Дім, що став в'язницею. Аналіз фільму "Останній дім" / The Last House

Микита Казимиров – журналіст, письменник і біомедичний інженер. Протягом восьми років він займається дослідженням поп-культури, додаючи до своїх матеріалів трохи легковажності.

Французькому кінорежисерові Луї Летер'є, можливо, бракує досконалості та виразного авторського стилю. Проте він вражає своєю здатністю працювати з різноманітними сценаріями та жанрами, а також успішно доводити до кінця навіть складні проєкти. Це підтверджує його різноманітна фільмографія: небагато режисерів можуть похвалитися таким портфоліо, в якому одночасно присутні такі фільми, як "Форсаж X" / Fast X, "Брати з Ґрімзбі" / Grimsby, "Битва титанів" / Clash of the Titans та "Неймовірний Халк" / The Incredible Hulk.

Тож від його нової роботи для Netflix "Останній дім" / The Last House очікуєш чогось щонайменше компетентного. Сам Netflix теж явно плекав надії на стрічку, навіть креативне промо з реальною людиною у білборді вигадав. Проте історія, яка починається на високих нотах, десь на половині втрачає шарм. Тому вийшла класична пастка, коли автори якісно створюють інтригу та напругу, але не здатні подарувати настільки ж гідну розв'язку.

Фільм розповідає про родину Дельгадо, що проживає в передмісті Сіетла напередодні святкового Різдва. Джейсон (у виконанні Вагнера Моури) — інженер, який переживає важкий етап у своєму житті. Його дружина Енн (Грета Лі) робить все можливе, щоб зберегти сімейні зв'язки, поки їхні діти — підліток Грем і восьмирічна Рут — постійно конфліктують. Незважаючи на те, що між членами родини панує любов, вони виглядають віддаленими, адже кожен з них бореться зі своїми власними труднощами.

Але все змінюється в один дощовий ранок. Якась невідома сила або загадкова субстанція у воді буквально запечатує всі вікна та двері їхнього будинку. Дельгадо, як і всі їхні сусіди, опиняються в пастці. Інтернет і зв'язок зникають, а запаси їжі стають критично важливим ресурсом. Те, що спочатку здається чиїмось невдалим жартом або тимчасовою проблемою, перетворюється на нескінченний кошмар.

Головний гачок "Останнього дому" / The Last House полягає в тому, що він неймовірно влучно відтворює психологічний стан часів ранніх локдаунів COVID-19. А українській глядач також зможе відчути дивний резонанс з деякими трагедіями поточної війни з росіянами. Відчуття розгубленості, коли не розумієш, що відбувається за вікном, переоцінка цінностей і спроба знайти радість у дрібницях - усе це тут є. Коли родина змушена по колу передивлятися єдині два диски з фільмами, це викликає гірку посмішку в кожного, хто вимушено місяцями сидів у чотирьох стінах.

Фільм найкраще розкриває себе як камерна сімейна драма, переплетена з таємницею, що лишається без пояснень. Режисер Летер'є вдалося створити глибокий емоційний зв'язок між глядачами та героями стрічки. Однією з найзворушливіших сцен є момент, коли Джейсон, який ніколи раніше не ділився зі своїми дітьми любов'ю до риболовлі, навчає їх чистити рибу, використовуючи м'які іграшки. Ця проста, але надзвичайно зворушлива сцена сповна ілюструє прірву, що існує між батьком і його дітьми, яку їм доводиться долати під тиском обставин. Завдяки подібним епізодам глядач щиро співчуває кожному члену родини, що є рідкісним явищем для сучасних трилерів.

Акторська майстерність також знаходиться на високому рівні. Вагнер Моура вражаюче відтворює втому та відчай батька, який, незважаючи на всі труднощі, намагається забезпечити свою родину. Грета Лі надає своїй героїні як теплоти, так і необхідної суворості. Проте, якщо персонаж Джейсона має дійсно багатий внутрішній світ, то героїні Лі дещо не вистачає глибини її минулого.

Суть проблеми "Останнього дому" полягає в тому, що цей фільм створювався для Netflix, де алгоритми стрімінгових платформ, як правило, не прихильно ставляться до повільних і глибоких психологічних драм. Тому в другій частині стрічка різко переходить у жанр наукової фантастики з елементами жахів, і саме тут виникають основні труднощі.

Те, що перебуває за стінами дому, нагадує морських монстрів — гібридів демогоргонів та Дейві Джонса. Творці заслуговують на похвалу за технічний підхід: вони застосували практичні ефекти та роботу ляльководів, щоб вдихнути життя в цих чудовиськ, а не покладатися лише на зелений екран. Крім того, на початку їх майстерно приховують за завісою практично безперервного дощу.

Проте з точки зору наративу це є значним провалом. Загадка, що тримала глядачів у напрузі протягом першого акту, виявляється набагато захопливішою за самі відповіді. Зміна жанру чинить руйнівний вплив на фільм: діалоги перетворюються на кліше, мотивація чудовиськ стає неясною, а фінал викликає легке розчарування.

Крім того, фільм страждає від синдрому "другого екрана", коли творці намагаються розжувати все для глядачів, які паралельно гортають стрічку в смартфоні. Закадровий голос героїв часто проговорює вголос те, що ми й так щойно побачили, знищуючи будь-яку тонку недомовленість.

Летер'є відкрито відчуває страх перед зануренням у справжню темряву. У фільмі є один дійсно тривожний і провокаційний момент, що стосується літнього собаки родини, коли закінчується запас ліків. Ця жорстока і потужна сцена ілюструє, що іноді для виживання потрібно приймати жорстокі рішення. Проте, фільм швидко відступає, прагнучи зберегти комфорт, що знижує відчуття апокаліптичності.

На завершення, "Останній дім" / The Last House - це кінематографічний твір з вражаючою ідеєю, де ваша особиста фортеця стає вашою ж ув'язненням. Фільм майстерно торкається теми нашої травми від ізоляції та базується на хімії між персонажами Моурою та Лі. Проте, як тільки на екрані з’являються щупальця, глибока драма поступається місцем банальному монстр-муві, який ви забудете вже наступного дня. Це непоганий вибір для вечірнього перегляду, але від такої зав'язки хотілося б отримати більше.