Горор знову прагне стати лякаючим: як жанр виснажився від власної шанобливості.

Гелловін для всіх любителів кіномистецтва давно став символом жанру жахів. ЗМІ складають списки найкращих фільмів, а кінотеатри проводять традиційні "Ночі жахів". Однак існує одна проблема: сучасні горор-фільми все рідше справляють враження страху. За останнє десятиліття жанр "високого горору" навчився торкатися тем травми, втрати, гендерних та соціальних питань, але в той же час став занадто респектабельним і почав соромитися своєї суті – поганого смаку, тілесності, чорного гумору та божевільності. Можливо, саме тому найкращі жахи останніх років знову дарують нам не лише сенс, а й справжнє задоволення від відчуття страху?

Чому жахи більше не викликають у нас страху?

Горор перестав лякати не тому, що ми звикли до жахів -- просто сам жанр почав боятися виглядати горором. Сучасний фільм жахів сам по собі може бути дуже добре зробленим: режисерськи точним, акторськи переконливим, візуально сильним, тематично амбітним, іноді справді розумним. Він може вражати нас композицією кадру, метафорами, психологією, соціальною проблематикою, але водночас не справлятися зі своїм головним завданням -- як слід налякати глядача. Стівен Кінг якось зауважив, що найвищим професійним тріумфом для нього як письменника-горормейкера було б довести читача до серцевого нападу.

Окрім прагнення отримати добру дозу адреналіну, ми звертаємось до горорів за відчуттям огиди, нервового сміху, фізичного дискомфорту і, найголовніше, за враженням, що фільм ось-ось перетне якусь заборонену межу. Проте жанр вже втратив свою безсоромність.

Після прориву артхорор-фільмів на межі 1960-1970-х років, коли такі стрічки, як "Дитина Розмарі" (1968), "Екзорцист" (1973) та "А тепер не дивись" (1973) стали значними культурними явищами і справжніми касовими тріумфами, жанр жахів за останнє десятиліття знову здобув визнання критиків і статус на фестивалях, залучивши до себе відомих акторів та отримавши серйозні рецензії. Однак, ця нова повага призвела до деякої втрати його традиційної, балаганної сутності.

Як жахи стали сеансом психоаналізу

Головний ворог цього жанру сьогодні -- не кліше, а респектабельність. Великі горори ніколи не боялися виглядати дурнувато: Шкіряне обличчя витанцьовував на дорозі з бензопилою, ліжко Ріган гротескно тряслося, Брюс Кемпбелл бився з власною рукою, мерці у Ромеро водночас були страшні й безглузді. Жах виникає, зокрема, з відчуття, що й сам фільм утратив контроль над собою. Проте сучасний "піднесений горор" надто часто зберігає бездоганну серйозність -- режисер більше боїться виглядати смішним, ніж налякати глядача.

Отримавши визнання, жанр перетворився з мистецтва емоційних переживань на мистецтво тлумачення. Раніше реакція глядачів була фізичною: це могло бути здригання від несподіванки, закриття очей, відвертання або сміх, щоб зняти напругу. Сьогодні ж глядачі вже усвідомлюють правила гри та починають інтерпретувати те, що бачать на екрані. Наприклад, надприродні істоти можуть уособлювати переживання втрати, старіння і деменції, почуття провини, страх дорослішання, расизм та соціальну нерівність. Це просто безмежне джерело для наукових досліджень.

Так замість жертви фільму -- а хороший горор має проїхатися по своєму глядачеві катком -- глядач перетворюється на його інтерпретатора. Фільм жахів має бути страшним саме тому, що його творці не все нам пояснюють. Щойно жанрове кіно починає щось доводити глядачеві, жанр перетворюється з переживання на аргумент, а метафора -- на інструкцію з експлуатації фільму.

Розкриття таємниць є природним антагоністом страху: як зазначав Гічкок, набагато цікавіше здогадуватися, ніж отримувати всю інформацію заздалегідь. Проте сучасна культура франчайзингу має патологічну неприязнь до невідомого: джерела зла, дитинство злочинця, правила прокляття, секретні державні організації тощо — все це повинно бути розкрито до дрібниць, немов дитяче пюре. Але зрозуміти істоту — це перший крок до подолання страху перед нею.

Крім того, горор забув, що тіло не обов'язково має бути символом. У цьому жанрі завжди існувало вражаюче задоволення від самої фізичності: шкіра рветься, кістки ламаються, кров тече, і людина перетворюється на шматок м'яса. Девід Кроненберг вмів вдихнути у такі фільми філософську глибину, але спершу він демонстрував нам спотворене тіло. Власне, саме завдяки цьому "Субстанція" (2024) Коралі Фаржа стала такою значущою культурною подією.

І незручно, і кумедно.

Коли жанр горору, слідуючи за іншими течіями голлівудського кіно, почав акцентувати увагу на драматургії травми, гумор вийшов з рівняння. Це сталося природно, оскільки існують теми, з яких навіть найсміливіші автори вважають неприпустимим сміятися. Проте, відмовившись від чорного гумору, горор поступово втратив свою суть, немов якийсь блукаючий зомбі, що втрачає частини свого тіла.

У класичних фільмах жахів гумор розряджав напругу -- зазвичай просто перед тим, як на екрані ставалося щось справді жахливе. Це один із базових прийомів саспенсу: дати глядачеві розслабитися, щоб наступний удар по психіці виявився сильнішим.

Проте чорний гумор у жахах може слугувати і додатковим джерелом емоційної дезорієнтації для глядачів, поєднуючи реакції, які зазвичай не співвідносяться між собою. Це викликає у глядача одночасно сміх, страх і тривогу, що призводить до втрати звичної емоційної опори. Саме так реалізується фінальна вечеря в класичній "Техаській різанині бензопилою" (1974), а цей фарс робить все, що відбувається, ще більш жахливим. У другій частині "Зловісних мерців" (1987) ми спостерігаємо практично безперервний кривавий слепстик, причому в першій третині фільму Брюс Кемпбелл майже самостійно виконує ролі у стилі німої комедії.

Серед режисерів "піднесеного горору" добре розуміє цей принцип Арі Астер. До болю ніякова, абсурдна й водночас моторошна сцена ритуального сексу Крістіана в "Сонцестоянні" (2019) уже увійшла до підручників.

А найрадикальніший приклад горору, побудованого на чорному гуморі, зняв на батьківщині "іспанського сорому" режисер Кайє Касас. Його "Журнальний столик" (2022) перетворює звичайні побутові сцени на нестерпну комедію незручності. Глядач сміється -- і майже відразу йому стає соромно за власний сміх, наче він раптом усвідомлює себе співучасником того, що відбувається. Схоже, кринж нарешті повертається як повноцінний жанровий інструмент.

Справа поганого смаку

Поганий смак -- не естетичний недолік горору, а один із його найважливіших інструментів. Добрий смак передбачає межі: глядач приблизно розуміє, що саме пристойне кіно собі не дозволяє, а жанр народжується там, де ця впевненість зникає. Коли фільм демонстративно порушує правила пристойності, виникає відчуття, що колишніх домовленостей між ним і глядачем більше немає -- а отже, важко передбачити, наскільки далеко готовий зайти сам фільм.

Сучасний жанр горору занадто поспішає стати соціально значущим і інтелектуально визнаним, ще навіть не встигнувши налякати глядачів належним чином. Це значною мірою викликано успіхом фільму "Пастка" (2017) від Джордана Піла, який нагадав, як могутнім соціальним коментарем може стати хоррор, і водночас зробив цю амбіцію практично новим еталоном "піднесеного горору". З того часу політичні, соціальні та психоаналітичні аспекти стали майже обов'язковими у цьому жанрі. Проте "Пастка" справила на глядачів настільки сильний вплив саме тому, що була передусім чудово виконаним жанровим фільмом, який, крім усього іншого, також містив важливе політичне послання.

Звідси виникає практично невідворотне прагнення сьогодні донести до глядача, що справжніми монстрами є не ті, що ховаються в темряві підвалів або за дверима спальні, а такі явища, як расизм, патріархат, несформоване горе, експлуатація в умовах капіталізму, страх материнства або ж сімейні травми. Таким чином, горор, що колись був нічним жахом, перетворився на роздуми у формі колонок.

Респектабельність суттєво змінила навіть соціальні традиції перегляду фільмів жахів: історично це був спільний акт прийняття ризикованої поведінки. Зазвичай жахіття демонструвалися на пізніх сеансах у ґрайндхаусах — недорогих кінотеатрах, що спеціалізувалися на експлуатаційному кіно, а також в автокінотеатрах, де глядачі могли без обмежень насолоджуватися ексцесами подій на екрані: кричати, сміятися та коментувати те, що відбувається. Це було кіно, яке не вимагало дотримання тиші та етикету — навпаки, воно спонукало аудиторію до активних фізичних реакцій і перетворювало сам процес перегляду на захопливу атракцію. Цікаво, що з появою домашнього відео нові фільми жахів також часто дивилися у невеликих компаніях.

А перегляд "піднесеного горору" вимагає від глядача майже музейної дисципліни: сидіти тихо, стежити за композицією кадру, монтажем і тим, як режисер вибудовує мізансцени, до того ж правильно зчитувати всі алюзії, а після сеансу обговорювати травми персонажів.

Іноді вони повертаються

Проте радує те, що сучасний горор знову повертається до своїх коренів. Глядачі прагнуть відчути фільми жахів на фізичному рівні — щоб вони справді вражали і лякали. У 2025 році продюсерка Саманта Дженнінґс, яка разом із Крістіною Сейтон створила такі успішні фільми, як "Говори до мене" (2022) та "Поверни її мені" (2025), поділилася в інтерв'ю для Variety, що аудиторія починає відчувати втому від "піднесеного" підходу в жанрі.

І касові збори лише підтверджують цей зсув. "Жахаючий 3" (2024) -- навмисно примітивний у своїй жорстокості, майже демонстративно позбавлений психологічних виправдань кривавий слешер -- за бюджету близько 2 млн дол. заробив майже 100 млн. "Пункт призначення: Родове прокляття" (2025) став найкасовішим фільмом усієї франшизи, хоча його головний атракціон усе той самий, що й двадцять років тому: смерть, винахідливо поставлена як складний цирковий номер, і болісне очікування, коли і яким не менш химерним шляхом наступний персонаж вирушить на той світ.

Навіть Осґуд Перкінс, після повільного та атмосферного "Довгонога" (2024), створив провокаційну "Мавпу" (2025), насичену насильством та чорним гумором.

Це не означає смерті "піднесеного горору". Радше публіка втомилася від фільмів жахів, які дедалі частіше підміняють жанрову силу потребою довести власну інтелектуальну й соціальну значущість. А хочеться просто віддатися непристойному, зухвалому й смішному атракціону, від якого трохи ніяково за власне задоволення, -- знову здригнутися від несподіванки, видихнути з полегшенням і від душі посміятися разом із сотнею інших глядачів у темній залі.