Основні прем'єри та найяскравіші обговорення Венеційського фестивалю кіно 2026 року.

До завершення 83-й Венеційського кінофестивалю залишилося кілька днів, але головні дискусії вже точаться не лише навколо фільмів, а й навколо війни, політики, штучного інтелекту та влади великих технологічних корпорацій.

Переможців оголосять 12 вересня. Більшість головних прем'єр уже відбулася, а фестиваль цього року виявився напрочуд політичним. Режисери та актори говорять не лише про свої фільми: на пресконференціях обговорюють війну, російський вплив, Газу, Дональда Трампа, владу Ілона Маска, майбутнє журналістики та відповідальність митців.

Серед найактивніше обговорюваних новинок - новий фільм Мартіна Мак-Дони, що розповідає про американських агентів у Чилі, а також майже чотиригодинний документальний портрет Ілона Маска. Не можна не згадати про "Бункер" з Пенелопою Крус і Хав'єром Бардемом, а також повернення Лі Чхан Дона після восьмирічної відсутності на екрані.

"Маск" (Musk): чотири години про людину, яку співрозмовники бояться навіть після зйомок

Сцена з фільму

Однією з найзначніших прем'єр останніх днів став документальний фільм Алекса Гібні під назвою "Маск". Оскароносний режисер, відомий своїми розслідуваннями про Enron, саєнтологію, Елізабет Голмс та Володимира Путіна, цього разу присвятив майже чотири години вивченню феномену влади Ілона Маска.

Під час пресконференції Гібні поділився однією з найяскравіших деталей процесу створення фільму: чимало людей з найближчого кола Маска ухилялися від спілкування з ним через побоювання наслідків. Режисер зазначив, що раніше вивчав потужні структури, але ніколи не стикався із таким глибоким страхом перед однією особою.

Маск вирішив не брати участі у фільмі, тож Гібні вдалася до досить сміливого рішення: він створив цифрову версію Маска за допомогою технологій штучного інтелекту. У стрічці цей віртуальний персонаж говорить реальні цитати підприємця з його попередніх інтерв'ю. Режисер підкреслив, що його метою було зіставити "фактичні досягнення Маска" з уявним образом, який той самостійно сформував.

Однією з найбільш обговорюваних осіб під час пресконференції стала колишня партнерка Ілона Маска, Ешлі Сент-Клер. Вона повідомила, що їй було запропоновано 40 мільйонів доларів за підписання угоди про нерозголошення, але вона відмовилася від цієї пропозиції і вирішила виступити у фільмі.

Гібні також зазначив, що спочатку планував створити набагато коротший фільм. Проте в процесі роботи Маск почав все активніше втягуватися в політичні справи, налагодив зв'язки з Дональдом Трампом, а контроль над такими компаніями, як X, SpaceX, Starlink та іншими технологічними проєктами, розширив масштаб його впливу за межі звичної історії успішного підприємця.

Критики прийняли фільм дуже добре. The Guardian поставив йому чотири зірки з п'яти, а Variety назвав картину практично вичерпним портретом технологічного генія, жаги до влади та небезпечних ілюзій.

"Дикий кінь номер дев'ять": Мак-Дона розмірковує про ЦРУ та сучасну американську реальність.

Сцена з фільму

Новий фільм Мартіна Мак-Дони "Дикий кінь номер девʼять" став одним із найбільш політичних у його кар'єрі. Джон Малкович та Сем Роквелл грають агентів ЦРУ у Чилі 1973 року - напередодні перевороту, який завершився поваленням президента Сальвадора Альєнде.

Але саме пресконференція зробила прем'єру особливо помітною. Мак-Дона прямо заявив, що ЦРУ "робило жахливі речі по всьому світу" і що діяльність американських спецслужб суспільство ставить під сумнів значно рідше, ніж мало б.

Режисер наголосив, що сценарій писав не як коментар до конкретних сучасних подій. Проте під час роботи над фільмом паралелі з теперішньою політикою США ставали дедалі очевиднішими. Він згадав американські дії у Венесуелі та Ірані і зауважив, що історія про втручання у справи інших країн несподівано знову стала дуже актуальною.

Для чилійської акторки Маріани ді Джироламо, яка також зіграла у картині, тема має інший вимір. На фестивалі вона назвала переворот 1973 року та участь США у чилійських подіях "відкритою раною", наслідки якої країна досі переживає.

Відгуки критиків виявилися більш різноманітними, ніж можна було припустити. Видання The Guardian оцінило фільм на три зірки з п'яти. Критик Пітер Бредшоу відзначає чудову взаємодію Малковича і Роквелла, проте вважає, що цього разу звичний чорний гумор Мак-Дони трохи втрачається на фоні насильства і надмірної маскулінності.

Отже, "Дикий кінь номер девʼять" наразі більше викликає дискусії, ніж є очевидним претендентом на "Золотого лева".

"Бункер": Крус і Бардем більше обговорювали актуальні проблеми сьогодення, аніж теми, пов'язані з шлюбом.

Сцена з фільму

Прем'єра "Бункера" Флоріана Зеллера з Пенелопою Крус та Хав'єром Бардемом швидко перетворилася на щось більше, ніж просто обговорення фільму.

Бардем виконує роль знаменитого архітектора, якому технологічний мільярдер пропонує збудувати неймовірно дорогий приватний бункер на Гаваях. Його дружину, яку грає Крус, все більше турбує не лише сам проєкт, а й моральні дилеми, з якими стикається її чоловік. Врешті-решт, історія про подружню кризу перетворюється на дискусію про світ, де незначна кількість надзвичайно заможних осіб контролює технології, інформацію та величезні ресурси.

Сам Зеллер у своїй промові у Венеції звернув увагу на цікавий парадокс: технологічні мільярдери створюють свої бізнеси на основі ідеї "з'єднання" людей, але водночас все частіше облаштовують приватні укриття, щоб захиститися від можливих катастроф. Крус підтримала цю думку, висловивши своє занепокоєння щодо концентрації влади в руках обмеженої кількості осіб, які мають змогу ухвалювати рішення, що впливають на життя багатьох.

Проте журналісти швидко перевели розмову і на політичну активність самої пари. Крус та Бардема запитали, чи не вважають вони, що акторам варто утримуватися від політичних заяв.

Бардем відповів, що професія не позбавляє людину права говорити про свої переконання. Він визнав, що знаменитості мають значно більшу платформу, ніж більшість людей, але саме тому, на його думку, не повинні мовчати. Крус додала, що було б дивно представляти фільм про владу, моральний вибір і відповідальність та водночас уникати розмови про реальний світ.

При цьому критики сам фільм зустріли значно прохолодніше. The Guardian поставив "Бункеру" лише дві зірки з п'яти, назвавши його поверховим трилером, якому навіть сильна акторська пара не додає необхідної глибини.

Таким чином, у контексті "Бункера" можна стверджувати, що пресконференція з участю Круза і Бардема виявилася навіть більш захопливою, ніж сама прем'єра.

"Ймовірне кохання": спокійний улюбленець без гучних суперечок.

На фоні політичних заяв і дебатів "Можливе кохання" Лі Чхан Дона виявилося практично антиподом традиційним фестивальним заходам. Південнокорейський кінорежисер знову звернувся до створення повнометражного кіно після восьми років перерви, і його попередній фільм - "Спалення".

На офіційній пресконференції Лі поділився своїми думками про те, як за вісім років змінився не лише світ навколо, а й його власне уявлення про кінематограф. Пандемія, закриття кінозалів і зміна підходів до перегляду фільмів змусили його ще раз задуматися над тим, яку роль може відігравати кіно і наскільки воно здатне з'єднати нас з реальністю.

"Можливе кохання" розкриває історії двох подружніх пар, які походять з різних соціальних верств. Один з чоловіків опиняється без роботи, і заможна режисерка вирішує створити документальний фільм про його життя. В процесі з'являється цікава суміш співчуття і експлуатації, а прагнення зрозуміти іншу людину переплітається з бажанням використати її переживання для власного творчого розвитку.

Ця двозначність особливо припала до вподоби критикам. The Guardian охарактеризував фільм як вишукане дослідження дружніх стосунків, експлуатації та соціальних нерівностей, підкресливши, що режисер уникає простих моральних висновків.

Отже, хоча "Можливе кохання" ще не викликає великих заголовків на пресконференціях, воно поступово завойовує репутацію одного з найсильніших учасників фестивалю.

"Чорнило" (Ink): Руперт Мердок, видання The Sun та проблема відповідальності за таблоїдизацію медіа.

На церемонії відкриття фестивалю активно обговорювали фільм "Чорнило" режисера Денні Бойла, який є адаптацією п'єси Джеймса Грема. Ця стрічка розповідає про те, як Руперт Мердок у кінці 1960-х років перетворив нерентабельну газету The Sun на найпопулярніший таблоїд Великобританії.

Гай Пірс виконав роль Мердока, тоді як Джек О'Коннелл втілив образ редактора Ларрі Лемба. На пресконференції Пірс поділився веселою історією: донька медіамагната, Елізабет Мердок, повідомила йому, що її батько "дуже радий", що саме Пірс отримав цю роль у фільмі. Проте, на момент цих слів, сам Мердок ще не мав можливості подивитися стрічку.

Для Бойла історія має значення не лише як життєпис Мердока. Режисер підкреслював важливість ролі аудиторії: таблоїдна преса сформувалася не тільки через рішення окремих осіб, але й завдяки попиту мільйонів, які прагнули її придбати.

На його думку, це безпосередньо пов'язано із сьогоднішніми соціальними мережами: алгоритми віддають перевагу найбільш емоційно насиченому та суперечливому контенту, і їхня ефективність зумовлена активною реакцією користувачів на такі матеріали.

Бойл також піднімав питання щодо штучного інтелекту та занепаду традиційних медіа. На його думку, особливо тривожним є ослаблення журналістики у цей критичний момент, коли суспільству як ніколи потрібні професійні інституції, які можуть здійснювати контроль над владою.

Критичні відгуки на "Чорнило" були в цілому помірно позитивними. Видання The Guardian оцінило фільм на три зірки, зокрема відзначивши гру Джека О'Коннелла. Однак, рецензенти звернули увагу на те, що режисер Бойл передає історію в такому ж гучному, агресивному та сенсаційному стилі, як і сама газета The Sun.

"Оаза": брати Галлагери завітали, проте не з’явилися на пресконференцію.

Документальний "Oasis: Don't Look Back in Anger" приніс фестивалю зовсім інший тип ажіотажу. Ліам та Ноел Галлагери приїхали на Лідо, позували фотографам і представляли фільм про своє возз'єднання після 15 років конфлікту. Але коли настав час офіційної пресконференції - братів у залі не було.

Журналісти, які чекали на перше масштабне спільне спілкування Галлагерів із пресою, почали питати режисерів, куди вони поділися. Один із режисерів, Вілл Лавлейс, лише відповів, що брати "щойно були тут і фотографувалися". Згодом з'ясувалося, що участь Галлагерів у самій пресконференції офіційно й не планувалася, хоча багато журналістів про це не знали.

Цей фільм не просто відтворює концерти Oasis, а в першу чергу зосереджується на примиренні братів. Режисери Ділан Саузерн та Вілл Лавлейс прагнули мінімізувати своє втручання у події, знімаючи деякі зустрічі та репетиції так, щоб присутність камери залишалася непомітною.

Документалісти визнали, що на старті проекту не мали уявлення про те, як все завершиться: чи знову виникнуть конфлікти, чи зможуть вони знайти спільну мову для продуктивної співпраці. Врешті-решт, процес возз'єднання став для них набагато більш значущим, ніж звичайний фільм про концерт.

Тур Oasis у 2025 році налічував 41 концерт, охоплюючи п'ять континентів і привабивши більше двох мільйонів глядачів. У фільмі відображені репетиційні моменти, живі виступи, розповіді фанатів, а також перші за багато років відверті розмови братів про їхні суперечки.

Еллен Берстін вразила всіх, ставши несподіваною центральною фігурою фестивалю.

Еллен Берстін (зображення з Венеційського фестивалю)

Якщо у фестивалю існує неформальна нагорода "людина року", то цілком можливо, що її отримає 93-річна Еллен Берстін.

Венеція стала свідком того, як акторка була удостоєна почесної нагороди "Золотий лев" за свої заслуги в кінематографі. Вона представила фільм Корнеля Мундруцо "Місце, де можна бути" (Place to Be) і водночас виконала незвичайну інтерпретацію образу Мерилін Монро в короткометражному творі Меггі Джилленгол "Вплив тіла" (Flesh Impact).

У фільмі "Вплив тіла" Дакота Джонсон виконує роль молодої Монро, тоді як Берстін зображує Мерилін, яка дожила до ста років і приходить на прослуховування. Джилленгол зазначила, що її цікавило не просто створення чергової біографії відомої особистості, а дослідження питання, ким могла б стати Монро, якби їй випала нагода постаріти, змінитися і вийти з рамок образу 1950-х років.

Особливу цінність цій історії надає той факт, що Берстін мала можливість спостерігати Монро під час її життя. Крім того, вона навчалася в Акторській студії Лі Страсберга — в тому ж колі, до якого входила Монро.

Берстін розповідала, що публічний образ Мерилін - голос, манера рухатися, сексуальність - значною мірою був складною акторською конструкцією, а не просто "справжньою Монро". Саме цю різницю між людиною та створеним Голлівудом образом намагається дослідити Джилленгол.

Під час церемонії нагородження "Золотим левом" Берстін зізналася, що ніколи не думала, що в 93 роки буде продовжувати отримувати провідні ролі. На наступний день вона провела індивідуальний майстер-клас в рамках фестивалю.

Політика стала другою програмою Венеції

Врешті-решт, цього року акцент у розмовах ставиться не стільки на конкретні фільми, скільки на загальну атмосферу фестивалю. Політичні теми фактично перетворилися на його альтернативну програму.

На початку Венеційського кінофестивалю голова журі Меггі Джилленгол зазначила, що мистецтво і політика нерозривно пов'язані між собою. Джордж Клуні виступив на захист права акторів висловлювати свої думки та критикував монополізацію медійної сфери. Мак-Дона порушував тему діяльності ЦРУ та американських втручань у внутрішні справи інших країн. Крус і Бардем акцентували увагу на відповідальності знаменитостей та глобальній концентрації влади. Алекс Гібні підкреслював загрози, що походять від технологічних олігархів. Протестуючи проти участі фільму "Дау" у конкурсі, Україна також привернула увагу до фестивалю, який став платформою для жвавих дискусій про конфлікт у Газі.

7 вересня Лаура Пойтрас презентувала свій короткометражний документальний фільм "Вони тут" (They're Here), який розкриває тему рейдів американської імміграційної служби ICE. Режисерка зазначила, що метою її роботи було через кіномистецтво "денормалізувати" насильство, яке все більше входить в наше повсякденне життя.

Тож, за кілька днів до вручення "Золотого лева" говорити про одного беззаперечного фаворита ще зарано. Проте вже очевидно, що 83-й Венеційський кінофестиваль запам'ятається не лише прем'єрами. Багато важливих подій цьогорічного фестивалю відбуваються після завершення показів фільмів – у пресконференц-залах, де обговорення кіно неминуче переходить у сферу політики, війни та відповідальності художника.