Ірина Федишин: "Я вже ніколи не зможу стати матір'ю"

Українська артистка та активістка Ірина Федишин розповіла про обставини втрати своєї доньки.

Я тривалий час відтягувала публікацію цього допису...

довго знаходила у собі сили все розповісти...

довго думала, чи готова поділитися з вами ще однієї дуже болючою сторінкою мого життя ...

Та я часто читаю ваші щирі слова підтримки: "У вас ще буде донечка", "Ви ще народите діток"...

Я розумію, що ви пишете це з добротою, прагнучи підбадьорити мене і вселити надію.

Але сьогодні я хочу поділитися з вами...., що, на жаль, це вже не відбудеться.

Я втратила не лише свою дочку...

Я більше ніколи не зможу стати матір'ю...

Через важкі ускладнення мені довелося пережити складну операцію, під час якої мені видалили матку...

Маленька надія, яка б ще жевріла глибоко у моєму серці, згасла назавжди ...

І, мабуть, саме тому мені так важливо було знайти в собі сили розповісти вам про це.

Я поступово адаптуюсь до свого нового життя. Існує багато речей, які залишаються для мене незрозумілими, ще чимало сліз і питань...

Що ж насправді трапилося в ту жахливу ніч...?

Ці спогади для мене є надзвичайно болючими, але я відчуваю потребу поділитися своєю історією. Можливо, це стане важливим уроком для інших. Сподіваюся, що моя розповідь допоможе комусь вчасно помітити тривожні ознаки, не витратити безцінні хвилини й врятувати те, що є найбільш важливим — життя.

У мене сталося відшарування плаценти, і це сталося дуже несподівано. Вся кровотеча відбувалася не зовні, а всередині...((

Передчасне відшарування плаценти є рідкісним, проте дуже серйозним ускладненням, яке, за міжнародними даними, спостерігається приблизно у 0,4-1% випадків, що становить від 4 до 10 випадків на тисячу вагітностей. Це ускладнення може проявитися несподівано, навіть за відсутності травм чи значних фізичних навантажень.

Ось чому, коли виникають тривожні ознаки, критично важливо терміново звернутися до медичних фахівців, виміряти кров’яний тиск і вчасно отримати необхідну допомогу.

Після огляду в домашніх умовах лікарка висловила припущення, що моя підвищена біль може свідчити про передчасні пологи...

Тому прийняла рішення, що я можу залишитися вдома, прийняти таблетку і біль має пройти .... Я довірилася її рішенню.... і, навіть, уявити не могла, наскільки серйозною була ситуація...

Щоб ви краще зрозуміли, я поступово поділюсь із вами всіма деталями.

Це була неділя, і нічого не передвіщало неприємностей. Рано вранці я прокинулася з чудовим настроєм і відмінним самопочуттям, тож вирушила на кухню, щоб приготувати сніданок і заодно почати ліпити вареники на обід. Ми відвідали церкву, і в мене з’явилося особливе бажання піти до сповіді. Тому вся родина разом вирушила на сповідь, і ми прийняли Святе Причастя. Я пам’ятаю, як стояла на службі, відчуваючи рухи своєї донечки, і насолоджувалася цими безцінними моментами.

Після смачного обіду ми разом із Юрчиком та Олежиком вирішили відправитися на сімейний кіносеанс.

Я чітко памʼятаю цей момент, це було о 17:30, коли ми трохи спізнилися на сеанс, саме тоді я відчула легкий підниваючий біль, як на жіночі дні. Це мене трохи злякало, адже раніше такого не було. Але я подумала, враховуючи свій термін, можливо це тренувальні перейми і таке відчуття може бути. І справді, за деякий час, ці відчуття зникли. Ми накупили попкорну, додивилися кіно і щасливі повернулися додому.

Після повернення додому я вирішила трохи полежати і відпочити, оскільки відчувала дискомфорт у животі. Пробувши в такому положенні близько 15 хвилин, я знову відчула цей неприємний біль. Це насторожило мене, і я вирішила написати лікарці, яка спостерігала за моїм станом, детально описавши їй усе: я чула рухи, але виділень не було, і єдиним тривожним симптомом залишався підвищений дискомфорт у животі.

На обліку я стояла у пологовому м. Львова на вул. Мечнікова, нині Лікарня Святої Анни там і планувала народжувати, туди і звернулася по допомогу у цю ніч. Та про це згодом.

Отже, лікар, уважно ознайомившись з моїм повідомленням, порадила мені прийняти дві таблетки магнію та ввести свічку Вібуркол. Я виконала її рекомендації. На той момент було приблизно 21:20. Пролежавши годину, я не відчула змін у стані і знову звернулася до лікаря, повідомивши про те, що біль не зникає. Запитала, чи могла б мене оглянути чергова лікарка. Вона ж порадила зв'язатися з лікарем, який мав вести мої пологи, і обговорити з нею ситуацію. Я так і вчинила. Виявилось, що лікарка, яка повинна була приймати пологи, живе зовсім неподалік і готова прийти, щоб оглянути мене. Мій чоловік привіз її додому, і після огляду виявилось, що шийка матки закрита, проте були спостережені скорочення, а живіт то напружувався, то розслаблявся.

Вона зазначила, що ситуація виглядає як на початок передчасних пологів, але серйозних проблем не виявила. Все ж, термін ще не настав для народження, тож все повинно стабілізуватися, а свічки можуть стати в нагоді.

Було вже 23:00, і я все ще відчувала активність. Вона запалила ще одну свічку, це була вже друга. Рекомендувала мені прийняти ношпу та таблетку для заспокоєння, а через півгодини поставити ще одну свічку, тобто третю, і за годину — ще одну. Також попросила записати, як я себе почуваю.

Я лежала на ліжку, і мій живіт продовжував нити, поступово наростаючи різким болем. Я думала, що це, напевно, наслідки від попкорну, який я з'їла в кіно. О 01:30 я вирішила написати лікарці, що вже використала чотири свічки, але полегшення не настало. Було вже пізно, і вона не могла відразу відповісти. Я не хотіла її турбувати, сподіваючись, що після використання четвертої свічки мені стане легше. Але, на жаль, полегшення так і не з’явилося.

О 3:00 я вже ледве встала з ліжка, розбудила чоловіка і сказала , що більше не можу ..., я ледве дійшла до машини, мене сильно нудило. Віталік набрав лікарку і сказав, що ми їдемо у пологовий. По дорозі ми заїхали і за нею.

Ми прибули до пологового о 3:55, і відразу почали перевіряти серцебиття. Але, на жаль, його не було чутно. Лікарка намагалася знайти звук, проводячи апарат спочатку з одного боку, потім з іншого, сподіваючись почути щось. Згодом почули термін "браді, браді". Я запитала, що це означає, і мені пояснили, що дитині некомфортно в животі. Але знову серцебиття зникло. Ми продовжували намагатися його вловити близько години, поки не приїхала лікарка, яка повинна була провести УЗД. Тепер я розумію, що ми так довго чекали, оскільки в лікарні не було чергового лікаря-уздиста, і він приїжджає лише за викликом вночі, що стало втраченим дорогоцінним часом...

Вона почала дивитися мене у приймальному, і десь через 5 хвилин огляду сказала, йдемо до мене в кабінет на УЗД, треба піднятися сходами на 2 поверх. Віталік, навіть, здивувався, і перепитав "Як ? Пішки, сходами на 2 поверх у такому стані?". На що почув відповідь: "Так, бо це в іншому крилі" Пригадую, як мені це було не просто зробити, біль був шалений. Там знову мене оглядали.

Лікарка повідомила, що пульс становить нуль...

Боже, ці слова були жахливими... їх важко навіть зараз згадувати... Все навколо вже стало розмитим і невизначеним для мене... Вона продовжувала вдивлятися в екран, намагаючись зрозуміти, що ж насправді коїться?!

У цей момент мій чоловік зателефонував іншому лікарю, з яким я регулярно проходила УЗД під час вагітності, і ініціював відеозв'язок.

Віталік демонстрував йому зображення з монітора, а лікар направляв лікарку, вказуючи, куди слід переміщати апарат по животу. Він повідомив, що має місце повне відшарування плаценти і що терміново потрібно підготувати мене до операції.

Коли лікарям вже стало зрозуміло, що відбувається і що вся кровотеча йшла не на зовні, а внутрішньо, ми негайно почали підійматися ліфтом на 4 поверх в операційну. Мені знову довелося долати цей шлях пішки.

Я чітко пам’ятаю, як медсестра намагалася ввести мені катетер у вену, але її руки тряслися від хвилювання... Ніколи раніше не бачила такого. Після двох невдалих спроб вона з тривогою промовила: "Ваші вени дуже тонкі..." Але на третій раз їй, нарешті, вдалося це зробити. Мене провели в операційну, де зробили епідуральну анестезію. Потім я зрозуміла, що мені зробили розріз на животі, а згодом почула, як лікарі приготували ще щось для введення в вену. Судячи з усього, через побачене і сильну втрату крові, вони вирішили перевести мене на загальний наркоз.

А далі я вже прокинулася у палаті з болючим усвідомленням, що дитини не має...

Тоді я навіть не підозрювала, що моя власна доля була під загрозою... що обставини виявилися настільки критичними, що лікарям довелося вжити радикальних заходів — видалити матку, і я більше ніколи не зможу стати матір'ю...

Сумно, неймовірно сумно. Я постійно ставлю собі та лікарям, яким я довіряю, безліч запитань... Чому все склалося саме так?

Чому я так тривалий час залишалася вдома, очікуючи, поки призначені ліки почнуть діяти?

Чому ти не вирушила до пологового відразу?

Чому обидві лікарки, до яких я зверталася за підтримкою, не направили мене негайно до лікарні, а залишили вдома?

Сьогодні, постійно повертаючись до подій тієї ночі, я знову і знову запитую себе: як це могло статися? Чому лікар, оглядаючи мене вдома, не звернула уваги на серцебиття моєї доньки? Чому не виміряла мій тиск? Адже весь огляд обмежився лише візуальним спостереженням мого стану та внутрішнім обстеженням...

Боже, що це за завіса огорнула мої очі?

Чому в пологовому не було чергового лікаря з ультразвуковою діагностикою? Ми змушені були його чекати, і в результаті втратили чимало важливого часу.

Чому вагітну жінку із сильною кровотечею, не транспортували на каталці ні на УЗД, ні до операційної, а я змушена була самостійно пересуватися між поверхами?

І чому згодом у медичному протоколі, який нам видали на руки, було зазначено, що мене транспортували на каталці, хоча насправді цього не було?

Чому організація роботи медичного закладу, такого як лікарня Святого Анни, має саме таку структуру?

Це питання стосується не лише моєї особистої біди, а й забезпечення безпеки інших жінок, які покладаються на лікарів у справі захисту найціннішого - свого життя та життя своїх дітей...

Навіщо? Навіщо? Навіщо?...

Я не медик, але, аналізуючи все, що сталося, не можу позбутися думки, що ці рішення могли вплинути на трагічний перебіг подій і тяжкість наслідків для мого здоров'я...

Щиро сподіваюся, що всі деталі ситуації будуть ретельно вивчені, а керівництво установи разом із відповідними спеціалістами зможуть зробити необхідні висновки.

Щоб жодна інша мама не пережила тієї страшної миті, коли приїжджає до пологового з надією, а повертається додому з порожніми руками й розбитим серцем...

Я щиро прагну відпустити цю ситуацію, адже на душі важко, і мені боляче чути, як лікарі, обидва, визнають, що мали б направити мене в лікарню відразу, а не залишати вдома… Це приносить великий біль, адже результат міг би бути зовсім іншим. Але, на жаль, вже нічого не змінити...

Я щиро вдячна медикам, які подарували мені новий шанс на життя. Проте їхні вчинки перед цим досі викликають у мене багато запитань...

З лікарні я вийшла з трьома жахливими діагнозами у медичній картці: загибель донечки під час вагітності, операція з видалення матки та геморагічний шок III ступеня.

Відшарування плаценти є критичним станом, при якому час може мати вирішальне значення. Проте від появи перших болісних відчуттів до проведення операції минуло майже 12 годин...

Сьогодні я розумію, наскільки великим дивом є те, що я залишилася живою.

Я впевнений, що протягом усього цього періоду Господь оберігав мене, не відпускаючи з Своїх рук.

Сьогодні я навчаюся існувати з двома емоціями одночасно - глибоким смутком за тим, що залишилося позаду, і безмежною вдячністю за те, що є в моєму житті.

Я щиро вдячна Богу за можливість жити. Розумію, як важлива я для своїх дітей, чоловіка та батьків...

"Я не впевнений, які ще задумки має для мене Господь, але якщо Він дав мені можливість жити, значить, моя подорож на цій землі ще триває..."