Херсонський режисер Сергій Павлюк висловив: "На допитах росіяни постійно вимагали від нас відновити діяльність театру. Для них це стало певним символом."

Сергію, я чув від кількох наших спільних знайомих, що ви надзвичайний режисер. А як ви самі себе охарактеризували б?

-- Інколи я вважаю себе досить посереднім режисером. Через це, з поради своєї доньки, навіть почав працювати з психотерапевтом, який переконує мене, що я повинен собі дякувати й хвалити себе. Я дуже прискіпливий і до себе, і до своєї роботи. Я розумію, що, на жаль, у цьому світі нічого досконалого немає. Але я трохи загнав себе в цей кут, коли завжди був собою незадоволений. Якщо оцінювати у відсотках, то я задоволений собою, своєю роботою десь на 20-30 відсотків. Це наслідок особливості роботи з людьми.

У мене є приятель, режисер Дмитро Андріянов. На відміну від нього, я не дуже вмію взаємодіяти з людьми. Раніше я мав досить деспотичний підхід. Наразі я починаю змінюватись. Моя нетерпимість зростає, коли бачу, що люди, котрі отримують зарплату і мають театральну освіту, не проявляють бажання розвиватись і просто бездіяльно сидять. Для мене робота та професія — це зовсім різні речі. Мене найбільше дратує, коли довіряєш людині, вважаючи її професіоналом, але вона насправді не готова працювати над собою. У таких випадках я починаю реагувати неадекватно. Тому якийсь час я був схожий на Карабаса Барабаса стосовно своїх акторів.

Коли саме відбулися ці зміни? Чи стали вони помітними під час повномасштабного вторгнення, чи мали місце раніше?

-- Ще до великої війни. Я вже десь останні п'ять років працюю над собою. Для мене завжди на першому місці була режисура. Потім -- друзі. І вже тільки потім -- сім'я. Саме у театрі я бачив сенс свого життя. У мене п'ятеро дітей, а оскільки я насправді дуже вимогливий і до себе, і до акторів, то часто приносив роботу додому. Тому вважаю, що старшим донькам через це не дуже пощастило з батьком. Меншим донькам, оскільки я почав змінюватися, було вже набагато краще.

-- Проте багато акторів, які працювали з вами, доже добре про вас відгукуються. Наприклад, Олександр Мельник, який нещодавно зіграв головну роль у серіалі "Батя", казав, що ви були першим режисером, який повірив у нього саме як у драматичного, а не комедійного актора.

Саша якийсь час залишався абсолютно неконтрольованим. У нього була величезна енергія, яку він не міг опанувати. Це ставало його найзначнішим недоліком, з яким я постійно намагався боротися. Саша завжди починав свою виставу з максимальною енергією і так само її завершував. У його виконанні не було жодного розвитку персонажа, і це було найбільшою проблемою для актора його рівня. Проте він дійсно володіє значним акторським потенціалом, і я мав великі плани щодо нього. Але, на жаль, наші шляхи розійшлися. До речі, ми маємо намір незабаром презентувати спільний проект у київському ТЮГу, якщо все складеться вдало.

Ви згадали, що вирішили звернутися до психотерапевта за підтримкою. Чому ж не до друзів? Адже вони займають у вашому житті друге місце після роботи, тож можна було б сподіватися, що вони зможуть допомогти вам у корекції вашої поведінки та ставлення до життя і кар'єри.

Ви знаєте, в моєму житті було не так багато справжніх друзів. Зважаючи на те, що я постійно в русі і не раз змінював місце проживання, багато моїх друзів не були поруч, коли мені це було потрібно. Наприклад, з Дмитром Андріяновим ми дружимо вже багато років, починаючи з часів навчання. Він є моїм кумом і хрестив мою другу доньку, але, на жаль, ми зустрічаємося лише приблизно раз на рік. Зараз знайти час для зустрічі стало справжнім викликом — у нього свої турботи та робота, у мене також є свої справи. Іноді ми телефонуємо одне одному, але цього явно недостатньо. Коли людина постійно поруч, з нею легше обговорити все на світі. Якщо говорити відверто, я ніколи не відчував потреби в психологічній допомозі, але моя донька переконала мене звернутися до фахівця. Для мене найкраща терапія — це режисура. Саме в цьому процесі я знаходжу очищення. Як кажуть: драматург пише про себе, режисер інтерпретує себе, актор втілює себе, а глядач розглядає себе. Тому в кожній своїй виставі я через акторів розкриваю свої особисті проблеми і прошу вибачення за вчинки. Тема вибачень завжди присутня в моїх роботах.

У Херсонському театрі завжди було представлено безліч моновистав. Що спонукало вас зосередитися саме на цьому жанрі?

-- Бо для акторів це колосальний вишкіл. Це те, де ти ніяк не збрешеш. На великій сцені ти можеш сховатися за сценографією, світлом, музикою, за партнерами. За партнерами -- особливо. А у моновиставі твої партнери -- це глядачі й ти повинен їх переконати, що ти не брешеш. Ти мусиш змусити їх переживати разом із персонажем, якого ти граєш. Тому у мене через моновистави проходили всі актори у театрі. Це справді дуже складний жанр. Коли глядач сидить від тебе на відстані метра, то треба в собі шукати щось таке особливе, щоб змусити його повірити тобі.

Однак наші глядачі не надто активно підтримують цей жанр. Для театру, в якому представлено багато моновистав, існує певний комерційний ризик — існує вірогідність, що люди просто не відвідають їх.

Звичайно. Якщо ти прагнеш створити успішну комерційну виставу, тобі слід залучати театральних зірок, і це справді приносить результати. Однак у Херсоні є невелика сцена в театрі, що вміщує лише 70 глядачів. Незважаючи на це, вона може слугувати важливим етапом на шляху до великої сцени. Коли актора презентують у моновиставі на цій малій сцені, він потім виходить на велику сцену з новими силами і значно більшими можливостями для перевтілень. Тому наша маленька сцена більше виконує роль навчального майданчика, ніж спрямована на отримання комерційного успіху. Саме на цій малій сцені режисер має можливість виявити весь потенціал актора, який згодом зможе заповнити зали на великій сцені.

Що спонукало вас повернутися до Херсона після його визволення від російських загарбників, незважаючи на безперервні обстріли та близькість до лінії фронту?

-- Тому, що Херсон -- це моє місто. У мене там є власне подвір'я, де мої діти посадили дерева. Та я й сам проріс там корінням. Я маю відповідальність за театр, у якому я працюю. Театр -- це моє місце роботи, це моє місце сили.

Сергій Павлюк виступає на моноспектаклі "Тобі буде так, як заповість чаклунка".

Коли росіяни захопили місто, вони постійно на допитах вимагали від нас відновлення роботи театру. Це було для них надзвичайно важливо — наявність театру у місті стало своєрідним символом стабільності. Для них працюючий театр слугував лакмусовим тестом, який мав підтвердити, що все йде добре. Таким чином, вони намагалися продемонструвати: "Ось, дивіться: місто залишилося цілим, театр функціонує, на відміну від Маріуполя, який, за їх словами, не постраждав від їхніх бомбардувань".

Чи повернулись ви самі, чи в компанії сім’ї?

Ні, я повернувся сам. Зараз моя сім'я перебуває у друзів під Києвом. Під час окупації я неодноразово ставив їх під загрозу, і досі не можу простити собі цього.

-- Чи багато в Херсоні людей пішло на співпрацю з росіянами?

-- Не так уже й багато. Не більше, ніж в інших окупованих містах. Херсон і херсонці мене приємно здивували. З 4 по 20 березня ми постійно виходили на мітинги, показували всім, що Херсон -- це українське місто, і без зброї протестували проти окупації. І, до речі, не тільки в Херсоні, а й в області. І це було дійсно потужно.

-- Після того, як уперше "поспілкувалися" з російськими спецслужбами, був якийсь внутрішній страх, коли знову виходили на мітинги?

— Ні, це не так. Саме в цьому і полягала проблема: я не відчував страху. Мене більше цікавило, що ж буде далі, які дії вони можуть здійснити? З самого початку, коли я потрапив на перший допит, я поводився провокаційно й безсоромно, спілкуючись лише українською. Тобто, страх для мене не існував. Можливо, варто було б обговорити це з психотерапевтом? Але я не вважаю, що це було проявом геройства. Моя професія, як режисера, ніби автоматично включилася, і мені стало цікаво спостерігати за їхньою поведінкою, за реакцією на мої дії, за спробами "розколоти" мене та провокаційними запитаннями. Це тривало на першому, другому, третьому допитах... Але, напевно, мені просто пощастило. Ситуація могла бути набагато гіршою. Коли ж почали звинувачувати мене в зв'язках із СБУ, у них виникли певні сумніви: чи я справді агент, який майстерно маскується, чи просто наївний ідіот, якому цікаво все. Адже знаючи, що сталося з іншими людьми, які потрапляли "на підвал", моя поведінка на допитах виглядала, м'яко кажучи, недоречно. Постійно відбувалися ротації, на кожному допиті зі мною працювали нові співробітники. І ось на четвертому допиті я звертаюся до слідчого: "Подумайте, хіба я, як агент СБУ, прийшов би до вас з увімкненим телефоном і паспортом, ще й з бородою, заплетеною в тризуб?". Він подивився на мене і відповів: "Так это вы были? У нас уже легенды о вас ходят". Мені говорили багато жахливих речей, погрожували "підвалом", але, на щастя, до цього так і не дійшло.

Сергій Павлюк поряд з обстріляним росіянами будинком у Херсоні

Які сучасні реалії Херсонського театру? Скільки працівників тут задіяно?

На жаль, зараз у нас значно менше співробітників, ніж було до початку повномасштабного вторгнення. Раніше у нашій команді працювало 235 осіб, а тепер ледве набереться 50, більшість з яких розкидані по Україні та за її межами. Ми відновили діяльність 17 листопада, після звільнення Херсона, і запустили резиденцію Святого Миколая, де я вперше зіграв цю роль. Ми організували заходи для дітей, даруючи їм подарунки від волонтерів. Потім почали реалізовувати невеличкі концертні програми та моновистави. Якщо була можливість, співпрацювали з театрами, що знаходяться поблизу. Наприклад, з Миколаївським академічним театром ми спільно створили три постановки: сімейний мюзикл "Котигорошко проти вікінгів", пластичну драму "Катерина" за поемою Тараса Шевченка та сучасну драму про окупацію Херсона під назвою "Перевізник". У Херсоні ми також представили три моновистави та більше десятка потужних концертних програм, які демонструємо в театральному хабі в укритті. Ми продовжуємо працювати, гастролювати, показувати наші вистави та розповідати про те, як Херсон пережив окупацію.

Я мав можливість переглянути вашу моновиставу "Буде тобі враже, так, як відьма скаже", що розповідає про окупацію Херсона. Під час вистави я спостерігав за актрисою Оленою Галл-Савальською і не міг не задуматися, які емоції вона переживає під час кожного виконання. Адже вона сама стала свідком цих подій, переживши окупацію на власному досвіді.

-- Олена Ігорівна -- народна артистка України та справді дуже потужна актриса. Нещодавно її висунули на здобуття премії імені Тараса Шевченка саме за роль у цій виставі. І я маю надію, що вона її отримає. Це буде приємно і це буде заслужено. Вона дійсно пережила цю страшну окупацію і її також схиляли йти працювати у театр, але вона відмовилася. Що вона переживає всередині себе, коли грає в цій виставі? Я не знаю. Наприклад, моїй доньці, яка була в окупації, дуже важко грати про це. Бо у неї був великий стрес. З урахуванням того, що їй лише 23 роки, вона ще по суті дитина, то для неї це було дуже сильним потрясінням. Тому коли ми граємо вистави про окупацію, то це їй дуже важко дається. А Олена Ігорівна нікому не каже і не показує, як вона все це переживає всередині. Можливо, їй дуже важко. Але вона досвідчена професіоналка та приховує це. Вона не ходила з жовто-блакитним прапором, не била себе в груди й не кричала, що вона українка. Але вона ще до вторгнення їздила до хлопців на схід із концертними програмами й робила це тихо, ніде цим не хизувалась і не афішувала це. А деякі наші "патріоти", які били себе в груди та з піною в рота доводили, які вони щирі патріоти, на жаль, перейшли на бік ворога.

Олена Галл-Савальська представила свою моновиставу під назвою "Як відьма накаже, так і буде".

Ви визнали, що через вашу професійну діяльність вашим старшим донькам не так пощастило мати вас як батька. Тим не менше, зараз ваша старша донька працює у вашому театрі. Як ви налагоджуєте з нею професійні стосунки?

-- Я дуже не хотів, щоб вона працювала у театрі, але так сталося... Це її вибір. Я зараз намагаюся бути спокійнішим у спілкуванні з акторами. Але до неї у мене вимоги набагато більші, ніж до інших акторів. Проте вона у мене розумниця, вона терпить, вона вибачає батьку за роботу. Тому що я дійсно дуже вимогливий до неї.

Чи вона тепер проживає в Херсоні?

-- Ні. Вона зараз у Києві, але приїздить зараз до Херсона на постановку. У них уже були репетиції, а прем'єра буде в Миколаєві. На жаль, через обстріли ми не можемо грати у Херсоні на великій сцені вистави, де залучені троє і більше акторів. Тому наші великі вистави ми намагаємося возити по гастролях і грати в Миколаєві.

-- Які ще є проблеми в Херсонського театру?

-- Проблема з людьми. Їх не вистачає. Нещодавно наш провідний актор, заслужений артист України Руслан Вишневецький, маючи бронь, добровольцем пішов до Збройних Сил України й автоматично "посипав" нам весь репертуар. А у нас усього декілька акторів лишилося. Це його свідоме рішення і його можна за це поважати, але ми зараз маємо щось думати, щоб відновити репертуар, який ми тільки сформували.

Ви згадували, що під час війни у вас виник фаталістичний погляд на життя. Це означає, що ви тепер дотримуєтеся принципу "як буде, так і буде"?

Здається, це так. Мій психотерапевт часто запитує, чи прихиляюсь я під час вибухів, а я відповідаю, що ні. Він вважає це небезпечним, а я лише усміхаюсь, визнаючи, що розумію його занепокоєння. Коли в моєму житті трапляються серйозні події або стресові ситуації, я автоматично стаю надзвичайно зосередженим і не дозволяю собі панікувати — приймаю логічні рішення. Коли розпочалась війна, я швидко вирішив, що робити з родиною: куди їхати і що забрати з собою. У мене це виходить досить ефективно. Ми перед війною придбали маленький будинок за містом, і я вирішив, що краще буде сховати сім'ю там, а не в міській квартирі, оскільки місто постійно піддавалося обстрілам. І досі це триває. Навіть після визволення міста, 16 листопада, ракетні удари продовжувались на вулиці, де знаходиться наша квартира. Одного разу ракета впала прямо на територію нашого двору, вибивши багато вікон у будинку, зокрема і в кімнаті сина. А ще в іншому випадку, ракета влучила з іншого боку, і вибухова хвиля зруйнувала вікно в кімнаті доньки.

Сім'я Сергія Павлюка шукає укриття від російських обстрілів у коридорі.

Тож я вирішив, що нам безпечніше з родиною буде виїхати з міста. Бо там наш будиночок стоїть біля пустиря, поряд жодних вартих уваги об'єктів немає. І от 1 березня я стояв на вулиці, а у хатинці були мої діти -- і прямо у мене над головою пролетіли дві російські ракети. Одна з них влучила за двісті мерів від мене в гаражі водоканалу, а інша пролетіла трохи далі й застрягла в порожньому баку для нафтопродуктів. Я тоді одразу побіг допомагати гасити полум'я. Там горів трактор, горіли машини. І саме в цей момент я зрозумів, що немає різниці, де ти перебуваєш, адже якщо тобі судилося померти, то ти помреш у будь-якому випадку. І саме з цього моменту я став фаталістом. За ці роки війни дуже багато було "прильотів" біля мене. І за двісті метрів, і за сто метрів, і за п'ятдесят метрів, і за квартал. Я вже втомився рахувати, скільки разів біля мене вибухали дрони або ракети. І я дуже спокійно до цього ставлюся. Раз ти чуєш свист, значить це не по твою душу. Мені здається, що зараз багато херсонців стало фаталістами й живе саме за таким принципом. Та й не тільки херсонців, а й більшість українців. Я коли йду Херсоном і в нас десь черговий "прильот", то бачу, що люди не ховаються, навіть не пригинаються. Це не дуже добре і це неправильно. Але, на жаль, так ми зараз живемо.

Яким чином глядачі сприймають ваші постановки, присвячені темі окупації, які ви демонструєте в різних українських містах?

Коли ми демонструємо вистави, що відображають окупацію та наші переживання, важливішим за оплески стає емоційний відгук глядачів. Ми з виставою "Буде тобі враже, так, як відьма скаже" подорожували Україною, і в кожному місті бачили сльози на очах глядачів. Ці сльози не лише співчуття, а й катарсису — хоча я не дуже полюбляю це слово. Люди разом з нами переживали ці емоції, і ми самі знову і знову проходили через наші спогади. Коли Херсон ще був під окупацією, ми в Києві презентували виставу "Не можна лишитися", що складалася з п'яти історій акторських родин, які, як і наша, дивом уникнули окупації. У створенні цієї вистави брала участь моя старша донька. Коли я прийшов на прем'єру, мені було надзвичайно важко. Я сидів, плакав і ридав, адже побачив нашу історію через призму її очей.

Сергій Павлюк на фоні декорацій вистави "Буде тобі враже, так, як відьма скаже"

Я згадав свої "героїчні" вчинки на протестах проти окупантів, те, як я себе поводив, і що в ці моменти я чомусь узагалі не думав про сім'ю. І на виставі я побачив, як саме вони сприймали цю ситуацію, як вони це переживали... Це дійсно було дуже боляче... Так що сльози та сміх -- це два головних показники сприйняття наших вистав про окупацію Херсона.

На цій самій виставі "Буде тобі враже, так, як відьма скаже" глядачі не лише плачуть, але й сміються. Це свідчить про те, що ми справді створили щось вартісне. Вважаю, що сьогодні основне завдання театру – це стати терапевтичним простором для людей. Театри мають унікальну можливість соціалізувати людей, спонукати їх покинути домівки, відірватися від екрану телевізора, комп'ютера та телефонів і переключити свою увагу на інші речі, а не лише на власні проблеми. Важливо бути поруч з іншими, чути живий сміх і бачити справжні сльози. Це найефективніша форма терапії.