбулися Дні українського кіно, а також ми організували Lviv Film Meeting та інші події, адже фестиваль триває лише декілька днів на рік, в найкращому випадку тиждень.

Ольга в Wiz-Art в 2025 році

Сьогодні фестиваль не лише задовольняє інтереси глядачів, а й представляє українські та закордонні фільми у Львові. Ми виступаємо в ролі важливого моста, що з'єднує Європу з іншими частинами світу.

У Києві відбувається безліч кінофестивалів, і прем'єри більшості фільмів проходять саме там. У чому тоді полягає окрема цінність регіональних фестивалів?

Деякі прагнуть бути першими, хто представить фільм або відкриє нове ім'я, як-от "Молодість". Проте вони вже відійшли від цих традицій, усвідомлюючи, наскільки це штучна концепція. Я вважаю, що в майбутньому може залишитися лише один фестиваль, подібний до Канн, який продовжуватиме наполягати на прем'єрах.

Для нас неважливий прем'єрний статус, хоча ми все одно ставимо собі обмеження ‒ фільм має бути не старший за два роки. Іноді в позаконкурсну програму можуть потрапити й ретроспективні, давніші фільми, але 95% стрічок, які ми показуємо, - цьогорічні. Так є завжди: фестиваль показує фільми поточного і попереднього років.

Нам не так важливі лаври прем'єрності, хоча в програмі є декілька українських дебютів. Наприклад, минулого року ми вперше представили угорський фільм, який згодом здобув гран-прі. Було б цікаво дізнатися, як склалася його доля після цього.

Як змінилася львівська аудиторія за ці роки?

По-перше, змінилося покоління. Я маю радість спостерігати, як змінюються люди, їхнє сприйняття, наскільки відкритішим і сучаснішим є теперішнє покоління, хоча в чомусь воно й консервативніше. Кожні п'ять років люди стають у чомусь відкритішими, а в чомусь ‒ консервативнішими.

Та бульбашка, яка приходить до нас, готова дивитися майже все, що ми пропонуємо. Якби ми думали, що є щось, до чого глядач не готовий, це була б дуже велика самоцензура.

Глядачі на фестивалі Wiz-Art 2025

Проте, хочу підкреслити, що враховуючи певні обставини, деякі фільми ми просто не можемо собі дозволити демонструвати. Для нас важливо розуміти, яку додаткову цінність може принести глядачам кінематограф, що викликає шок або незручність. Я завжди ставлю собі питання: як найкраще подати таке кіно? Якщо у мене немає відповіді, я не можу його рекомендувати глядачам.

Отже, люди готові сприймати будь-який контент, якщо ми зможемо його якісно подати. Звісно, існують певні рамки, адже повна об'єктивність недосяжна - саме тому в команді, що займається програмуванням, повинно бути кілька членів.

Чи існують у вас обмеження при створенні програми?

У нас навіть існує спеціальний маніфест, створений як внутрішній документ. Він містить обговорення, зокрема, тих фільмів, де жорстокість демонструється лише заради самої жорстокості, де відбувається жорстоке поводження з тваринами, маніпулювання думками глядачів або викликання почуття жалю. Усе це можна, напевно, найзручніше охарактеризувати як "погане кіно".

Ми намагаємося уникати негативу та акцентувати увагу на позитивних аспектах. Що стосується політики, то наше життя відбувається в політичному середовищі, тому важливо ретельно аналізувати всі ці питання.

Ми можемо мати свої власні погляди, але під час перегляду фільму варто залишатися нейтральними, аналізуючи, що саме в стрічці є вірним або хибним, а також враховуючи можливі скандали або репутаційні проблеми особи, що її створила.

Якщо провести порівняння між Wiz-Art на початку його існування та теперішнім часом, що найзначніше відрізняє фестиваль сьогодні, чого раніше не вистачало?

Цей фестиваль за своїм масштабом нагадує подію 2020 року, коли ми також працювали на великій кількості локацій. Тоді ми вперше запустили онлайн-кінотеатр, проте згодом його діяльність була припинена, оскільки існують сервіси, які ефективніше виконують цю функцію.

Водночас це була величезна робота: ми за три місяці збудували платформу і зробили 15 000 користувачів і близько 30 000 переглядів по всій Україні.

Це вразило мене, ймовірно, через пандемію, коли люди були змушені залишатися вдома та працювати в режимі онлайн.

Wiz-Art у 2020-му році.

Цього року ми презентуємо абсолютно нову дитячу програму, яка була ретельно продумана. У моєму житті також відбулися важливі зміни: я стала мамою і тепер усвідомлюю, як багато ще потрібно зробити в цій сфері. Малюки постійно взаємодіють з планшетами та телефонами, але часто не усвідомлюють, що перегляд фільмів може бути набагато більш багатогранним, ніж просто півтори години у кінотеатрі.

Попри те, що я вже багато років працюю в кіноіндустрії, мій п'ятирічний син був у кінотеатрі двічі за життя. Бо те, що є в прокаті, не можна показувати дітям. Це дуже швидкі, динамічні фільми з рейтингом 0+, від яких, здається, страждає психіка навіть дорослих.

Ольга разом із сином Дем'яном на фестивалі Wiz-Art 2025.

Отже, ми розробляємо програми тривалістю 25 хвилин. Діти матимуть можливість насолоджуватись ними в затишній атмосфері, сидячи на пуфиках. Квитки можна придбати за зниженою ціною, та ми будемо запрошувати сусідні дитячі садки привести свої групи на ці вистави.

Мені здається, що ми, як суспільство, часом не усвідомлюємо, що діти та молодь можуть викликати наше роздратування, але саме вони стануть тими, хто в майбутньому визначатиме наше суспільство. Саме тому важливо інвестувати в їхній розвиток — це наш невеликий, але важливий вклад.

Запровадимо спеціалізовані програми для навчальних закладів. Наша команда працює спільно з міським відділом культури і планує презентувати ці заходи щонайменше 600 учням.

У програмі присутні українські фільми, а також заплановані обговорення. На деякі screenings навіть завітають режисери. Для учнів 9-11 класів це може стати першим знайомством з якісним кіномистецтвом.

Чи включає фестивальна програма заходи, що не стосуються перегляду фільмів?

Ми провели дві етапи. Перший з них - кінорезиденція, що проходила з 3 по 9 вересня. Ми обрали десять учасників з різних куточків України. Під керівництвом експертів вони вдосконалювали свої кінопроєкти, а 9 вересня мали можливість презентувати їх у стадії work in progress в America House.

Кінорезиденція в межах Wiz-Art 2026

25-26 вересня, в рамках фестивалю, ми спільно з Lviv Film Hub організуємо індустрійну секцію, яка включатиме пітчинг з подальшим отриманням зворотного зв'язку. Це чудова можливість для фільммейкерів вдосконалити навички презентації своїх проєктів та отримати цінні відгуки. Окрім цього, заплановані воркшопи, які проведуть як українські, так і міжнародні режисери, що готові поділитися своїми знаннями та досвідом.

Якщо розглядати open-air кінотеатр як важливу складову фестивалю, то він розташовуватиметься в Парку культури ім. Богдана Хмельницького. Протягом чотирьох днів глядачі зможуть насолоджуватися різноманітними фільмами: можна буде зручно вмоститися в кріслі або просто розташуватися на траві, як кажуть, "доторкнутися до трави".

Open-air показ на Wiz-Art у 2020-му році.

Варіантів буде безліч, на будь-який вибір. І це не лише у вечірній час, адже передбачений цифровий екран, який відмінно працює і в денний час.

Де у Львові можна знайти можливість переглянути фільми поза фестивалями? Чи є достатньо локацій, куди можна завітати просто заради цікавого кіно?

На мою думку, теперішня ситуація значно покращилася в порівнянні з минулим. Є чудове місце — Jam Factory, де щосереди можна насолодитися цікавими проєктами від Даші Бадьор. В кінотеатрах проводять непогані допрем'єрні покази, а також є можливість переглянути безліч українських фільмів і поспілкуватися зі знімальною групою. Ми також час від часу організовуємо різні заходи, але переважно це кіноклуби.

Насправді, мені дуже бракує маленького кінотеатру на приблизно 100 місць, подібного до того, який був колись під назвою "Коперник". У ньому було близько 160-170 місць, і щовечора відбувалися цікаві події: там показували як новинки прокату, так і фільми, яких не було в інших місцях. Найбільше мені подобався "Кінопалац", особливо через його зручне розташування, поки він ще працював.

Організація простору для кінопоказу в "Кінопалаці"

У 2018 році фестиваль повністю відбувався в "Кінопалаці" на Театральній площі, що дозволило нам зручно організувати різноманітні індустрійні заходи. Найменша зала вміщувала 60 осіб, червона – 120, а синя – 240.

Ця споруда досі розташована в серці міста і нині виконує функції Будинку офіцерів. Мені здається, що вона має потенціал перетворитися на чудовий кінотеатр, відновлений і сучасний. Було б чудово, якби це був міський заклад, подібний до "Жовтня" у Києві, а не приватний.

Потребується ще чимало років, щоб в Україні сформувалась мережа незалежних кінотеатрів. Наразі, аби потрапити до кінозали, де половина глядачів насолоджується попкорном, потрібно пройти повз масову культуру і численні пастки споживацтва. Мріється про затишний, атмосферний зал, подібний до "Кіно 42" у Києві. Це, звісно, не ідеал, але все ж таки кращий варіант, ніж нічого.

Дійсно, приємно усвідомлювати, що існує такий маленький кінотеатр. Це, безумовно, свідчить про наявність доброї волі. На жаль, у нас поки що недостатньо людей із фінансовими можливостями, готових інвестувати в такі проекти та розуміти їхню цінність. Саме через це ми спостерігаємо прогалини в кінематографії, переглядах фільмів і розвитку кінокультури. Представники мого покоління стали трохи заможнішими та відкривають власні бізнеси, однак, на жаль, навіть не розглядають цю сферу, оскільки не мають глибокого знання про неї.

Тому є надія на нове покоління ‒ людей, які втомилися від самотніх вечорів з Netflix, Amazon і навіть Takflix і прагнуть насолоджуватися переглядом фільмів у компанії.

Я вже тривалий час підкреслюю важливість незалежних кінотеатрів. Ми навіть займалися активізмом і відвідували засідання депутатів. Але, якщо бути відвертим, зараз у мене просто немає сил для цього.

Уявімо, що Wiz-Art не існує. Якби тобі сьогодні запропонували заснувати фестиваль з нуля, ти б погодилась чи ні?

Чесно? Ні, не погодилася б. У 2008 році я не розуміла, скільки це роботи і скільки всього забирає. І річ не в тому, що проєкт важкий - він дуже класний, і я чую багато позитивних відгуків від наших глядачів. Але зараз я вже не могла б дозволити собі вкладати в такий проєкт стільки часу й зусиль, як робила це колись. Тепер він уже має певний рівень упізнаваності, широку мережу контактів і міжнародну присутність. По суті, саме це й рухає нас далі.

Зараз я, напевно, не наважилася б заснувати з нуля саме такий проєкт і з таким портфоліо. Прикол у тому, що ти поступово вчишся разом із фестивалем. Я була на різних позиціях, спробувала себе в різних ролях - приблизно знаю, як почуваються перекладачі, техніки чи програмний відділ. Тоді всього доводилося вчитися поступово, і так само поступово все розвивалося. А зараз ситуація вже зовсім інша, і саме тому ми постійно змінюємося.Колись я дуже багато працювала в такому режимі, як зараз перед фестивалем, ‒ практично весь рік. Не аврально, але постійно щось вчила. Це шаленство, я б так більше не хотіла.

На мою думку, це одна з характерних рис нашої епохи - ми часто не можемо відпустити те, що маємо, і прагнемо завершити все до самого кінця, хоча насправді немає чіткої межі. Коли фестиваль триває настільки довго, виникає бажання або передати його іншим, або знайти нові, більш вдосконалені способи його проведення.

Протягом останніх кількох років я змінила своє ставлення до цього питання: тепер я вже не відчуваю того ж рівня трудоголізму, як колись, і це мене радує.