"Довженко. Перший погляд": амбітна, але не зовсім вдала спроба кінобіографічного дослідження митця, відомого завдяки своїй роботі "Земля".

Режисер Костянтин Коновалов, за підтримки Держкіно, створив біографічний фільм "Довженко. Перший погляд", який розповідає про початковий етап кар'єри Олександра Довженка. Світова прем'єра цієї стрічки відбулася у 2025 році в рамках позаконкурсної програми Талліннського кінофестивалю "Темні ночі".

Діється влітку 1926-го. Молодий Олександр Довженко (Григорій Бакланов) на запрошення свого друга, сценариста й письменника Юрія Яновського (Максим Самчик) приїздить до Одеси, аби зняти свій дебют -- пригодницьку драму "Сумка дипкурʼєра". Насправді сюжет про доблесних більшовицьких дипломатів Довженкові навʼязують НКВДисти -- то їхнє спецзамовлення, а в портфелі режисера лежить сценарій "Звенигори". Директор Одеської кінофабрики Павло Нечеса (Богдан Бенюк) божиться, що після "Сумки" дасть Довженкові зняти все що завгодно. Знехотя, під щільним доглядом чекістів Олександр береться за роботу і поступово втягується в процес, увесь час переписуючи і вдосконалюючи сценарій.

У той же час, відбувається розвиток стосунків Олександра з подругою Яновського, балериною Ідою Пензо (Поліна Василина), яка згодом відіграє важливу роль у майбутньому фільмі. Тим часом до Олександра звертається представник української еміграції з важливим повідомленням. Тиск з боку держбезпеки стає дедалі сильнішим, Нечеса майже на межі сліз через постійні правки від Довженка, однак, незважаючи на всі труднощі, "Сумка дипкурʼєра" все ж таки виходить на екран.

"Перший погляд" — це, принаймні за наявними даними, амбітний проєкт. Бюджет, що сягає 38 327 546 гривень, виглядає досить значним для України. У ньому беруть участь відомі актори, численна масовка та безліч костюмів. Проте це лише початкові елементи. Важливішим є те, яку історію вдалося створити Коновалову з цих складових.

Ким є Довженко в нашому пантеоні мистецьких здобутків? Хоча режисери в Україні були й до нього, саме автор "Землі" канонізований як фактичний засновник національного кіно. У літературі -- Тарас, у кінематографії -- Олександр. Та як перетворити постать такого масштабу на персонажа ігрового фільму, аби зацікавити масового глядача?

Режисер і сценаристи роблять те, що мало б, на їхню думку, загострити сюжет. Зокрема, насичують кадр антигероями з червоними кубиками на петлицях. НКВДисти огидні, всюдисущі, всемогутні, нескладні. Доходить аж до примусового вивозу Довженка і потім Яновського на місце розстрілів. Навіть якщо не брати до уваги явний перебір із цими одновимірними демонами у формі, виникає питання до правдоподібності цих "виховних" епізодів.

Ще гірше з емігрантом і небезпечним листом, що його Довженко має передати Юрієві Тютюннику: ця псевдошпигунська лінія не закінчується нічим. Лист, із дотриманням усіх конспіративних дрібниць, передано; що далі, для чого він, що з Тютюнником -- із сюжету просто зникло. Таке враження, що ця арка була просто вписана задля більшого загострення, якого не відбулося.

Безумовно, для підвищення інтересу глядачів у фільмі присутня еротика: стосунки між Довженком, Яновським і Ідою зображені як любовний трикутник, що включає відповідну інтимну сцену. В еротиці немає нічого поганого, поки вона залишається лише приправою, а не перетворюється на головну страву. Проте Іда стає жертвою такого підходу. Режисер залишив їй в основному одну роль — щось на зразок спокусливої героїні з кафе. Її завдання полягає у тому, щоб звабливо миготіти очима, кокетувати та вигинатися — і це, власне, весь арсенал. Проте реальна Пензо була зіркою балету та акторкою, здатною на більше, ніж просто виконання поверхневих ролей у Довженка. Де ж масштаб її особистості? Коли Пензо-Василина нарешті має нагоду станцювати в кадрі, це мало б стати чимось на зразок міні-феєрії, елементом, вартим окремого згадування. Однак і в цьому випадку все зводиться до простих рухів без глибини та характеру.

Одеса також залишилася без свого обличчя. Різноманіття костюмів, старанні зйомки на фоні історичних ландшафтів та другорядні персонажі, які намагаються вразити дотепністю (загалом, робота з акторським складом є, мабуть, найслабшою ланкою проєкту) — всі ці елементи в сукупності не в змозі передати атмосферу джазового, непманського міста, яке мало б стати важливим героєм оповіді.

З метою об'єктивності, вибір Бакланова на цю роль є вдалим кроком: він привабливий і талановитий актор, який надає образу Довженка риси чутливого супергероя, що виглядає доречно. Проте цього недостатньо.

Ось вже й прокляття: незрозуміло, як його подолати. Історичні біографічні фільми в нашій кіноіндустрії чомусь не вдаються. Щойно хтось вирішує створити стрічку про видатного українського діяча чи діячку, то, з майже стовідсотковою ймовірністю, ми отримуємо провал. Можливо, це пов'язано з тиском відповідальності, або ж із пафосом масштабного історичного наративу, або ж із відсутністю традиційного національного жанрового кіно — важко сказати. Залишається тільки чекати, коли ми нарешті навчимося зображати класиків як живих людей серед живих людей. Чекати. Це, здається, наш улюблений національний спорт.

Цей контент створено завдяки підтримці Норвезького Гельсінського комітету та фінансуванню Норвезького агентства з розвитку співробітництва (NORAD).